Балінський Борис Іванович

Батько Бориса, Іван Мартинович, походив із давнього польського роду дрібних шляхтичів. Його пращур у ХІХ сторіччі чи й раніше переїхав на Поділля у землі графа Браницького. Іван народився у селі Рачки поблизу Немирова і був представником асимільованої українізованої гілки Балінських — православних і україномовних. Як зазначає Борис Балінський, його близькі родичі вважали себе щирими українцями. Дядько по батькові Гнат Балінський вчився на військовика, але був виключений з кадетського корпусу, надалі працював поштовим чиновником. Його син Гнат, двоюрідний брат Бориса, став відомим актором і режисером, працював у театрі «Березіль» із Лесем Курбасом.

Мати, Єлизавета Радзимовська, належала до роду священиків Радзимовських. Її батько Василь Васильович був священиком в Тальному та Северинівці. Брат Єлизавети Іван був одружений з Валентиною Яновською, відомим медиком. Сестра Ольга вивчилася на лікаря, була одружена з Олександром Яницьким, фізиком і біофізиком.

Могила Василя Радзимовського, діда Балінського, на Лук'янівському цвинтарі у Києві

Борис Балінський народився 10 вересня 1905 року в Києві. Він був старшим із двох синів викладача історії Івана Балінського та вчительки біології Єлизавети Радзимовської. Сім'я Балінських жила у великій квартирі на вулиці Івановській в Києві. У 1911 році у зв'язку із влаштуванням Івана Балінського на роботу до Колегії Павла Галагана родина переїхала на вулицю Фундуклеївську.[2] Батьки найняли для дітей англійських гувернанток, які навчали їх англійської мови, літератури, поезії, історії, музики. Борис брав уроки великого тенісу, опановував фортепіано, захоплювався операми Вагнера і старовинними українськими народними піснями. Влітку хлопець подовгу жив у Северинівці — селі за 80 км на південний захід від Києва, де мешкав його дід Василь Васильович Радзимовський, сільський священик. Постійний контакт з природою, пасіка, сільське господарство — все це впливало на Бориса і закладало зачатки любові до зоології. У 1916 році дідусь подарував внукові книжку Аксакова про колекціонування метеликів, що стало початком іншої майбутньої пристрасті — ентомології[3].

Після революцій 1917 року рівень життя сім'ї Балінських погіршився. Громадянська війна ще додала труднощів. У 1918 році більшовики вбили Василя Радзимовського.

У 1917 Борис пішов до школи, де трохи охолодилося його бажання займатися біологією. Природознавство у школі викладали формально і сухо, так що потім Балінський в своїй автобіографії назвав цю зустріч з наукою «великим розчаруванням»[3].

«Верхня лабораторія» Шмальгаузена, 1923 рік. Балінський — перший праворуч у верхньому ряду. Третя ліворуч у нижньому ряду — Катерина Сингаївська. За нею праворуч професор Белінг, а наступний Шмальгаузен.

Але вже в 1923 році Борис вступив до Київського інституту народної освіти. Там під керівництвом видатного еволюційного біолога професора Івана Івановича Шмальгаузена він зробив свою першу наукову доповідь на студентському семінарі. Для неї за рекомендацією Шмальгаузена він обрав нещодавню статтю Отто Мангольда про зародок тритона. Так Балінський почав свою ембріологічну кар'єру. Невдовзі він провів свій перший студентський, але вже справжній науковий експеримент: пересаджував зародок вуха ембріону тритона та отримав індукцію розвитку кінцівки. У 1925 році вийшла перша наукова стаття Балінського у німецькому журналі. Далі пішли інші публікації з ембріології.

У 1926 році Борис закінчив інститут народної освіти й вступив до аспірантури Біологічного інституту ім. Ф. Омельченка. Відсутність пролетарського походження не дозволяла йому отримувати стипендію. Але після смерті батька у 1927 році Шмальгаузену вдалося дістати утримання для свого аспіранта. Влітку 1927 року професор відправляє Бориса на Мурманську біологічну станцію для дослідження дроблення у зародків асцидій. Після повернення з Мурманська відбулася реорганізація Біологічного інституту. Шмальгаузену вдалося влаштувати двох своїх аспірантів, Балінського і Драгомирова, на постійні ставки співробітників[3].

Паралельно із науковими дослідженнями Борис був залучений до науково-популяризаційної діяльності. Його матері Єлизаветі, що спілкувалась у вчительських колах, було запропоновано написати декілька науково-популярних брошур. Балінський радо взявся допомогти, і вже скоро на дешевому папері було надруковано три невеликі книжечки українською мовою: «Коренеплоди і злаки», «Наші весняні квіти», «Інстинкт і мотивація у тварин»[3].

У грудні 1927 року Балінський виступив із доповіддю на Конгресі зоологів, анатомів і гістологів СРСР у Ленінграді.

Будинок на вулиці Володимирська в Києві, де мешкав і працював Борис Балінський

У Києві мешкав спочатку в будинку № 9 по вулиці Богдана Хмельницького, а з 1937 року — в будинку № 37 на вулиці Володимирській.

На студентських семінарах Шмальгузена Балінський познайомився зі своїм першим коханням — Катериною Сингаївською, з якою одружився у вересні 1928 року. У 1930 році Борис починає викладати у Ветеринарному інституті. У травні 1930 року вони разом із Шмальгаузеном працювали в організаційному комітеті 4-го Всесоюзного з'їзду зоологів, анатомів и гістологів, що відбувся у Києві. На ньому виступали Микола Кольцов, Юрій Філіпченко, Олександр Любищев.

З 1931 року Балінський почав викладати в Київському університеті. У 1933 році в 28 років Балінський був вже професором ембріології в університеті.

4 липня 1934 року в сім'ї Бориса і Катерини народився син, якого назвали Іваном на честь діда. Невдовзі після народження дитини Балінських у Ленінграді сталося вбивство Сергія Кірова, що призвело до хвилі репресій. За спогадами Балінського, співробітники НКВС прийшли з обшуком до його дружини, проте, побачивши немовля, швидко пішли.[4]

У лютому 1935 року Балінського призвали до Червоної армії солдатом 135-го артилерійського полку, що розташовувався в Чернігові. Але вже в травні клопотанням Івана Шмальгаузена його звільнили від військової служби.[5]

1936 року Шмальгаузена призначили директором інституту в Москві. За домовленістю з президентом АН УРСР академіком Богомольцем Шмальгаузен переїхав до Москви, але залишився директором Інституту біології Академії наук УРСР. Реальне керівництво інститутом було запропоновано Балінському, з призначенням його заступником директора. Іншим заступником був комуніст Малашенко. Балінського призначили заступником директора інституту 15 червня 1936 року, а 29 березня 1937 — завідувачем відділу механіки розвитку. 1 червня 1937 року він отримав посаду голови секції динаміки розвитку в НДІ біології Київського університету.[6]

Катерина працювала як в Інституті біології, так і в університеті й проявляла принциповість в оцінюванні знань студентів і абітурієнтів. Це стало приводом доносів та її арешту 22 жовтня 1937 року. Далі був каргопольський табір, де їй вдалося вижити, працюючи медсестрою в лазареті та секретаркою. Балінського змусили піти у відставку з посади заступника директора Інституту біології, його позбавили курсу лекцій, а потім і звільнили з університету. Проте в нього залишилася лабораторія в інституті, де йому вдавалося продовжувати свої наукові експерименти. У 1938 році йому двічі пощастило побачитися з дружиною в таборі. Вдало подана апеляція спрацювала і в березні 1939 року Катерина вийшла на волю. Невдовзі Балінський звернувся за допомогою до президента АН УРСР Олександра Богомольця, і Катерину відновили на її посаді в Інституті біології. Це значно підняло дух вченого і його працездатність. Він почав роботу над двома монографіями, присвяченими ембріології рептилій та порівняльній ембріології[3].

У 1940 році Балінського було нагороджено відновленою медаллю Ковалевського АН СРСР за роботу з дослідження ентодерми зародку земноводних. У 1941 році він був призначений професором Київського медичного інституту.

В червні 1941 Балінський із родиною перебував у Криму, на Карадазькій біостанції, до розвитку якої він доклав великих зусиль. Звістка про початок війни спонукала його до думки піти добровольцем на фронт. Проте через кілька днів Балінський заспокоївся і вирішив спочатку дістатися Києва. Але потяги з Криму до Києва вже не ходили, довелося їхати до Харкова. У Харкові Балінський знову став працювати в евакуйованому Київському медичному інституті, а також влаштувався на посаду керівника відділу дератизації залізниці. Борис дізнався від знайомих, що в Києві перед відступом Червоної армії були розстріляні «неблагонадійні» за списками. Там і визріла ідея залишитися в окупації. Переховуючись від співробітників НКВС, Балінські дочекалися захоплення міста німцями. З великими труднощами їм вдалося повернутися до окупованого Києва. Там Балінський знайшов роботу в Інституті рибництва, одному з небагатьох дозволених німцями наукових центрів Києва. Тут він продовжував дослідження з диференціації клітин ентодерми амфібій, а також вивчав розвиток зародків промислових риб: коропа, щуки, плітки.

Ідеї емігрувати далі на Захід опиралася Катерина, дружина Бориса. Але раптом 31 березня 1943 року після нетривалої хвороби вона померла від перитоніту. Балінський, його мати Єлизавета і дев'ятирічний Іван подорожували до Познані. Там Борис намагався закінчити роботу з дослідження зародків риб, але невдовзі Інститут рибництва евакуюють до Марбурга, де його вже ніколи не було відновлено. У переїзді було втрачено фіксовані ембріони риб та чернетки статей із замальовками їхніх стадій розвитку.

З Марбурга Балінські на початку 1945 року переїжджають до Тюбінгена, де Борис влаштовується до університету. Проте після закінчення війни він розуміє, що порятунок від примусової репатріації в СРСР лежить лише через переховування в американській окупаційній зоні. Саме туди, у місто Гайдельберг, тікає родина Балінського. Згодом Борис став професором гістології у тимчасовому університеті, заснованому ООН у Мюнхені. У Мюнхені він познайомився з Елізабет Штенгель, з якою одружився 15 березня 1947. Після закриття тимчасового університету Балінський шукав роботи у США, але американські спецслужби прискіпливо ставилися до всіх, хто співпрацював із німцями, тому шансів здійснити мрію в нього не було. У пошуках роботи він звернувся до вже відомого на той час американського генетика, що тривалий час працював в Києві і знав Балінського особисто, Феодосія Добжанського. На жаль, Добжанський не міг підтримати колегу, але написав знайомим.

За рекомендацією Добжанського Балінський погодився на пропозицію роботи у Конрада Воддінгтона в Інституті генетики тварин в Единбурзі та з жовтня 1947 року переїхав до Шотландії. Матір, дружину та сина вдалося перевезти до Британії лише через півроку. Балінський працював у лабораторії Воддінгтона два роки. Відносини з керівником були складними, а тема дослідження, ембріологія мишей, не давалася легко і не була особливо цікавою для дослідника амфібій. Через це Борис став шукати альтернативне місце[7].

У 1949 році в другій сім'ї Бориса народилася дочка Гелен. У вересні того ж року Балінський переїхав до Південно-Африканського Союзу і зайняв посаду викладача кафедри зоології Вітватерсрандського університету у Йоганнесбургу. У 1955 році він вже очолив кафедру зоології та обійняв посаду начальника відділення біології.

У 1956 році Балінський, перебуваючи у відрядженні в Єльському університеті у США, познайомився із двома піонерами електронної мікроскопії в біології — докторами Джорджем Паладе і Кітом Портером з Рокфеллерівського інституту в Нью-Йорку. Після повернення в Йоганнесбург Балінський розпочав інтенсивно поєднувати свої дослідження в галузі біології розвитку кінцівок у амфібій з електронною мікроскопією. Він був одним із перших, хто запровадив електронну мікроскопію біологічних об'єктів у Південній Африці, а також заснував Товариство електронної мікроскопії Південної Африки, де виконував обов'язки президента з 1962 по 1973[8].

Балінський очолював кафедру зоології і відділення біології до 1973 року. З 1965 по 1967 роки він був деканом факультету природничих наук. Незважаючи на вихід на пенсію у 1973 році, працював до останніх днів свого життя. Залишався почесним професором Вітватерсрандського університету, а 1984 року отримав звання асоційованого співробітника Трансваальського музею. Наприкінці життя досліджував метеликів вогнівок та генетику лускокрильця Acraea horta[8].

У 1988 Балінський закінчив писати власні мемуари, де описав бурхливу історію життя своєї родини. Після здобуття Україною незалежності двічі відвідав батьківщину — в 1991 і 1993 році. Балінський подарував Національному природничому музею власну колекцію з 3 тисяч метеликів[9].

1 вересня 1997 року професор Борис Іванович Балінський помер.

Син — Іван (Джон) Балінський (1934—1983), південно-африканський і американський зоолог. Працював у Вітватерсрандському, Лондонському, Колумбійському університетах. З 1976 до смерті був завідувачем кафедри зоології в університеті штату Айова. Досліджував регуляцію адаптації клітини до середовища і під час розвитку.[10]

Донька — Гелен Давид (народилася у 1949 році). Проживає у ПАР.

За власними спогадами, Балінський усе життя захоплювався музикою, добре грав на фортепіано. У молодості кожне літо намагався ходити у походи: у Крим, на Кавказ, на Урал. Піднімався на Ельбрус. Цікавився астрономією.

Першою студентською роботою Балінського була пересадка зачатку вуха тритона 1925 року. Таким чином були відтворенні досліди Ганса Шпемана і Гільди Мангольд та підтверджено наявність явища ембріональної індукції. Пересадка зачатку вуха призводила до індукції розвитку додаткової кінцівки. П'ятипалий тритон став емблемою наукової роботи Балінського. Також Балінський продемонстрував, що перенесення ділянки мезодерми, взятої збоку від нервової трубки, до боку тіла чи голови, індукує розвиток додаткової кінцівки. Чим ближче до передньої чи задньої частини тіла переноситься індуктор, розвивається передня чи задня кінцівка відповідно.[11] Надалі було встановлено, що за індукцію кінцівки відповідають два фактори росту: FGF8 та FGF10[12]

Його перша книжка, присвячена ембріональному розвитку, «Розвиток зародка. Проблема детермінації в ембріональному розвитку» («рос. Развитие зародыша. Проблема детерминации в эмбриональном развитии») була опублікована в Москві у 1936 році, друга — підручник гістології («нім. Vorlesungen über Histologie») — у Мюнхені у 1947 році.

У 1936 році Балінський узяв участь у дискусії щодо двох напрямів у радянській ембріології — «механіки розвитку» та «динаміки розвитку» Михайла Завадовського[13].

У 1939 році Балінський незалежно від Отто Мангольда, який здійснив це у 1936 році, видалив у зародків амфібій ентодерму, не пошкоджуючи мезодерми. В оброблених таким чином зародків не формувалося серце.[14] Багато уваги у власних експериментах Балінський приділяв питанню детермінації розвитку. У 1940 році він запропонував власне визначення детермінації, як стійкості процесів диференціації ембріональних клітин, здатності їх розвиватися в певному необоротному напрямку.[15]

У 1947 році Балінський досліджував розвиток кишкової трубки в амфібій за допомогою вітальних барвників. Він вперше описав схему розвитку ентодермальних органів амфібій на прикладі тритона, а також детально описав інші деталі їхнього органогенезу.[16]

У Південній Африці Балінський вивчав ембріологію безхвостих амфібій. Він дослідив розвиток 13 видів жаб і ропух у лабораторних умовах. Ембріолог порівнював шість видів за можливістю сформувати кришталик після видалення очного пухира у зародків, і виявив, що види відрізняються за шляхами диференціації клітин. У наступній серії робіт Балінський робив пересадку клітин ембріону одного виду жаб до ембріонів інших видів та спостерігав зміни в органогенезі. Праці з порівняльної ембріології амфібій були перервані роботою з впровадження електронної мікроскопії. Паралельно Балінський вивчав екологію амфібій і навіть створив визначник для яєць і пуголовків різного віку 11 південноафриканських видів. Його цікавив вплив умов середовища на ембріогенез, і для цього він вивчав види, які жили на висотах до 1750 м над рівнем моря. Балінський також звернув увагу, що період розмноження у гірських видів подовжений до півроку і більше, на відміну від амфібій помірних широт. Він зв'язав це з неселективною (без добору) загибеллю пуголовків, яка вимагає повторних парувань і відкладання яєць. Таку можливість Балінський довів експериментально. Також він показав, що пуголовки видів, які розвиваються у тимчасових водоймах, мають швидший хід розвитку ніж ті, які розвиваються у постійних водоймах. Балінський дослідив і оптимальні температурні умови для розвитку 6 видів земноводних. Він виявив, що яйця і пуголовки досить стійкі до перегріву, проте переохолодження часто викликає вади розвитку.[17]

Обкладинка англійського видання підручника Балінського «Вступ до ембріології»

Світове визнання отримав підручник Балінського «Вступ до ембріології», вперше опублікований 1960 року. Згодом він перевидавався п'ять разів англійською, двічі іспанською, а також японською та італійською мовами. Це був найпопулярніший і найпоширеніший підручник з ембріології у світі. За словами видатного біолога розвитку Скотта Гілберта, підручник Балінського вплинув на вибір його галузі зацікавлення в біології[7].

Перший план підручника Балінський накидав ще 1949 року. План складався з «вертикального» та «горизонтального» перерізу. Розгляд ембріології йшов від гаметогенезу та запліднення через всі стадії ембріогенезу (дроблення, гаструляція, органогенез) до росту та диференціації. Кожен розділ «горизонтально» розглядався з позицій описової морфології (класичної ембріології), причинного аналізу (експериментальної ембріології), фізіології й біохімії, генетичних основ. На той час, роль генетичних змін в ембріології не була загально визнаною, тому виділення генетичної лінії в підручнику випереджало свій час.[7]

У підручнику Балінський запропонував класифікацію морфогенетичних рухів клітин та груп клітин, названу в літературі «схемою Давенпорта-Балінського»[18]:

• Місцеві потовщення епітеліальних пластів. Може відбуватися за рахунок подовження клітин епітелію, зміни їх форми чи збільшення кількості їх шарів. Спостерігається при потовщенні нервової трубки.
• Відокремлення шарів епітелію. Може відбуватися поздовжня або поперечна щілина, яка розділяє окремі групи клітин. Параллельно или перпендикулярно к поверхности эпителиального пласта может появляться щель. В образовавшейся щели могут скапливаться жидкие продукты жизнедеятельности клеток. Спостерігається при утворенні сомітів, розщепленні мезодерми.
• Виникнення зморшок епітеліальних шарів. Вигини можуть бути пов'язані з потовщенням шару, який утім виникає не зарахунок поділу клітин або збільшення їх розміру, а шляхом міграції. Таким чином утворюються борозенки або трубки, ворсинки хоріону в ссавців.
• З'єднання окремих клітинних мас. Так відбувається зрощення країв нервової пластинки з утворенням нервової трубки.
• Розпад ділянок епітеліальних шарів. Відокремлені клітини створюють рихлу мезенхімну тканину, яка дозволяє формувати зачатки нових органів. Також можливе відділення груп клітин без пошколження самого шару.
• Згущення мезенхимних клітин. Такі події спостерігаються при формуванні м'язів, хрящів, кісток.
• Збирання мезенхими навколо епітеліальних утворів з порожнинами. Мезенхіма формує хрящеві чи кісткоів капсули, на кшталт черепу чи сполучної тканини навколо нирки.
• Вторинна епітелізація мезенхими. Спостерігається при утворенні ендотелія судин, коли маси мезенхимних клітин формуються у шари.

Одними з найбільших наукових здобутків Бориса Балінського були методи, які він вперше запровадив для електронно-мікроскопічних досліджень ультраструктури на ранніх етапах розвитку організму, а також його передбачення про важливу роль молекулярної біології у з'ясуванні ключових механізмів ембріогенезу. Балінський протягом одинадцяти років був президентом електронно-мікроскопічного товариства ПАР. Робота Балінського, присвячена електронно-мікроскопічним дослідженням розвитку жаби, була відзначена як найбільш цитована у своїй галузі в 1984 році[7].

Чималим є також ентомологічний доробок вченого, він відкрив і описав десятки видів комах, здебільшого веснянок, лускокрилих[19] та бабок[20].

Ще під час перебування у Великій Британії він подав статтю з описом нових видів веснянок з Кавказу. Під час роботи у ПАР він продовжив дослідження веснянок і відкрив ще декілька видів. Там же він зацікавився бабками. Першу бабку Балінський зловив 26 квітня 1950 року (це була золотохвістка Allocnemis leucosticta, біля містечка Дуйвелкслооф, а протягом наступних 25 років його особиста колекція склала більш як 4000 екземплярів 160 видів. Колекцію він подарував Музею Трансвааля 1984 року. Балінський описав 11 нових видів бабок у Південній Африці (зокрема стрілку Пінхея (1954, описана 1963, з передмістя Йоганнесбурга Крейгхол), дракенсберзьку лютку, стрілку Балінського, стрілку Умсінгазі, оранжеву стрілку).[21]

В останні роки свого життя захопився дослідженням метеликів родини вогнівок, нових видів яких описав близько сотні.

Був членом таких наукових товариств:

• Міжнародний інститут ембріології (1947)
• Королівське товариство Південної Африки
• голова Зоологічної секції Південноафриканської асоціації розвитку науки
• член і голова (1966) Ентомологічного товариства Південної Африки
• засновник і одинадцятирічний президент (1962—73) Товариства електронної мікроскопії Південної Африки

• Pontoperla teberdinica Balinsky, 1950
• Pontoperla katherinae Balinsky
• Balinskycercella gudu Balinsky, 1956
• Balinskycercella tugelae Balinsky, 1956
• Balinskycercella fontium Balinsky, 1956

• Agriocnemis pinheyi Balinsky, 1963
• Agriocnemis ruberrima Balinsky, 1961
• Ceratogomphus triceraticus Balinsky, 1963
• Chlorolestes draconicus Balinsky, 1956
• Orthetrum robustum Balinsky, 1965
• Pseudagrion helenae Balinsky, 1964
• Pseudagrion inopinatum Balinsky, 1971
• Pseudagrion vumbaense Balinsky, 1963
• Urothemis luciana Balinsky, 1961

• Balinsky, B.I. 1974. Ten generations inbreeding of Acraea horta (L.) (Lepidoptera). Journal of the Entomological Society of Southern Africa 37: 9-86.
• Balinsky, B.I. 1977. Inheritance of wing colour in females of the butterfly Acraea horta. Journal of the Entomological Society of Southern Africa 40: 1-11.
• Balinsky, B.I. 1979. Variation and inheritance of wing spotting in the butterfly Acraea horta (L.). Rev. Zool. Afr. 93: 810—879.
• Balinsky, B.I. 1981. Immediate and delayed effects of radiation on the genetic endowment of the butterfly, Acraea horta L. South African Journal of Science 77: 162—167.
• Balinsky, B.I. 1986. Early differentiation in the egg of the butterfly, Acraea horta under normal conditions and after ultraviolet irradiation. Acta Embryol. Morph. Exp. 6: 103—141.

• New researches on the chemical composition of cells. S. Afr. J. Sci. 47, 1951, 223—226.
• On the breeding habits of the South African bullfrog, Pyxicephalus adspersus. S. Afr. J. Sci. 51, 1954, 55-58. (Jointly with J.B. Balinksy).
• African Amphibia as material for biological research. S. Afr. J. Sci. 53, 1957, 383—391^{[недоступне посилання]}.
• Origin of cells from non-cellular living matter. S. Afr. J. Sci. 54, 1958, 61-66.
• B.I. Balinsky and G.V. James. Explosive reproduction of organisms in the Kariba Lake. S. Afr. J. Sci. 56, 1960, 101—104.
• Two expeditions to the Kariba Lake. Convocation Commentary, University of the Witwatersrand, Johannesburg, 3, 1960, 21-25.
• A visit to the Moremi Game Reserve. S. Afr. J. Sci. 60, 1964, 293—297.
• Darwin's Day. Probe(Journal of the Science Students’ Council, Witwatersrand University), 1968, 43-46.
• The reproductive ecology of amphibians of the Transvaal Highfeld. Zool. afr. 4(1), 1969, 37-93.
• Scientists remember / Reminiscence of I.I. Schmalhausen. S. Afr. J. Sci. 76, 1980, 498—499.
• The relation of molecular biology to developmental biology in research and teaching. In: S.C. Goel and R. Bellairs (eds) Developmental Biology. An Afro-Asian Perspective. Poona, India, 1983, 25-30.