Ђ
Ђ, ђ («дє», серб. дjе/dje) — кирилична літера, шоста літера сербської абетки, яку використовують на позначення дзвінкого ясенно-піднебінного африката (/dʑ/), схожого на український [дж], але пом'якшений. Літеру вивели сербські лінгвісти Вук Караджич та Лукіян Мушицький, видозмінивши для цього Д (аналогічно Ћ як видозміненому Ч). У македонській абетці Ђ відповідає Ѓ.
Літера Ђ | ||||||
---|---|---|---|---|---|---|
Кирилиця | ||||||
А | Б | В | Г | Ґ | Д | Ѓ |
Ђ | Е | Ѐ | Є | Ё | Ж | З |
З́ | Ѕ | И | Ѝ | І | Ї | Й |
Ј | К | Л | Љ | М | Н | Њ |
О | П | Р | С | С́ | Т | Ћ |
Ќ | У | Ў | Ф | Х | Ц | Ч |
Џ | Ш | Щ | Ъ | Ы | Ь | Э |
Ю | Я | |||||
Неслов'янські літери | ||||||
Ӑ | А̄ | А̊ | Ӓ | Ӓ̄ | Ә | Ә́ |
Ә̃ | Ӛ | Ӕ | Ғ | Г̧ | Г̑ | Г̄ |
Ӻ | Ӷ | Ԁ | Ԃ | Ꚃ | Ꚁ | Ꚉ |
Ԫ | Ԭ | Ӗ | Е̄ | Е̃ | Ё̄ | Є̈ |
Ӂ | Җ | Ꚅ | Ӝ | Ԅ | Ҙ | Ӟ |
Ԑ | Ԑ̈ | Ӡ | Ԇ | Ӣ | И̃ | Ҋ |
Ӥ | Қ | Ӄ | Ҡ | Ҟ | Ҝ | Ԟ |
Ԛ | Ӆ | Ԯ | Ԓ | Ԡ | Ԉ | Ԕ |
Ӎ | Ӊ | Ң | Ԩ | Ӈ | Ҥ | Ԣ |
Ԋ | О̆ | О̃ | О̄ | Ӧ | Ө | Ө̄ |
Ӫ | Ҩ | Ԥ | Ҧ | Р̌ | Ҏ | Ԗ |
Ҫ | Ԍ | Ꚑ | Ҭ | Ꚋ | Ꚍ | Ԏ |
У̃ | Ӯ | Ӱ | Ӱ́ | Ӳ | Ү | Ү́ |
Ұ | Х̑ | Ҳ | Ӽ | Ӿ | Һ | Һ̈ |
Ԧ | Ꚕ | Ӽ | Ҵ | Ꚏ | Ҷ | Ӵ |
Ӌ | Ҹ | Ꚓ | Ꚗ | Ꚇ | Ҽ | Ҿ |
Ы̆ | Ы̄ | Ӹ | Ҍ | Э̆ | Э̄ | Э̇ |
Ӭ | Ӭ́ | Ӭ̄ | Ю̆ | Ю̈ | Ю̈́ | Ю̄ |
Я̆ | Я̄ | Я̈ | Ԙ | Ԝ | Ӏ | |
Застарілі літери | ||||||
Ꙁ | Ѕ | Ꙇ | Џ | Ҁ | Ѻ | |
Ѹ | Ѡ | Ѽ | Ѿ | |||
Ѣ | Ꙑ | ІЯ | Ѥ | Юси | ||
Ѧ | Ѫ | Ѩ | Ѭ | Ѯ | ||
Ѱ | Ѳ | Ѵ | Ѷ | Ꙟ | Ꙡ | Ꙣ |
Ꙥ | Ꙧ | Ꙩ | Ꙫ | Ꙭ | ꙮ | Ꚙ |
Ꚛ | ||||||
Літери кирилиці |
У сербській латинці цій літері відповідає Đ/đ. Іноді її передають як dj, що може призвести до труднощів при зворотній транслітерації: dj можна трактувати і як ђ, і як дj.
Історія
Поширеною є думка[де?], що ђ є похідною від ћ, але це не зовсім так.
З XII століття сербська кирилиця мала особливу, тільки їй властиву букву — еквівалент глаголичної літери «дерв» (); початково вона позначала дзвінкий звук (джь, ґь), ближчий якраз до Ђ, ніж до Ћ, і лише з XIV століття стала також означати глухий звук. У такому подвійному вживанні буква дерв існувала довгий час. Форма ж її поступово уподібнилася букві ять (Ѣ) (нижня частина якої в церковних шрифтах квадратна, а не округла), що в гражданці (на яку серби у світських книгах перейшли в середині XVIII століття) дало літеру на зразок латинської перекресленої h — тобто нинішньої ћ. Втім, багато хто нею не користувався, використовуючи етимологічні написання дь і ть для відповідно дзвінкого і глухого звуків.
На початку XIX століття, у зв'язку з формуванням літературної норми сербської мови, почався її активний критичний аналіз і «впорядкування», що зачепило і писемність. Дзвінку африкату «дьжь» треба було відрізняти від глухої «чь». Сава Мркаль (1810) для цього застосовував дь і ть; Павел Соларич (1812) для глухого звуку використовував ћ, а для дзвінкого — дь; Вук Караджич (1814) на основі цього припустив, що «ћ є не що інше, як воєдино складені т і ь» з невеликими змінами зверху і знизу. Зробивши такий висновок, Вук застосував ту ж конструкцію для винаходу нових букв, згенерував љ, њ, а також щось на кшталт склеєних д і ь. Але отримане йому не дуже сподобалося, і він вирішив скористатися допомогою друзів. Спершу Вук звернувся до Соларіча, який запропонував «подвоїти» букву ћ так само, як з к можна зробити ж. Але результат не задовольнив ні замовника, ні самого виконавця. Потім Вук звернувся до Ґліґія Ґершича — той запропонував звичайну латинську h. Караджич і Єрней Копітар, що допомагав йому, відхилили й цей варіант.
Наступним за цей винахід узявся вчений Лукіян Мушицький. Він також узяв за основу знак ћ, але пішов іншим шляхом перетворення. Він припустив, що ћ є м'яким варіантом букви Ч (яка в сербській вимові завжди тверда) і аби з Ч зробити ћ, слід її перевернути й перекреслити. Оскільки шукана буква має позначати м'який варіант Д, то для її утворення слід те саме зробити з Д (в g-подібному накресленні) — перевернути (вийде щось на кшталт б) і перекреслити. Було отримано приблизно ƀ — майже ять (Ѣ), але з округлою основою, і з загнутою верхівкою на кшталт латинської f (як-от низ у g, з якого почалося перетворення). Адаптування цієї рукописної літери до друкарського шрифту дало накреслення нинішньої великої літери Ђ з розімкнутим внизу кільцем і малої ђ, що трохи виступає під рядок. (Слід зауважити, що довгий час курсивні форми букв ћ і ђ вимальовували з таким схилених вправо «гачком», як у f, на відміну від прямих зверху букв h і ѣ.)
Цікаво, що ніхто зі згаданих вище людей не знав про те, що ще в першій половині XVIII століття Ґаврил Венцлович став на письмі розрізняти дзвінке і глухе значення літери дерв за допомогою тих же ћ і ђ, але навпаки.
Коди
Кодування | Реєстр | Десятковий код | 16-ковий код | Вісімковий код | Двійковий код |
---|---|---|---|---|---|
Юнікод | Велика | 1026 | 0402 | 002002 | 00000100 00000010 |
Мала | 1106 | 0452 | 002122 | 00000100 01010010 | |
ISO 8859-5 | Велика | 162 | A2 | 242 | 10100010 |
Мала | 242 | F2 | 362 | 11110010 | |
KOI-8 | Велика | 177 | B1 | 261 | 10110001 |
Мала | 161 | A1 | 241 | 10100001 | |
Windows-1251 | Велика | 128 | 80 | 200 | 10000000 |
Мала | 144 | 90 | 220 | 10010000 |
У HTML велику літеру Ђ можна записувати Ђ або Ђ, а малу ђ — як ђ або ђ.
Література
- «Писменица сербскога їезика по говору простога народа, написана Вуком Стефановићем, сербиїанцем», у Виенни, у печатньи Г. Іоанна Шнирера, 1814 [Репринт: Краљево: ГИРО «Слово», 1984.]