Малий юс

Літера «малий юс» уперше з'являється в глаголиці, де вона мала накреслення . У хорватських джерелах відомий як «енсъ» (хорв. ęsъ). Графічне походження «малого юса» неясне, її пояснюють як варіант глаголичного («наш») або як лігатуру грецьких літер εν («епсилон» + «ню») або ον («омікрон» + «ню»), в обох випадках це пов'язане з носовим характером позначуваного звука (е^н). Відоме вживання малого юса і замість (наприклад у слові «ангелъ» у «Синайській псалтирі»). Існує гіпотеза, що символу не існувало в найдавнішій глаголиці: окреме позначення нейотованого носового впроваджено пізніше[1]. Зрідка, тільки в Зографському і Маріїнському євангеліях, вживається «юс з хвостом» — .

Кириличну форму Ѧ пояснюють як повернуту на 90° за годинниковою стрілкою глаголичну літеру.

Рукописний малий юс

У староцерковнослов'янській мові позначав носовий звук [ɛ̃] (у фонетичній транскрипції праслов'янської мови ця фонема позначається символом *ę), і відповідав сучасній польській літері ę (староцерк.-слов. сѧ, пѧть — пор. пол. się, pięć). Успадкований старослов'янською від праслов'янської, цей звук ще на початку ІІ тис. н. е. існував у південнослов'янському і західнослов'янському мовленні. Але оскільки у східнослов'янських землях на X—XI ст. малий юс втратив носове звучання і став позначати звук ['a], [ja], незабаром ця зміна відбулася і на письмі в руському ізводі старослов'янської: ѧ стали змішувати з йотованим а (староцерк.-слов. сѧ — дав.-рус. ся (себе), староцерк.-слов. пѧть — дав.-рус. пять).

З XVII ст. у церковнослов'янській мові вживання малого юса і йотованого «а» визначається правилами правопису, а не первісним фонетичним значенням цих символів.

У разі використання церковнослов'янського алфавіту для письма іншими мовами (українською, російською, сербською) займенник «я» (якому відповідав церковнослов'янський церк.-слов. азъ) передавався тільки через йотоване «а», а не через церк.-слов. Ѧ.

У польській кирилиці (варіант «юсовиця») символ ѧ передавав носовий [e] і відповідав латинському ę («e з огонеком»).

Малий юс зберігається у сучасній церковнослов'янській мові, де він є фонетичним дублером йотованого а і читається як ['a], [ja]. Різниця в їхньому вживанні регулюється орфографічними правилами і слугує для розрізнення омофонів.

Малий юс на обкладинці видання опери «Життя за царя» початку XX ст. використаний на місці звичайного «я»

Правила церковнослов'янської орфографії вимагають вживання йотованого «а» на початку слів, а малого юса — у середині та наприкінці, за такими двома винятками:

• особовий займенник церк.-слов. ѧ҆̀ («їх», 3-тя особа знах. відм. множини і двоїни) пишеться через церк.-слов. Ѧ. Проте, похідний від нього відносний займенник церк.-слов. я́же («яка», «котра», «які», «котрі», «яких», «котрих») — через йотоване «а»;
• слово церк.-слов. ѧ҆́зыкъ («язик», «мова») з похідними пишеться через церк.-слов. Ѧ, слово церк.-слов. іазыкъ («народ», «плем'я») — через йотоване «а»: церк.-слов. наше́ствїе га́ллѡвъ и҆ съ ни́ми двана́десѧти іа́зы̑къ.

На відміну від староцерковнослов'янської мови південнослов'янських ізводів, написання літер церк.-слов. Ѧ, звичайного і йотованого «а» у сучасній церковнослов'янській не є етимологічним: так, у формі аориста 3-ї особи однини (церк.-слов. быша, взѧша) прикінцеве «а» походить від носового *ę (староцерк.-слов. бышѧ, взѧшѧ), у слові церк.-слов. іазыкъ початкове йотоване «а» — до *ję, а в займеннику церк.-слов. моѧ, твоѧ прикінцевий церк.-слов. Ѧ сходить до *ja (староцерк.-слов. моіа, твоіа).

На відміну від східнослов'янських мов, де літера «я» ніколи не пишеться після шиплячих, заміняючись «а», у церковнослов'янському правописі церк.-слов. Ѧ можуть писати і в цій позиції. Вживання церк.-слов. Ѧ замість трапляється у таких випадках:

• у закінченнях займенників, прикметників, дієприкметників і іменників церк.-слов. Ѧ вказує на форми множини. Наприклад, церк.-слов. дщѝ на́ша («наша дочка») — церк.-слов. дщєрѝ на́шѧ («наші дочки»);
• в суфіксах коротких активних дієприкметників теперішнього часу (називний відмінок однини чол. і сер. родів) іноді може використовуватися для відрізнення на письмі від тотожних їм за вимовою форм аориста. Наприклад, церк.-слов. слы́шѧ («чуючи») — церк.-слов. слы́ша («ти/він чув», аорист від церк.-слов. слы́шати). Втім, церк.-слов. Ѧ часто пишеться у суфіксах форм, що не мають омофонів, наприклад, церк.-слов. слы́шѧй («той, хто чує»).

Малий йотований юс мав накреслення ѩ і являв собою лігатуру літер І і Ѧ. Передавав *ję — йотований звук *ę. Відомий лише в найдавніших пам'ятках. У руському ізводі замінявся ѧ або іа.

У глаголиці мав накреслення і являв собою лігатуру («єсть») і («малий юс»). У хорватських джерелах відомий як «йен», «єн» (хорв. ję). Існує гіпотеза, що в найдавнішій глаголиці був лише йотований варіант малого юса, а нейотований з'явився пізніше[1].

У польській кирилиці (варіант «юсовиця») символ ѩ передавав йотований носовий [je] і відповідав латинським сполученням ję, ię.

У Юнікоді:

В HTML велику літеру Ѧ можна записати як Ѧ або Ѧ, а малу ѧ — як ѧ або ѧ.

• Юси
• Великий юс

• Л. В. Біленька-Свистович, Н. Р. Рибак. Церковнослов'янська мова: Підручник зі словником для духов. навч. закл. — К.: Криниця, 2000.