Ж

Походить від старослов'янської кириличної літери ж («живіте»), утвореної додаванням центральної вертикальної риски до літери х («хір»). Числового значення не мала.

У глаголиці «живіте» мала накреслення і числове значення «7».

• [ʒ] (ж) — глухий піднебінно-ясенний (заясенний) фрикативний
• [ʑ] (м'який ж) — дзвінкий ясенно-твердопіднебінний фрикативний
• [ʐ] (твердий ж) — дзвінкий ретрофлексний фрикативний

У староукраїнській графіці у зв'язку з наявністю різних писемних шкіл і типів письма (устав, півустав, скоропис) ж вживалося у кількох варіантах, що допомагає визначати час і місце написання пам'яток.

У XVI столітті, крім рукописної, з'явилася друкована форма.

Сучасних вигляд літери сформувався після запровадження гражданського шрифту у 1708 році Петром І.

В сучасній українській мові позначає шумний дзвінкий шиплячий передньоязиковий твердий приголосний, який перед глухими приголосними та в кінці слова не оглушується: доріжка, ніж.

Літера — Ж

У старослов'янській і давньоруській писемності числового значення не мало. Нині використовується при класифікаційних позначеннях і означає «дев'ятий» (до введення до абетки літери ґ мала значення «восьмий»): пункт «ж» розділу 2. При цифровій нумерації вживається як додаткова диференційна ознака, коли ряд предметів має такий самий номер: шифр № 15-ж тощо.

• Ж — ЕСУ
• Ж // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Півторак Г. П. Ж // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови ; ред. В. М. Русанівський [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія, 2000. — ISBN 966-7492-07-9.