Кизилтепе

Перське царство в 539 — 331 роках до н. е. було найбільш динамічною державою Близького Сходу. Під час правління імператора Дарія І Персія почала управлятися шляхом поділу на регіони під керівництвом сатрапів, а регіон Мардіна був пов'язаний з сирійсько-фінікійсько-палестинською сатрапією. Перське панування в регіоні закінчилося в 331 р. до н. е., коли Александр Македонський розбив перську армію Дарія III під Ербілєм.

Після смерті Александра Македонського в 323 р до н.е. полководці і військові правителі (діадохи) почали ділити між собою імперію на держави-наступники. Внаслідок цієї боротьби регіон Мардіна перейшов до династії Селевкідів, які захопили майже всю східну частину колишньої імперії. Цар Селевкідів Антіох IV Епіфан намагався поширити еллінську культуру серед корінних народів регіону, і на це відреагували арамеї і вірмени в Парфії. Це протистояння почало перетворюватися в конфлікти, і зрештою парфяни стали досить сильними, щоб загрожувати присутності в регіоні Селевкідів під керівництвом царя Мітріда́та I. Селевкіди почали втрачати один за одним свої важливі центри на узбережжі Тигра. Остаточно вони позбулися влади над регіоном під час військових дій у 129 р. до н. е., які вели сирійський цар Антіох VII Сіде́т та парфянський цар Фраат II. Едуард Меєр писав з цього приводу: «Поразка Антіоха Сідета у 129 р. була катастрофою еллінізму у континентальній Азії і одночасно Держави Селевкідів»[7].

У той час як вплив парфян в регіоні збільшувався, арамеї разом із вождями арабського племені Орро, що захопили західну частину Межиріччя (Осроену), в 132 до н. е. заснували в регіоні Шанлиурфи Едеське царство, головним містом якого була Едеса.

Незалежним царство, вплив якого сягав до території сучасного Кизилтепе, залишалось недовго. Місцеві володарі змушені були визнавати над собою владу парфянських царів, а потім, при правителі Абгарі I, Едеське царство було завойоване внаслідок тиску вірменів. Протягом 88 — 70 років до н. е. якийсь час Осроена входила до складу вірменської держави Тиграна II.

Тигран II, зійшовши на престол в 95 до н. е., почав об'єднання Вірменії. У 94 році до н. е. він уклав військово-політичний союз і поріднився з понтійським царем Мітрідатом VI Евпатором. В результаті цієї домовленості Тигран підпорядкував Сирію і території на сході, углиб Передньої Азії, а Мітрідат — Малу Азію[8].

В 93 р. до н. е. Тигран II розпочав війну спочатку проти Каппадокії, а потім на сході — проти старих ворогів Вірменії парфян. Перейшовши річку Тигр, Тигран II захопив міста Едесу і Нісібіс. Війна закінчилася у 85 р. до н. е. укладенням миру, за яким Парфія поступилася Вірменії всією Месопотамією і визнала себе залежною від Тиграна II. У 83 році до н. е. в столиці Селевкідів — Антіохії, Тигран II Великий був проголошений царем Сирії і прийняв титул «царя царів» (шахіншаха)[9].

Об'єднавши величезну кількість підкорених земель у своє царство, Тигран II Великий почав у 77 р. до н. е. будувати на крайньому південному заході власне Великої Вірменії (поблизу нинішнього Фаркіна в Південній Туреччині) нову столицю, якій дає назву Тигранакерт[10][11].

З часом спорідненість з Мітрідатом VI Евпатором втягла Тиграна у війну з римлянами. Але він не тільки не готувався до війни, а й був зайнятий виключно продовженням будівництва Тигранакерта. Така бездіяльність монарха під час Третьої Митридатовой війни стала його великою політичною помилкою, що призвела до фатальних наслідків для його держави. В ході битви під стінами Тигранакерта з військом римського полководця Лукулла 6 жовтня 69 р. до н. е. Тигран II зазнав поразки.

Край вірменському панюванню в регіоні поклала Східна Римська імперія, що просуваючись до Західної Азії, захопила рівнину, на якій розташувалися Кизилтепе і Нусайбін. Тим часом, скориставшись вірмено-римської війною, проти влади Вірменії виступили парфяне, підбурювані Римом. Тигран II виявився не в змозі вести війну відразу проти двох могутніх держав — Рима і Парфії. Проти нього повстала і частина вірменської знаті, і населення завойованих вірменським царством країн і міст. У зв'язку з цим Тиграну II довелося підписати в 66 році до н. е. договір з римським полководцем Гнеєм Помпеєм Великим, за яким Велика Вірменія втратила майже всі свої завоювання, а Сирія, Коммагена і Кілікія потрапили під владу Риму. Так Третя Мітрідатова війна різко зміна політичну карту Східного Середземномор'я і утвердила гегемонію Риму майже у всій Малій Азії.

Райони провінції Мардін

Кизилтепе розташований в південно-східній частині країни, на південному заході провінції Мардін. Район межує на заході з провінцією Шанлиурфа́, на північному заході з районом Дерік, на півночі — з Мазидаи́, на сході — з Мардіном, центром провінції. Південна межа району одночасно є кордоном Туреччини з Сирією. Місто Кизилтепе знаходиться на відстані 15-20 км від Мардіна, і в 738 км на схід від столиці країни, Анкари. Площа району становить 1 416 370 га — рівнина Кизилтепе є найбільшою територією провінції Мардін. Більшу площу всіх земель, 1 319 250 га, займають землі сільськогосподарського призначення.

Кизилтепе має характеристики середземноморського клімату зі спекотним і вологим літом і м'якою і дощовою зимою. Середня річна температура — 18 ° С. Найтепліші місяці — липень та серпень із середньою температурою 32.0 °C (89.6 °F). Найхолодніший місяць — січень, із середньою температурою 7.0 °С (44.6 °F). Середня кількість опадів становить 350 міліметрів на рік. Найбільш вологий місяць — січень, коли випадає 87 міліметрів опадів, і найменш вологий — серпень, коли випадає 1 міліметр. Через невелику кількість опадів час від часу трапляються посухи. Рельєф району переважно плаский, горбистий на півночі. Структура ґрунтів району — глини й суглинок[12].

Крізь Кизилтепе проходить державна автомагістраль D400 протяжністю 2057 кілометрів. Вона починається у Датчі (провінція Мугла) в південно-західному кутку Анатолійського півострова і закінчується біля іранського кордону в Есендере. D400 курсує через міста Мармарис, Фетхіє, Анталію, Аланью, Мерсін, Адану, Газіантеп, Шанлиурфу, Ширнак та Хаккярі та зв'язується з дорогою 16 в Ірані. Між Низипом та Чізре D400 є частиною європейського маршруту E90. Також у Кизилтепе починається автомагістраль D950 до Артвіна, довжиною 568 км.

Велика («Стара») мечеть (тур. Dunaysır Ulu Camii або тур. Koçhisar Ulu Camii, араб. Cami-i Kebir (الجامع الكبير)‎) є однією з найвидатніших історичних пам'яток району Кизилтепе[22]. У період Артукідів адміністративною столицею був Мардін, а військовою столицею — Кизилтепе, це стало причиною зведення в місті Великої мечеті. Вона була побудована в XIII столітті Артукідами і донині відкрита для богослужінь. Одночасно в цій мечеті можуть молитися 800 чоловік. Будівництво Великої мечеті у 1184 розпочав султан Юлюк-Арслан Хусам ад-дін, один із Мардінських Артукідів, а завершив у 1204 його брат Артук-Арслан Насір ад-дін. На дату будівництва мечеті вказує напис над конусоподібною аркою, що оточує нішу міхраба[23].

Ім'ям Аллаха Милостивого, Милосердного! Добудову цієї споруди за милістю Аллаха здійснив Ель-Фатіх Артук Арслан, брат Меліка Саїда Хусамеддіна Явлака Арслана (нехай спочиває з миром), син Артука, син Ільґазі, син Тімурташа, син Альпі, син Ільґазі. Хай Аллах прийме. Мухаррам 601 Оригінальний текст (тур.) Esirgeyen ve bağışlayan Allah’ın adıyla. Bu yapının tamamlanmasını Melik Said Hüsameddin Yavlak Arslan (Allah O’na rahmet etsin)’ın kardeşi Allahü teâlânın rahmetine muhtaç Artuk oğlu İlgazi oğlu Timurtaş oğlu Alpi oğlu İlgazi oğlu Ebu’l Feth Artuk Arslan gerçekleştirdi. Allah kabul etsin. Muharrem 601. — İnşa Kitabesi (mihrabın yedi dilimli kuşatma kemerinin üzerinde yer alan, H. 601/ Muharrem (1204 tarihli)

Велика мечеть Дунайсір відображає всі архітектурні особливості регіону і вважається шедевром ісламської анатолійської архітектури часів Артукідів. Спочатку вона була величезною будівлею з медресе і з подвійним мінаретом. Існування двох мінаретів на кутах внутрішнього двору було доказано завдяки розкопкам у 1970-х і підкреслило важливість будівлі з точки зору розвитку анатолійської турецької архітектури. Але будівля медресе загинула, а мечеть залишилася лише зі стінами, двома третинами даху та західним мінаретом; стінні камені мечеті були вилучені та вивезені до сусідніх сіл, а у 1940-х роках їх використовували для будівництва поліцейського відділку. У 1971 році були замовлені відновлювальні роботи Генеральним управлінням релігійних фондів Туреччини, а з 2015 по 2019 муніціпалітетом були проведені реставраційні роботи[24].

План мечеті із прямокутним внутрішнім двором і трьома нефами вказує на те, що вона була спроєктована на основі Великої мечеті Дамаска[25]. Будівля займає площу 63,40x16,35 метрів, має стіни товщиною до 2,15 метрів. Діаметр злегка овального купола становить 9,75 метрів. Виступи на зовнішніх стінах є слідами фундаменту. В стінах та опорних елементах використано різьблений камінь, а в покривній системі — цеглу. Інтер’єр мечеті, міхраб та стіни прикрашені витонченими різьбленими написами. Кам’яний вівтар (міхраб) у формі раковини з розкішною кладкою демонструє ассирійський вплив з точки зору стилю, а в геометричних прикрасах — вплив архітектури періоду сельджуцької династії Зангідів[26].

Медресе Харзе́м Таджеттін Месу́д (тур. Harzem Taceddin Mesud Medresesi) — комплекс будівель з різьбленого каменю, який зазнав великих пошкоджень арміями Айюбідів і Тамерлана. Наразі тільки могилу, яка сьогодні використовується як мечеть і як місце поклоніння, та сам простір мечеті можна відокремити одне від одного. Відомо, що медресе було зведено в XIII столітті, за часів Артукідів. Згідно з написом на внутрішніх дверях, медресе було побудовано Таджеддіном Месудом бен Абдуллою, звільненим рабом Меліка уль-Мансура Насреддіна Артук Арслана з династії Артукідів.

Руїни медресе знаходяться за 8 кілометрів від міста Кизилтепе у селі Зіярет на березі річки Зеркан Сую. З огляду на багато змін, ремонтів та доповнень у структуру споруди, план першої версії медресе не вдалося скласти. В цілому в архітектурі домінують ознаки періоду Зангідів і Артукідів.