Щ

В українській мові літера «щ» (сполучення [ʃt͡ʃ]) може мати різне походження:

• У більшості випадків «щ» походить від праслов'янського сполучення *šč. До слів такого походження, зокрема, належать щит (прасл. *ščitъ), щеня (прасл. *ščenę), щадити (прасл. *ščęditi). Праслов'янське *šč утворилося з ранішого сполучення *sk внаслідок першої палаталізації: *ščitъ < *skei̯tъ < *skei̯tǔs; *ščenę < *skenę < *skenent; *ščęditi < *skęditi < *skenditi[3]. Давнє сполучення *sk зберігалося без палаталізації, якщо між *s і *k знаходився редукований *ь, наприклад, у словах прізвисько, збіговисько. При цьому паралельно можуть існувати і палаталізовані форми (прізвище, збіговище).
• У низці випадків «щ» походить від праслов'янського *stj, *sti̯, наприклад, у словах борщ, хвощ, теща (прасл. *b^ъr̥tjь, *xvostjь, *tьsti̯a). Звук *šč утворився внаслідок пом'якшення *st перед *j (йотації)[4][3]. Таке ж походження «щ» у закінченнях множини слів веселощі, любощі, ласощі, солодощі тощо.
• Сполучення «щ» також може походити з праслов'янського звукосполучення *sъč, у якому початковий *s після занепаду редукованого *ъ уподібнився наступному глухому заясенному африкату *č і перейшов у глухий заясенний фрикативний š. До таких слів належать щастя (прасл. *sъčęstьje, дав.-рус. съчѧстиѥ, съчастиѥ), застаріле щитати (прасл. *sъčьtati, дав.-рус. съчьтати)[3].
• Аналогічним чином «щ» утворювався і зі сполучення *čьt, наприклад, у слові що, де після занепаду редукованого *ь воно перетворилося на šč (прасл. *čьto, дав.-рус. чьто). Втім, існує версія, згідно з якою укр. що походить від прасл. *čьso, *česo — форми родового відмінка *čьto[3].
• Одиничні випадки переходу в «щ» ранішого «ш», наприклад горщик — від дав.-рус. горшькъ[4], щогла — від дав.-рус. шьгла[3].
• У слові «дощ» прикінцеве «щ» походить з ранішого «ждь» (дав.-рус. дъждь, прасл. *dъždžь — з ранішого *dъzdjь[5] або *dъzgjь[6]. У деяких слов'янських мовах збереглося питоме звукосполучення: біл. дождж, рос. дождь (вимовляється як [дошшь], стара норма [дожжь]), болг. дъжд.
• Літера «щ» трапляється і в запозиченнях з інших мов. Насамперед, це церковнослов'янізми (плащ, священик, прапорщик, праща), де південнослов'янському «щ» відповідає східнослов'янське «ч» (пор. укр. свячений), а також запозичення з інших слов'янських мов, наприклад, Польща походить від ст.-пол. w Polszcze («у Польщі») — архаїчної форми місцевого відмінка хороніма Polska, де перехід sk > šč також пояснюється ефектом першої палаталізації. Рідше трапляється «щ» у запозиченнях з інших мов (наприклад, крещендо).

У російській мові літературним читанням «щ» вважається [ш'ш’], тобто довге м'яке [ш], але трапляються діалектні варіанти [ш’] і [шʼчʼ]. З огляду на те, що російське «щ» читається м'яко, а українське «щ» твердо, це відбивається і на транслітерації російських назв і прізвищ. Наприклад, рос. Хрущёв (вимовляється [xrʊˈɕːɵf], приблизно як Хрушшьо́ф) українською передається як Хрущо́в [xruˈʃt͡ʃɔu̯]

У болгарській мові «щ» передає сполучення глухого заясенного фрикативного [ʃ] з глухим ясенним проривним [t] (тобто [шт]). У давньоболгарській сполучення було м'яким («тьшь»), надалі ствердівши. Саме південнослов'янським читанням літери пояснюється те, що у старослов'янських кириличних і глаголичних пам'ятках замість «щ» вживалося буквосполучення «шт».

• У білоруській ця літера відсутня, її замінює сполучення «шч».
• У сербській абетці скасована реформою Вука Караджича, бувши заміненою на «ћ» або «шћ» (відповідно до вимови).
• У македонській абетці відсутня з моменту її створення в 1944 році.