Географія Гаїті

Офіційна назва — Республіка Гаїті, Гаїті (фр. Republique d'Haïti, Haïti; (гаїт. креол. Repiblik d Ayiti, Ayiti)[2]. Назва країни походить від назви однойменного острова Гаїті, назва якого з індіанських мов араваків і таїно перекладається як Висока гора, Гірська країна; або Кіскея — Мать Земля, Матір суходолу[3]. Христофор Колумб 1492 року, коли відкрив острів, дав йому назву Еспаньйола, що означає Маленька Іспанія, бо його гористе північне узбережжя нагадувало йому Кастилію[3]. 1697 року західна частина острова стала французьким володінням і отримала назву Сан-Домінго, тобто колонія Свята Воскресіння, а після проголошення 1804 року незалежності держава стала називатися за назвою острова — Гаїті[3].

Гаїті — північноамериканська острівна країна, що межує лише з однією державою, на сході з Домініканською Республікою (спільний кордон — 376 км). Загальна довжина державного кордону — 376 км[1]. Острів Гаїті належить до групи Великих Антильських островів. Гаїті на півдні омивається водами Карибського моря, на півночі — водами Атлантичного океану[4]. На заході протокою Мона відділена від острова Навасса (спірна з США територія) і Ямайки; Навітряною протокою (80 км) — від Куби[4]. Загальна довжина морського узбережжя 1771 км, друге за довжиною серед карибських острівних країн після Куби[1].

Згідно з Конвенцією Організації Об'єднаних Націй з морського права (UNCLOS) 1982 року, протяжність територіальних вод країни встановлено в 12 морських миль (22,2 км)[5]. Прилегла зона, що примикає до територіальних вод, в якій держава може здійснювати контроль необхідний для запобігання порушень митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів простягається на 24 морські милі (44,4 км) від узбережжя (стаття 33)[5]. Виключна економічна зона встановлена на відстань 200 морських миль (370,4 км) від узбережжя. Континентальний шельф — до можливих глибин експлуатації природних ресурсів[6][1].

Приблизно 80 % території Гаїті складено осадовими, головним чином вапняковими, породами, інша частина — метаморфічними і вулканічними.

Середні висоти — 470 м; найнижча точка — рівень вод Карибського моря (0 м); найвища точка — гора Ла-Селль (2680 м) на південному сході. З північного заходу на південний схід і з заходу на схід країну перетинають гірські хребти: Північний на півночі, Мато в центральній частині, Сель і Від на півдні. Середня висота гір 900—1050 м. Центральна і південна частини країни розділені западиною Кюль-де-Сак, до якої приурочене солоне озеро Соматр. Крім того, виділяються Північна рівнина, Центральне плато і западина найбільшої судноплавної річки острова — Артибоніта[9].

Територія Гаїті лежить у тропічному кліматичному поясі[10]. Увесь рік панують тропічні повітряні маси[11]. Сезонний хід температури повітря чітко відстежується[11]. Переважають східні пасатні вітри, достатнє зволоження (на підвітряних схилах відчувається значний дефіцит вологи)[11]. У теплий сезон з морів та океанів часто надходять тропічні циклони[11].

Країна має форму підкови, витягнутої в східному напрямку, і внутрішні області захищені горами від охолоджуючого впливу вітрів, що дмуть з океану. У Порт-о-Пренсі відзначаються максимальні для Вест-Індії середні річні температури +27 °C, при тому, що середня температура липня становить +29 °C. Сезонні коливання температур дуже незначні, а добові 11-17 °C. У гірських районах клімат більш прохолодний. Кількість опадів варіює залежно від локальних умов і експозиції місцевості по відношенню до пасатних вітрів. У деяких районах щорічно випадає до 2500 мм опадів, тоді як в довколишніх долинах всього 500 мм. Через високу випаровуваність і пористість ґрунтів значна частина Гаїті отримує менше 1250 мм опадів на рік і належить до семіаридних територій. Негативний вплив на клімат Гаїті здійснювали багаторічні вирубки лісу (особливо інтенсивні після 1960 року). У результаті стало випадати менше опадів і зафіксовано підвищення температури повітря[9]. За рік на Гаїті спостерігається два дощових сезони: з квітня по червень і з вересня по листопад.

Гаїті є членом Всесвітньої метеорологічної організації (WMO), в країні ведуться систематичні спостереження за погодою[12].

Загальні запаси відновлюваних водних ресурсів (ґрунтові і поверхневі прісні води) становлять 14,03 км³[1]. Станом на 2012 рік в країні налічувалось 970 км² зрошуваних земель[1].

Ґрунти країни: коричнево-червоні і гірські коричнево-червоні фералітизовані (спостерігається підвищений вміст заліза).

Рослинність країни надзвичайно багата. У західних і внутрішніх районах колись росли густі листопадні ліси і чагарники, на найбільш високих гірських хребтах — хвойні твердолисті ліси[14]. Здебільшого остаточно винищені. Зустрічаються кілька видів пальм, найбільш поширені — королівська і кокосова; священне дерево мапу і антильский дуб, що сягали 30 м у висоту. Цінні породи, червоне дерево, кампешеве і палісандрове, майже не збереглися. Більше 5 тис. різновидів рослин, включно з більш ніж 600 папоротей і 300 орхідей, декілька видів кактусів[14]. Переважає стійка до посухи та засолення ксерофітна рослинність. Рівнини і підвітряні схили зайняті кактусами, які часто утворюють ліси, чагарниковими молочаями, заростями пальми-сабаль[14]. Деякі ділянки узбережжя покриті мангровими болотами, а внутрішні долини — саванами з поодинокими соснами[14]. У більш вологих місцевостях, переважно на півдні, ростуть дерева, типові для дощового тропічного лісу (акажу, дальбергія, зантоксилум, гваякум), а в горах — сосни[14]. Зустрічаються здичавілі авокадо, апельсин і манго[14].

Земельні ресурси Гаїті (оцінка 2011 року):

• придатні для сільськогосподарського обробітку землі — 66,4 %,
  • орні землі — 38,5 %,
  • багаторічні насадження — 10,2 %,
  • землі, що постійно використовуються під пасовища — 17,7 %;
• землі, зайняті лісами і чагарниками — 3,6 %;
• інше — 30 %[1].

У зоогеографічному відношенні територія країни належить до Антильської підобласті Неотропічної області[11]. Тваринний світ Гаїті піддався значному впливу з боку людини, і багато видів тварин були знищені. В невеликих кількостях зустрічаються каймани і невеликі ящірки, фламінго та інші представники тропічної фауни. Найбільші ссавці — агуті й мангусти. У прибережних водах багато морських черепах, тропічних риб, креветок. Також на острові поширені качки, чотири види диких голубів[15].

Гаїті є учасником ряду міжнародних угод з охорони навколишнього середовища[1]:

• Конвенції про біологічне різноманіття (CBD),
• Рамкової конвенції ООН про зміну клімату (UNFCCC),
• Кіотського протоколу до Рамкової конвенції,
• Конвенції ООН з боротьби з спустелюванням (UNCCD),
• Конвенції з міжнародного морського права,
• Лондонської конвенції про запобігання забрудненню моря скиданням відходів,
• Конвенції з охорони морських живих ресурсів,
• Монреальського протоколу з охорони озонового шару[1].

Урядом країни підписані, але не ратифіковані міжнародні угоди щодо: Базельської конвенції протидії транскордонному переміщенню небезпечних відходів[1].

На території країни спостерігаються небезпечні природні явища і стихійні лиха: острів лежить на шляху проходження карибських ураганів з червня по жовтень; нечасті повіді і землетруси; періодичні посухи[1].

Серед екологічних проблем варто відзначити:

• тотальне знеліснення, майже усі ліси зведені під сільськогосподарські потреби й на паливо;
• ерозію ґрунтів;
• недостатні запаси питної води.

У фізико-географічному відношенні територію Гаїті можна розділити на _ райони, що відрізняються один від одного рельєфом, кліматом, рослинним покривом: .

• Північна Америка
• Кариби

• Вікісховище : Атлас Гаїті.
• Карти Гаїті : [англ.] // Perry–Castañeda Library Map Collection. — Дата звернення: 21 листопада 2017 року.
• Haiti : [англ.] : [арх. 17 червня 2019 року] // The World Factbook. — Washington, D.C. : Central Intelligence Agency, 2017. — 23 January. — Дата звернення: 21 лютого 2019 року. — ISSN 1553-8133.
• Добірка публікацій про Гаїті : [рос.] // «Вокруг света». — Дата звернення: 23 грудня 2017 року.
• European Digital Archive on the Soil Maps of the world : [англ.] // European Soil data centre (ESDAC). — Дата звернення: 23 грудня 2017 року. — карти ґрунтового покрову Гаїті.