Соляна промисловість

Соляна промисловість до кінця 18 ст. Сліди соляних промислів і торгівлі сіллю сягають античної і ранньої доби; грецькі колоністи на Чорному морі експортували до Греції сіль з Криму і чорноморських лиманів, солевидобуток на Мармарощині сягав, мабуть, римських часів. За княжої доби (перші, за «Києво-Печерським Патериком», відомості з 1096) найбільше значення мав видобуток виварної солі на галицькому Передкарпатті; її експортували на Наддніпрянщину. Сюди доставляли також сіль з Причорномор'я (через соляний шлях) незважаючи на труднощі, що їх часто робили степові кочовики, і до Польщі. Про значення соляних промислів на Галицькій Русі свідчить факт, що м. Галич дістало назву від кореня «гал» («сіль»).

Техніка соляного промислу стояла на досить високому рівні. Соляну ропу витягали відрами з неглибоких шахт при допомозі кирату, що його тягнули коні і виварювали її у казанах, уміщених у вежах — варницях. Виварену сіль формували в грудки конусної форми, т. зв. «головажні» (пізніша назва «товпки», «топки»): деякий час вони були замінником грошей.

Після опанування Галичини Польщею соляна промисловість стала переважно власністю корони, зокрема більші соляні «жупи» (деякі з них орендовано, деякі роздавалися полььким світським і духовним особам). Соляна промисловість була джерелом чималих прибутків. З 16 ст. великі жупи набирають мануфактурного типу. Соляна промисловість зазнала концентрації, а технічна оснащеність підвищувалася. У 18 ст. виробництво галицької кам'яної солі наближалося у деякі pоки до 1 млн центнерів. Вона покривала попит українського населення і експортувалася до Польщі й Литви.

Менше значення мав видобуток чорноморської, зокрема кримська сіль (сіль «кримка»), з 16 ст. один з основних запорозьких промислів. Хоч видобуток солі був майже безкоштовний (головні кошти ішли на транспорт), але до 1774 (Кючук-Кайнарджійський мирний договір) він був під турецьким і татарським контролем і зазнавав часто обмежень, а то й перерв.

Чимале значення, особливо у 17-18 вв., мало видобування (виварювання) солі на Слобожанщині (Донеччині) в околицях Тора, Бахмута й (пізніше) Співаківки. Соляні промисли на Торських і суміжних Маяцьких озерах («Солені озера», 1571) документально відомі з 1619; спершу пов'язана з ними колонізація мала добичницький, згодом масовий і постійний характер, зокрема під час Хмельниччини. У другій пол. 17 ст. соляні промисловці («соляники», «торяники») осідали тут на довший час і утворювалися сталі поселення; за описом 1683, у «Соленому городі» — Торі (пізніше Слов'янське) «русских людей» (здебільшого військових) було 50, а «черкасів» (себто українців) — 151. Поряд з приватними соляними варницями появилися (з 1660-их pp.) казенні. Розвиткові соляної промисловості сприяла козацька адміністрація Слобожанщини (зокрема Ізюмського полку), але чималої шкоди завдавали часті татарські наскоки й здирства московських урядовців. Ще у другій половині 17 ст. українські промисловці завели соляні варниці над р. Бахмутом (1703 їх було вже 29). Але 1715 російський уряд націоналізував бахмутські й торські соляні заводи (разом з співаківськими) й перетворив їх на казенні підприємства (іноді з участю приватних промисловців), з урядовою адміністрацією, під головним доглядом «Соляного Правління» у Петербурзі, з робітництвом з приписних державних селян; у першій половині 18 ст. вони виробляли щороку 500—600 000 пудів солі, яка вивозилася до Гетьманщини, південних районів Росії, а навіть до Правобережної України. У другій половині 18 ст. продукція бахмутських і торських заводів почала спадати (з 350 000 пудів на рік у 1750 — 57 до 40 000 у 1775 — 78), і 1782 вони були ліквідовані, через конкуренцію кримської, російської (астраханської) й донської солі, непродуктивність кріпацької праці казенної мануфактури й недостачу палива (в наслідок винищення лісів).

З переходом Галичини під австрйське панування, соляна промисловість на Передкарпатті занепала через введення соляної монополії і конкуренції з соляними промислами в інших частинах Австрійської держави; разом з тим більшість жуп закрито. Виробництво галицької солі на початку 20 ст. становило близько 50000 тонн на рік. Головні солеварні: Ляцьке, Дрогобич, Стебник, Болехів, Долина, Калуш, Делятин, Ланчин, Косів. Таку саму продукцію виявляла єдина на Закарпатті копальня кам'яної солі в Солотвині (Солотвинське родовище).

Натомість значно збільшилася соляна промисловість на Наддніпр'янщині. Це була довгий час самоосадна сіль у Причорномор'ї як на заході (т. зв. Одеська), так і в Таврійській губернії (головним чином на Кримському півострові), т. зв. кримська. До 1861 продукцію солі вела сама держава, згодом її виорендовували. Видобуток солі мав значні коливання з року на рік (у середині 19 ст. з 1,5 до 3 млн центнерів на рік), але разом з тим постійно зростав. Для її вивозу треба було велике число підвод (чумацькі мажі) — 1845—120 000, при яких було до 300 000 голів робочої худоби; транспортування солі здійснювалося і водним шляхом — Дніпром. У 1869-80 добувано щороку 1,6 млн центнерів кримської солі (40 % продукції всієї Російської Імперії), 1881 — 87 — 2,7 млн; видобуток одеської солі був незначний. Зміну в соляній промисловості спричинило виявлення у Бахмуті великих покладів кам'яної солі і її видобуток з кінця 1870-их pp. Продукція кам'яної солі на Донбасі (разом з виварною сіллю в Слов'янську) перевищила у 1890-их pp. видобуток кримської (хоч і він далі збільшувався). Соляна промисловість на Донбасі була здебільше в руках іноземних синдикатів. 1910 продукція солі у 1 000 т була така: кримської — 297, донецької — 555 (у тому числі 443 кам'яної і 112 виварювальної), одеської — 11. На території сучасної УРСР 1913 випродуковано близько 1 млн т кам'яної солі, тобто половину продукції всієї Російської Імперії і 6 % світової.

У 1920—30-их pоках виробництво кам'яної солі на галицькому Передкарпатті далі зменшувалося (у 1930-их pp. 38 000 т щорічно), головним чином через конкуренцію дешевшої кам'яної солі в інших областях Польщі, натомість збільшилося на Закарпатті в Солотвині (до 200 000 т), яке в більшості покривало попит Чехословаччини. Розвиток солепромисловості в УРСР, зокрема у 1930-их pp., ішов у напрямі концентрації виробництва на найбільших підприємствах і модернізації техніки. І далі виявляється тенденція переходу від виварювання солі до копальної продукції (1913 — 75 %, 1940 — 81 %). 1940 видобуток кам'яної солі збільшився до 2,1 млн т (разом з Закарпаттям), у тому числі: артемівської — близько 1,4 млн т, закарпатської — 200000 т, самоосадної понад 200 000 т, галицької — 40 000 тонн. Подібні тенденції існують і по 1945. Після воєнного занепаду продукція кам'яної солі піднеслася в УРСР 1950 до 1,8, 1960 — 3,1, 1970 — 5,1 млн т (41 % всесоюзної і 8 % світової). Про концентрацію соляної промисловості свідчить, що 3,8 млн т (74,5 %) продукції кам'яної солі припадало на Артемівське (Бахмутське) родовище, 450 000 т (8,6 %) на Солотвинське, а лише 45 000 т на самоосадну. Кам'яну сіль видобували і переробляли 16 підприємств тресту «Головсіль» Міністерства Харчової промисловості УРСР, у тому числі 6 соляних шахт (серед них 3 Артемівського рудоуправління, 1 Солотвинського солерудника), 4 солезаводи (Слов'янський на Донбасі та Долинський, Дрогобицький і Болехівський на Передкарпатті) та 4 солепромисли над Чорним і Азовським морями. Питання соляної промисловості в СРСР досліджував Всесоюзний науково-дослідний Інститут Соляної Промисловості (Артемівське, Донецька область).