Підводні човни типу «Середня»

Після будівництва перших серій радянських підводних човнів Управління Військово-морськими силами РСЧА приступило до пошуку шляхів ліквідації відставання в підводному кораблебудуванні від передових країн. Політична ситуація Громадянської війни й інтервенції не спонукала до діалогу з країнами Антанти, а найбільш реальним було співробітництво з Веймарською Німеччиною. Відряджені до Німеччини навесні 1930 року радянські фахівці не змогли досягти значних результатів у зв'язку з тим, що за умовами Версальського договору Німеччина не мала права будувати підводні човни. Однак, зацікавленість у спільній роботі проявило голландське конструкторське бюро NV Ingenieurskantoor voor Scheepsbouw («IvS»), яке входило до компанії «Дешімаг» та займалося удосконаленням проєктів найкращих німецьких субмарин часів Першої світової війни і будівництвом підводних човнів на експорт.

У листопаді 1932 року група радянських морських фахівців у складі А. К. Сівкова, П. Ю. Юрас, В. Н. Перегудова і В. А. Нікітіна була спрямована в закордонне відрядження для вивчення можливостей фірми «IvS» і ознайомлення з німецькими підприємствами, що випускають дизельні двигуни з високою питомою потужністю. 22 листопада радянська сторона передала представникам «IvS» тактико-технічні завдання на два типи підводних човнів: водотоннажністю 700 і 1 200 тонн, розроблені А. К. Сівковою дорогою до Німеччини. Акцент в завданні робився на досягнення максимальної швидкості ходу, глибини і швидкості занурення. 7 грудня 1932 замовлені проєкти були видані радянській делегації для вивчення, а як підтвердження якості роботи в «IvS» запропонували оглянути підводний човен «E-1», побудований в Іспанії по проєкту, що був аналогічним до 700-тонної версії. Випробування «E-1» підтвердили високі характеристики проєкту і значні його переваги перед радянськими човнами: човен відрізнявся більш досконалою конструкцією корпусу і цистерн, більш раціональною компоновкою механізмів, системою продування баласту за допомогою дизелів, а також високою автономністю і глибиною занурення.

«E-1» на стапелях в Іспанії

В підсумку делегація рекомендувала прийняття проєкту підводного човна водотоннажністю 700 тонн на базі іспанської «E-1», переробленої під радянське озброєння і механізми. Таке рішення пояснювалося істотною економією часу: фірмі «IvS» було потрібно всього чотири тижні для розроблення ескізного проєкту і ще 15 днів для видачі будівельних креслень. У квітні 1933 року «Союзверфь» і «Дешімаг» (IvS приблизно тоді ж була розформована і увійшла до складу «Дешімаг») уклали договір на розробку проєкту. Договір набув чинності 12 серпня 1933 року, після завершення серії випробувань, які показали реальність гарантій, що надаються німецькою стороною. Розробка креслень проєкту «E-2», позначеного тепер як тип «Н» (німецька), або серія IX, була закінчена фахівцями СКБ до початку 1935 року. З 20 жовтня 1937 року тип «Н» перейменували в тип «С» — середній. М. А. Рудницький запропонував на базі типу «Н» розробити проєкт човна з єдиним двигуном, що отримав позначення «МТ»: паротурбінна силова установка як паливо споживала порошковий алюміній, що спалюється в струмені чистого кисню. Такий двигун був би безпечний для екіпажу і вельми ефективний. Проте через дефіцит алюмінію, а також складності систем подачі алюмінієвого порошку в топку і видалення продуктів горіння проєкт не опрацьовувався[1]. Після початку серійного будівництва серії IX проєкт був повністю перероблений з метою повного переходу на радянське обладнання та з урахуванням зауважень[2]. Доопрацьований проєкт отримав позначення IX-біс. Основні зміни стосувалися двигунної установки: німецькі дизелі MAN М6 V49/48 були замінені на радянські дизельні двигуни моделі 1Д (глибока модернізація не пішла в серію дизелів 47ЛН8) виробництва Коломенського заводу. Для цього потрібна була серйозна переробка систем мастила, живлення, впуску і охолодження. Крім того, була змінена конструкція рубки: щити, що закривають 100-мм гармату, заважали роботі артилерійської обслуги, тому від них відмовилися. На трьох човнах серії IX огорожу гармати було демонтовано.

29 лютого 1940 року Управління кораблебудування затвердило список доробок, які необхідно було врахувати в розробці нового проєкту субмарин. У відповідному листі з ЦКБ-18 було запропоновано відмовитися від розробки нового проєкту і виправити зауваження в модернізованому проєкті серії IX-біс. Пропозиція була прийнята Управлінням кораблебудування ВМФ. Новий проєкт отримав позначення «№ 97», серія XVI і літерну назву «СМ» (зварна масова), також у деяких джерелах зустрічається його назва «IX-біс-2». Доопрацювання проєкту полягали в заміні двигунів 1Д на модель 4Д, встановленні приладів безпузирної торпедної стрільби системи Наумова, введенні «м'яких» фундаментів і амортизаторів, що оберігають обладнання від пошкоджень при вибухах глибинних бомб і знижують шумність. Велика увага приділялася питанням спрощення будівництва човнів.

Проєкт 97 до початку німецько-радянської війни завершений не був. ЦКБ-18, евакуйоване в Горький, закінчило проєктні роботи лише до 1942 року. Після війни удосконалення «типу № 97» велося під позначенням «проєкт 601».

Підводний човен С-56 пам'ятник-музей у Владивостоку

4 серпня 1934 року члени Політбюро ухвалили рішення про серійне будівництво середніх підводних човнів серії IX і поступової заміни ними підводних човнів типу «Щука». Човни серії IX будувалися на Балтійському заводі. Перша партія складалася з трьох човнів: «Н-1», «Н-2» і «Н-3». При їх будівництві використовувалася велика кількість імпортного обладнання, а за результатами їх випробувань передбачалося прийняти рішення про подальше будівництво. Побудова 38 човнів наступної серії за проєктом IX-біс розтяглася на тривалий час через високу складність проєкту. Основні проблеми виникали з виробництвом дизелів[3] У зв'язку з цим для завантаження заводів була дозамовлена партія човнів типу «Щ» серії X-біс. У будівництві серії IX-біс брали участь наступні заводи: № 189 «Балтійський завод», 194 «ім. Марті», 196 «Судомех» (всі — Ленінград), 112 «Червоне Сормово» (Горький), 198 «ім. Марті» (Миколаїв), 202 «Дальзавод» (Владивосток), 402 (Молотовську), 638 «ім. Сталіна» (Астрахань).

До 22 червня 1941 року недобудованими залишалися 25 човнів: 7 — у Миколаєві (С-35, С-36, С-37, С-38, С-58, С-59 і С-60), 6 — у Ленінграді (С-39, С-40, С-41, С-42, С-43 та С-44), 6 — у Горькому (С-25, С-26, С-27, С-28, С-29 та С-30) і в Молотовську (С-45, С-46, С-47, С-48, С-49 і С-50). Відповідно до постанови Держкомітету оборони (ДКО) 19 липня 1941 року було законсервовано будівництво шести човнів у Молотовську і чотирьох човнів у Миколаєві. За проєктом серії XVI велася добудова шести корпусів на заводі «Червоне Сормово», але ні один човен цієї серії до строю введений не був через перехід основних потужностей заводу на випуск більш актуальної для фронту продукції. На заводі № 198 в Миколаєві планувалася закладка ще трьох човнів за проєктом № 97 (С-61, С-62 і С-63), але тією ж постановою ДКО від 19 липня 1941 закладка була скасована.

С-7 з відкритим містком

Човни типу «С» були півторакорпусного типу, змішаної клепано-зварної конструкції. Легкий корпус виконувався зварним і простягався майже на всю довжину човна. Міцний корпус виготовлявся на заклепках. У носовій частині встановлювалися пилки сіткопрорізувач, однак при порівняльних випробуваннях була відзначена їх незадовільна ефективність: пили перерізали тільки горизонтальні троси мережевого загородження, тому човен заплутувався у вертикальних тросах. Вивірені обводи легкого корпусу надавали човні добру мореплавність, особливо в крейсерському положенні. Дев'ять баластних цистерн, які знаходяться в легкому корпусі, поділялися на три групи: кормову (цистерни № 1, 2, 3), середню (№ 4, 5) і носову. Нумерація цистерн човна була введена за аналогією з німецькими правилами нумерації відсіків, шпангоутів і баластних цистерн з корми. При експлуатації виявилося, що заповнення баластної цистерни № 2 призводило до різкого погіршення мореплавства човна. Цю цистерну намагалися тримати вільною від палива, а якщо вона була повною, то не розвивали повний хід в надводному положенні. Єдиний якір розміщувався в носовій частині по правому борту. Рубка і мостик на різних човнах розрізнялися в залежності від заводу-виробника, і часто модернізувалися в процесі служби. Всі балтійський човни мали відкритий мостик, тихоокеанські і більшість північних — закритий. Після війни рубки оснащувалися хвилевідбійниками.

До початку війни на флоті знаходилися три човни серії IX, ближче до закінчення війни в дію вступили ще три перших човни серії IX-біс. Всі ці човни несли службу на Балтиці і всі вони брали участь у бойових діях проти Фінляндії. С-1, С-2 і С-3 входили в 13-й дивізіон підводних човнів і базувалися в Таллінні. C-4, С-5 і С-6 входили в 16-й дивізіон підводних човнів і базувалися в Ленінграді, а з початком війни були переведені в Лібаву. Човни досягли деяких успіхів, однак С-2 зник безвісти у другій половині січня 1940 року. Фінська сторона заперечує свою причетність до загибелі човна. Ймовірно, С-2 загинув на мінах або був розчавлений кригою. Влітку 2009 року він був виявлений у шведських територіальних водах пошукачами.

С-1 та С-3 IX серії до початку війни стояли на ремонті в Лібаві. С-1 був підірваний при наступі німців, С-3 не маючи можливості занурюватися, вийшов у море і був потоплений німецькими торпедними катерами. Таким чином, човни IX серії загинули, і у цій війні брали участь тільки 30 човнів серії IX-біс.

С-13 на російській поштовій марці 1996

Шпитальне судно «Вільгельм Густлоф» в Данцінгу

Пасажирське судно «Генерал Штойбен» («Мюнхен»), 1925 рік.

На Балтиці «Ески» досягли найбільших успіхів: за роки війни вони потопили 11 судів і пошкодили 5, але і втрати тут максимальні. З десяти кораблів війну пережив тільки С-13, який потопив 5 суден і пошкодив ще одне судно. В тому числі протягом 10 днів були потоплені два великих транспорти: шпитальне судно «Вільгельм Густлоф» і «Генерал Штойбен», при цьому загинуло 13 000 — 20 000 людей, в основному жінок і дітей. Загибель цих суден увійшла в ряд найбільших морських катастроф. Човен С-13 (командир човна Маринеску О. І.) був нагороджений орденом Червоного Прапора[10].

Успіхи човнів типу «Середній» на чорноморському театрі воєнних дій були мінімальні. Судноплавство противника було слабким, і більшість суден мали невелику водотоннажність. «Ески» здійснили досить велике число бойових походів, брали участь у постачанні блокадного Севастополя, проводили артилерійські стрільби по німецьким берегових позиціях. С-31 став червонопрапорним, а С-33 — гвардійським.

Перші два човни типу «С», С-101 і С-102, прибули на Північний флот з Балтики у вересні 1941 року. В 1943 році у до них приєднались ще вісім. С-51, С-54, С-55 та С-56 прибули з Тихоокеанського флоту через Тихий і Атлантичний океани, а решта човнів надійшли з заводу «Червоне Сормово». В цілому судна показали себе добре та проявили свої морехідні і швидкісні якості в операціях з конвоями. Однак успіхи були невеликі в зв'язку з низькою інтенсивністю судноплавства. Німецька сторона визнавала, що присутність радянських субмарин біля північних берегів Норвегії змушувало в максимально можливому обсязі використовувати для постачання норвезької угруповання військ більш дорогі в порівнянні з водними перевезеннями автомобільний і залізничний транспорт. С-51[11], С-56[12], С-101[13] і С-104[14] стали Червонопрапорними, а С-56 — ще й гвардійським[15].

До 1942 у до складу ТОФ входили 4 субмарини типу «С»[16]. За ініціативою Г. І. Щедріна, котрий неодноразово писав рапорти з проханнями відправити його на фронт, підтриманою спершу екіпажем С-56, а потім і іншими командирами та екіпажами, всі чотири «Ески» дивізіону А. В. Трипольського були спрямовані на Північний флот. Незабаром слідом за ними пішли і два човни типу «Ленінець».

Серія IX складалася з трьох підводних човнів (С-1, С-2 і С-3), які були побудовані в 1934—1938 роках. У час Радянсько-фінської війни 1939—1940 років ці човни зробили по два походи, під час яких було виконано сумарно дві торпедні атаки. Артилерією потоплений один транспорт і збитий один літак. «С-2» загинув у січні 1940 року, підірвавшись на фінській міні. 7 лютого 1940 року «С-1» нагороджений Орденом Червоного Прапора.

Серія ІХ-біс складалася з 41 підводного човна. Човни цієї серії будувалися з 1936 по 1948 рік. Від човна до човна вносилися все нові поліпшення, що не мали глобального характеру, але що зумовили деякі відмінності в характеристиках човнів.

18[18] човнів будувалися суцільнозварними за проєктом серії XVI (проєкт 97), але на початок війни всі вони знаходилися на ранніх стадіях будівництва і жоден з цих човнів не був добудований.