Лук'яненко Левко Григорович

У травні 1961 року Львівський обласний суд засудив Лук'яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР. Звинувачення було побудоване на першому проєкті програми УРСС. Винуватили в тому, що він «з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15 роками позбавлення волі. Інші дістали строки від 10 до 15 років позбавлення волі. Це при тому, що статтями 17 і 125 радянської конституції відповідно було проголошено право виходу кожної союзної республіки з СРСР та свободу слова для кожного громадянина.[5]

Покарання відбував у Мордовській АРСР, з 1967 року три роки у Владимирській тюрмі, потім знову в Мордовії. 1966 року в Мордовські табори прибувала нова генерація політв'язнів — шістдесятників. Вони вели боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в'язнів. Дані про цю боротьбу ставали відомими світовій громадськості. Лук'яненко брав в цій боротьбі активну участь. Щоб посилити ізоляцію, 500 найактивніших політв'язнів перевели у Пермські табори. У 1974 році за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, у тому числі Лук'яненка, до тюремного ув'язнення у Владимирській тюрмі.

9 листопада 1976 року, за пропозицією Миколи Руденка, увійшов до складу Української Гельсінкської групи (УГГ), підписував всі документи УГГ. Лук'яненко написав звернення до Белградської наради 35 країн з приводу дискримінації українців, зокрема, права на еміграцію. Виступив на захист художника П. Рубана, написав статтю «Зупиніть кривосуддя!». Радіо Свобода передало його нарис «Рік свободи».

12 грудня 1977 року Лук'яненко був заарештований. Розуміючи, що його чекає в майбутньому, оголосив голодування, відмовився давати показання, також відмовився від громадянства. 17—20 червня 1978 Лук'яненко засуджений Чернігівським обласним судом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 10 років позбавлення волі і 5 років заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Карався в таборі особливо суворого режиму в селі Сосновка в Мордовській АРСР. Разом з іншими політв'язнями продовжив боротьбу, готував і передавав на Захід інформацію. У лютому 1980 всіх в'язнів особливого режиму, у тому числі Лук'яненка, перевели у спеціально збудовану тюрму в селі Кучино Пермської області, за 200 м від 36-ї зони.

13 грудня 1986 року, Лук'яненка з Кучино перевезли до Пермської пересильної тюрми, а звідти - до Чернігівської, де з ним понад місяць «працював» слідчий КДБ. Повернули в Кучино. 8 грудня 1987 року Лук'яненко був етапований на заслання в село Березівку Парабельського району Томської області.

У березні 1988 року був заочно обраний головою відновленої УГГ, яка від 7 липня діяла, як Українська Гельсінкська Спілка (УГС). 23 квітня 1988 року запропонували виїхати за кордон, але він відмовився, бо бачив, що ситуація в країні швидко змінюється, вимальовується перспектива створення політичної партії. Указом ПВР від 30 листопада 1988 року Левко Лук'яненко був помилуваний, звільнений із заслання. На початку 1989 року повернувся до України.

У квітні 1990 року на установчому з'їзді УГС обраний головою створеної на її базі Української республіканської партії. У березні обраний депутатом ВР України ХІІ(І) скликання від Залізничного в/о № 196, Івано-Франківська область. Був членом комісії з питань законодавства і законності, заступником голови Народної Ради.

Левко Лук'яненко — автор Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.

Балотувався на посаду Президента України. В цей період Левко Лук'яненко зі своїми найближчими соратниками, друзями і патріотами визвольного руху, здійснив низку відвідань міст і населених пунктів майже по всій території України, де близько спілкувався з населенням новоствореної незалежної Держави.

Левко Лук’яненко та Володимир Кобзар на зустрічі з українцями. 8 вересня 1991 року

У травні 1992 року склав повноваження депутата і залишив посаду голови УРП у зв'язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. У листопаді 1993 року через незгоду з політикою уряду України подав у відставку і повернувся в Україну.

Народний депутат України ІІ скликання від Нововолинського в/о № 68, Волинська область. Член Комітету законодавчого забезпечення свободи слова та засобів масової інформації.

У 1994 році Левко Лук'яненко на II з'їзді Асоціації дослідників голодоморів в Україні обраний головою організації. Від 1996 до 1998 він її почесний голова. Після IV з'їзду Асоціації (1998) — Левко Лук'яненко знову став головою Асоціації і був повторно обраний і на її V з'їзді (2000)[6][7].

У 1998—1999 роках Лук'яненко один з керівників «Національного фронту», що об'єднує праві націоналістичні партії. У 1988 році очолив Українську гельсінську спілку, яка згодом трансформувалася в Українську республіканську партію. З листопада 1993 до червня 1994 — голова передвиборчого демократичного об'єднання «Україна». З травня 1992 — почесний голова УРП.

Левко Лук'яненко 14 жовтня 2006 року.

Народний депутат України IV скликання від «Блоку Юлії Тимошенко», № 5 в списку. Член Комітету з питань національної безпеки і оборони.

У 2006 році разом з прихильниками вийшов з УРП «Собор» і заснував нову партію — Українську республіканську партію Лук'яненка.

Народний депутат України V скликання від «Блоку Юлії Тимошенко», № 6 в списку. Голова підкомітету з питань жертв політичних репресій Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Склав депутатські повноваження 15 червня 2007 року і відмовився від висування на позачергових виборах-2007, пославшись на поважний вік.

Володів англійською, польською, німецькою мовами[8].

16 квітня 2013 року ухвалив рішення піти у відставку з посади голови Української республіканської партії Лук'яненка, залишившись її почесним головою. Згодом вийшов з партії[9].

Левко Лук'яненко був прибічником ідеї, що слід продовжувати економічні санкції проти Росії, поки вона економічно не буде знищена, а також підтримувати поневолені Росією народи, щоби стався ще один розпад Росії[10].

У 2017 році група депутатів ВР України із 35 осіб підняли питання про присудження Левку Лук'яненку Нобелівської премії Миру і відправили всі документи до Нобелівського комітету. Туди ж написав звернення і професор Микола Мушинка із Словаччини.[11]

Документи були подані вчасно і було отримано відповідь про їх отримання. У жовтні 2018 року мало відбутися засідання Комітету, але Левко Лук'яненко не дожив до того часу. А по смерті премія не присуджується.

Могила Левка Лук'яненка

7 липня 2018 року стало відомо, що Левко Лук'яненко потрапив до реанімації клінічної лікарні «Феофанія» з інсультом та запаленням легень[12][13]. Пізніше того ж дня, Левко Лук'яненко помер у лікарні «Феофанія» після тривалої хвороби спричиненої лейкозом, проблемами з тромбами та лейкоцитами, наслідками інсульту[14][15][16][17][2][18].

У понеділок 9 липня 2018 року, з Левком Лук'яненком попрощались у с. Хотів, де він мешкав останні роки свого життя[19][16][20], а у вівторок 10 липня відбулась офіційна церемонія прощання у приміщенні Клубу Кабінету Міністрів України[21][22][23][24][25], після чого його було відспівано у Володимирському соборі[26][27][28] та поховано на Байковому кладовищі (ділянка № 42а) поруч з Леонідом Каденюком.[29][10][30][31] Також пам'ять про Левка Лук'яненка під час свого засідання вшанували народні депутати України[32].

Після смерті Левка Лук'яненка міський голова Чернігова Владислав Атрошенко запропонував назвати одну з площ міста на його честь[33].

Одне з останніх інтерв'ю Левко Лук'яненко дав для книги Миколи Давидюка «Як зробити Україну успішною?».

7 грудня 2018 року, Президент України Петро Порошенко заснував Державні стипендії імені Левка Лук'яненка[34].

Пам'ятна дошка Левку Лук'яненку (м. Глиняни)

• Олександр Григорович Лук'яненко (1936, с. Хрипівка, Городнянський район, Чернігівська округа, УСРР, СРСР — 2012, м. Чернігів, Україна) — український дисидент, мешканець Чернігова, рідний брат Левка Лук'яненка, автор книги спогадів «Невже це було з нами?»[35]. Є одним із засновників та перших дев'яти членів Чернігівської організації Української Гельсінської Спілки.

• Надія Никонівна Лук'яненко (Бугаєвська), дружина Левка Лук'яненка, померла 12 листопада 2020 року у віці 89 років. Поховання в с. Хрипівці Городнянського району Чернігівської області[36].