Ђ

Поширеною є думка^[де?], що ђ є похідною від ћ, але це не зовсім так.

З XII століття сербська кирилиця мала особливу, тільки їй властиву букву — еквівалент глаголичної літери «дерв» (); початково вона позначала дзвінкий звук (д^жь, ґь), ближчий якраз до Ђ, ніж до Ћ, і лише з XIV століття стала також означати глухий звук. У такому подвійному вживанні буква дерв існувала довгий час. Форма ж її поступово уподібнилася букві ять (Ѣ) (нижня частина якої в церковних шрифтах квадратна, а не округла), що в гражданці (на яку серби у світських книгах перейшли в середині XVIII століття) дало літеру на зразок латинської перекресленої h — тобто нинішньої ћ. Втім, багато хто нею не користувався, використовуючи етимологічні написання дь і ть для відповідно дзвінкого і глухого звуків.

На початку XIX століття, у зв'язку з формуванням літературної норми сербської мови, почався її активний критичний аналіз і «впорядкування», що зачепило і писемність. Дзвінку африкату «дьжь» треба було відрізняти від глухої «чь». Сава Мркаль (1810) для цього застосовував дь і ть; Павел Соларич (1812) для глухого звуку використовував ћ, а для дзвінкого — дь; Вук Караджич (1814) на основі цього припустив, що «ћ є не що інше, як воєдино складені т і ь» з невеликими змінами зверху і знизу. Зробивши такий висновок, Вук застосував ту ж конструкцію для винаходу нових букв, згенерував љ, њ, а також щось на кшталт склеєних д і ь. Але отримане йому не дуже сподобалося, і він вирішив скористатися допомогою друзів. Спершу Вук звернувся до Соларіча, який запропонував «подвоїти» букву ћ так само, як з к можна зробити ж. Але результат не задовольнив ні замовника, ні самого виконавця. Потім Вук звернувся до Ґліґія Ґершича — той запропонував звичайну латинську h. Караджич і Єрней Копітар, що допомагав йому, відхилили й цей варіант.

Наступним за цей винахід узявся вчений Лукіян Мушицький. Він також узяв за основу знак ћ, але пішов іншим шляхом перетворення. Він припустив, що ћ є м'яким варіантом букви Ч (яка в сербській вимові завжди тверда) і аби з Ч зробити ћ, слід її перевернути й перекреслити. Оскільки шукана буква має позначати м'який варіант Д, то для її утворення слід те саме зробити з Д (в g-подібному накресленні) — перевернути (вийде щось на кшталт б) і перекреслити. Було отримано приблизно ƀ — майже ять (Ѣ), але з округлою основою, і з загнутою верхівкою на кшталт латинської f (як-от низ у g, з якого почалося перетворення). Адаптування цієї рукописної літери до друкарського шрифту дало накреслення нинішньої великої літери Ђ з розімкнутим внизу кільцем і малої ђ, що трохи виступає під рядок. (Слід зауважити, що довгий час курсивні форми букв ћ і ђ вимальовували з таким схилених вправо «гачком», як у f, на відміну від прямих зверху букв h і ѣ.)

Цікаво, що ніхто зі згаданих вище людей не знав про те, що ще в першій половині XVIII століття Ґаврил Венцлович став на письмі розрізняти дзвінке і глухе значення літери дерв за допомогою тих же ћ і ђ, але навпаки.

У HTML велику літеру Ђ можна записувати Ђ або Ђ, а малу ђ — як ђ або ђ.

• «Писменица сербскога їезика по говору простога народа, написана Вуком Стефановићем, сербиїанцем», у Виенни, у печатньи Г. Іоанна Шнирера, 1814 [Репринт: Краљево: ГИРО «Слово», 1984.]