Ю

У старослов'янській кирилиці зазвичай вважають 33-ю за порядком. Числового значення не має. Назва в слов'янській азбуці збігається з сучасним — «ю», у сучасній церковнослов'янській мові (укр. її) — знахідний відмінок короткої форми займенника церк.-слов. я («вона», «та»), але слід мати на увазі, що в староцерковнослов'янській орфографії цей займенник записувався як Ѭ («великий йотований юс»), бо за походженням він являє собою йотований носовий *jǫ (подібно всім закінченням знахідного відмінка слів з основою на *-a), збіг цього слова з назвою букви пізніший — після скасування «великих юсів» у кириличному письмі. З огляду на те, що в «Паризькому абецедарії» («Abecedarium bulgaricum») «ю» назване «юсом», можна припустити, що це було первісним найменуванням букви, а перенесення назви на знаки для носових сталося вже в Стародавній Русі, де носові голосні зникли вже до XI ст.[1]

Походження кириличної літери — грецька лігатура IǑ, ιǒ (ΙΟΥ, ιου ).

У глаголиці має накреслення , за ліком 34-та. Для походження глаголичної форми загальноприйнятої теорії немає, але найчастіше її співвідносять із латинським диграфом IU ( iu). Числового значення також не має.

Накреслення в кирилиці мало небагато варіантів, яке в основному розрізнялося положенням сполучної рисочки (вона могла бути посередині, як у нинішніх шрифтах, або зверху, а також похилою). Використовувалися варіанти і з різною величиною елементів літери: щось на зразок ГО із з'єднанням по верхньому краю o, зазвичай така форма говорить про північне походження рукопису. Ця форма іноді потрапляла і в друкарські шрифти, наприклад у видання Франциска Скорини.

У староруському скорописі йотуючий штрих часом вироджується у щось на зразок с-подібного штриха над літерою о, таким чином, літера набувала вид грецької δ («дельти»). У старослов'янських пам'ятках XII—XV століть зустрічається ще один варіант літери — «оборотне Ю» з тим же значенням.

Ю — 32-га літера української абетки. На початку слів, після голосних і розділових знаків відповідає парі звуків [јu], після приголосних — їхнє пом'якшення (якщо це можливо) і звук u. Після приголосних, втім, в українському письмі ставиться не цілком вільно, якщо не зважати на запозичення. В українській мові, на відміну від російської, цілком звичайне м'яке поєднання Цю: Цюрупа, пацюк, цюкати, Цюрко, по пальцю та ін. Після м, б, п, в, ф, майже завжди потрібне відділення апострофом (б'ю, п'ю, в'ю) або літерою л (знайомлю, люблю, сплю, ловлю, графлю). Після гортанних г, к, х, а також після щ в українській лексиці не використовується. Після шиплячих ж, ш, ч вживається лише, коли вони подовженні: подорожжю, тушшю, річчю. Після з, с, д, т також є певні історично зумовлені обмеження, що дозволяють ставити ю після цих приголосних у закінченнях іменників (князю, лосю, ґедзю, гостю), але не в дієсловах (форми возю, носю, ходю, пестю є діалектними, а в літературній мові має бути зміна приголосних, як у вожу, ношу, ходжу, пещу). Винятки з описаних вище правил відносяться до запозичень (бюст, Вюртембург, пюпітр, дежавю, курфюрст, мюрид; гюрза, кювет, Хюе; Цюрих тощо), більшість із яких — іншомовні імена і назви. Харківський правопис та проект правопису 1999 року пропонували писати всі ці слова через апостроф. До 1990 року слова журі, брошура та парашут також писалися через літеру ю. У драгоманівці пропонувалося викинути «ю» з абетки і замінити її залежно від значення на буквосполучення «jу» або «ьу».

У сучасній церковнослов'янській орфографії літера ю після приголосних трапляється тільки після л, н, р і (рідко) після д, т, з, s, хоча у старому московському (а нині старообрядницькому) ізводі церковнослов'янської мови активно використовувалася після м'яких шиплячих: чюдо, чюти, ѿвращю тощо.

• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Півторак Г. П. Ю // Українська мова. Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2000.

• Ю // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.