Я (літера)

З точки зору походження сучасна літера «я» поєднує дві різні кириличні букви, відомі як «малий юс» і «йотоване А», яких звучання давно збіглося, але залишилася формальна орфографічна різниця. Форма сучасної літери я, схожа на дзеркальне відображення латинської літери R, відтворює курсивне написання літери ѧ («малий юс»), котре поширилося вже в середині XVI століття (під час швидкого писання поступово зникла ліва ніжка, а ціла фігура повернулася за годинною стрілкою; рукописна лігатура ꙗ («йотоване А») виглядала як рукописне а з чубчиком, схожим на с). У такому виді («я») її закріпили під час запровадження гражданського шрифту.

Я — тридцять третя літера української абетки.

Застаріла форма українського рукописного я походить власне від лігатури іа і виглядає як сполучене внизу «ɛı», або волапюкова літера «ꞛ». Велика рукописна я при цьому може виглядати й як «Я» або «Ꙗ».

Частина сторінки з української емігрантської абетки

Алтернативні літери (включно з Ꞛ, подібною на рукопсну Я) запропоновані до абетки волапюк у 1888

• В українській мові існує слово, що складається з одної цієї літери — особовий займенник «я», що може в певних випадках вживатися і в функції іменника (як філософський термін). «Я» — один з ключових термінів у психоаналізі.
• У церковнослов'янській мові з одної букви ѧ (читається як «я») складаються кілька займенників третьої особи: однини жіночого роду у називному відмінку і множини всіх родів у знахідному відмінку, що відповідають українським «вона», «їх».

• Йотоване А
• Малий юс

• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Півторак Г. П. Я // Українська мова. Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2000.

• Я // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.