Ерімантський вепр

Ерімантский кабан — в давньогрецькій міфології величезний кабан, що жив на горі Ерімант і спустошував околиці міста Псофіса. Мікенський цар Еврісфей велів Гераклу (Геркулесу) перемогти ерімантського кабана і привести його живим, що стало його третім або четвертим подвигом.

Частина серії статей на тему:
Давньогрецька міфологія
Скульптура ерімантського вепра в Берліні
Істоти
Категорія • Портал • Портал

Походження

За те, що син Аполлона Ерімант підглядав за Афродітою коли вона купалася, богиня осліпила Еріманта. Аполлон за це помстився Афродіті, перетворився на вепра і вбив її коханого Адоніса. Гора, присвячена Артеміді, де це відбулося, була названа на честь Еріманта, але лишилася священним місцем Афродіти[1].

Дорога до гори Ерімант

У дорозі до Псофісу Геракл відвідав місцевість Фолою, де вбив жорстокого розбійника Савра і зупинився у кентавра Фола, що жив у горах. Геракл нагадав, що саме там Діоніс чотири покоління тому залишив глек вина[2]. Коли Фол на знак шани відкрив перед героєм відкрив глек, запах вина рознісся далеко на всю округу, і його відчули інші кентаври. Вони розлютилися, адже посудина з вином належала всім кентаврам, а не одному Фолу, і взявши довбні та сокири, увірвалися до печери, де відбувалася трапеза. Геракл відбив напад і змусив кентаврів тікати, переслідуванню їх завадила богиня хмар Нефела, наславши дощ, від якого тятива Гераклового лука ослабла, а земля перетворилася на багнюку. Однак герой все-одно зумів застрелити кількох, а решта сховалися у печері свого царя Хірона, друга Геракла[3].

Випущена стріла випадково потрапила в коліно Хірону. Геракл витягнув її, а Хірон став готувати ліки, але стріла була змащена отрутою гідри, смертельною для всього живого. Будучи безсмертним, Хірон був приречений тепер вічно страждати від болю, завдаваного отрутою. Пізінше він позбувся страждань, обмінявши своє безсмертя на повернення титана Прометея з Аїду[4].

Решта кентаврів розбіглися, а Фол, ховаючи своїх убитих Гераклом родичів, вийняв отруйну стрілу, яка випала з його рук і пронизала ногу Фола. Кентавр вмить помер від рани, а Геракл поховав його з почестями, назвавши на честь ненавмисно убитого друга гору[5].

Лови вепра

Геракл врешті взявся за лови Еримантського вепра, якого вигнав гучним криком із заростів і, вискочивши йому на спину, зв'язав ланцюгами. Герой поніс вепра в Мікени, але дорогою довідався про збори аргонавтів у похід. Він скинув зв'язаного вепра на площі та, не чекаючи подальших завдань Еврістея, пішов приєднуватися до аргонавтів, з якими недовго брав участь у їхній подорожі. Ікла вепра пізніше зберігалися в храмі Аполлона в Кумах[6].

Трактування міфу про Ерімантського вепра

Вепри здавна були священними тваринами, пов'язаними з Місяцем, оскільки їхні ікла нагадують місячний серп. Вірогідно, що на території Греції таністи здійснювали ритуальні вбивства царів, які втратили право на престол, зображаючи собою вепра. Звідси й образ вепра-убивці.

Аналогічно битва Геракла з кентаврами могла відображати битву претендента на царський престол з його ритуальними супротивниками, одягненими в шкури. Можливо також, що в образі кентаврів у міфі відображені горці Північної Греції, з котрими боролися елліни[7].

Примітки
  1. Гомер. Одіссея VI.102 і далі
  2. Аполлодор. Цит. тв.; Діодор Сицилійський. Цит. тв.
  3. Вергілій. Енеїда VIII.293-294; Діодор Сицилійський. Цит. тв.; Аполлодор. Цит. тв.
  4. Аполлодор. Цит. тв.; Лукіан. Розмови про Царство мертвих 26.
  5. Аполлодор. Цит. тв.; Діодор Сицилійський. Цит. тв.; Павсаній V.5.6.
  6. Аполлодор. Цит. тв.; Павсаній VIII.24.2; Діодор Сицилійський. Цит. тв.; Аполлоній Родоський I.122 і далі
  7. Грейвс, Р. (1992). Мифы Древней Греции / Р. Грейвс; Пер. с англ. К. П. Лукьяненко ; Под ред. и с послесл. А. А. Тахо-Годи. Москва: Прогресс. с. 357.

Література
  • Н. А. Кун. Легенды и мифы Древней Греции — М.: ЗАО Фирма СТД, 2005. — 558 с. ISBN 5-89808-013-9
  • Словник античної мітології / Упоряд. Козовик І. Я., Пономарів О. Д. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2006. — 312с.
  • Грейвс, Р.  Мифы Древней Греции / Р. Грейвс; Пер. с англ. К. П. Лукьяненко ; Под ред. и с послесл. А. А. Тахо-Годи. — М. : Прогресс, 1992. — 620 с. 
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.