Північний олень

Роги північного оленя відростають щороку під шаром хутра. На знімку олень втрачає хутро на одному з рогів.

Вага самиць коливається в межах між 60 і 170 кг. Самці дещо більші та можуть важити до 300 кг. Дорослі представники обох статей мають так звані оленячі роги[4], які не є справжніми рогами та (у скандинавського підвиду) відпадають у старих самців у грудні, у молодих самців навесні, а в самиць влітку. Оленячі роги зазвичай мають дві окремі групи відгалужень, нижні та верхні. Одомашнені північні олені важчі, ніж їхні дикі родичі, й мають коротші ноги.

Північні олені мають спеціалізовані носові порожнини, які значно збільшують зовнішню поверхню в межах ніздрі. Холодне повітря, що надходить до носа, нагрівається у носі тварини перед потраплянням до легенів, а вода повітря, що видихається, затримується в носі, зволожуючи зовнішнє повітря, що надходить, і, можливо, поглинається через слизову оболонку.

Копита північного оленя пристосовані до сезону: улітку, коли тундра м'яка і мокра, вони стають губчастими та забезпечують додаткову поверхню контакту з ґрунтом. Узимку подушки стискаються і напружуються, виставляючи обідок копита, яке врізується з кригу і вкритий крижаною кіркою сніг, що утримує тварину від ковзання. Це також надає їй можливість розкопувати сніг[5][6] для отримання їжі, такої як ягель.

Хутро північного оленя складається з двох шарів, щільного нижнього шару і довгого зовнішнього, що складається з порожніх наповнених повітрям волосків.

Як і інші жуйні тварини, північний олень має чотирикамерний шлунок, що дозволяє йому перетравлювати жорстку трав'янисту їжу. Взимку ця тварина переважно харчується лишайником, особливо ягелем. Проте, вона може поїдати також листя верб і беріз, насіння кедрів та трав. Існують свідоцтва і споживання тваринної їжі за умовами нестачі рослинної, наприклад, лемінгів[7], палії арктичної і яєць птахів[8].

Спаровування відбувається починаючи з пізнього вересня до жовтня або початку листопада. Самці зазвичай вступають в бійки за самок, при цьому два самці зчіпляються один з одним рогами та намагаються повалити суперника. Найсильніші самці здатні отримати до 15-20 самок. Протягом цього періоду самець припиняє їсти та втрачає значну частину жирових запасів свого тіла.

Оленята народжуються наступного травня або червня. У віці 45 днів вони вже здатні самостійно пастися, проте продовжують харчуватися материнським молоком до отримання повної незалежності від матері.

Стадо карибу на березі річки Телон

Північні олені мігрують найбільші відстані серед всіх наземних ссавців. Північноамериканські карибу можуть досягати швидкості 80 км/год та щорічно подорожувати на відстані до 5 тис. км. Міграції зазвичай здійснюються стадами, часто з кількох тисяч особин. Найбільші міграції відбуваються навесні та восени. Протягом осінньої міграції стада зменшуються, а олені починають спаровуватися. Взимку, олені переміщаються до лісових районів. Навесні олені прибувають до районів вирощування потомства. Під час міграцій північні олені можуть плавати, що вони роблять досить швидко, та це дозволяє їм долати озера та широкі річки.

Полювання на північного оленя має довгу історію, ця тварина мала значний вплив на історію полювання загалом[12].

Людина почала полювати на північного оленя протягом періодів мезоліту і неоліту, та навіть сьогодні залишається для цієї тварини головним хижаком в багатьох областях. Норвегія і Гренландія мають традиції полювання на дикого північного оленя починаючи з льодовикового періоду і досі. У вільних від лісу горах центральної Норвегії, таких як Ютунхеймен, все ще можливо знайти залишки як, обкладених каменем, що використовувалися як пастки, та загорожі, що використовувалися для загону цих тварин. Зазвичай їх датують періодом Великого переселення народів, хоча не маловірогідно, що вони використовувалися і значно пізніше кам'яної доби.

За відсутності інших великих хижаків у місцях мешкання основних популяцій північного оленя, полювання нині часто залишається необхідним для контролю чисельності тварин та запобігання виснаження пасовиськ та, в результаті, значних коливань чисельності популяцій. Нині Норвегія готує звернення за номінацією на статус світової спадщини ЮНЕСКО області зі слідами та традиціями полювання на північного оленя в Центральному Серланні (Південна Норвегія). На дикого карибу все ще полюють в Північній Америці та Гренландії. Для народів, що продовжують традиційний стиль життя, таких як інуїти, північних індіанців, тубільних мешканців Аляски та калаалліти Гренландії, дикі карибу все ще залишаються важливим джерелом продовольства, одягу, будівельних матеріалів та інших виробів.

Доїння північного оленя в 19-му столітті

Використання одомашненого північного оленя в скотарстві протягом століть практикувалося кількома арктичними та субарктичними народами, зокрема саамами, ненцями, евенками, хантами, юкагірами, чукчами та коряками. Вважається, що приручення почалося на межі бронзової та залізної доби.

Олені вирощуються для отримання м'яса, шкір, оленячих рогів і, меншою мірою, отримання молока і як транспорт (більші за розміром сибірські олені використовують для їзди верхи, менші карибу — лише як тяглова сила). М'ясо північного оленя популярне в скандинавських країнах. Тефтелі з м'яса північного оленя продаються консервованими в цих країнах. Тушковане м'ясо північного оленя — традиційна страва в Лапландії. На Алясці ковбаса з північного оленя продається у місцевих продовольчих магазинах. Оленячі роги, перетерті в порошок, продаються як афродизіак та харчова добавка на азійських ринках. Одна компанія з Уельсу навіть планує виробляти папір з целюлозних волокон, що отримуються з екскрементів північного оленя, — відомий як Poo Paper[13].

Північні олені не вважаються повністю одомашненими тваринами, оскільки вони загалом вільно блукають на землях пасовища. При традиційному кочовому оленярстві, пастухи мігрують разом зі стадами північних оленів між узбережжям і віддаленими від моря областями маршрутами річної міграції цих тварин, і піклуються про стадо протягом подорожі. Проте північні олені ніколи не народжували в неволі, хоча вони й були приручені для доїння та для використання як робоча худоба.

Використання карибу в скотарстві було впроваджене на Алясці наприкінці 1800-х років Шелдоном Джексоном як засіб забезпечення прожитку тубільних народів, що мешкають там. Зараз під час регулярного поштового пробігу в місті Уельс використовуються санчата, які тягнуть карибу. На Алясці сучасні пастухи використовують супутникову телеметрію для відстеження стад, використовуючи інтерактивні карти та бази даних для нанесення на карту їх пересування.

Два шотландських північних олені під час Різдва

• За легендою, північні олені тягнуть санчата Санта-Клауса (Святого Миколи).
• Північний олень є офіційною твариною острова Бонльо та провінції Ньюфаундленд і Лабрадор.
• Північний олень зображений на канадській монеті у 25 центів.
• Північний олень зображений на гербах кількох норвезьких міст (Ейдфіорд, Порсангер, Рендален, Пендален, Тромсо, Вадсо і Вага), шведського міста Пітеа та шведської провінції Вастерботтен.
• Поронкусема — це відстань, яку можна проїхати на північному олені, поки він не зупиниться для сечовипускання. Він не може робити це на ходу, а занадто довгий біг може призвести до інсульту. Максимальна довжина поронкусеми може сягати 7,5 кілометрів. Назва походить від фін. poron — «північний олень» та фін. kusema — «сечовипускання».