Латинський квартал (Київ)

Через квартал пролягають вулиці Велика Васильківська, Жилянська, Микільсько-Ботанічна, Паньківська, Саксаганського, Тарасівська, нижня частина Володимирської. Щоправда, в ХІХ сторіччі межі кварталу визначали більші за територію Паньківщини. Володимир Іконников повідомляв, що, коли 1830 року на Печерську почалося будівництво фортеці, влада звідти переселила мешканців на вільні землі у місцевість Нова Забудова, яку згодом назвали Латинським кварталом[1].

Вацлав Чеховський у довіднику «Київ та його пам'ятні місця» (1901) Латинським кварталом називає все Нове місто, забудоване у ХІХ сторіччі, в якому окрім університету розташовувалося багато навчальних і наукових закладів: колегія Павла Ґалаґана, Перша і Друга міські гімназії, Фундуклеївська та Ольгинська жіночі гімназії, анатомічний театр, комерційне училище (Бульварно-Кудрявська, 24), художня школа Мурашка (Володимирська, 47) і навіть політехніка[2].

Назва виникла за аналогією з паризьким «Латинським кварталом», який населяло студентство Сорбонни[3].

На плані Києва 1833 слобода Паньківщина (вгорі) вже розділена на квартали

Землі до річки Либідь тривалий час належали Софійському монастирю. Паньківщина також була місцем відпочинку викладачів і студентів Київської духовної академії. Один із церковних ієрархів у своєму щоденнику записав, як 31 травня 1819 року він із ректором і вчителями ловив у нижньому ставку на Паньківщині рибу й обідав з ними в альтанці. На горі у гаю, де поставили намет, учні співали «Днесь благодать Духа Святого». Митрополит за це роздав їм пироги, яйця, горіхи, мідні і срібні гроші, а ректора і вчителів запросив до себе на чай, вино і фрукти[4].

На плані Києва, затвердженому 17 січня 1833 року, ще позначений ставок, але саму слобідку Паньківщина вже розділено на квартали.

Головний корпус Київського університету. Акварель, початок 40-х років XIX ст.

Університет святого Володимира в перші роки свого існування спочатку орендував приміщення в домі Корта і сусідніх будинках на Липках[5]. Поблизу протягом 1834—1842 років знімали кімнати студенти й викладачі. Переважно студенти-поляки оселялися у приватних пансіонах. Певна частина мешкала на вулицях Лютеранській, Івана Мазепи та Омеляновича-Павленка (сучасні назви). Незаможні студенти винаймали кімнати у Проваллі, де невеликі хатинки із садами й городами тягнулися до схилів Дніпра. На місяць вони сплачували близько 25 карбованців асигнаціями. В оплату входила також вартість обіду, чаю і прання одягу[6].

31 липня 1837 року розпочали будівництво Університету святого Володимира за проєктом професора архітектури Вікентія Беретті[7]. Університетську споруду, як і будівлі Першої і Другої гімназій та інших закладів, звели з київської цегли, яку виготовляли на цегельні Йоганна-Сигізмунда Ейсмана. Його син Густав Ейсман, мільйонер, міський голова, згодом став професором університету.

Після відкриття Червоного корпусу університету в 1842 році викладачі та студенти перебралися ближче до навчального закладу. Земельні ділянки у Новій Забудові, до якої увійшла і Паньківщина, були дешевими, тому й оселялися тут незаможні мешканці. Власники забудовували свої садиби невеликими будинками, а кімнати недорого здавали викладачам і студентам. У місцевості, нижче університету, поступово сформувалося професорсько-студентське містечко — Латинський квартал.

Квартал втратив своє значення за радянської влади. Після закриття Михайлівського Золотоверхого монастиря у 1922 році студентів розселили в монастирських келіях, які перетворили на гуртожиток. А на межі 1950-х — 1960-х років побудували дванадцять п'ятиповерхових гуртожитків в університетському містечку в Голосієві[8].

Будинок на Саксаганського, 97, в якому в 1899—1908 роках мешкала Леся Українка

У Латинському кварталі сформувалося осереддя українського життя Києва — «Український Парнас».

Михайло Грушевський та інші стверджували, що українці спромоглися приховати у назвах Тарасівської, Паньківської і Микільсько-Ботанічної вулиць імена видатних українських діячів Тараса Шевченка, Панька Куліша і Миколи Костомарова[9]. Максим Рильський додав: «У часи тяжкого переслідування українського слова, української культури, української громадськості, прізвища ці — особливо перше — не могли ніяк бути прийняті міською управою, тому й виникли „компромісні“ назви вулиць не за прізвищами, а за іменами»[10].

1900 року Іван Труш писав портрет Лесі Українки в Музеї старожитностей і мистецтв, куди поетеса ходила пішки з помешкання на Саксаганського, 97

Деякі дослідники висловлювали сумніви щодо цих тверджень[4]. Водночас Орест Левицький запевняв, що ця ініціатива належала священнику Петрові Лебединцеву: «В інтимних розмовах із земляками о. Лебединцев любив хвалитись, либонь за його порадою в новий плян вписані і такі назви вулиць, як Тарасівська, Паньківська й Нікольсько-Ботанічний провулок, немов би то на честь Шевченка, Куліша та Костомарова»[11].

Оскільки назва Паньківської вулиці перегукувалася з назвою місцевості Паньківщина, вдалося приспати пильність міської влади. Грушевський писав, що творці цієї «української маніфестації» свою мету «безперечно осягнули: покоління „свідомих українців“, ходячи сими вулицями, підморгували собі з видом хитрих авґурів і почували тихе вдоволення, що мають свої національні вулиці, прозвані йменнями найвизначнійших репрезентантів українства»[9].

Родина Сікорських на Тарасівській, 18. Тут зупинялися Леся Українка та Ігор Сікорський

У Латинському кварталі мешкали найвидатніші представники української інтелігенції тієї доби — Леся Українка, Іван Франко, Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Михайло Грушевський, Михайло Старицький, Василь Кричевський та інші.

Ігор Сікорський (стоїть в центрі), праворуч від нього сидить Наталія Вишинська-Гроздова. Тарасівська, 18 (1907 рік)

На Тарасівській, 18 або, за словами Лесі Українки, «на Тарасах» стояв будинок Вишинських-Сікорських. З цією родиною дуже добре приятелювали Косачі[12]. Наталія Вишинська-Гроздова (1875—1946), учасниця гуртка «Плеяда», була похресницею Олени Пчілки і подругою Лесі Українки. Поетеса зупинялася у цьому будинку, про що згадувала 15 лютого 1890 року в листі до своєї матері: «Тепер живу у Сікорських у хаті Наталки. У неї дуже велика хата, де вона спить сама, і вона зараз же згодилась, навіть з радістю, жить зо мною сих кілька днів»[13]. У роки навчання в університеті тут мешкав Михайло Косач, Лесин брат. У грудні 1893 року в листі до нього поетеса написала: «Шкода, коли ти не приїдеш на Різдво до мене! ми б разом послухали еолову арфу перед університетом, подивились би на страшні тополі, і я б знову подумала, що мені вісімнадцять літ, що ми живемо на Тарасовській, де у мене на столику проліски стоять, у хаті рожеве світло, а в серці провесна»[14]. У гості на Тарасівську, 18 навідувалися Лисенки, Старицькі, а також Наталчин родич, майбутній видатний авіаконструктор Ігор Сікорський.

Ольга Грушевська біля родинного будинку на Паньківській, 9

Згодом будинок Косачів розташовувався на тогочасній Маріїнсько-Благовіщенській вулиці (Саксаганського), 97. У ньому мешкали вчений і громадський діяч Михайло Драгоманов, його молодша сестра, матір Лесі Українки, українська письменниця Олена Пчілка і Леся Українка. Поетеса також проживала в будинках № 101 і 115.

У будинку на місці сучасного № 54–56 жили видатні письменники Іван Франко та Михайло Коцюбинський. У садибі, яка розташовувалася на місці сучасного будинку № 67, 1907 року жив видатний український письменник Борис Грінченко.

Приміщення будинку на Саксаганського, 91 займала редакція часопису «Літературно-науковий вісник». Тут мешкав український громадський діяч Євген Чикаленко. Неодноразово сюди навідувався український політичний діяч і письменник Володимир Винниченко.

У 1901—1904 роках у будинку на Саксаганського, 93 мешкав видатний український письменник-драматург Михайло Старицький. У будинку на Саксаганського, 95-Б квартирував український композитор Микола Лисенко. У 1912—1940 роках на Жилянській, 96 проживав визначний український актор, режисер і драматург Панас Саксаганський.

19 березня 1895 року на Тарасівській народився український поет Максим Рильський. У студентські роки він оселився на Саксаганського, 95-Б[15].

Пожежа в будинку Грушевського після обстрілу більшовиками 7 лютого 1918

На розі Паньківської і Микільсько-Ботанічної вулиць розташовувалася садиба, яку 1908 року придбала родина Михайла Грушевського. На її території стояли головний будинок (№ 14) і флігель (№ 9). Частину приміщень здавали в оренду. Деякий час тут мешкали відомі митці і науковці, зокрема українські художники Василь і Федір Кричевські, Анатоль Петрицький, академік Олекса Новицький. До Грушевського навідувалися українські політики і діячі Центральної Ради, науковці з ВУАН і Наукового товариства імені Шевченка[16].

Під час муравйовського погрому 1918 року садибу Грушевського обстріляли з панцирника запальними снарядами. Міхаіл Муравйов доповів Антонову-Овсієнкові: «Я наказав артилерії бити по висотних і багатих палацах, по церквах і попах… Я спалив великий будинок Грушевського, і він упродовж трьох діб палав яскравим полум'ям»[17]. Під час обстрілу загинув вартовий, що охороняв квартиру Грушевського. Іншою жертвою стала мати Грушевського — Глафіра Захарівна. Хоча її встигли винести і навіть доправити до Тарасівської лікарні, вона за кілька днів померла. У вогні загинула колекція українських старожитностей і значна частина творів Василя Кричевського. Либідська пожежна команда, яка розташовувалася поруч (на Тарасівській, 4), не вжила жодних заходів, щоб погасити пожежу. Натомість мародери виносили скрині і речі з охоплених вогнем квартир[18]. 1921 року будівлю № 14 остаточно знищили[4].

Меморіальний будинок, в якому мешкав Михайло Старицький, вулиця Саксаганського, 93

Київські студенти Андрій, Григорій та Олексій Сікорські (родичі авіаконструктора Ігоря Сікорського та приятелі Лесі Українки) й учень київської гімназій, майбутній радянський нарком освіти Анатолій Луначарський (ліворуч), близько 1895

Латинський квартал (Паньківщина). Ліворуч — Паньківська вулиця, по центру — Благовіщенська церква і каланча Либідської пожежної частини, за якою — університет

У Латинському кварталі студенти селилися у дерев'яних, одноповерхових будинках «на три вікна». У них були зазвичай три маленькі й низенькі кімнатки та крихітні сіни, схожі на дерев'яний ящик, із виходом на подвір'я. У своїх спогадах один із колишніх студентів університету залишив опис будинку на Великій Васильківській, в якому знімав кімнату в 1850-х роках. Садибу  оперезував довгий дерев'яний паркан із навстіж відчиненою брамою. Хатка з вкритою мохом дерев'яною покрівлею була приземкувата з вкрай простим інтер'єром. На вікнах стояли журавці й китайські ружи. Стіни зазвичай фарбували в яєчно-жовтий колір або сумішшю сажі та крейди, розбовтаною у воді, в брудно-сірий. Стелі часто обсипалися. Повітря було сперте, задушливе. Із сіней тхнуло капустою й брудною помийницею. Узимку студенти в погано опалених хатах часто мерзли[19][20][21][22].

Найважливішою у студентському побуті була організація харчування. Студенти не обідали в готелях і корчмах. По-перше, було дорого, по-друге, університетське керівництво не дозволяло, щоб обереги молодь від негативного впливу з боку відвідувачів тих закладів. Натомість власники приватних будинків влаштовували у себе дешеві «студентські кухмістерські». Молодь, наприклад, з першої до п'ятої їла у міщанки Будераске на розі вулиць Володимирської і Саксаганського. Обід зазвичай складався з двох або трьох страв. Найчастіше подавали борщ, зрази, смажене м'ясо, вареники із сиром, кльоцки, галушки, бабку, вергуни, пончики[23][24].

Однак в інших місцях їдальні не відрізнялися різноманіттям. Наприклад, студенти з Волинської губернії 1859 року сильно скаржилися на страви, які їм подавали на Тарасівській вулиці. Один із них писав, що смажена картопля там тхнула свічковим салом. А щі, зварені з віджатим горохом, бобами або квасолею, були такими гидкими, що годилися лише для худоби[25][26].