Ірано-візантійська війна (602—628)

Карта візантійських і перських походів у Сирії, Анатолії, Вірменії, Межиріччі в період від 611 до 624 року

Спротив персам у Сирії й Палестині не був потужним; незважаючи на те, що місцеві жителі спорудили укріплення, в цілому вони були налаштовані на перемовини з противником. Сирійські міста Дамаск, Апамея й Емеса швидко здались завойовникам 613 року, надавши персам можливість завдати удару південніше. Микита продовжував опиратись їхньому просуванню, втім його військо було розбито при Азрі'аті. Тим не менше, йому вдалось завдати персам невеликої поразки біля Емеси, де обидві сторони зазнали важких втрат: загальне число загиблих склало двадцять тисяч осіб[45]. Після взяття Кесарії Палестинської перська армія рушила до Єрусалима[16].

Коли перси підійшли до Єрусалима, вони почали перемовини з правителями міста про його здачу; ті погодились, однак населення обурилось і перебило перських послів[16]. Візантійська армія, що стояла біля Єрихона, відмовилась вдарити по персах, злякавшись їхньої багаточисельності[16]. Візантійські гарнізони в Сирії були надто малочисельними, що дозволило персам захопити Єрусалим за три тижні, незважаючи на рішучий спротив городян[46]. Після взяття Єрусалима перські солдати влаштували в місті різанину, перебивши від 55 до 66,5 тисяч осіб; ще 35 тисяч стали рабами, в тому числі патріарх Єрусалимський Захарія. Багато міських храмів (включаючи храм Гробу Господнього) були спалені, а численні реліквії (наприклад, Животворний Хрест, Спис Лонгина, Свята губка) — вивезені до перської столиці Ктесифона. Втрата тих реліквій засмутила християн, які вважали їх втрату знаком божого гніву, насланого на візантійців. Багато хто вважав винуватцями всіх бід, в тому числі втрати візантійських земель, євреїв[47]. З'явились повідомлення про те, що євреї ніби допомогли персам захопити деякі сирійські міста й намагались перерізати християн у поселеннях, вже завойованих персами, але їхні плани ніби були розкриті й зірвані. Скоріше всього, ті чутки були сильно перебільшеними в зв'язку з загальною істерією.

616 року армія під командуванням Фаррухана Шахрвараза вторглась до Єгипту, провінції, на території якої військові дії не велись упродовж трьох з половиною століть[48]. Численні монофізити, які жили в Єгипті й репресовані після Халкедонського собору 451 року, не мали бажання надавати допомогу імперським військам, тому вони охоче підтримали Хосрова[49]. При цьому, однак, вони не стали чинити опір візантійцям після розгрому персів, оскільки багатьом з них не подобалась перська окупація[50][51].

Полководець Микита організував спротив перським загарбникам в Александрії. Після облоги, що тривала цілий рік, Александрія здалась (імовірно, через зраду одного городянина, який розповів персам про висушений канал, за допомогою якого вони зуміли потрапити до міста)[52]. За іншою версією перси увійшли в місто разом з рибалками, які туди повертались[16]. Микита втік на Кіпр разом з патріархом Іваном V Милостивим, своїм головним прибічником в Єгипті. Доля Микити невідома, оскільки згадки про нього зникли після взяття Александрії, втім Іраклій, вірогідно, втратив довіреного воєначальника[53]. Втрата Єгипту завдала серйозного удару економіці Візантії — більша частина зерна доставлялась до столиці з Єгипту, таким чином, імперія втратила головну житницю. У зв'язку з цим безкоштовна роздача зерна в Константинополі (раніше в Римі також проводились роздачі зерна) була скасована 618 року[54].

Сасанідська імперія до 620 року (позначена кольором)

Ситуація стала ще більш загрозливою для візантійців, коли Халкідон, який перебував у небезпечній близькості від Константинополя, був узятий в полон 617 року Шахіном[55]. Шахін ввічливо прийняв візантійську делегацію, метою якої було укладення миру[56]. Однак надії візантійців виявились марними: перський воєначальник заявив, що не має права брати участь у мирних перемовинах, та відрядив делегацію до Хосрова, який відкинув пропозицію Іраклія[57]. Тим не менше, перси невдовзі залишили Халкедон і зосередились на більш важливому завоюванні Єгипту[15][58].

Сасанідська армія все ще зберігала перевагу. 620 чи 622 року вона захопила Анкару, важливу військову базу в центральній Анатолії. Інша не менш важлива військово-морська база на Родосі, можливо, була захоплена персами 622 чи 623 року, тим самим створивши загрозу нападу на Константинополь з моря, хоч ту подію важко підтвердити[59][60]. Іраклій настільки був невпевнений в перемозі, що мав намір перемістити столицю до африканського Карфагена, й лише патріарх Константинопольський Сергій I відмовив його від тієї задумки. Райони конярства, що були в Анатолії, якщо й не були захоплені перською армією, то, скоріш за все, зазнавали її набігів[16]. Імперія втратила провінції, в яких були сконцентровані основні людські й матеріальні ресурси[16], й була на грані загибелі.

Іраклій вирішив завдати персам удару у відповідь. Імператор провів рішучі перетворення в тій частині імперії, яка все ще залишалась йому підвладною, щоб дозволити візантійцям розпочати боротьбу з ворогами. До того часу балканські провінції спустошувались аварами, в Іспанії вестготи захоплювали візантійські фортеці, завойовані Юстиніаном I[16], а в Італії лангобарди не поспішаючи взяли в свої руки міста імперії[16]. 615 року була викарбувана нова, більш легка (масою близько 6,82 грама) срібна візантійська монета з зображеннями імператора та його сина Костянтина Іраклія й написом «Deus adiuta Romanis» («Нехай Бог допоможе римлянам»); Кеджі вважає, що це наглядно демонструє відчайдушне становище Візантії в той час[61]. Мідний фоліс теж втратив близько 2—3 грамів (вага змінилась з 11 до 8—9 грамів). Через втрату багатьох областей катастрофічно зменшились прибутки імперської казни; окрім того, 619 року спалахнула епідемія чуми, що зменшила число населення імперії та збільшила страх перед божественною карою[62]. Тільки зниження якості карбування дозволило візантійцям підтримувати видатки казни на попередньому рівні за умов зниження прибутків.

Іраклій підвищив податки, почав брати примусові займи, вдвічі скоротив платню чиновників і почав стягувати з них штрафи за хабарництво, щоб фінансувати контрнаступ[63]. Візантійське духовенство, яке засуджувало імператора за його кровозмішувальний шлюб з племінницею Мартіною, тим не менше, рішуче підтримало його, оголосивши, що збирання грошей для боротьби з перськими загарбниками — це обов'язок всіх християн; більше того, церковники віддали Іраклію безліч золотого та срібного скарбу[64]. З собору Святої Софії були вилучені майже всі коштовності. Та військова кампанія розглядалась деякими істориками (починаючи з середньовічного хроніста Вільгельма Тірського) як перший «Хрестовий похід» або, принаймні, як передумова Хрестових походів. Інші дослідники, наприклад, Кеджі, не погоджуються з таким твердженням, оскільки релігія була лише однією з багатьох причин конфлікту[65]. Тисячі добровольців були споряджені та навчені на кошти церкви. Імператор вирішив особисто очолити візантійську армію. Таким чином, візантійське військо відтоді було поповнене, переукомплектоване, а також мало компетентного воєначальника й повну казну.

Георг Острогорський вважав, що добровольці були зібрані шляхом розділу Анатолії на чотири феми, де їм надавали невід'ємне право на землю за умови військової служби[66]. Однак сучасні вчені відкинули таку теорію, віднісши створення фем до часів правління Константа II, наступника Іраклія[67][68].

До 622 року Іраклій був готовий перейти в контрнаступ. Для підняття бойового духу армії Іраклій використав ідею, розроблену вірменськими церковниками в роки повстання 450—451 років. Він наполягав, що війна є священною, а смерть у битві принесе вінець мучеництва загиблому й нагороду потрапляння до раю[69]. Він зилишив Константинополь наступного дня після святкування Великодня — в неділю 4 квітня 622 року[70]. Його малолітній син, Костянтин Іраклій, залишився в столиці в якості регента, який перебував на піклуванні патріарха Константинопольського Сергія й патрикія Бона[71]. Імператор переправив своє військо до гавані Піли (місцезнаходження того пункту є суперечливим, скоріше всього, Піли розташовувались у затоці Астакос біля Нікомедії), де збудував укріплений табір і зайнявся навчанням новобранців[16]. Майже весь рік він провів, готуючи воїнів до походу. Потім, щоб створити загрозу ворожому війську в Анатолії й Сирії, Іраклій проплив уздовж іонічного узбережжя до Родосу, потім — на схід, до Кілікії, й висадився неподалік від Ісса, де Александр Македонський переміг персів 333 року до н. е. Восені Іраклій здійснив перехід до Каппадокії, загрожуючи перським шляхам сполучення, що тягнулись в Анатолію з долини Євфрату. Шахрвараз був розбитий у кількох сутичках[16], і це змусило перське військо відступити з Віфінії й Галатії до Східної Анатолію, щоб заблокувати візантійцям дорогу на Персію[72].

Подальші події достатньо важко реконструювати. Відомо точно, що Іраклій здобув рішучу перемогу над Шахрваразом 622 року в битві при Іссі[73]. Ключовим фактором стало те, що Іраклій виявив засідку перських частин, після чого вдався до хибного відступу. Перси залишили укриття, щоб переслідувати візантійців, після чого елітні підрозділи оптиматів напали на них і змусили тікати. Таким чином імператор врятував від захоплення ворогом Анатолію. Тим не менше, Іраклій був змушений повернутись в Константинополь через загрозу, що нависла над європейськими областями Візантії загрози вторгнення аварів, залишивши армію зимувати в Понті[74].

Поки основна увага візантійців було звернена на перський кордон, союзні племена аварів і слов'ян вторглись на Балкани, захопивши кілька міст, а саме Сінгідун (нині Белград), Вімінаціум (сучасний Костолац), Наїссос (сучасний Ниш) і Сердіку (сучасну Софію), й цілковито знищили Салону 614 року[75]. Однак численні спроби слов'ян та аварів узяти Фессалоніки, найважливіше візантійське місто на Балканах після Константинополя, закінчились невдачею — імперія утримала стратегічно важливий опорний пункт у тому регіоні. Інші невеликі міста на адріатичному узбережжі, такі як Іадера (нині Задар), Трагуріум (сучасний Трогір), Бутуа, Скодра й Ліссус (нині Лежа), також зуміли пережити навалу[76]. Ісидор Севільський, однак, стверджує, що слов'яни цілком захопили Грецію[77]. Окрім того, авари почали похід на Фракію, загрожуючи імперській торгівлі й сільському господарству, та дійшли до самих воріт Константинополя.

Через необхідність захисту від тих вторгнень візантійці не могли дозволити собі використовувати всі свої сили у війні проти персів. Тоді Іраклій відрядив послів у стан аварського кагана та запропонував йому укласти мир за умови, що візантійці будуть сплачувати данину аварам в обмін на вихід того народу за Дунай. Каган побажав зустрітись з імператором 5 червня 623 року у фракійському місті Гераклеї, де стояла аварська армія; Іраклій погодився на ту зустріч і вирушив на перемовини в супроводі всіх своїх придворних. Каган, однак, організував засідку на шляху до Гераклеї, сподіваючись захопити імператора в полон і зажадати за нього викуп. Іраклій, вчасно попереджений про це, зумів утекти; авари переслідували його до самого Константинополя. Багато хто з тих, хто супроводжував імператора, були схоплені й перебиті солдатами кагана; можливо, така ж доля спіткала й 70 тисяч фракійських селян, які бажали побачити правителя[78]. Незважаючи на таку зраду, в обмін на укладення миру Іраклій був змушений сплатити аварам значну данину в розмірі двохсот тисяч солідів і дати в якості заручників свого позашлюбного сина Івана Аталаріха, свого племінника Стефана й позашлюбного сина патрикія Бона. Перемир'я з каганом надало Візантії можливість цілком зосередитись на обороні східного кордону, де тривали бої з персами[79].

Карта кампанії Іраклія 624, 625 і 627—628 років

Існує припущення, що 624 року Іраклій запропонував Хосрову укласти мир, загрожуючи вторгнутись до Персії, втім Хосров відкинув ту пропозицію[80]. Тому 25 березня 624 року Іраклій залишив Константинополь, щоб напасти на центр перської держави. Заради досягнення тієї мети він відмовився від будь-яких спроб захистити тил і налагодити комунікації морем. Візантійська армія після зими рушила через територію Вірменії й Аррану, щоб завдати удару в самий центр ворожих земель. Історик Волтер Кеджі припускає, що чисельність війська Іраклія не перевищувала сорока тисяч осіб; найбільш вірогідно, вона складала від двадцяти до двадцяти чотирьох тисяч вояків[81]. До переходу на Кавказ імператор відвідав Кесарію, нехтуючи посланням перського царя.

Прямуючи вздовж річки Аракс, візантійці підійшли до столиці Перської Вірменії Двін, взяли та зруйнували місто, а потім вирушили далі на південь[16]. Вірогідно, Двін був розграбований через спротив[82]. Окрім того, були зруйновані Нахічевань та Урмія[16]. Досягнувши атропатенського міста Ганзак, імперська армія знищила як власне місто, так і знаменитий храм вогню Тахт-е Солейман — важливе святилище зороастрійської Персії[83]. Візантійці досягали навіть Гайшавана, резиденції Хосрова в Атропатені.

Потім Іраклій повернувся на зиму до Кавказької Албанії, де накопичував сили для кампанії наступного року[84]. Хосров, звісно, не бажав давати ворогу відпочинок і відрядив проти нього три армії під командуванням Шахрвараза, Шахіна й Шахраплакана, щоб спробувати заманити імператора в пастку та знищити його війська[85]. Шахраплакан відвоював перську територію до Сюніка з метою захоплення важливих перевалів; він же відбив у візантійців п'ятдесят тисяч полонених іранців[16]. Шахрвараз був відряджений, щоб заблокувати відступ Іраклія через Кавказьку Іберію, а Шахін мав перекрити прохід Бітліс. Іраклій вирішив розбити кожну з трьох армій окремо, але спочатку йому довелось припинити заворушення серед своїх союзників — лазів, іберів та абхазів.

Імператор відрядив до Шахрвараза двох солдат, які вдавали дезертирів, з хибним повідомленням, ніби візантійці втекли, довідавшись про наближення Шахіна. Оскільки перські воєначальники суперничали між собою, Шахрвараз поспішив прибути на місце подій з військом, щоб і собі мати славу переможця. Він розбив табір на північ від візантійців — у Каганкатуйку, в Гардмані; Шахін перебував південніше, біля Тигранакерта (Мартирополя)[16]. Імператорська армія опинилась в оточенні. Тоді Іраклій напав на об'єднане військо Шахіна й Шахраплакана та розбив персів[16]. Шахін втратив весь свій обоз; Шахраплакан, можливо, був убитий (але, відповідно до деяких джерел, він з'являвся на історичній арені й пізніше)[86][87]. Після тієї перемоги імператор поспіхом переправився через Аракс і розташувався табором на рівнинах на протилежному березі річки. Шахін і, вірогідно, Шахраплакан з рештками своїх військ приєднались до Шахрвараза, який розпочав погоню за Іраклієм, втім болота вповільнили їхнє просування. В Аліовіті Шахрбараз розділив сили, відрядивши близько шести тисяч вояків вперед, щоб заманити в засідку Іраклія, а решту армії розквартирував в Арчеші[16]. Однак візантійці під час нічної атаки в лютому 625 року перебили перський загін засідки, потім атакували Арчеш з трьох боків і підпалили місто. Шахрбараз дивом врятувався, втративши весь обоз, гарем і солдат.

Іраклій решту зими провів на північному березі озера Ван. 625 року він здійснив спробу повернутись до Євфрату. Упродовж семи днів імператор обійшов гору Арарат та пройшов 300 кілометрів уздовж річки Арацані, щоб захопити Аміду й Мартирополь, важливі фортеці на верхньому Тигрі[88][89]. Потім він продовжив марш вздовж Євфрату, переслідуваний Шахрваразом. Відповідно до арабських джерел, його наздогнали перси у верхів'ях річки Сатідами чи Батман-су, і в битві переміг їх; однак візантійські джерела про це не згадували. Після цього деякий час перси не нападали на військо Іраклія. За кілька кілометрів від Адани, біля річки Сар, візантійці побачили ворожу армію, що вишикувалась на протилежному березі. Неподалік розташовувався невеликий міст; втомлені тривалим переходом візантійці одразу ж атакували персів і потрапили до гарно підготовленої Шахрваразом пастки. Іранський полководець удав відступ; тоді Іраклій разом зі своєю гвардією кинувся до самого пекла битви, не звертаючи увагу на град перських стріл. Шахрвараз, захоплений його відвагою, сказав греку-перебіжчику: «Подивись на свого імператора! Він боїться стріл і списів не більше, ніж ковадло!» Битва біля Сара завершилась перемогою візантійців і була оспівана панегіристами[90]. Після битви візантійська армія вирушила на зимівлю в Трапезунд.

Іраклій і херувими борються з Хосровом

Хосров, розуміючи, що для перемоги над візантійцями йому необхідно розпочати рішучий контрнаступ, зібрав дві нові армії, завербувавши всіх боєздатних чоловіків і навіть наймав іноземців. Шахін з 50-тисячним військом залишився в Межиріччі й Вірменії, щоб попередити вторгнення Іраклія до Персії; менш численна армія під проводом Шахрвараза перетнула незахищену візантійцями ділянку фронту й вирушила до Халкедона, перської бази на Босфорі. Хосров узгодив свої дії з аварським каганом, щоб почати спільний наступ на Константинополь з Європи й Азії. Перська армія залишалась в Халкедоні, натомість авари напали на візантійську столицю та зруйнували акведук Валента[91]. Оскільки візантійський флот цілковито контролював Босфорську протоку, перси не могли відрядити війська на європейський берег для допомоги своїм союзникам[92]. Це значно знизило ефективність блокади, тому що перси були експертами в галузі ведення облог[93]. Окрім того, іранці й авари мали труднощі в сполученні через Босфор, що добре охоронявся, хоч, без сумніву, вони підтримували між собою певний зв'язок.

Обороною Константинополя командували патріарх Сергій і патрикій Бон[94]. Довідавшись про напад персів та аварів, Іраклій розділив свою армію на три частини; хоч він і вирішив, що столиця перебуває у відносній безпеці, він все одно відрядив підкріплення до Константинополя, щоб підвищити бойовий дух захисників. Іншу частину війська під командуванням свого брата Феодора імператор спрямував на корпус Шахіна, а третю, найменш численну, Іраклій залишив під своїм командуванням, маючи намір вторгнутись в самий центр Сасанідської держави.

29 червня 626 року розпочався спільний штурм стін Константинополя силами союзників. На той момент у місті перебували близько дванадцяти тисяч гарно підготовлених візантійських кавалеристів, які захищали місто від 80-тисячного війська аварів і слов'ян. Незважаючи на постійні бомбардування упродовж місяця, бойовий дух греків залишався високим завдяки релігійним прагненням патріарха Сергія та його ході вздовж міських стін з іконою Богородиці, який переконав візантійців, що місто перебуває під божественним захистом[95][96].

7 серпня перська армія здійснила спробу переправитись на плотах через Босфор, але була оточена та знищена візантійськими кораблями. Слов'яни під проводом аварів спробували напасти на стіни біля узбережжя бухти Золотий Ріг, а основні війська аварського кагана пішли на приступ з боку суші[97]. Тоді галери під командуванням патрикія Бона протаранили та знищили слов'янські човни; аварський напад з суші (6—7 серпня) також завершився невдачею[98]. Отримавши звістку, що брат Іраклія Феодор здобув рішучу перемогу над Шахіном (імовірно після того Шахін помер, не витримавши нищівної поразки), авари впродовж двох днів відступили вглиб Балканського півострова й ніколи більше серйозно не загрожували Константинополю. Хоч армія Шахрвараза все ще стояла табором у Халкідоні, загроза столиці зникла. В подяку за зняття облоги й покровительство Пресвятої Богородиці невідомий автор (можливо, патріарх Сергій чи Георгій Пісіда) написав знаменитий акафіст[99][100][101].

У той час, коли авари та слов'яни тримали в облозі Константинополь, Іраклій уклав союз із Зієвілом, який правив народом, що його візантійські джерела називають тюрками чи хозарами[102]. Скоріш за все, хозари складали основну частину війська, а «Зієвіл» був каганом Західного тюркського каганату Тун-Джабгу ханом, якого візантійці вмовили укласти мир в обмін на те, що порфірогеніта Євдокія Єпіфанія вийде за нього заміж. Раніше, 568 року, тюрки під командуванням ябгу Істемі-кагана налагодили відносини з Візантією, коли їхні стосунки з Персією зіпсувались через торгові суперечки[103]. 626 року тюрки, які базувались на Кавказі, відрядили сорок тисяч солдат, щоб розграбувати Персію, що ознаменувало початок третьої персо-тюркської війни. Під стінами Тифліса вони зустрілись з армією імператора, що підійшла з Лазіки[16]. Об'єднані війська почали облогу Тифліса. Візантійці використовували требушети, щоб зруйнувати стіни; це було першим випадком застосування греками таких знарядь облоги[104]. Тоді Хосров відрядив тисячу вершників під проводом Шахраплакана для укріплення міста[105], але той загін зазнав поразки, вірогідно, наприкінці 628 року[106]. Зієвіл помер наприкінці того ж року, тим самим позбавивши Єпіфанію від необхідності шлюбу з варваром. Незважаючи на те, що облога тривала, Іраклій також займався укріпленням бази на верхньому Тигрі.

Маневри під час битви при Ніневії

В середині вересня 627 року, залишивши Зієвіла продовжувати облогу Тіфліса, Іраклій вирушив з армією на південь, до Двіна й далі, до питомих перських земель[16]. Едвард Люттвак змальовує відступ Іраклія упродовж зим 624—626 років і несподіваний похід 627 року на Ктесифон як «значний ризик відносно всього театру воєнних дій», тому що ті маневри привчали персів до стратегічно неефективних набігів, які змусили їх відмовитись від перекидання прикордонних військ на захист центральних областей[107]. Візантійська армія налічувала від 25 до 50 тисяч осіб, не враховуючи підкріплення з 40 тисяч хозарів, яке швидко залишило імператора через незнайомі природні умови та постійні переслідування з боку персів[108][109]. Іраклій просувався дуже швидко, але його вистежили перські вояки під командуванням вірменина Рахзада, які зіштовхнулись зі складнощами в постачанні — візантійці спустошили всі околиці, коли рухались на південь до Ассирії[110]. Після цього війська противників почали маневрувати; зрештою Рахзад сприйняв переміщення візантійців як відступ і почав переслідування[16]. В результаті перський полководець згаяв час, тим самим дозволивши Іраклію обійти свою армію[16]. Побачивши, що імператор йде на Ктесифон, перси вирушили в погоню й після важкого маршу-кидка все ж наздогнали греків біля руїн стародавнього міста Ніневії[16].

Іраклій вирішив дати персам бій, перш ніж до них підійде підкріплення[111]. Битва при Ніневії відбувалась у сильному тумані, тим самим зменшуючи перську перевагу, що полягала в наявності кінних лучників. Іраклій удав відступ, виманивши персів на рівнини, та, на їхній превеликий подив, швидко розвернув свої війська в бойовий порядок[112]. Після восьмигодинної битви іранці раптово відступили до навколишнього передгір'я, однак не почали тікати[113]. Під час битви близько 6 тисяч персів було вбито[114]. «Коротка історія» патріарха Никифора повідомляє, що Рахзад під час битви кинув виклик самому Іраклію, а імператор прийняв той виклик та вбив Рахзада з одного удару; двоє інших противників напали на нього й також були переможені[115]. Сам Іраклій зазнав поранення «списом у губу»[116]. За розповіддю Себеоса, після битви імператор відпустив усіх полонених[117].

Убивство Хосрова II. Могольська картина

Перської армії більше не існувало. Вже нічого не могло зашкодити Іраклію на шляху до Ктесифона. Шахрбараз зі своїми силами надто повільно повертався з Малої Азії; армії Шахіна й Рахзада були розбиті й зазнали серйозні втрати. Тому рештки армії загиблого Рахзада відійшли до столиці, щоб захистити її від візантійців[16].

У січні 628 року Іраклій переправився через річку Торна та спустошив царські палаци Беклал і Бебдах. Потім він розграбував резиденцію Хосрова II Парвіза — Дастагірд, де було знайдено «триста римських знамен, захоплених у різні часи, також запаси рідкісних творів, багато алое й великі дерева алойні у вісімнадцять літрів, багато шовку, перцю, полотна на сорочки надбагато, цукру, імбирю й багато інших речей, знайшли і срібло необроблене, одяг шовковий, килими для постілі й килими кольорові шиті, чудові й у великій кількості», втім значна частина здобичі була спалена. Хосров уже втік у гори Сузіани, щоб спробувати зібрати війська для захисту Ктесифона. Тоді імператор надіслав перському царю такого листа:

Своїм просуванням вперед я прагну до миру, бо не за своїм бажанням спалюю перські поселення, а змушений тобою. Припинимо військові дії й укладемо мир[118].

Тим не менше, Іраклий не міг атакувати Ктесифон, оскільки мости через канал Нахраван, що розташовувався за двадцять кілометрів від столиці, були зруйновані, а на іншому березі стояла палацова гвардія перського царя. Обхід каналу чи переправа через нього видавались надзвичайно важкими маневрами[119]. Тому імператор вирішив відступити на північ, розграбовуючи дорогою перські поселення[16]. 11 березня 628 року візантійці ввійшли в Ганзак[16].

В той час перська армія повстала й повалила Хосрова II, проголосивши царем його сина Кавада II, відомого також під іменем Ширує. Хосрова кинули до в'язниці, де його впродовж п'яти днів морили голодом, після чого він був розстріляний лучниками[120]. Новий правитель Кавад відрядив до Іраклія посольство з проханням про укладення миру. Імператор не став висувати жорстких вимог, знаючи, що його власна імперія також була близькою до виснаження. За умовами мирного договору відновлювався кордон між двома державами станом на 602 рік, Візантії були видані всі полонені, сплачена контрибуція, а головне — повернутий Животворний Хрест та інші реліквії, втрачені в Єрусалимі 614 року[121][122]. 8 квітня 628 року Іраклій виступив з Ганзака до Вірменії[123]. Маршрут зворотного шляху імператора з Вірменії до Візантії точно невідомий, оскільки джерела практично не згадують про нього. Однак відомо, що з Вірменії Іраклій вирушив до Верхнього Межиріччя, де на честь свого прибуття в Аміду заклав великий храм (це сталось узимку 628—629 років).

Іраклій і Животворний Хрест

За кілька місяців подорожі Іраклій з тріумфом вступив до Константинополя. Його зустріли жителі міста, свій син Костянтин Іраклій і патріарх Сергій, які встали перед ним на коліна від радості[124]. Завдяки союзу з персами імперії була повернута Свята губка, прикріплена до Животворного Хреста під час розкішної церемонії 14 вересня 629 року[125]. У столиці урочистий парад, влаштований з нагоди повернення Іраклія, вирушив до собору Святої Софії. Там Животворний Хрест був повільно зведений над головним вівтарем. Для багатьох це стало знаком того, що для Візантійської імперії настав новий золотий вік[126].

Переможне завершення війни зміцнило авторитет Іраклія як полководця. Він отримав прізвисько «нового Сципіона» за блискучі перемоги й за те, що він провів візантійську армію тими землями, в які солдати імперії ще ніколи не вторгались. Тріумфальний підйом Животворного Хреста в соборі Святої Софії став кульмінацією досягнень імператора. Якщо б Іраклій помер 629 року, то, за словами Нормана Девіса, він увійшов би в історію як «найвеличніший римський воєначальник починаючи з Юлія Цезаря». Однак він дожив до доби арабських завоювань, програв низку великих битв, безуспішно намагаючись стримати натиск мусульман, і втратив славу успішного воєначальника. Джон Норвіч коротко охарактеризував Іраклія як такого, що «жив надто довго»[127].

Тим часом Сасаніди з усіх сил намагались створити стабільний і стійкий уряд. Коли Кавад II помер за кілька місяців після вступу на престол, Персія на кілька років поринула в громадянську війну, спричинену династичними суперечками. За невеликий період від 628 року до зими 632—633 років на перському престолі змінились чотири правителі: Арташир III, який воював з Візантією полководець Фаррухан Шахрвараз, дві цариці Борандохт та Азармедохт. Тільки коли Єздигерд III, онук Хосрова II, зійшов на трон 632 року, встановилась певна стабільність, але до того часу було вже надто пізно будь-що робити для порятунку деколи могутньої Сасанідської держави, що невдовзі загинула під ударами арабів-мусульман[128][129].

Візантійська імперія (позначена червоним) 650 року

Війна 602—628 років завдала обом імперіям значних збитків. Сасаніди були також послаблені спадом економічної активності, важким оподаткуванням для фінансування кампаній Хосрова II, релігійними заворушеннями та зростанням впливу провінційних землевласників за рахунок шаха[130]. Відповідно до Говард-Джонстона, перемоги над персами та їх політичні наслідки врятували головний оплот християнства на Близькому Сході й суттєво послабили зороастризм, однак у наступні два десятиріччя вони були затьмарені військовими досягненнями арабів[131].

Тим не менше, візантійські володіння на Балканах сильно постраждали від навали слов'ян, які завоювали значну частину тієї області[132]. Окрім того, Анатолія була спустошена численними перськими набігами, а нещодавно повернуті території на Кавказі, в Сирії, Межиріччі, Палестині й Єгипті — послаблені роками перської окупації[133]. Через це візантійці зіткнунулись зі складнощами під час оплати служби ветеранів війни з персами та під час вербовки нових солдат. Клайв Фосс назвав ту війну «першим етапом процесу, що ознаменував кінець античності в Малій Азії»[134].

Жодна з двох імперій не змогла відновити колишню могутність через наслідки війни, оскільки упродовж кількох років вони були серйозно приголомшені натиском арабів, об'єднаних єдиною релігією — ісламом[135]; ту навалу Говард-Джонстон порівняв з «людським цунамі»[136]. За словами Джорджа Ліскі, «надто тривалий візантійсько-перський конфлікт відкрив шлях ісламу»[137]. Імперія Сасанідів швидко зазнала поразки від арабів і була завойована ними. В результаті арабо-візантійських війн відбиті у персів східні й південні області Візантії були назавжди втрачені, та площа імперії скоротилась до клаптика, що складався з Анатолії, частини Балкан, Італії та груп островів. Однак, на відміну від Персії, Візантія зрештою пережила арабські напади, утримала рештки своїх володінь і відбила дві арабські облоги столиці у 674–678 та 717–718 роках[138]. Візантійська імперія також втратила території на Криті й у південній Італії в більш пізніх конфліктах з арабами, хоч вони були зрештою повернуті[139].