У

В українській мові звук [u] може мати різне походження:

• Від праслов'янського *u, який сходив до праіндоєвропейських дифтонгів *ou̯, *au̯ у закритих складах. У відкритих ті ж звукосполучення дали праслов'янські *ov, *av, чим і пояснюються пізніші фонетичні чергування: прасл. *kujǫ < *kou̯jǫ («кую») — *kovati < *kou̯ati («кувати»). Йотований варіант того ж звука *ju («ю») походив від дифтонга *eu̯. Саме таке походження має «у» у більшості українських слів. У старослов'янській кириличній і глаголичній писемності [u] передавався літерою «ук».
• Від праслов'янського *ǫ — носового варіанта звука [o], що походив зі сполучень голосних заднього ряду з наступними носовими приголосними (*on, *om, *an, *an), які утворилися у закритих складах після початку дії закону відкритого складу. У старослов'янській писемності [ǫ] передавався літерою «великий юс», який у кирилиці мав вигляд Ѫ. Після втрати носових голосних у східнослов'янських і південнослов'янських мовах Ѫ поступово змінила літера «ук», бо [ǫ] у більшості слов'янських мов збігся з [u] (лише у болгарській замість «великого юса» став вживатися «єр», бо [ǫ] у ній збігся з редукованим [ъ]). Саме таке походження має «у» у словах голуб, гуска, дуб, путь, суд, вудка та ін., у закінченнях знахідного відмінка однини іменників І відміни (воду, жінку, людину), закінченнях дієслів першої особи однини (буду, ходжу, лежу) та третьої особи множини (дадуть, можуть, суть). Звук [u] «юсового» походження може виявляти давнє чергування з [ja] («я»), яке в цьому випадку теж походить від носового (запрягати, супряга — супруг, супруга, трясти — трус, м'який, м'яти — мука).
• У деяких випадках [u] походить від звичайного (неносового) [o]: кувати < прасл. *kovati, сувати < прасл. *sovati. Часто сполучення -ув трапляється на місці прасл. -ov, який чергувався з -u: внаслідок походження їх з того ж дифтонга *ou̯.
• У запозиченнях з інших мов (музика, сурма, румб).

В українській мові існують слова, що складаються з одної цієї літери — вигук «у» та прийменник «у», який є фонетичним варіантом прийменника «в» (рідше трапляються форми «ув», зі знах. і місц. відмінками вживаються також «уві», «вві», «ві», церк.-слов. «во»). Він має значну кількість значень, означаючи і місцеперебування (у лісі), і напрямок (у ліс), і посідання (у мене), і початок дії (у танець). Колись цей прийменник міг вживатися у значенні «біля», «поруч»: «Два брати, грізні ісполини ..стояли у ворот» (І. П. Котляревський); «А вона, безталанночка, поклонилась та й стала в порога, як чужа» (Марко Вовчок)[1][2].

З граматичного й етимологічного погляду в прийменнику «в/у» можна виділити два різних праслов'янських прийменники. Один, найбільш поширений, вживається з місцевим і знахідним відмінками і походить від прасл. *vъ < *vъn (дав.-рус. въ, вън), у якому початкове *v- має протетичне походження, а *ъn вважається спорідненим з дав.-гр. εν, лат. і англ. in, нім. im. Втрата прикінцевого *n сталася внаслідок закону відкритого складу майже у всіх позиціях, зберігся він тільки на початку деяких займенників (у них, у ньому, у неї). Другий прийменник трапляється у сполученні з родовим відмінком (у мене, заст. у воріт, у порога) і веде походження від прасл. *u (дав.-рус. ѹ) < пра-і.є. *au[3].