Економічна теорія

Гесіод

Найбільш ранні економічні твори зустрічаються у спадщині месопотамської, грецької, римської, індійської, китайської, перської та арабської цивілізацій. Економічні заповіді трапляються у працях давньогрецького поета Гесіода, й кілька економічних істориків описали самого Гесіода як "першого економіста"[2]. Інші помітні письменники, які приділили увагу економічним питанням, від Античності до епохи Відродження: Арістотель, Ксенофонт, Чанак'я, Цінь Ши Хуан, Тома Аквінський та Ібн Хальдун. Йозеф Шумпетер описав Аквінського як того, хто "найближче, аніж будь-яка інша група, підійшов до того, щоб бути основоположником "наукової економіки" щодо грошової, процентної та ціннісної теорії в рамках природно-правової перспективи"[3].

Дві групи, яких згодом називали "меркантилістами" та "фізіократами", більш безпосередньо вплинули на подальший розвиток предмету. Обидві групи були пов'язані з піднесенням економічного націоналізму та сучасного капіталізму в Європі.

Економічні погляди епохи Середньовіччя містяться у працях богословів, філософів. Найбільш відомим серед них є Тома Аквінський (1225—1274), який був італійським богословом.

Однією з видатних з точки зору економічної теорії шкіл Середньовіччя є Саламанкська школа, представники якої у XVI ст. сформулювали базові принципи сучасної економіки, серед яких суб'єктивна теорія цінності, динамічна природу ринків і недосяжність економічної рівноваги, динамічна природу конкуренції, принцип часової преференції й т.п. Досягення представників Саламанксьої школи були забуті й заново відкриті майже через 300 років й оформлені у концепцію суб'єктивістської економіки Германом Ґоссеном (1854), Карлом Менгером (1871), Вільямом Стенлі Джевонсом (1871) та Леоном Вальрасом (1874).

Меркантилізм (фр. mercantile — торговець, від лат. mercari — торгувати) був економічною доктриною, яка процвітала з XVI по XVIII століття у плодотворній памфлетній літературі, будь то купці чи державні діячі. Згідно з меркантилізмом, багатство нації залежить від накопичення золота та срібла. Нації без доступу до шахт могли отримувати золото та срібло від торгівлі лише продаючи товари за кордон та обмежуючи імпорт, крім золота та срібла. Доктрина закликала імпортувати дешеву сировину для використання у виробничих товарах, які можна експортувати, а також державне регулювання: запровадити захисні тарифи на товари, що виробляються, та заборонити виробництво у колоніях.

Франсуа Кене

Фізіократи (грец. Φυσιο - природа, κράτες - влада) - група французьких мислителів та письменників XVIII століття, розвивали ідею економіки як кругообігу доходу та виробництва. Фізіократи вважали, що тільки сільськогосподарське виробництво генерує явний надлишок над витратами, тому сільське господарство було основою всього багатства нації. Таким чином, вони виступали проти меркантилістичної політики щодо стимулювання виробництва та торгівлі за рахунок сільського господарства, включаючи імпортні тарифи. Фізіократи виступали за заміну адміністративно дорогих зборів податків єдиним податком на доходи власників земель. Як реакція проти рясних торговельних норм меркантилістів, фізіократи виступали за політику laissez-faire, яка закликала до мінімального втручання уряду в економіку.

Найбільш яскравим представником фізіократії є Франсуа Кене (1694 — 1774).

Адам Сміт (1723–1790) був раннім економічним теоретиком. Сміт жорстоко критикував меркантилістів, але описував фізіократичну систему "з усіма її недосконалостями" як "можливо найчистіше наближення до істини, з усіх опублікованих" на цю тему.

Адам Сміт

У публікації Адама Сміта «Багатство народів» 1776 р. було описано як «ефективне народження економіки як окремої дисципліни». Книга визначила землю, працю та капітал як три фактори виробництва та головних учасників, які створюють багатство нації, на відміну від фізіократичної ідеї, що продуктивним є тільки землеробство.

Сміт обговорює потенційні переваги спеціалізації шляхом розподілу праці, включаючи підвищення продуктивності праці та прибутку від торгівлі, незалежно від міста та країни чи між країнами. Його «теорема» про те, що «розподіл праці обмежений обсягом ринку» була охарактеризована як «ядро теорії функцій фірми та галузі» та «фундаментальний принцип економічної організації». Сміту також було приписано "найважливіше суттєве положення в усіх галузях економіки" та основу теорії розподілу ресурсів - про те, що в умовах конкуренції власники ресурсів (робочої сили, землі та капіталу) шукають найвигіднішого використання, в результаті чого однакова норма рентабельності для всіх видів використання в рівновазі (з урахуванням очевидних відмінностей, що виникають внаслідок таких факторів, як навчання та безробіття).

В аргументі, що включає «один з найвідоміших уривків з усієї економіки» Сміт представляє кожного індивіда як намагається використати будь-який капітал, яким він може розпоряджатися для своєї вигоди, а не для суспільства, і для заради прибутку, який необхідний на певному рівні для використання капіталу у вітчизняній промисловості і позитивно пов'язаний із вартістю продукції. У цьому:

Він, як правило, і не має наміру просувати суспільний інтерес, і не знає, наскільки він його пропагує. Віддаючи перевагу внутрішній підтримці, ніж внутрішній промисловості, він має намір лише власну безпеку; і спрямовуючи цю галузь у такий спосіб, як її продукція, може мати найбільшу цінність, він має намір лише власну вигоду, і він в цьому, як і в багатьох інших випадках, керується невидимою рукою для сприяння досягненню мети, якої не було частина його наміру. Також не завжди гірше для суспільства те, що воно не було його частиною. Переслідуючи власний інтерес, він часто просуває суспільство більш ефективно, ніж коли він насправді має намір просувати його.

Преподобний Томас Роберт Мальтус (1798) використовував концепцію зменшення прибутку для пояснення низького рівня життя. Людське населення, стверджував він, прагнуло геометрично збільшуватися, випереджаючи виробництво їжі, яке збільшувалося арифметично. Сила швидко зростаючого населення проти обмеженої кількості землі означала зменшення віддачі робочої сили. Результатом, за його словами, стала хронічно низька заробітна плата, яка заважала підвищити рівень життя більшості населення вище рівня прожиткового мінімуму. Економіст Джуліан Лінкольн Саймон розкритикував висновки Мальтуса.

Давид Рікардо

У той час як Адам Сміт наголошував на виробництві доходу, Давид Рікардо (1817) зосередився на розподілі доходу серед власників землі, робітників та капіталістів. Рікардо бачив властивий конфлікт між землевласниками, з одного боку, робочою силою та капіталом з іншого. Він висловив думку про те, що зростання населення та капіталу, тиснучи на фіксовану пропозицію землі, підштовхує ренти і стримує заробітну плату та прибуток. Рікардо першим заявив і довів принцип порівняльної переваги, згідно з яким кожна країна повинна спеціалізуватися на виробництві та експорті товарів тим, що має нижчу відносну собівартість продукції, а не покладається лише на власне виробництво. Це називалося "фундаментальним аналітичним поясненням" прибутку від торгівлі.

По закінченні класичної традиції Джон Стюарт Мілль (1848) порвав з компанією попередніх класичних економістів щодо неминучості розподілу доходу, виробленого ринковою системою. Мілль вказував на чітку різницю між двома ролями ринку: розподілом ресурсів та розподілом доходу. Він написав, що ринок може бути ефективним у розподілі ресурсів, але не в розподілі доходу, внаслідок чого суспільству потрібно втручатися.

Теорія вартості мала важливе значення в класичній теорії. Сміт написав, що "реальна ціна кожної речі ... - це труд і проблеми її придбання". Сміт стверджував, що при оренді та прибутку інші ціни, крім заробітної плати, також входять у ціну товару. Інші класичні економісти описували варіанти теорії Сміта, названі «трудовою теорією вартості». Класична економіка була зосереджена на тенденції будь-якої ринкової економіки до осідання у остаточному стаціонарному стані, що складається з постійного запасу фізичного багатства (капіталу) та постійної чисельності населення.

Коріння марксистської економіки знаходиться у класичній економіці, назва її походить від праць Карла Маркса. Перший том основної праці Маркса, "Капітал" (нім. Das Kapital), був опублікований німецькою мовою у 1867 р. У ньому Маркс зосередився на трудовій теорії вартості та теорії додаткової вартості, яка, на його думку, пояснювала експлуатацію робочої сили капіталом. Трудова теорія вартості праці стверджувала, що вартість товару, що обмінюється, визначалася робочою силою, яка витрачена на його виробництво, а теорія додаткової вартості демонструвала, що працівники отримували лише частку вартості, яку створила їхня робота, а більшу частку вартості (додаткову вартість) привласнював власник капіталу.

Карл Менгер

Неокласична економічна теорія виникла у 1870-х роках. ЇЇ основні представники: В. С. Джевонс і Л. Вальрас (математична школа), Дж. Б. Кларк (американська школа), Ірвінг Фішер, А. Маршалл і А. Пігу (кембриджська школа), К. Менгер (австрійська школа).

Неокласичний напрям досліджує поведінку т. з. "людини економічної", яка намагається максимізувати дохід і мінімізувати затрати. Основні категорії аналізу - граничні величини (див. Маржиналізм). Важливою особливістю неокласичної школи є відмова від трудової теорії вартості й акценті на суб'єктивній оцінці цінності (суб'єктивна корисність, індивідуальна корисність), тобто, вартість (або цінність) створюється суб'єктивними вподобаннями особистості.

Джон Мейнард Кейнс

Кейнсіанська економіка походить від Джона Мейнарда Кейнса, зокрема його книги «Загальна теорія зайнятості, відсотків та грошей» (1936), яка започаткувала сучасну макроекономіку як окрему сферу. Книга була зосереджена на факторах національного доходу у короткостроковому періоді, коли ціни відносно негнучкі. Кейнс спробував пояснити широкими теоретичними викладками, чому високе безробіття на ринку праці не може самокоригуватися через низький "ефективний попит" і чому навіть гнучкість цін і грошово-кредитна політика можуть бути непереборними. Термін "революційний" застосовано до книги в її впливі на економічний аналіз.

Кейнсіанська економіка має двох наступників. Посткейнсіанська економіка також зосереджується на макроекономічній жорсткості та процесах коригування. Дослідження мікрооснови для їх моделей представлено як на основі реальної практики, а не простої оптимізації моделей. Це, як правило, пов'язано з Кембриджським університетом та роботами Джоан Робінсон.

Новокейнсіанська економіка також пов'язана з подіями в кейнсіанській моді. У цій групі дослідники схильні ділитися з іншими економістами акцентом на моделях, що використовують мікрооснови та оптимізують поведінку, але з більш вузьким фокусом на стандартних кейнсіанських темах, таких як ціна та жорсткість заробітної плати. Зазвичай вони становлять ендогенні особливості моделей, а не просто припускають, як у старих кейнсіанських стилях.

Мілтон Фрідман

Чиказька школа економіки відома своєю пропагандою вільного ринку та монетаристськими ідеями. На думку Мілтона Фрідмана та монетаристів, ринкова економіка за своєю суттю стабільна, якщо грошова маса не сильно розширюється чи скорочується. Бен Бернанке, колишній голова Федеральної резервної системи, сьогодні серед економістів, як правило, приймає аналіз Фрідмана про причини Великої депресії.

Мілтон Фрідман ефективно прийняв багато основних принципів, викладених Адамом Смітом та економістами-класиками, та модернізував їх. Одним із прикладів цього є його стаття в номері журналу The New York Times Magazine від 13 вересня 1970 року, в якій він стверджує, що соціальна відповідальність бізнесу повинна полягати в тому, щоб "використовувати свої ресурси та займатися діяльністю, спрямованою на збільшення прибутку ..." через відкриту та вільну конкуренцію без обману чи шахрайства ".

Ідеї Австрійської школи беруть початок у роботі Карла Менгера "Принципи політичної економії" (1871), зокрема ідеї суб'єктивістської цінності, граничної (маржинальної) корисності, часової преференції, спонтанного виникнення грошей. Найбільший внесок у розвиток ідей Австрійської школи зробив Людвіг фон Мізес, уродженець Львова, у своїй головній роботі "Людська діяльність: Трактат з економічної теорії" (1949).

Будь-який фактор виробництва (економічний ресурс), будь-яке благо зменшують віддачу (корисність) при збільшенні їхнього використання понад певну величину.

Економічні ресурси є обмеженими, дефіцитними. Людські потреби є необмеженими і постійно зростаючими.

Саме завдяки обмеженості ресурсів і необмежності потреб, стоїть питання про альтернативи використання обмежених ресурсів для задоволення необмежених, постійно зростаючих потреб — основне питання економіки. Економічним агентам (споживачам і виробникам) доводиться робити вибір між альтернативами використання обмежених ресурсів.

«Трансформацію учення, яке започаткували економісти класичної школи, була завершена тільки сучасною суб'єктивною економічною теорією, яка перетворила теорію ринкових цін у загальну теорію людського вибору»[4].

Сучасна економічна теорія значну увагу приділяє проблемі вибору, розглядаючи вибір споживача і вибір виробника за допомогою моделей вибору. Принцип побудови моделей вибору - вибір найкращого варіанту за умов необмеженості потреб і обмеженості ресурсів. Споживач вибирає максимальну корисність (максимізує корисність споживання благ) за умов бюджетного обмеження. Виробник прагне максимізації прибутку, враховуючи: а) ціну товару на ринку; б) обсяг продажів; в) вартість ресурсів (обмеження виробника).

Крім індивідуального вибору споживача і виробника, який описує мікроекономіка, існує відгалуження економічної теорії - теорія суспільного вибору (Public Choice Theory), яка займається економічним аналізом процесів прийняття політичних рішень.

Проблема вибору тісно пов'язане з поняттям часової преференції, яке відображує вибір людини діючої залежно від фактору часу ("менше, але зараз, або більше, але пізніше").

Благо (англ. Good) - усе, що задовольняє потребу. Товар - благо, призначене для обміну (продажу).

Відношення до корисності благ є індивідуальним, тобто цінність одного й того ж блага є суб'єктивною. Звідси неможливість існування загальної шкали корисності. Корисність з'ясовується в процесі обміну товарами, коли покупець і продавець домовляються про ціну товару. Індивідуальна корисність також знімає питання про «справедливий» або «пропорційний» обмін: умовою для здійснення обміну є те, що сторони обміну по-різному оцінюють корисність блага, призначеного для обміну.

Внаслідок взаємодії великої чисельності покупців і продавців на ринку, встановлюється ринкова ціна — середня ціна на товар за певний період. Дії окремого покупця або продавця не здатні вплинути на ринкову ціну. Через коливання ринкової ціни (сигнальна функція ціни) гравці ринку дізнаються про дефіцит або надлишок того чи іншого товару. Концепція саморегулювання ринку була представлена Адамом Смітом як концепція «невидимої руки ринку». Також вона знайшла відображення у діяльності Фредеріка Бастіа у вигляді фрази «Париж нагодований!». У сучасній економічній теорії вона використовується також як «спонтанний порядок». Будь-яке регулювання ринку руйнує ціновий механізм, призводить до втрати ринку здібності до саморегулювання.

Гранична корисність (англ. Marginal utility) - додаткова корисність, яку отримує споживач із додаткової одиниці товару або послуги, яку буде втрачено у випадку відмови від цієї одиниці.

Граничний аналіз (маржинальний аналіз) - це аналіз співвідношення приростів корисності до приростів кількості спожитого блага.

«Я питав себе про те, у чому полягає основна довгострокова користь, яку ми отримуємо від занять економічною наукою або про те, що спільного у людей, яких я вважаю хорошими економістами. (…) це не знання фактів й не знання окремих законів, яким підпорядковуються економічні явища, а здатність виявляти і спростовувати певні типи помилкових висновків. Думаю, немає сумнівів у тому, що одна з найбільш природних і важливих задач економіста — це не виправлення фактичних помилок, а виправлення помилкових логічних міркувань».[7]

«… економічна теорія, завдяки тому, що неявно міститься у її положеннях, підійшла найближче за будь-яку іншу соціальну дисципліну до відповіді на центральне питання усіх суспільних наук: як може поєднання фрагментів знання, існуючого у різних головах, призводити до результатів, які, при усвідомленому прагненні до них, вимагали б від керуючого розуму таких знань, якими не може володіти жодна окрема людина»[7].

«Економічну науку можна визначити як метатеорію - теорію про теорії, які створюються людьми для зрозуміння того, як найбільш ефективно виявляються й використовуються різноманітні засоби для досягнення найрізноманітніших цілей»[8].

«Цікава задача економіки - показати людям, як насправді мало вони знають про те, чим, на їхню думку, вони можуть управляти».

Людвіг фон Мізес

«Предметом каталактики є усі ринкові явища зі своїм корінням, відгалуженням і наслідками. Люди, які торгують на ринку, спонукаються не тільки бажанням отримати їжу, дах і сексуальну насолоду, але й багатьма ідеалістичними мотивами. Вони роблять вибір між різними альтернативними варіантами, не важливо, чи вони класифікуються як матеріальні, чи ідеальні. На реальній шкалі цінності матеріальні і ідеальні речі хаотично змішані. Навіть якби було можливо провести чітку межу між матеріальними і нематеріальними інтересами, необхідно розуміти, що кожна конкретна дія або спрямована на реалізацію й матеріальних, й ідеальних цілей, або є результатом вибору між матеріальним та ідеальним».

«По суті економічна історія являє собою літопис методів державного регулювання, які провалилися внаслідок самовпевненого ігнорування законів економічної науки».

«Основна шкода ... полягає у віддаленні економічної теорії від аналізу реальності. Більшість епігонів економістів-класиків бачили задачу економічної науки у вивченні не подій, які дійсно відбуваються, а лише тих сил, які деяким, не зовсім зрозумілим чином, визначили виникнення реальних подій. За їхньою думкою, економічна наука не ставить насправді за мету пояснити процес формування ринкових цін, а намагається описувати невизначену взаємодію різноманітних факторів, які відіграють роль у ціноутворенні. По суті, вона вивчає не живих людей, а так звану "людину економічну", фантома, який має дуже мало спільного з реальними людьми». ("Первинні основи економічної науки")

«Економіка — це наука, яка вивчає поведінку людини як зв'язок між заданими цілями і обмеженими засобами, які мають альтернативне використання».

Праця Річарда Кантільйона, ірландського економіста, в який він розглядає фігуру підприємця як рушійшу силу ринкового процесу й пояснює, що збільшення кількості грошей не зачіпає загальний рівень цін, а поступово завдає шкоду реальній економіці, викривлюючи уставновлені на ринку відносні ціни (ефект Кантільйона). В. С. Джевонс вважав цю роботу першою систематизованою працею з економіки, початком політичної економії.

Праця Франсуа Кене, французького економіста XVIII ст., в якій систематизовано ідеї фізіократії. "Економічна таблиця" вважається однією з перших спроб макроекономічного аналізу, оскільки у ній Ф. Кене зробив спробу підрахунку обсягу суспільного виробництва Франції з метою визначення обсягу оподаткування.

Перше систематизований економічний трактат авторства Джеймса Стюарта Денхема - шотландського економіста.

Фундаментальна праця шотландського економіста Адама Сміта, в якій розглядаються різні аспекти функціонування ринків, грошової економіки, факторів виробництва і зовнішньої торгівлі. «Багатство народів» є початком сучасної економічної теорії і відображає переконання лібералізму. В цій книзі вперше сформульовано ідею про те, що економічна діяльність окремих індивідів, що діють винятково заради власного зиску, в підсумку призводить до багатства і добробуту всього суспільства.

Один з найважливіших підручників з політичної економії середини XIX ст., написаний британським філософом та економістом Джоном Стюартом Мілллем (1806 - 1873).

Фундаментальна праця з економічної теорії австрійського економіста Карла Менгера, один із перших сучасних трактатів, який просунув теорію граничної корисності. Ця робота вважається працею, з якої почалася Австрійська економічна школа. Одна з фундаментальних праць неокласичної економічної теорії.

Робота англійського економіста Альфреда Маршалла, в якій автор назвав політичну економію чистою і прикладною наукою, без впливу політики й щоб протиставити її політичній економії, використав ширший термін – «економікс» (від англ. ECONOMIC Science).

Книга німецького соціолога Макса Вебера, класичний твір світової соціології. Автор пояснює зв'язок між віросповіданням і соціальними розшаруваннями, аналізує комплекс психологічних й культурних факторів, що сприяють поширенню капіталізму та утвердженню ринкових відносин в економіці.

Праця «Загальна теорія зайнятості, відсотків і грошей» (англ. The General Theory of Employment, Interest and Money) була написана англійським економістом Джоном Мейнардом Кейнсом, визнається широким загалом його magnum opus та в цілому вважається джерелом створення термінології та форми сучасної макроекономіки. Книга спричинила революцію у макроекономічному мисленні, яка має назву «Кейнсіанська революція», особливо в частині постулату, що ринкова економіка природним чином самовідновлюється до повної зайнятості після тимчасових шоків.

Стаття Рональда Коуза (1910 - 2013) в якій він за допомогою ідеї трансакційних витрат дав відповідь питання чому люди створюють фірми, а не тільки використовують міжособисті ринкові контракти. У статті він відділив організацію як засіб координації людської діяльності від ринку, як іншого механізму координації. "Природа фірми" є однією з найбільш цитованих економічних статей.

«Основи економічного аналізу» (англ. Foundations of Economic Analysis), 1946 - одна з найбільш цитованих робіт Пола Самуельсона, яку він написав на основі свого дисертаційного дослідження. Робота мала важливі наслідки для економічної теорії, зокрема з неї почалося відродження інтересу до неокласичної економіки, вона сприяла популяризації математичного запису в економіці, вона згладила протиріччя між неокласичною економікою та кейнсіанством.

Саме в «Основах» Самуельсон сформулював два правила, які з часом стали для багатьох економістів основою їхнього методу. По-перше, скоротити число змінних і залишити лише найнеобхідніші для опису досліджуваних взаємозв'язків. По-друге, якщо це можливо, сформулювати досліджуваний феномен як задачу оптимізації з деякими обмеженнями.

Фундаментальна робота австрійського і американського економіста Людвіга фон Мізеса, представника Австрійської школи економіки, в якій він комплексно виклав ідеї праксеології - науки про людську діяльність, одним з видів якої є економічна діяльність.

Стаття Рональда Коуза, в який він довів, що маяки Британії, які використовувалися економістами як приклад блага, який може бути створений лише державою (суспільного блага), були приватними свого часу, що поставило під сумнів існування суспільних благ та виключну роль держави у їх створенні.

Книга турецько-американського економіста Дарона Аджемоглу та британського політнауковця Джеймса Робінсона. Автори пояснюють економічний розвиток суспільства як похідний від якості політичних та економічних інститутів.

Нагорода Американської економічної асоціації. Медаль носить ім'я видатного американського економіста-неокласика, визнаного лідера школи Маржиналізму Джона Бейтса Кларка і з 1946 присуджується молодим «американським економістам, які у віці до сорока років зробили значний внесок в економічну думку і знання».

Премія Леонтьєва за розширення меж економічної думки — міжнародна економічна премія, щорічно з 2000 (за винятком 2003) присуджувана Інститутом глобального розвитку і довкілля (Медфорд, Массачусетс). Премія встановлена в пам'ять видатного економіста В. Леонтьєва, що працював з інститутом з 1993 по 1999. Присуджується за комбіновані теоретичні і емпіричні дослідження, сприяючі повнішому розумінню суспільних процесів і процесів довкілля.

Премія Ервіна Плейна Неммерса з економіки — премія Північно-Західного університету (США), яка вручається раз на два роки за видатні досягнення в сфері економіки.

Премії Адама Сміта — низка економічних премій, заснованих на честь великого шотландського економіста, які вручаються у різних країнах різними організаціями.

«Премію Карла Менгера» присуджують за інноваційні міжнародні дослідження у галузі грошово-кредитної макроекономіки, грошово-кредитної політики та валютної політики, яку спільно фінансують у розмірі 20 000 євро Німецький Бундесбанк, Національний банк Австрії та Національний банк Швейцарії.