Караїми в Польщі

Історія поселення Караїмів у Європі

Караїми були в основному розпорошеною спільнотою до кінця ХІІІ століття. Найважливіші їх групи знаходились у Середземному, Чорному морі та Центральній Азії. Життя в багатьох країнах призвело до етнічної та культурної неоднорідності караїмів. Первісною територією проживання караїмів, які згодом утворили громади в Польщі, був Крим.[3] Згідно з історією, що повторювалась у караїмських комунах Тракая, Галича та Луцька, князь Вітовт спонукав їх переїхати до Литви. Цими переміщеними особами мали бути 383 сім'ї з міст Чуфут-Кале, Мангуп та Солхату.[4]

Насправді, витоки поселення караїмів у Трокаї, ймовірно, сягають часів правління князя Ольгерда чи Кейстута.[5] 13 червня 1388 р. князь Вітовт надав привілей караїмам, що мешкали в Тракаї.[6] Луцьк також був однією з найдавніших резиденцій караїмів. Про опис існування організованої спільноти в Чуці свідчить опис 1429 року, в якому згадано караїмський газзан.[7] У привілеї від 22 грудня 1506 р. зазначено, що в місті існували дві окремі синагоги - рабинська та караїмська.[8]

Караїмська книга під назвою «Радість порятунку» Пінхаса Маліцького з Вільнюського караїмату, видана в 1890 р. у Вільнюсі

У середні віки на території власне Королівства Польща не було створено жодної караїмської спільноти.[9] Караїмські громади потрапили під владу польських королів після 1340 р., коли Казимир Великий перебрав владу Галицької Русі.[10] За традицією 80 караїмських родин прибули з Криму до Галича близько 1246 р.[10] Відомо, що, крім Галича, у Львові також існувала спільнота караїмів під скіпетром польських королів, яка відокремилася від галицької у 1475 р.[9]

Усі караїмські муніципалітети та спільноти, навіть ті, що були створені після 1500 року, підтримували релігійні, культурні та сімейні контакти зі своїми вихідними громадами в Криму.[9] У перший період поселення караїми мешкали лише в кількох містах Червоної Русі, Волині та Литви (Галич, Луцьк, Трокай). У XVII столітті ці спільноти розросился, до них приєдналися нові караїмські громади в Kукузеві, Деражні, Oлиці, Біржаї, Новому Місті, Паневежисі, Пасвалісі, Салаті і Сжаті.[11]

Як і християнські та єврейські громади, караїми в Речі Посполитій також мали своє самоврядування. Громаду очолювали старійшини, яких обирали її члени. У громаді караїмів, працювали учитель (він керував, серед іншого, місцевим будинком молитви), габбай (скарбник) і газзан (він виконував релігійні та судові функції). Караїмське самоврядування у Троках мало унікальну форму, де місцева громада обирала свого мера, затвердженого згодом воєводою, від часів середньовіччя. З часом повноваження адміністратора караїмської громади розширилися на всю територію Литви, і він почав обиратися представниками всіх місцевих караїмських спільнот.[12] Литовські караїми були прославлені в описаний період Ісааком Тракайським, який жив у 1533–1594 рр.[13]

Караїми будували свої кенаси в обговорюваному період в Тракаї, Луцьку, Галичі, Kукезеві, Біржаї і Новому Місті. Всі вони були побудовані з дерева. Окрім кенас, також зазвичай засновувались кладовища (найдавнішими з них були цвинтар у Тракаї та передмісті Львова, обидва з кінця XV століття). З часів колишньої Речі Посполитої збереглися лише кладовища в Тракаї та Галичі.[13]

Тракай - вид на берег [14], акварель Станіслава Масловського з 1904 р. (Національний музей у Варшаві)

Після поділів Речі посполитої караїмські релігійні громади в Галичі та Кукізові увійшли до складу Австрії, а всі інші - до Російської імперії. Перепис 1897 року показав, що в Російській імперії проживало 12 894 караїмів, у тому числі 1383 у Литві та 6166 у Криму. У зв'язку з тим, що Кримське ханство було включено до складу Росії в XVIII столітті, майже всі караїмські комуни були об'єднані в одну спільноту, що стимулювало контакти між ними.[15] У 1837 р. в Євпаторії було створено офіс Хачама Таурі-Одеси та створено Караїмський духовний союз, який також включав релігійні громади в решті імперії. У 1863 р. разом із Духовним правлінням у Троках було створено другу канцелярію хачами.[16]

Президент Ігнацій Мосцицький відвідує караїмів у Луцьку (червень 1929)

Після більшовицького перевороту з початкових тридцяти двох комун караїмів на відірваних від Росії територіях залишилось лише п’ять - чотири у відродженій Польщі (Тракай, Вільно, Луцьк, Галич) і одна комуна в тодішніх литовських кордонах (Паневежис).[15]

У міжвоєнний період Караїмська релігійна асоціація здійснювала релігійну владу над караїмами. 23 жовтня 1927 року делегати усіх караїмських громад вирішили, що Хаджі Сераджа Сапшал має обійняти посаду гахана (глави караїмів), що базувалася в Тракаї. Вибори були затверджені владою 26 листопада 1927 р., а гахан вступив на посаду 18 вересня 1928 р. у Вільнюській кенасі . 21 квітня 1936 р. сейм Республіки Польща прийняв акт про відносини держави з Караїмським релігійним союзом, який регулював правове становище караїмів.[17]

У міжвоєнній Польщі було створено ряд караїмських громадських організацій, серед яких Караїмська асоціація (Троки, Вільно, Луцьк, Галич), Товариство любителів історії та культури караїмів (діяло у 1932–1939 рр. у Вільні), Караїмський жіночий клуб "Катин Оджачі" (Трокай, Вільно, Луцьк, Галич), Клуб молодих караїмів «Бір Бау».[18] У 1924–1939 рр. було видано дванадцять томів науково-соціального щорічника “Myśl Karaimska”.[19]

Кладовище караїмів у Варшаві - єдиний діючий караїмський некрополь в країні

Караїми мешкали переважно на тих землях, що після Другої світової війни відійшли до складу СРСР. Угоди про обмін населеннями, укладені між люблінським урядом та окремими радянськими республіками, спочатку не передбачали репатріації караїмів. У квітні 1945 р. радянський уряд, реагуючи на прохання польської сторони, повідомив, що він не буде перешкоджати переселенню колишніх польських громадян національностей, відмінних від польської та єврейської, якщо вони "пов'язані з польською культурою".[20]

Акція переселення караїмів з Вільнюської області, незважаючи на зусилля місцевих жителів виїхати до Польщі, зустріла опір влади Литовської РСР. Незважаючи на великі труднощі, спричинені литовською владою, близько 300 караїмів врешті-решт зуміли залишити територію радянської Литви.[21] Особливою групою серед них був близько десятка осіб, які добровільно вступили до Першої польської армії, а після закінчення війни та демобілізації вони привезли свої сім’ї до Польщі.[22]

Про найсильніший вихід караїмів у коло польської культури та мови найкраще свідчить цитата з листа Караїмської комуни від квітня 1945 р., що втручається у справу можливості переселення караїмів до Польщі після Другої світової війни:

«Ставши таким чином корінними громадянами польської землі, вони також піддалися впливу караїмізму та польської культури, вони думали, читали та писали польською мовою, про що свідчить єдине національне періодичне видання «Караїмська думка», що виходило у Вільні до 1939 року. В даний час ви також можете зустріти багатьох караїмів, які викладають польську мову в початкових школах Вільнюського регіону, вчителів та вчителів середніх шкіл, не кажучи вже про професора кафедри столичного університету. Польська мова займала в родині караїмів те саме місце, що і турецька; про що свідчить збірник під назвою "Короткі караїмські молитви", видані у Вільні в 1935 р. під редакцією Улу Хаззана, заступника глави караїмської релігії».[23]

Влада УРСР, у свою чергу, не створювала жодних перешкод для переселення, завдяки чому галицькі караїми могли прибути до Польщі. 15 липня 1945 року шістнадцять осіб караїмського походження також Луцьк і оселилися після прибуття в Ополе.[24]

Післявоєнні міграції привели до створення нових скупчень караїмів у Варшаві (Зельонка та Подкова Лесьна), Тримісті та Ополі, а потім у Вроцлаві.[18] Одинокі сім'ї також проживали, серед іншого, в Ольштині, Щецині, Кракові, Ґожуві, Слупську та Елку. У наступні роки центр Варшави чисельно зміцнився, тоді як центри Ополе та Вроцлава ослабли.[25]