Сирени

Батьком сирен вважали морського бога Форкіса[2], або вони — діти Ахелоя і однієї з муз: (Мельпомени[3], або Терпсіхори[4], або Калліопа), або дочки Стеропи[5] або Геї, або дочки Форкіса і Кето.

Перші згадки про сирен знаходимо в «Одіссеї», де розповідається, ніби вони живуть на острові між землею Кірки та Скіллою і зваблюють усіх мореплавців. Подорожні, почувши спів сирен, забували про все на світі, не могли вже керувати кораблем, підпливали до чарівного острова й гинули («Одіссея», XII, 39 і наст.). Одіссей, пропливаючи повз той острів, заліпив вуха своїм супутникам воском, а себе наказав прив'язати до щогли. Так він став першою людиною, яка почула спів сирен і залишилася живою. У післягомерівських творах, таких, наприклад, як «Аргонавтика» Аполлонія Родоського, сирен зображено вродливими дівчатами з чарівливими голосами; своїми піснями вони присипляли подорожніх, а потім роздирали їх на частини й пожирали. Аргонавти врятувалися тільки тим, що Орфей відвернув їхню увагу звуками своєї пісні. За пророцтвом сирени мали загинути, коли хтось із подорожніх пропливе повз острів і не буде зваблений їхнім співом. Після того, як проплив корабель Одіссея (варіант: аргонавтів), сирени кинулися в море й перетворилися на скелі.

У післягомерівських переказах сирени поставали також як крилаті жінки з риб'ячими хвостами або з пташиним тілом і курячими ногами. Цей останній атрибут сирени дістали за велінням Деметри, розгніваної тим, що вони не допомогли Персефоні, коли її викрав Аїд (варіант: пташине тіло й курячі ноги вони попросили самі, щоб їм легше було шукати свою подругу Персефону). Батьком сирен вважали Форкія або Ахелоя, матір'ю — Стеропу, одну з муз (Мельпомену, Терпсіхору чи Калліопу) або Гею. За епосом, сирен було дві; пізніше називали трьох: Пейсіною, Аглаофу і Телксіепею (або Партенопу, Лігею й Левкосію). У південноіталійському місті Сурренті (в Кампанії) існував храм сирен, біля Неаполя показували гробницю Партенопи. Зображення сирен часто зустрічалися на епітафіях (тут вони вважалися захисницями від лиха).

Ймовірно через запозичення з Візантії сирени проникають в культуру Київської Русі. Вони зустрічаються на прикрасах та в текстах книг[6].

• Словник античної міфології — К.: Наукова думка, 1985. — 236 сторінок.
• Кун М. А. Легенди і міфи Стародавньої Греції. — Тернопіль: АТ «Тарнекс», 1993. — С. 31.
• Замаровский Войтех. Боги и герои античных сказаний: Словарь: Пер. с чеш. — , М.: Республика, 1994. — 399 с.: ил. — ISBN 5-250-01575-1.

• Сирени // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1965. — Т. 7, кн. XIV : Літери Сен — Сті. — С. 1736-1737. — 1000 екз.