Українська абетка

Українська абетка;
Вид	алфавіт
Мови	українська
Період	X[1] / XI ст.[2] — дотепер
Напрям	зліва направо
Юнікод	U+0404 — U+04F0
	Ця стаття містить символи МФА та знаки описуваної системи письма. Якщо у Вас не встановлений відповідний шрифт, то замість юнікодівських символів Ви можете побачити знаки питання, квадратики або інші знаки.

Украї́нська абе́тка, також украї́нська áзбука, украї́нський алфа́вíт — сукупність літер (букв), прийнятих в українській писемності та розміщених у певному усталеному порядку[1].

Теперішня українська абетка має 33 літери: а, б, в, г, ґ, д, е, є, ж, з, и, і, ї, й, к, л, м, н, о, п, р, с, т, у, ф, х, ц, ч, ш, щ, ь, ю, я[1]. Інколи також до неї зараховують апостроф ('), що має фонетичне значення і є обов'язковим знаком на письмі, але літерою не вважається та формально до абетки не входить.

1	2	3	4	5	6	7
А а	Б б	В в	Г г	Ґ ґ	Д д	Е е
8	9	10	11	12	13	14
Є є	Ж ж	З з	И и	І і	Ї ї	Й й
15	16	17	18	19	20	21
К к	Л л	М м	Н н	О о	П п	Р р
22	23	24	25	26	27	28
С с	Т т	У у	Ф ф	Х х	Ц ц	Ч ч
	29	30	31	32	33
	Ш ш	Щ щ	Ь ь	Ю ю	Я я

Приклад: абетка українською мовою для дітей.

Сучасна абетка

Українська розкладка клавіатури

Сучасна українська абетка є кириличною й складається з 33 літер, які вживаються для позначення на письмі 38 фонем[1].

21 літера позначає приголосні звуки — б, в, г, ґ, д, ж, з, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ. Літера й перед о позначає приголосний [j] (його), а в інших позиціях — нескладовий голосний [i̞] (йду, гай). Літера г позначає дзвінкий гортанний фрикативний приголосний [ɦ] (голова), а ґ — задньоязиковий проривний приголосний [g] (ґава, ґрунт, ґудзик). Літера щ позначає сполучення звуків [ʃt͡ʃ] (щука)[1].

10 літер позначають голосні звуки, з яких а, е, и, і, о, у передають кожна по одному звуку, а літери є, ю, я позначають по одному звуку лише після м'яких приголосних (синє, люди, ряд), а на початку слова, після голосних і після апострофа — по два ([j + e], [j + u], [j + ɑ] — має, юнак, в'янути). Літера ї завжди позначає два звуки ([j + i] — їжа, з'їзд)[1].

Літера ь звукового значення не має, а вживається для позначення м'якості приголосного звука (кінь, льон)[1].

У сучасному українському алфавіті немає літер на позначення звуків [d͡z] та [d͡ʒ], йотованого о та нескладотворчого голосного [u̯] (як ў в білоруській мові), хоча ці звуки використовуються в мові. Тому використання буквосполучень дз, дж, ьо, йо регламентується окремими нормами правопису, а літери в та у можуть позначати також напівголосний звук, залежно від позиції у складі.

Літери української абетки за формою бувають великі й малі, а за різновидом — друковані й писані[1].

Українська абетка здебільшого фонетична, за винятком звуків [d͡z], [d͡ʒ], [u̯] та подвоєних приголосних [ɲː], [ɟː], [cː], [ʎː], [t͡sʲː], [zʲː], [sʲː], [t͡ʃ˙ː], [ʒ˙ː] та [ʃ˙ː], що не мають окремих літер, і складних правил м'якості чи твердості приголосних, що її зумовлює наступний голосний.

Апостроф, що формально не входить до української абетки, відображає твердість звучання попереднього приголосного перед йотованими і є обов'язковим до використання. Українська латинка існує в декількох варіантах, що відрізняються як набором символів, так і правилами запису звуків, і використовується досить обмежено.

Літери української абетки разом зі звуками, які вони позначають, представлено у таблиці нижче.

Літера та її назва	Відповідні звуки
А а	[ɑ]
Б бе	[b] [b˙][3]
В ве	[w] [u̯] [ʋ][4]
Г ге	[ɦ]
Ґ ґе	[ɡ]
Д де	[d] [dʲ] [ɟː] [d͡z] [d͡zʲ][5] [d͡ʒ][6]
Е е	[ɛ] [ɛ̝][7]
Є є	[jɛ] [ɪi][8]
Ж же	[ʒ] [ʒʲː] [d͡ʒ][6]
З зе	[z] [zʲ] [zʲː] [d͡z] [d͡zʲ][5] [s], [sʲ][9]
И и	[ɪ] [ɪ̞][10]
І і	[i]
Ї ї	[ji]
Й йот	[j]
К ка	[k] [ɡ][11]
Л ел	[l] [lʲ] [ʎː]
М ем	[m]
Н ен	[n] [nʲ] [ɲː]
О о	[ɔ] [o][12]
П пе	[p] [p˙][13]
Р ер	[r] [rʲ]
С ес	[s] [sʲ] [sʲː] [z] [zʲ][14]
Т те	[t] [tʲ] [cː] [d] [dʲ][15]
У у	[u] [u̯]
Ф еф	[f]
Х ха	[x]
Ц це	[t͡s] [t͡sʲ] [t͡sʲː]
Ч че	[t͡ʃ] [t͡ʃʲː] [d͡ʒ][16]
Ш ша	[ʃ] [ʃʲː]
Щ ща	[ʃt͡ʃ]
Ь м'який знак	[ʲ]
Ю ю	[ju]
Я я	[jɑ]
' апостроф

Літери та символи української абетки
№з/п	Велика	Мала	Назва	IPA	X-SAMPA	Укр. кирилицею	Примітки
1	А	а	а	/ɑ/	/A/	а
2	Б	б	бе	/b/	/b/	б
3	В	в	ве	/ʋ/, /w/, /u̯/	/v\/, /w/	в, ў
4	Г	г	ге	/ɦ/	/h\/	г
5	Ґ	ґ	ґе	/g/	/g/	ґ
6	Д	д дз дж	де	/d/ /dʲ/ /ʣ/, /ʣʲ/ /ʤ/	/d/ /d_j/ /dz/, /dz_j/ чи /z'/ /dZ/	д д' дз͡, дз͡' дж͡	[p 1][p 2]
7	Е	е	е	/ɛ/	/E/	е
8	Є	є	є	/jɛ/, /ʲɛ/	/jE/, /'E/ чи /_jE/	йе, 'е	[p 3]
9	Ж	ж	же	/ʒ/	/Z/	ж
10	З	з	зе	/z/, /zʲ/	/z/, /z_j/ чи /z'/	з, з'	[p 2]
11	И	и	и	/ɪ/	/I/	и
12	І	і	і	/i/	/i/	і	[p 3]
13	Ї	ї	ї	/ji/	/ji/	йі
14	Й	й	ій, йот	/j/	/j/	й, ĭ
15	К	к	ка	/k/	/k/	к
16	Л	л	ел	/l/, /lʲ/	/l/, /l_j/ чи /l'/	л, л'	[p 2]
17	М	м	ем	/m/	/m/	м
18	Н	н	ен	/n/, /nʲ/	/n/, /n_j/ чи /n'/	н, н'	[p 2]
19	О	о	о	/ɔ/	/O/	о
20	П	п	пе	/p/	/p/	п
21	Р	р	ер	/r/, /rʲ/	/r/, /r_j/ чи /r'/	р, р'	[p 2]
22	С	с	ес	/s/, /sʲ/	/s/, /s_j/ чи /s'/	с, с'	[p 2]
23	Т	т	те	/t/, /tʲ/	/t/, /t_j/ чи /t'/	т, т'	[p 1][p 2]
24	У	у	у	/u/	/u/	у
25	Ф	ф	еф	/f/	/f/	ф
26	Х	х	ха	/x/	/x/	х
27	Ц	ц	це	/ʦ/, /ʦʲ/	/ts/, /ts_j/ або /ts'/	ц, ц'	[p 2]
28	Ч	ч	че	/ʧ/	/tS/	ч
29	Ш	ш	ша	/ʃ/	/S/	ш
30	Щ	щ	ща	/ʃʧ/	/StS/	шч
31	Ь	ь	м'який знак	/ʲ/	/'/ чи /_j/	'	[p 3]
32	Ю	ю	ю	/ju/, /ʲu/	/ju/, /'u/ чи /_ju/	йу, 'у	[p 3]
33	Я	я	я	/ja/, /ʲa/	/ja/, /'a/ чи /_ja/	йа, 'а	[p 3]

Літери д, т звичайно не позначають окремого звука всередині групи приголосних, наприклад, «шістнадцять» — /шіснац':ат'/ «робиться» — /робиц':а/. Разом з літерами ж, з літера д позначає віповідну африкату: «джміль дзижчить» — /џміл' ѕижчит'/.
Перед літерами я, ю, є, і, ь, а також перед іншими пом'якшеними приголосними ці літери позначають м'який (палаталізований) звук, в інших випадках — твердий.
Приголосні безпосередньо перед цією літерою вимовляються пом'якшено. Це стосується і тих, що не зазначені в попередній примітці.

Уподібнення

Багато груп приголосних зазнають у вимові асимілятивних змін, зокрема це буквосполучення:

с + ш → [ш:]: ви́рісши [ви́ріш: и]
з + ш в середині слова → [жш]: ви́візши [ви́вʻʻіжши], на початку слова [ш:]: зши́ти [ш: и́ти]
з + ж → [ж:]: зжо́вкнути [ж: о́ўкнути], безжа́лісний [бе^иж: а́лісниĭ]
з + ч в середині слова → [жч] безче́сний [бе^ижче́сниĭ], на початку слова → [шч]: зчи́стити [шчи́сти^ети]
з + дж → [жд͡ж]: з джерела́ [жд͡же^ире^ила́]
ш + с' → [с':]: милу́єшся [ми^елу́ји^іс':а]
ж + с' → [з'с' ]: зва́жся [зва́з'с'а]
ч + с' → [ц'с' ]: не моро́чся [моро́ц'с'а]
ш + ц' → [с'ц' ]: на до́шці [на до́с'ц'і]
ж + ц' → [з'ц' ]: на сму́жці [смуз'ц'і]
ч + ц' → [ц':]: у ху́сточці [ху́стоц':і]
На межі слів приголосні [ш], [ж], [ч] перед [с' ], [ц' ] не зазнають асимілятивних змін: [ваш с'інокі́с], [де ж с'і́сти], [ско́р'увач ц'іли^ени́]
д + с → [д̑зс]: ві́дступ [вʻʻі́д̑зступ]
д + ц → [д̑зц]: відцура́тися [вʻʻід̑зцура́ти^ес'а]
д + ш → [д͡жш]: відшліфува́ти [вʻʻід͡жшл'іфува́ти]
д + ч → [д͡жч]: відчини́ти [вʻʻід͡жчи^ени́ти]
д + ж → [д͡жж]: віджива́ти [вʻʻід͡жжи^ева́ти]
д + з → [д̑зз]: ві́дзвук [вʻʻі́д̑ззвук]
т + с → [ц]: бра́тство [бра́цтво]
т + ц → [ц:]: кори́тце [кори́ц: е]
т + ш у нормальному темпі мовлення → [чш]: бага́тшати [бага́чшати], у жвавому мовленні → [ч:]: [бага́ч: ати]
т + ч → [ч:]: кві́тчати [квʻʻіч: а́ти]

При вимові відбувається також спрощення в групах приголосних:

нт + ськ → [н'с'к]: студе́нтський [студе́н'с'киĭ]
ст + ськ у звичайному темпі → [с'к]: туристський [тури́с'киĭ], у повільнішому → [с':к]: [тури́с':киĭ]
нт + ст → [нст]: аге́нтство [аге́нство]
ст + ц' → [с'ц' ]: арти́стці [арти́с'ц'і], у старанній вимові→[с'ц':]: [арти́сʻʻц':і]
ст + ч → [шч]: невістчин [не^ивʻʻі́шч и^ен]
ст + д → [зд]: шістдесят [шʻʻізде^ис'а́т]
ст + с → [с:]: шістсот [шʻʻіс: о́т]
Сполучення чн у деяких[17] народно-побутових словах вимовляється як [шн]: [со́н'ашниĭ] день, [ја́шн'і] крупи, [смашна́ јаје́шн'а], [пше^ини́шниј] хліб, [моло́шна] каша.

Історія

Перша сторінка «Букваря» Івана Федорова, надрукованого у Львові 1574 року

Українська абетка сформувалася на основі кирилиці, що поширилась у Київській Русі з прийняттям християнства й упродовж X — XVII ст. змінювалась у зв'язку з потребою пристосувати її до звукового складу народного мовлення[1]. Збереглися писані старослов'янською мовою (староцерковнослов'янська мова) давньоукраїнської (руської) редакції пам'ятки, датовані 11-м ст.[2] Однак писемність існувала на території Русі й значно раніше (наприклад, у Паннонському житії Кирила Філософа[2] згадані Євангеліє та Псалтир, писані чертами й резами). Релігійна література писалася глаголичним та кириличним письмом, лише з часом, під впливом грецької писемної культури та завдяки посередництву й зусиллям Болгарії, офіційно закріпилася кирилиця.[2] За часів Київської Русі застосовувались паралельно дві абетки: кирилиця й глаголиця. Є гіпотеза, що задовго до запровадження кириличного письма формувалася власна руська писемність на основі грецької абетки. Про це свідчить виявлена Сергієм Висоцьким серед графіті Софійського собору в Києві абетка з 27 власне грецьких літер, що серед них кілька було слов'янських[18].

Давня українська абетка успадкувала всі літери стародавньої кирилиці, але в зв'язку з розвитком фонетичної системи української мови (занепад зредукованих і зумовлені цим фонетичні процеси, перехід ѣ в і тощо) зростала невідповідність між традиційно вживаними літерами й новоутвореними звуками, що в староукраїнській писемності спричинювалося до змішування літер на письмі (и ~ і ~ ы; ѣ ~ е ~ и ~ і, ъ ~ ь тощо) й руйнування правописних традицій[1].

Цей неусталений правопис протягом XIII — поч. XVIII ст. стихійно змінювався в напрямі його узгодження із звуковою системою та граматичною будовою української мови, хоч за відсутності декретованого регулювання графіки та єдиних правописних норм цього досягти не вдалося. На розвиток української писемності та впорядкування української абетки мала вплив російська реформа письма 1708–1710, за якою з алфавіту усунуто як непотрібні літери ω («от», омега), ψ («псі»), ξ («ксі»), ѕ («зело»), v («іжиця»), остаточно вилучено Ѫ («юс великий») і Ѧ («юс малий»), впроваджено літеру Е замість ıє, узаконено спорадично вживану раніше літеру я замість ıа, ıа тощо. Проте в алфавіті ще залишалися літери ѳ («фіта»), ѣ («ять»). Спрощено також друкований шрифт, що дістав назву «гражданська азбука» (гражданський шрифт). У XVIII ст. цей шрифт поширився в Східній Україні, де його пристосовували до звукового складу української літературної мови[1].

Протягом XIX ст. запропоновано вжиток нових літер, що збереглися й в сучасній українській абетці[1]:

і (О. Павловський, 1818) є (правопис «Русалки Днѣстрової», 1837)
ї (правопис Пд.-Зх. відділення Російського географічного товариства, 1873).

У 2-й половині XIX ст. з гражданської абетки в Україні випали літери ы, ь, е, ъ; за різними звуками закріпилися літери и, і.

В Західній частині Україні гражданську абетку вперше застосувала «Руська трійця» в збірці «Русалка Днѣстровая»; з 70-х pp. 19 ст. нею стали послуговуватись «москвофіли» та ін. 1895 «Руський правопис», виданий галицькою Шкільною крайовою радою для вжитку в шкільному навчанні, офіційно закріпив гражданський шрифт і фонетичний правопис у Галичині[1].

У 1876 р. російський імператор Олександр II ухвалив акт, згідно з яким українська графіка опинилася під забороною. Українські тексти, навіть дозволені урядовою цензурою, потрібно було друкувати, використовуючи російську абетку. Після скасування цієї заборони в 1907—1909 рр. вийшов друком знаменитий словник української мови за редакцією Бориса Грінченка, у якому застосовано принцип фонетичного українського правопису[19]. На Наддніпрянщині українська абетка й графіка сформувалися в їхньому сучасному вигляді після 1905, що засвідчив «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка[1].

Згідно з правописом 1933 вилучено літеру ґ, відновлену в третьому виданні «Українського правопису» (1990)[19].

Латинська абетка для української мови

Використання латинської абетки для української мови стало актуальним після асоціації України з Європейським союзом, де офіційною є латинська абетка. Різні міністерства вирішують це питання окремо. Сьогодні номерні знаки України містять українські літери, що мають графічні відповідники у латиниці (усього 12: A, B, C, E, H, I, K, M, O, P, T, X). 27 січня 2010 р. Кабінет Міністрів України видав постанову, в якій впорядкував правила транслітерації української абетки латиницею, затвердивши таблицю транслітерації.[20] Ці правила застосовують зокрема, видаючи закордонні паспорти громадянам України. 1834 року Йосип Лозинський виступив із пропозицією повного переведення руської (української) мови на латинську абетку.[21] В основу своєї абетки він поклав польський правопис. Найближчим до офіційного запровадження був проєкт чеського славіста Йосифа Їречка,[22] опублікований 1859 року Міністерством культури і освіти Австрійської імперії. Проєкт Їречка спирався переважно на чеський правопис з кількома польськими літерами.
Теорія інформації Шеннона мобілізувала зусилля вчених на розробку оптимальних абеток, що усувають надмірність інформації. Дослідники зробили тривали атаки по двом основним напрямам:Перший напрям має алгебраїчний характер Глушков В. М. «Алгебра. Мови. Програмування». [23] Другий напрям досліджень структури мови базується на статистичної обробки текстів, що вивчає випадковий процес та використовує однозв'язні ланцюги Маркова. Таку програму було розроблено під керівництвом Широкова В. А. в Українському мовно-інформаційному фонді НАН України.[24] В результаті була отримана оптимальна Abetka,[25] що не ґрунтується на чешскій, польській або іншій мові та користується стандартними кодами ASCII замість розширених юнікод.

Абетка	а	б	в	г	ґ	д	е	є	ж	з	и	і	ї	й	к	л	м	н	о	п	р	с	т	у	ф	х	ц	ч	ш	щ	ь	ю	я
Abetka	a	b	v	g	'g	d	e	'e	j	z	y	i	'i	'	k	l	m	n	o	p	r	s	t	u	f	h	c	q	x	w	`	'u	'a

Зауваження: літера й — апостроф (’), ь — гравіс (`). Програма прямої та оберненої онлайн транслітерації.

Походження літер

Українська
абетка

Назва
літери

Транслі-
терація
латинкою

Відповідна
літера
кирилиці
або інші
історичні
літери

Назва
в українській
традиції

Число

Читання в
українській
традиції

Походження

А а

а

A a

аз

1

[ɑ]

Від грецької літери Α α «альфа», у свою чергу походить від фінікійської

«алеф».

Б б

бе

B b

буки

—

[b]

Від грецької літери Β β «бета» (у старогрецький читалася [b], у новогрецькій — [v]), у свою чергу походить від фінікійської

«бет».

В в

ве

V v, W w

віді

2

[w]

Від грецької літери Β β «бета» (у старогрецький читалася [b], у новогрецькій — [v]), у свою чергу походить від фінікійської

«бет».

Г г

ге

H h, рідко G g

глаголь

3

[ɦ]

Від грецької літери Γ γ «гамма» (у старогрецький читалася [g], у новогрецькій — [γ] або [ʝ]), у свою чергу походить від фінікійської

«гімель».

Ґ ґ

ґе, ге з гаком

G g

—

Походить від курсивного різновиду грецької літери Γ γ «гамма». У XIV ст. передавався на письмі диграфом кг (кгрунт — «ґрунт»), а пізніше також латинською літерою g. Уперше застосовується у «Пересопницькому Євангелії» (1556-1561 р.р.). Офіційно введено до абетки Мелетієм Смотрицьким у «Граматиці» 1616 р. Вилучено з абетки з ідеологічних міркувань^{[джерело не вказане 3614 днів]} у 1933 р., відновлено у третьому виданні «Українського правопису» у 1990 р.

Д д

де

D d

добро

4

[d]

Від грецької літери Δ δ «дельта» (у старогрецький читалася [d], у новогрецькій — [ð]), у свою чергу походить від фінікійської

«далет».

Е е

е

E e

єсть

5

[ɛ]

Від грецької літери Ε ε «епсилон», у свою чергу походить від фінікійської

«хе».

—

йотоване е

—

[jɛ]

За походженням є лігатурою літер

«і(жеї)» (десятеричне) та

"єсть"[26].

Є є

є

Ye ye, Je je, Ie ie

—

Скидається на кириличну літеру Ѥ, ѥ «йотоване е», однак безпосередньо не походить від неї. Є одним з варіантів кириличної літери е / є «єсть». Вперше використано у правописі «Русалки Днѣстрової» у 1837 р. на позначення звуків [jɛ] та [ɛ] з пом'якшенням попереднього приголосного, до того використовувався у максимовичівці замість сучасного е (жєньци — «женці»).

Ж ж

же

Zh zh, Ž ž

живіте

—

[ʒ]

Від глаголичної літери

«живіте», у свою чергу найімовірніше походить від коптської Ϫ ϫ «джандж(і)а», що є переробкою демотичного знаку

. У грецькій мові відповідника літері ж немає.

—

(д)зіло

6

[z]

Від грецької лігатури Ϛ ϛ «стигма» (звучання [st]). В українській мові не вживається. З «гражданки» було остаточно виведено у 1735 р.[26]

З з

зе

Z z

земля

7

[z]

Від грецької літери Ζ ζ «дзета», у свою чергу походить від фінікійської

«зайн».

И и

и

Y y

іже (осьмеричне)

8

[ɪ], іноді [i]

Від грецької літери Η η «ета» / «іта» (у старогрецький читалася [ɛ:], у новогрецькій — [i]), у свою чергу походить від фінікійської

«хет». Найдавніша форма літери и копіювала грецьку, тобто літера виглядала як н.

І і

і

I i

і(жеї) (десятеричне)

10

[i]

Від грецької літери Ι ι «йота», у свою чергу походить від фінікійської

«йод». В українській мові на позначення звуку [i] вживається виключно літера і від 1818 р. у «Граматиці малоросійського наріччя» О. Павловського (та ширше від 1856 р. у кулішівці), до цього на позначення цього звуку вживалися літери и, і, ѣ, ô, ê, û тощо.

Ї ї

ї

Yi yi, Ji ji, рідко I i

—

Є одним з варіантів кириличної літери і. У сучасному значенні (на позначення звуків [ji]) літеру ї введено до кулішівки П. Житецьким та К. Михальчуком, у такому значенні вона вживалася у 1874–1875 р.р. у «Записках Південно-Західного відділення Російського географічного товариства». До цього на позначення цих звуків вживалися інші літери : ѣ, рідше и та е у І. Котляревського (пр., ѣжакъ — «їжак», ии — «її»), ѣ у правописі «Русалки Дністрової» (пр., кроѣла — «кроїла»), и та і у правописі Т. Шевченка (пр., ихъ — «їх», моій — «моїй»).
В абетці М. Гатцука ї позначало сучасне і на місці історичного ѣ: нїч — «ніч».

Й й

йот

Y y, J j, рідко I i

—

Походить від літери и та дужки (знаку «бревіс»), запозиченої з грецького письма, де вона використовувалася для позначення коротких звуків. Для звуку [j] літера почала використовуватися у «Граматиці» М. Смотрицького від 1619 р.

К к

ка

K k

како

20

[k]

Від грецької літери Κ κ «каппа», у свою чергу походить від фінікійської

«кап» («каф»).

Л л

ел

L l, Ł ł

люди(є)

30

[ł]

Від грецької літери Λ λ «лямбда», у свою чергу походить від фінікійської

«ламед».

М м

ем

M m

мисліте

40

[m]

Від грецької літери Μ μ «мю» (у новогрецькій звучить як «мі»), у свою чергу походить від фінікійської

«мем».

Н н

ен

N n

наш

50

[n]

Від грецької літери Ν ν «ню» (у новогрецькій звучить як «ні»), у свою чергу походить від фінікійської

«нун».

О о

о

O o

он

70

[ɔ]

Від грецької літери Ο ο «омікрон», у свою чергу походить від фінікійської

«аїн».

П п

пе

P p

покой

80

[p]

Від грецької літери Π π «пі», у свою чергу походить від фінікійської

«пе».

Р р

ер

R r

рци

100

[r]

Від грецької літери Ρ ρ,ϱ «ро», у свою чергу походить від фінікійської

«реш».

С с

ес

S s

слово

200

[s]

Від візантійського різновиду «сигма луната» ϲ грецької літери Σ σ, ς «сигма», у свою чергу походить від фінікійської

«шин» або «сін».

Т т

те

T t

твердо

300

[t]

Від грецької літери Τ τ «тау», у свою чергу походить від фінікійської

«тав».

У у

у

U u

ук

—

[u]

Походить від диграфа з кириличних літер О «он» та Ѵ «іжиця», що повторює грецький спосіб позначення звуку [u] сполученням літер ου — «омікрон» та «іпсілон».

Ф ф

еф

F f

ферт

500

[f]

Від грецької літери Φ φ,ϕ «фі», що не має фінікійського чи єгипетського ієрогліфічного прототипу так само, як літери Χ, χ «хі» та Ψ, ψ «псі».

Х х

ха

Kh kh, Ch ch, X x

хір

600

[x]

Від грецької літери Χ, χ «хі», що не має фінікійського чи єгипетського ієрогліфічного прототипу так само, як літери Φ φ,ϕ «фі» та Ψ, ψ «псі». У деяких грецьких діалектах мала звукове значення [ks].

—

омега, о

800

[ɔ]

Від грецької літери Ω, ω «омега». Походить від іншої грецької літери — Ο ο «омікрон», одна зі сторін якої була розірвана збоку (

— поступово розрив повернувся вниз

,

)[27]. Мала літера походить від неофіційного написання цієї літери

, яке почало використовуватися з III ст. до н. е. у письмі на папірусі, у свою чергу ця форма походить від написання

[28]. В українській мові від XVIII ст. не вживається (приклад XVII ст. — вірш Даміана Наливайка «Прозьба чите́лникова ώ ча́съ»)[26].

Ц ц

це

Ts ts, C c

ци

900

[t͡s]

Не походить з грецької абетки. Однозначної версії походження немає, схожі за написанням літери існували у кількох старовинних абетках: в ефіопській ሃ, арамейській та похідних від неї абетках, як-от гебрейській צ (в кінці слів ץ), коптській ϥ. Назва літери, можливо, походить від форми називного відмінка множини чоловічого роду «ции» (укр. ці, які) займенника «кыи» (укр. який), який вживався у староцерковнослов'янській (староболгарській) мові, або від сполучника «ци», який вживався у давньокиївській писемно-літературній (давньоруській) мові (відповідає «чи» у сучасному варіанті української мови).

Ч ч

че

Ch ch, Č č

черв

90

[t͡ʃ]

Не походить з грецької абетки. Можливо походить від гебрейської літери «цаді» / «цодік» צ (в кінці слів ץ), можливо має таке саме походження, як і літера ц. Франциск Скорина для літери ч використовував грецьку літеру Ϙ ϙ, Ϟ ϟ «коппа» у варіанті написання Ҁ, ҁ.

Ш ш

ша

Sh sh, Š š

ша

—

[ʃ]

Не походить з грецької абетки. Однозначної версії походження немає, схожі за написанням літери існували у кількох старовинних абетках: в ефіопській ሠ, арамейській та похідних від неї абетках, як-от гебрейській ש, коптській ϣ.

Щ щ

ща

Shch shch, Sch sch,
Šč šč

ща

—

[ʃt͡ʃ]

За походженням є лігатурою літер ш та т (у сучасній болгарській мові літера щ досі читається як [ʃt]).

—

єр

—

Найімовірніше є модифікацією кириличної літери

«он», до якої вгорі домальована риска, або літери

«і(жеї)» (десятеричне). Літеру «єр» вилучено з української абетки спочатку у 1837 р. у правописі часопису «Русалка Днѣстровая», а потім остаточно її вилучено з кулішівки П. Житецьким та К. Михальчуком у правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» у 1873 р.

—

єри

—

[ɪ]

За походженням є диграфом літер ъ або ь з літерами і або и, у найраніших кириличних текстах цей знак відсутній. Уживали на позначення звука [ɨ], що згодом перетворився на [ɪ] в більшості говірок. Літеру «єри» вилучено з української абетки спочатку у 1837 р. у правописі часопису «Русалка Днѣстровая», потім остаточно її вилучено у першій редакції кулішівки у 1856 р. Оскільки в лемківському говорі південно-західного наріччя звук [ɨ] зберігся, для його позначення на письмі продовжують використовувати літеру ы[29].

Ь ь

м'який знак, знак м'якшення

—, діакритично, рідко j

єрь

—

[ʲ]

Найімовірніше є модифікацією кириличної літери

«он», до якої вгорі домальована риска, або літери

«і(жеї)» (десятеричне). Літера ь «єрь» стала графічною основою для інших літер — ъ «єр», ы «єри» та ѣ «ять».

—

ять

—

[i]

Є графічною модифікацією літери ь «єрь». Протягом історії української мови позначала різні звуки: у староцерковнослов'янській мові — [ʲæː], у протоукраїнських говорах — [eː] або [ⁱe] з переходом в [i] в Галичині та Буковині наприкінці XIII ст., на Волині не пізніше 1434 р. У північноукраїнських говорах продовжувала позначати дифтонг під наголосом [ⁱe], а в ненаголошених складах — монофтонг [ɛ̝] або [ɪ̞] (не пізніше початку XV ст.). У XVI–XVII ст. ѣ широко вживалася на позначення [i] в іншомовних словах, оскільки и та і позначали [ɪ]: мѣнута, фѣґура. У правописі І. Котляревського ѣ вживалося на місці сучасних і та ї, у «Граматиці малоросійського наріччя» О. Павловського — на місці є, у максимовичівці — на місці і, у правописі часопису «Русалка Днѣстровая» — як і, а після голосних — як ї, у Т. Шевченка — як є, але лише після приголосних. Остаточно вилучено з української абетки у першій редакції кулішівки у 1856 р.

Ю ю

ю

Yu yu, Iu iu, Ju ju

ю

—

[ju]

За походженням відповідає грецькому буквосполученню οι «омікрон» — «йота», яке на момент створення кирилиці вживалося у грецькій мові, а саме у освічених носіїв, на позначення огубленого голосного переднього ряду високого піднесення [y] (як у французькій chute [ʃyt] або німецькій Blüte [ˈblyːtə]).

—

йотований а

—

[jɑ]

Застаріле українське книжне рукописне я, що нагадує з'єднане внизу написання «ɛı», походить від «йотованого а».
Сучасна літера я «гражданського шрифту» (як української, так і інших кириличних абеток) походить від Ѧ, ѧ «малого юса».

Я я

я

Ya ya, Ia ia, Ja ja

малий юс

(900)

[ɛ̃] > [ʲɑ] / [jɑ]

Кириличний «малий юс» походить від глаголичної літери

«юс» (поверненої на 90 градусів). У свою чергу, ймовірно, походить від грецьких лігатур на кшталт εν або ον.

Назва «малий юс» є умовною, з давнини дійшла лише назва «юс» (можливо означає «вус», «зв'язок», «в'язь»), що її використовують у назвах чотирьох літер — Ѧ,Ѫ,Ѩ,Ѭ. Окрім назви «малий юс» вживалися назви «ен», «я» та «ѧс» у палеографії.
Сучасна літера я «гражданського шрифту»[26](як української, так і інших кириличних абеток) походить від Ѧ, ѧ «малого юса», хоча в українській традиції для позначення я раніше використовувалося «йотоване а».
«Малий юс» використовувався для позначення сучасного я в абетці М. Гатцука 1860 р.: траплѧюццѧ — «трапляються».

—

великий юс

—

[ɔ̃] > [u]

Кириличний «великий юс» походить від глаголичної літери

«великий юс» (поверненої на 90 градусів). У свою чергу глаголічний «великий юс» є лігатурою глаголичних літер

«он» та

«малий юс».

Назва «великий юс» є умовною, з давнини дійшла лише назва «юс» (можливо означає «вус», «зв'язок», «в'язь»), що її використовують у назвах чотирьох літер — Ѧ,Ѫ,Ѩ,Ѭ. Окрім назви «великий юс» вживалися назви «онс» та «ѫс» у палеографії.
Спочатку «великий юс» позначав назальний голосний [ɔ̃], у X—XI ст. перейшов у звук [u], на письмі так само був замінений на у: рѫка — рука, дѫбъ — дубъ. З середини XII «великий юс» у текстах з України не вживався. Тимчасово вживався з XV до XVII ст.[26]

—

малий йотований юс

—

[jɛ̃]

За походженням є лігатурою літер

«і(жеї)» (десятеричне) та

«малий юс». Іноді називався «єн». Назва «малий йотований юс» є умовною, з давнини дійшла лише назва «юс» (можливо означає «вус», «зв'язок», «в'язь»), що її використовують у назвах чотирьох літер — Ѧ,Ѫ,Ѩ,Ѭ.

—

великий йотований юс

—

[jɛ̃]

За походженням є лігатурою літер

«і(жеї)» (десятеричне) та

«великий юс». Іноді називався «йон». Назва «великий йотований юс» є умовною, з давнини дійшла лише назва «юс» (можливо означає «вус», «зв'язок», «в'язь»), що її використовують у назвах чотирьох літер — Ѧ,Ѫ,Ѩ,Ѭ.

—

псі

700

[ps]

Від грецької літери Ψ, ψ «псі», що не має фінікійського чи єгипетського ієрогліфічного прототипу так само, як літери Φ φ,ϕ «фі» та Χ, χ «хі»[26].

—

ксі

60

[ks]

Від грецької літери Ξ, ξ «ксі», у свою чергу походить від фінікійської

«самех» / «сімкет»[26]. Фінікійська літера «самех», можливо, походить від давньоєгипетського символу «джед», що позначав хребет бога Осіріса

—

фіта

9

[θ] > [xw] / [t]

Від грецької літери Θ, θ «тета», у свою чергу походить від фінікійської

«тет». Фінікійська літера «тет», можливо, походить від давньоєгипетських симфолів душі

або сонця

.

—

іжиця

400

[i]

Від грецької літери Υ, υ «іпсилон», у свою чергу походить від фінікійської

«вав». Як і в грецькій мові (диграф ου), часто вживалася разом з о «он» у диграфі оѵ на позначення звуку [u]. Поступово цей диграф перейшов в окрему літеру ѹ «ук», а потім у літеру у. Іжиця також вживалася для позначення звуку [w], наприклад у максимовичівці — снѣvъ [sʲnʲiw].[26]

—

йо

—

[jɔ]

Літера ё на позначення йотованого о [jo] вперше введена в російську мову президентом Імперської академії наук княгинею К. Дашковою у 1783 р. Вперше у російській мові використана М. Карамзіним у 1797 р. (до цього писали дифтонг іо). В українській орфографічній практиці літера ё використовувалася у максимовичівці, у правописі Т. Шевченка та у кулішівці до остаточного вилучення цієї літери з української абетки П. Житецьким та К. Михальчуком у правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» у 1873 р. Тепер в абетці на позначення «йотованого о» або о з пом'якшенням попередньої приголосної вживаються буквосполучення йо та ьо.

—

коротке у

—

[u̯]

Для позначення нескладового у на місці сучасного в у кінці складу використовувалася у максимовичівці — ходиў замість сучасного ходив — та у правописі часопису «Русалка Днѣстровая» — порубаў замість сучасного порубав.

—

дже

—

[ʤ]

Для позначення африкати [ʤ] використовувалася у правописі часопису «Русалка Днѣстровая» — розраџає замість розраджає. У сучасному правописі для цього звуку використовується диграф дж — джміль. Походить з румунської кирилиці, де використовувалася з XV ст., ймовірно є зміненою літерою ч. Тепер використовується у сербській та македонській абетках.

—

ґе

—

[g]

Запозичена з латинської абетки літера g для позначення дзвінкого м'якопіднебінного проривного [g] — тепер для цього вживається літера ґ. У XIX ст. цю літеру вживали А. Метлинський (1839 р.), Л. Боровиковський («Байки й прибаютки», 1852 р.), П. Куліш («Граматка», 1857 р.), видавці журналу «Основа» (1861–1862 р.р.), упорядник збірника «Українські приказки, прислів'я і таке інше» М. Номис (1864 р.). Останнім прихильником цього варіанту запису був харківський літератор М. Лободовський, який 1910 р. обстоював латинську літеру, бо «і чепурна, і навчає чужої мови букву».
Латинська літера g походить від латинської літери c (вона позначала обидва звуки — [g] та [k]), до якої додали горизонтальну риску. Винахідник літери — Спурій Карвілій Руґа, перший римлянин — колишній раб, який відкрив платну школу. У свою чергу латинська літера c походить від грецької Γ, γ «гамма», що у свою чергу походить від фінікійської

«гімель».

—

йот

—

[j]

Запозичена з латинської абетки літера ј для позначення звуку [j] використовувалася у драгоманівці наприкінці XIX ст. у Східній Галичині та Північній Буковині. Разом з введенням цієї літери з української абетки було вилучено літери я, ю, є, ї (роман П. Мирного та І. Білика «Хіба ревуть воли јак јасла повні?» було вперше видано в Женеві саме драгоманівкою).
Латинська літера j походить від латинської літери i. Спочатку ця літера використовувалася в офіційних документах у латинських числах для того, щоб в кінці числа було неможливо додати ще одну i — VIJ замість VII. Вперше літеру j для позначення окремого від i звуку використав італієць Джан Джорджіо Тріссіно (італ. Gian Giorgio Trissino) у 1524 р. у своєму творі «Ɛpistola del Trissino de le lettere nuωvamente aggiunte ne la lingua italiana» (укр. «Послання Тріссіно про літери, які було нещодавно додано до італійської мови»).
Ідея використати ј для української мови прийшла під впливом сербської мови, де ј офіційно використовується з 1868 р. в абетці, розробленій Вуком Караджичем у 1818 р.

—

ô, ê, û

—

[i]

Використовувалися у максимовичівці від 1827 р. для позначення звуку [i], що етимологічо походить відповідно з о, е, и: нôсъ [nis], пêчъ [pit͡ʃ], добрû ['dɔbri]. Початкова ô означала не лише [i] на місці етимологічного [ɔ], але й протетичний звук [w], що утворився перед ним: ôтъ (сучасною орфографією «від»), ôнъ (сучасною орфографією «він»). Окрім цих літер були запропоновані також â, î, ŷ, однак на практиці вони не вживалися.
В абетці М. Гатцука ô означало йо в початковій позиції: важко ôму — «важко йому».

—

҄

титло

—

[ʲ]

У староцерковнослов'янській мові позначало пропущені на письмі літери, які читалися. В абетці М. Гатцука вживалася замість сучасного ь: тїл҄ки — «тільки».

—

ȕ, ȁ, ȉ, ȅ

—

голосний + [j]

В абетці М. Гатцука позначали ий, ай, ій, ей: першȕ — «перший», тȁ — «та й». Такий знак вживався також для літер у, ю, ѧ.

—

їта

—

[ji]

Походить від кириличної літери

«і(жеї)» (десятеричного) та діакритичного знаку «оксія» («гострий наголос», «акут»), що вживався у давньогрецькій мові на позначення високого тону, а у староцерковнослов'янській мові для позначення наголосу. В абетці М. Гатцука позначала сучасне ї: церкоу҄ноí — «церковної».

—

є з оксією

—

[jɛ]

Походить від кириличної літери

«єсть» та діакритичного знаку «оксія» («гострий наголос», «акут»), що вживався у давньогрецькій мові на позначення високого тону, а у староцерковнослов'янській мові для позначення наголосу. В абетці М. Гатцука є́ позначала сучасне є, на відміну від літери є, що позначала сучасний е: Нїч має́ вєчир, нїч, пїу҄нїч и дòсвїток — «Ніч має вечір, ніч, північ і досвіток».

—

у з каморою

—

[w]

Походить від кириличної літери

«ук» та діакритичного знаку «камора», що вживався у староцерковнослов'янській мові на позначення палаталізіції приголосної, над якою він стояв — избавитєл҄ь [izba'witelʲ]. В абетці М. Гатцука «камора» вживалася для того, щоб відрізнити літеру у҄ (сучасна в) від простої у (сучасна у): Дȁ ôму пучку, а вїн за у҄сю ручку — «Дай йому пучку, а він за всю ручку».

Формування правопису

До останньої чверті XIV ст. був поширений давньоукраїнський правопис[30]. Кирилична абетка загалом відповідала звуковому складу давньоукраїнської мови. Наприклад, правопис послідовно передавав м'якість та твердість звуків — після твердих голосних завжди писали а, о, ы, оу, ъ, після м'яких голосних писали ѧ, є, и, ю, ь. Літери ж, ч, ш, ц передавали м'які приголосні.

З XII ст. правопис зазнає змін: занепадають ъ та ь, виникає подвійне написання (чьто та что), замість цих літер вживаються о, е (хочьть і хочеть), губні й шиплячі починають втрачати м'якість (нове написання въсѣмъ замість вьсѣмь).

У XV–XVII ст. правопис письмових текстів змінюється відповідно до правил, розроблених у болгарському місті Тирнові книжниками під керівництвом патріарха Євтимія (другий південнослов'янський орфографічний вплив): у текстах насамперед конфесійного стилю з'являються форми твоа, всеа, ставляться знаки наголосу на початку та в кінці слова. Правила тирновської школи відображені в орфографії, яку нормалізував у праці «Грамматіка словєнска» Л. Зизаній у 1596 р.

Нижче подано зміни в українському правописі від «Ґрамма́тіки Славе́нския пра́вилное Cv́нтаґма» М. Смотрицького у 1619 р., коли до абетки було офіційно введено літеру ґ, диграфи дж та дз, а також й, правопису «Граматики малоросійського наріччя» О. Павловського 1818 р., коли на позначення звуку [i] стала вживатися виключно літера і, правопису часопису «Русалка Днѣстровая» 1837 р., коли вперше було використано літеру є у її сучасному значенні, а також вперше введено диграфи йо, ьо, кулішівки 1856 р., коли вперше подовжені приголосні почали позначатися двома літерами (весіллє — зараз «весілля»), змін до кулішівки П. Житецького та К. Михальчука у «Записках Південно-Західного відділення Російського географічного товариства» у 1874-1875 р.р., коли літера ї почала вживатися у її сьогоднішньому значенні, желехівки 1886 р. з остаточним усталенням вживання літер е, є, и та апострофу у їх сьогоднішньому значенні, до правопису Б. Грінченка (грінченківки) у «Словарі української мови» за 1907–1909 р.р., що є основою сучасної орфографії.

Від початку XVIII ст. у більшості українських орфографічних систем використовується «гражданський шрифт» (спрощене написання літер кирилиці), лише М. Гатцук у 1860 р. пропонував використовувати «допетрівську» кирилицю.

У «Граматиці» М. Смотрицького 1619 р. було унормовано правопис церковнослов'янської мови в українській редакції, зокрема введено літеру ґ.

У правописі кінця XIV — початку XVIII ст. з'явилися такі норми написання:

після шиплячих та губних приголосних писали як ь (традиційно), так і ъ (пишешь і пишешъ),
оскільки звуки [ы] та [i] збіглися в одному звукові [и], в тих самих словах писали обидві літери (другий і другый),
у зв'язку з чергуванням [у] та [ў] те саме слово писали і з в, і з у (урядъ, врядъ),
спрощення у групах приголосних могли передавати і не передавати (за традицією) на письмі (чесний, честний),
для позначення звуків [dʒ] та [dz] почали вживати літеросполучення дж, дз,
почала вживатися літера й.

У 1708 р. було змінено накреслення літер і введено спрощене кириличне письмо — «гражданку».

Від часу написання «Енеїди» І. Котляревського у 1798 р. до 1905 р. було запропоновано до 50-ти різних орфографічних систем. Найпопулярнішими серед них були правописи І. Котляревського, О. Павловського, максимовичівка, правопис «Русалки Днѣстрової», слобожанський, правопис Т. Шевченка, кулішівка, драгоманівка, желехівка та ін.

Правопис І. Котляревського мав такі особливості:

звук [и] позначався літерами и, і, ы : великій, сынъ,
звук [i] передавався літерами ѣ, и, і : лѣто, жинка, твій,
звук [e] позначався літерою э на початку слова і після голосних, літерами е, и після приголосних : эол, поэт, теперъ, минѣ [мені],
сучасні буквосполучення йо та ьо позначалися іо : іому, тріома,
сучасна літера є позначалася як е : мое, сыне,
сучасна літера ї позначалася найчастіше як ѣ, рідше як и чи е : ѣжакъ, ии [її],
у кінці слів після приголосної завжди писався ъ : бувъ,
замість сучасного апострофа вживалися літери ъ та ь : зъѣвъ [з'їв], напьявсь,
паралельно використовувалися префікси роз- та рос-, прийменники зъ та съ : зъ неи, съ кварты,
довгі м'які приголосні в іменниках середнього роду не передавалися : волосья [волосся],
етимологічне [т'с'а] передавалося як -тся, -ться або -тця : дадуться, остатця,
сполучення чці передавалося як -ццѣ : боляццѣ [боляцці].

У 1818 р. вийшла друком «Граматика малоросійського наріччя» О. Павловського. У ній вперше було запропоновано:

передавати звук [i], що походив з давніх [о], [е], [ѣ], лише літерою і : гомінъ,
передавати дзвінкі африкати [dʒ] та [dz] літеросполученнями дж, дз.

Такі правила не залишилися в сучасній орфографії:

позначення літерою ѣ сучасної літери є : маѣшъ,
позначення сучасного буквосполучення йо як іо : у іого,
проривний [ґ] позначався як кг : кгрунтъ,
етимологічне [шс'я] позначалося як -сься : засміѣсься [засмієшся],
передача йотованого [о] як іо : у іого,
етимологічне [чц'і] позначалося як -цьці : печуроцьці,
етимологічне [т'с'а] передавалося як -цьця : быцьця,
у кінці слів після приголосної ставився знак твердості : Чмыръ,
звук [и] передавався літерами ы, и, е : підняты, називаю, шепшина,
звук [е] передавався літерами ы, е : чырвоный, очеретъ,
паралельно вживалися прийменники зъ та съ : зъ воломъ, съ конемъ.

У 1827 р. (у передмові до збірки «Малоросійські пісні») та у 1841 р. в листі до Г. Квітки-Основ'яненка «Про правопис малоросійської мови» М. О. Максимович обґрунтував нові правила правопису. Ці правила були розвитком правопису І. Котляревського та особливо популярними стали в Галичині, Буковині (до 1895 р.) та на Закарпатті (до 1945 р.).

Основні правила максимовичівки:

звук [и] передавався літерами ы, и, літера ы писалася за традицією : мы ходили, сынъ, сила,
звук [е] після твердих приголосних позначався літерою є, а йотований [е] — літерою е : жєньци, збирае,
літера ѣ позначала звук [і] : снѣгъ, бѣдный,
в кінці складу вживалася літера ў : ходиў,
сучасні йо, ьо передавалися літерою ё : ёго, сёго,
залежно від етимології звук [і] передавався літерами ô, ê, û, ѣ : нôсъ [ніс], пêчъ [піч], добрû [добрі], снѣvъ [снів].

Русинська мова на Пряшівщині (кодифікований лемківський говір української мови) використовує злегка модифіковану максимовичівку.

Наступним кроком у розвитку української орфографії став правопис часопису «Русалка Днѣстровая» від 1837 року:

літери ы та ъ було вилучено,
звук [е] передавався як и та е: почали, лебонь,
звук [і], що походив від [о] і [е] позначали як і, якщо він походив від ѣ — позначали як ѣ : рідна, недѣля,
сучасна літера ї позначалася літерою ѣ : кроѣла,
сучасна є передавалася саме є: почуєш,
вперше введено буквосполучення йо, ьо: його, сьогодні,
в кінці складу вживалася літера ў : порубаў,
звук [g] позначався літерою г: грунт,
звук [dʒ] передавався літерою џ : розраџає,
роздільна вимова твердого приголосного з йотованим на письмі не позначалася: бю [б'ю],
найчастіше етимологічне [т'с'а] передавалося як -т-ся : бют-ся [б'ються],
етимологічне [чц'і] позначалося як -чцѣ : дочцѣ,
етимологічне [шс'я] позначалося як -ся і -шся : вибераєся [вибираєшся], напєшся [нап'єшся],
подовжена вимова не передавалася : зѣля [зілля].

У середині XIX ст. певний час використовувалися слобожанський правопис та правопис Т. Шевченка, а з 1856 р. правопис, розроблений П. Кулішем — кулішівку.

Приклад Шевченкового правопису — вірш «Думи мої, думи мої, Ви мої єдині…»[31]:
Думы мои, думы мои,
Вы мои едини,
Некидайте хочъ вы мене
Пры лыхій годыни.

Правопис Т. Г. Шевченка, використаний, зокрема у «Букварі южнорусськім» (1861 року):

звук [и] передавався літерами и, ы, е: думы, тыхенько, вешневий, прехилыся,
звук [е] позначався літерами е, и, ы: тиче, ныначе,
звук [і] незалежно від походження передавався літерою и, а перед голосними — літерою і: идучи, патріот,
йотований [і] позначався літерами и та і: ихъ, моій,
йотований [е] позначався як е: твое,
сучасне літеросполучення м'який приголосний + є позначалося приголосним + ѣ : синѣ (зараз «синє»),
на місці йо та ьо вживалися ё та ё або йо: ёго, слёзы, слйози,
звук [ґ] позначався літерою г: дзигари (зараз «дзиґарі»),
етимологічні звукосполучення [т'с'а], [чц'і] та [шс'а] позначалися як -ця, -тця, -тся; -ці, -цці; -ся, -сся: дивиця, дивитця, радуются; вкупоці, колисоцці; умыеся, подинесся.

Кулішівка — правопис, запропонований П. Кулішем у 1856 р. (використовувався, зокрема, у «Записках про Південну Русь» (рос. «Записки о Южной Руси»), «Граматці» та журналі «Основа»):

звук [і] та йотований [і] позначалися літерою і: стілъ, попіл, моіх,
звук [е] позначався е та и, йотований [е] — літерою е: друже, пиромъ (зараз «перо́м»), попивае,
літера є вживалася лише в іменниках середнього роду: щастє (зараз «щастя»),
йотований [о] позначався ё: ёго, лёнъ (зараз «льон»),
звук [и] позначався и, е : вимие, задзвонемо,
літери ъ та ь виконували функцію апострофа: семьі, разъединила,
ъ писався в кінці слова після приголосних: безъ пана,
[ґ] передавався латинською літерою g: дзиgа,
етимологічні звукосполучення [т'с'а] та [шс'а] позначалися як -тьця, -тця, -шся, -сся: вертаютьця, одібъешся.

З ініціативи філологів П. Житецького та мовознавця К. Михальчука до кулішівки внесено такі зміни:

в кінці слів не вживати літеру ъ,
йотований [е] позначати є: має,
йотований [о] позначати ё, м'якість приголосного перед [о] — ьо: ёго, трьох,
проривний [ґ] позначати як кг: кгрунт,
йотований [і] позначати як ї: їсти.

Кулішівка вживалася до видання «Словаря української мови» Б. Грінченка. На Західній Україні вона стала основою желехівки.

Під впливом сербської орфографічної системи М. Драгоманов запропонував свій правопис — драгоманівку або герцеговинку:

були відсутні літери я, ю, є, ї, й, щ, їх заміняли літеросполучення jа, jу, jе, jі, j, шч,
м'якість попереднього приголосного передавалася через ьа, ьу, ье, ьі: синьа, сльоза, синьу.

У 1886 р. було запропоновано нову правописну систему, що широко використовувалася в Західній Україні до 1922 р. — желехівку. Її було використано, зокрема, у «Малоруско-німецькому словарі» Є. Желехівського і С. Недільського:

літери ѣ, ъ, ы не вживалися,
літери и, е, йо, ьо, є, ї, ґ вживалися як у сучаснім українськім правописі,
звук [і] позначався і, а перед з, с, д, т, н, л, ц, якщо етимологічно він походив від [е] та [ѣ] — як ї: подїл, принїс, лїс,
довгі приголосні в іменниках середнього роду не позначалися: зїлє (зараз «зілля»),
в іншомовних словах фіксувався м'який л: кляса, блюза,
частка ся та закінчення дієслів му, меш, ме писалися окремо: ся дивлю, робити ме,
етимологічні звукосполучення [т'с'а] та [тч] позначалися як -тця, -цця, -ч- : зоветця, робицця, квічали,
до орфографії вперше введено апостроф,
слова світ, свято писалися з ь: сьвіт, сьвято.

Желехівку офіційно затвердив австрійський уряд для навчання в школах.

Основою сучасної системи правопису стала орфографія, застосована у 1907—1909 р.р. Борисом Грінченком при створенні «Словаря української мови»:

систематично почав вживатися апостроф після губних приголосних перед є, ї, я, ю,
після м'яких приголосних використовували лише і, а не ї,
у великій групі слів писали початкову и: идол, ижиця, индик, иржа.

Таблиця відповідності літер та звуків

Звук та відповідна літера сучасної абетки	«Ґрамма́тіки Славе́нския пра́вилное Cv́нтаґма» М. Смотрицького, 1619 р.	«Гражданський шрифт», 1708 р.	Правопис І. Котляревського	«Граматика малоросійського наріччя» О. Павловського, 1818 р.	Максимовичівка, 1827 р.	Правопис часопису «Русалка Днѣстровая», 1837 р.	Абетка М. Гатцука, 1860 р.	Правопис Т. Шевченка, зокрема у «Букварі южнорусськім», 1861 р.	Кулішівка, 1856 р.	Зміни до кулішівки П. Житецького та К. Михальчука, «Записки Південно-Західного відділення Російського географічного товариства», 1874—1875 р.р.	Ярижка, 1876—1905 р.р.	Драгоманівка (герцеговинка), кін. XIX ст.	Правопис «Малоруско-нїмецкого словаря» (желехівка) Є. Желехівського і С. Недільського, 1886 р.	Орфографія Б. Грінченка (грінченківка) у «Словарі української мови», 1907—1909 р.р.	Один з варіантів латинки (рішення № 9 комісії з питань правничої термінології, спрощена система, протокол № 2 від 19.04.1996 р.)
[ɑ] — а															a
[b] — б															b
[w] — в							літера у҄ : у҄сю ручку (всю ручку)								v
[ɦ] — г															h, gh[32]
[ɡ] — ґ	літера ґ: фѣґура (фігура)	літера г		диграф кг: кгрунтъ (ґрунт)		літера г: грунт (ґрунт)	літера г	літера г: дзигари (дзиґарі)	літера g: дзиgа (дзиґа)	диграф кг: кгрунт (ґрунт)			як у сучасному правописі		g
[d] — д															d
[dʲ] — дь							літера з титлом д҄								d
[ɟː] — пом'якшена дд												завжди ддь	одна літера д		dd
[d͡ʒ] — дж	диграф дж			диграф дж		літера џ : розраџає (розраджає)									dzh
[d͡z] — дз	диграф дз			диграф дз								у деяких варіантах драгомангівки — літера s			dz
[d͡zʲ] — дзь															dz
[ɛ] — е			літера э на початку слова / після голосних, літери е / и після приголосних: эолъ (еол), поэтъ (поет), теперъ (тепер), минѣ (мені)	літери ы / е: чырвоный (червоний), очеретъ (очерет)	літера є, на початку слова іноді э: жєньци (женці)	літери и / е: почали (почали), лебонь (либонь)	літера є: вєчир (вечір)	літери е, и, ы: тиче (тече), ныначе (неначе)	літери е / и: друже (друже), пиромъ (перо́м)		літера е: не чуе (не чує)		як у сучасному правописі		e
[jɛ] — є			літера е: мое (моє)	літера ѣ : маѣшъ (маєш)	літера е: збирае (збирає)	вперше літера є: почуєш	літера є́ : має́ (має)	після голосних — літера е, після м'яких приголосних — ѣ : твое (твоє), синѣ (синє)	літера е: попивае (попиває)	літера є: має	літера е: не чуе (не чує)	диграфи jе / ье: сподіваjетцьа (сподівається)	як у сучасному правописі		ye, ie: Yenakiieve (Єнакієве)
[ʒ] — ж															zh
[ʒʲː] — пом'якшена жж												завжди жжь	одна літера ж		zhzh
[z] — з			паралельно префікси роз- / рос-, прийменники зъ / съ: зъ неи (з неї), съ кварты (з кварти)	паралельно прийменники зъ / съ: зъ воломъ (з волом), съ конемъ (з конем)											z
[zʲ] — зь							літера з титлом з҄								z
[zʲː] — пом'якшена зз												завжди ззь	одна літера з		zz
[ɪ] — и	чергування и / ы: другий / другый (другий)		літери и, і, ы: великій (великий), сынъ (син)	літери ы, и, е: підняты (підняти), називаю (називаю), шепшина (шипшина)	літери ы / и (літера ы — за традицією): мы ходили (ми ходили), сынъ (син), сила (сила)			літери и, ы, е: думы (думи), тыхенько (тихенько), вешневий (вишневий)	літери и / е: вимие (вимиє), задзвонемо (задзвонимо)		літера ы, після шиплячих — ы, и, і		як у сучасному правописі	у великій групі слів — початкова и: идол (ідол), ижиця (іжиця), индик (індик), иржа (іржа)	y
[ɪ] — ы						вперше вилучено							вилучено
[i] — і	етимологічне ѣ : фѣґура (фігура)		літери ѣ, и, і : лѣто (літо), жинка (жінка), твій (твій)	лише літера і: гомінъ (гомін)	залежно від етимології літери ô, ê, û, ѣ : нôсъ (ніс), пêчъ (піч), добрû (добрі), снѣvъ (снів), у закінченні прикметників твердої групи у називному відмінку множини на позначення [i] вживаються ы / ыи: прекрасны (прекрасні), добрыи (добрії)	якщо походив від [о] і [е] — позначався як і, якщо походив від ѣ — позначався як ѣ : рідна (рідна), недѣля (неділя)		літера и, перед голосними — літера і: идучи (ідучи), патріот (патріот)	завжди і: стілъ (стіл), попіл (попіл), моіх (моїх)		літери и / і (перед голосними та й)		літера і, перед з, с, д, т, н, л, ц, якщо етимологічно походив від [е] / [ѣ] — літера ї: поділ, принїс (приніс), лїс (ліс)	після м'яких приголосних — лише і, а не ї	i
[ji] — ї			найчастіше як ѣ, рідше як и / е : ѣжакъ (їжак), ии (її)			літера ѣ : кроѣла (кроїла)	літера í : церкоу҄ноí (церковної)	літери и / і: ихъ (їх), моій (моїй)	літера і: Вкраіна (Вкраїна), моіх (моїх), тихоі (тихої)	літера ї: їсти	літера і	диграф jі: Украjіна (Україна)	як у сучасному правописі		yi, I, 'i[33] : Yizhakevych (Їжакевич), Kadiivka (Кадіївка)
[j] — й	введено й						літери ȕ, ȁ, ȉ, ȅ (також для у, ю, ѧ) для сучасних уй, ай, ій, ей, уй, юй, яй: першȕ (перший), тȁ (та й)					літера j: свьатиј (святий)			y, i
[jɔ] — йо / ьо			диграфя іо: іому (йому), тріома (трьома)	диграфя іо: у іого (у нього)	літера ё: ёго (його), сёго (сього / цього)	вперше диграфи йо, ьо: його, сьогодні	літера ô : важко ôму (важко йому)	літера ё або диграф йо: ёго (його), слёзы / слйози (сльози)	літера ё: ёго (його), лёнъ (льон)	літера ё, м'якість приголосного перед [о] — ьо: ёго (його), трьох	диграф іо: сліозы (сльози)	диграфи jo / ьо: сльоза	як у сучасному правописі		yo, 'o
[k] — к															k
[l] — л													в іншомовних словах — м'який л: кляса (клас), блюза (блуза)		l
[lʲ] — ль							літера з титлом л҄								l
[ʎː] — пом'якшена лл					подовжена вимова на письмі не передавалася: бездѣлье (безділля, неробство)	подовжена вимова на письмі не передавалася: зѣля (зілля)			подвійне л: весіллє (весілля)			завжди лль	одна л: зїлє (зілля)		ll
[m] — м															m
[n] — н															n
[nʲ] — нь							літера з титлом н҄								n
[ɲː] — пом'якшена нн												завжди ннь	одна літера н: знанє (знання)		nn
[ɔ] — о															o
[p] — п															p
[r] — р															r
[rʲ] — рь							літера з титлом р҄								r
[s] — с															s
[sʲ] — сь							літера з титлом с҄								s
[sʲː] — пом'якшена сс			літеросполучення сь + йотована голосна: волосья (волосся)									завжди ссь	одна літера с		ss
[t] — т															t
[tʲ] — ть							літера з титлом т҄								t
[cː] — пом'якшена тт												завжди тть: завзяттьа (завзяття)	одна літера т: житє (життя)		tt: Zakarpattia (Закарпаття)
[u] — у															u
[u̯] — в / у	чергування у / в: урядъ / врядъ (вряд)				в кінці складу літера ў : ходиў (ходив), іноді дієслова в формі чоловічого роду однини минулого часу зберігали на письмі давнє закінчення -лъ: ходилъ, читалъ	літера ў : порубаў (порубав)									v / u
[f] — ф															f
[x] — х															kh
[t͡s] — ц															ts
[t͡sʲː] — пом'якшена цц												завжди цць	одна літера ц		tsts
[t͡sʲ] — ць							літера з титлом ц҄								ts
[t͡ʃ] — ч															ch
[t͡ʃʲː] — пом'якшена чч												завжди ччь	одна літера ч		chch
[ʃ] — ш															sh
[ʃʲː] — пом'якшена шш												завжди шшь	одна літера ш		shsh
[ʃt͡ʃ] — щ					диграф сч: счобъ (щоб)							диграф шч: шчука (щука)			sch
ь у більшості позицій							҄ титло: тїл҄ки (тільки)								Ø
ь після кінцевої шиплячої та губної приголосної — тепер Ø	чергування ь / ъ: пишешь / пишешъ (пишеш)
ь у словах світ, свято													з літерою ь: сьвіт (світ), сьвято (свято)
[ju] — ю												диграфи jу / ьу: в ріднім краjу (в ріднім краю)			yu, iu: Yurii (Юрій), Kriukivka (Крюківка)
[jɑ] — я							літера ѧ		літера є в іменниках середнього роду: щастє (щастя)			диграфи jа /ьа : јаблуко (яблуко), свьатиј (святий)			ya, ia
апостроф			літери ъ та ь: зъѣвъ (з'їв), напьявсь (нап'явсь)		не вживається: позавязовани (позав'язувані)	на письмі не позначався — бю (б'ю)	' — м'яка зупинка		літери ъ / ь: семьі (сім'ї), разъединила (роз'єднала)			літера j: відобjетцьа (відіб'ється)	вперше введено	апостроф систематично після губних приголосних перед є, ї, я, ю
ъ після кінцевого приголосного — зараз Ø			завжди ъ: бувъ (був)	завжди ъ: Чмыръ (Чмир)	завжди ъ: изъ (із)	вилучено	v — важка зупинка	завжди ъ: ихъ (їх)	завжди ъ: безъ пана (без пана)	вилучено	найчастіше писався		вилучено
ѣ — тепер здебільшого і				лише літера і: гомінъ (гомін)	літера ѣ позначала звук [і]: снѣгъ (сніг), бѣдный (бідний)	якщо звук [i] походив від ѣ, літера ѣ зберігалася: недѣля (неділя)					літера ѣ для звуку [i]		вилучено
спрощення у групах приголосних стн — тепер сн	чергування спрощеної / повної групи приголосних: честний / чесний (чесний)
етимологічне [т'с'а] — тепер -ться			-тся, -ться або -тця: дадуться (дадуться), остатця (остаться / залишитися)	-цьця: быцьця (биться / битися)		-т-ся: бют-ся (б'ються)		-ця, -тця, -тся: дивиця / дивитця (дивиться), радуются (радуються)	-тьця, -тця: вертаютьця (вертаються)			‑тцьа: усміхнетцьа (усміхнеться)	-тця, -цця: зоветця (зветься), робицця (робиться)
етимологічне звукосполучення [чц'і] — тепер -чці			-ццѣ : боляццѣ (болячці)	-цьці: печуроцьці (печурочці / печічці)		-чцѣ : дочцѣ (дочці)		-ці, -цці: вкупоці (вкупрочці), колисоцці (колисочці)
етимологічне [шс'я] — тепер -шся				-сься: засміѣсься (засмієшся)		-ся / -шся: вибераєся (вибираєшся), напєшся (нап'єшся)		-ся, -сся: умыеся (умиєшся), подинесся (подінешся)	-шся, -сся: одібъешся (одіб'єшся)		-сся: поденесся (подінешся)
етимологічне [тч] — зараз тч													-ч- : квічали (квітчали)
ѥ		вилучено
s		вилучено
ω — тепер здебільшого о / і		вилучено
ѫ — тепер здебільшого у		вилучено
ѱ — тепер пс		вилучено
ѯ — тепер кс		вилучено
ѵ — тепер здебільшого и		вилучено

Примітки

Півторак Г. П. Український алфавіт // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови; редкол.: В. М. Русанівський (співголова), О. О. Тараненко (співголова), М. П. Зяблюк та ін. — 2-ге вид., випр. і доп. — К.: Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М. П. Бажана, 2004. — 824 с. : іл. — ISBN 966-7492-19-2.
Гнатенко Л.А. КИРИЛИЧНА УКРАЇНСЬКА РУКОПИСНА ПИСЕМНІСТЬ 11–17 ст. // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — 528 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0692-8.
Напівпом'якшений звук [b˙] з'являється в деяких іншомовних словах: [бʻʻуро́].
Напівпом'якшений звук [w˙] з'являється у словах типу [с'вʻʻа́то], [ц'вʻʻа́х], [д̑з'вʻʻакнути].
У буквосполученні дз.
У буквосполученні дж.
Вимовляється так само, як [ɪ̞].
Після [j] перед наступним м'яким приголосним голосний [е] вимовляється як [иі]: армі́єць [армʻʻі́јиіц'], європе́єць [јеиўропе́јиіц'], інді́єць [ін'д'і́јиіц'], засво́єння [засво́јиін':а], змагаєшся [змага́јиіс':а], змагається [змага́јиіц':а].
Префікс з- і прийменник з перед глухими приголосними переходить у [с-]: зцілити [с'ц'ілити], з хати [схати]. Префікс роз- перед глухими приголосними у швидкому і нормальному темпі вимовляється як [рос-]: розказа́ти [росказа́ти]. Перед [с] здебільшого зберігається форма з [з]: [розси́пати]. У повільному темпі звучить роз-: [розказа́ти]. Префікс без- перед глухими у повільному і нормальному темпі вимовляється як [без-]: [беизпека]. У швидкому — як [бес-]: [беиспе́ка].
Вимовляється так само, як [ɛ̝].
Глухі приголосні перед дзвінкими шумними в середині слів вимовляються як відповідні дзвінкі: вокза́л [воґза́л].
При огубленні.
Напівпом'якшений звук [p˙] з'являється в деяких іншомовних словах: [пʻʻуре́].
Глухі приголосні перед дзвінкими шумними в середині слів та в тісних словосполученнях вимовляються як відповідні дзвінкі: о́сь де [о́з'де].
Глухі приголосні перед дзвінкими шумними в середині слів вимовляються як відповідні дзвінкі: боротьба́ [бород'ба́].
Глухі приголосні перед дзвінкими шумними в середині слів та в тісних словосполученнях вимовляються як відповідні дзвінкі: хоч би́ [ход͡жби́].
«Орфоепічний словник», Погрібний М. І., Київ: Радянська школа, 1983. — 629с.
Олена Дзюба, Ганна Павленко. Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні (X — середина XVII ст.). Київ, 1998.
Передмова // Український правопис / [ред.: Є. І. Мазніченко та ін.]; Українська національна комісія з питань правопису; Інститут мовознавства імені О. О. Потебні НАН України; Інститут української мови НАН України; Український мовно-інформаційний фонд НАН України. — Київ: Наукова думка, 2019. — С. 6–7. — 390 с. — ISBN 978-966-00-1728-3.
Про впорядкування транслітерації українського алфавіту лат... | від 27.01.2010 № 55. zakon.rada.gov.ua. Процитовано 29 січня 2017.
J. Lozinskiy. Ruskoje wesile. W Peremyszły, w Typografii Władycznój gr. kat. 1835 [PDF]
Josef Jireček: [https://books.google.com.ua/books?id=KU1dAAAAcAAJ&printsec=frontcover#v=onepage&q&f=false Über den Vorschlag, das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeichen zu schreiben]. Wien: K.u.K. Ministerium für Cultus und Unterricht, 1859.
Глушков В. М., Цейтлин Г.Е., Ющенко Е.Л. Алгебра. Языки. Программирование. — К. : Наук. думка, 1974. — 328 с.
Широков В. А. Інформацийна теорія лексико-графічних систем. — К. : Довіра, 1998. — 331 с.
Кучеров, О.Р. (2018). Українська латинка оптимальна. Інформаційні технології та спеціальна безпека 2: 63–67.
В Гетьманщині літеру було вилучено з кириличної абетки, яка використовувалася для українських видань, під час переходу до «гражданського шрифту» у 1708-1710 р.р. До того (після підпорядкування київської митрополії Російській православній церкві у 1685 р.) від 1689 р. всі українські видання узгоджувалися перед друком з московським патріархом. Від 1690 р. література, написана книжною українською мовою, була піддана анафемі — всі видання друкувалися лише церковнослов'янською або російською мовами.
Anne Jeffery (1961), The local scripts of archaic Greece, p.37-38. (англ.)
Edward M. Thompson (1912), Introduction to Greek and Latin paleography, Oxford: Clarendon. p.144 (англ.)
Збережімо прийдешнім поколінням лемківський діалект Архівовано 4 січня 2011 у Wayback Machine.. (укр.)
Сучасна українська мова. О. І. Бондар, Ю. О. Карпенко, М. Л. Микитин-Дружинець. 2006 р. Стор. 171
Думи мої, думи мої, Ви мої єдині… (укр.)
Для відтворення -зг-.
У літеросполученні ьї.

Див. також

Література

В. І. Тихоша, М. Я. Плющ, С. О. Караман. Рідна мова 10. — К., Освіта, 2004. — ISBN 966-04-0467-0.
Півторак Г. П. Український алфавіт // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови ; ред. В. М. Русанівський [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія, 2000. — ISBN 966-7492-07-9. — С. 679—680.
Український правопис / Ред.: Є. І. Мазніченко, Н. М. Максименко, О. В. Осадча. — К.: Наукова думка, 2012. — 288 c.

Посилання

Щербак М. Абетка. Джерзі Ситі: Український Народний Союз, 1960. 35 с.
Українська онлайн абетка
Весела Абетка — Вірш Наталії Забіли
Весела Абетка — колекція із сотні українських абеток для дітей
Абетка — для дітей, вивчаємо український алфавіт.

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.

[dt-17] Літери д, т звичайно не позначають окремого звука всередині групи приголосних, наприклад, «шістнадцять» — /шіснац':ат'/ «робиться» — /робиц':а/. Разом з літерами ж, з літера д позначає віповідну африкату: «джміль дзижчить» — /џміл' ѕижчит'/.

[j-18] Перед літерами я, ю, є, і, ь, а також перед іншими пом'якшеними приголосними ці літери позначають м'який (палаталізований) звук, в інших випадках — твердий.

[ja-19] Приголосні безпосередньо перед цією літерою вимовляються пом'якшено. Це стосується і тих, що не зазначені в попередній примітці.

[acad2-1] Півторак Г. П. Український алфавіт // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови; редкол.: В. М. Русанівський (співголова), О. О. Тараненко (співголова), М. П. Зяблюк та ін. — 2-ге вид., випр. і доп. — К.: Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М. П. Бажана, 2004. — 824 с. : іл. — ISBN 966-7492-19-2.

[eohou-2] Гнатенко Л.А. КИРИЛИЧНА УКРАЇНСЬКА РУКОПИСНА ПИСЕМНІСТЬ 11–17 ст. // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — 528 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0692-8.

[3] Напівпом'якшений звук [b˙] з'являється в деяких іншомовних словах: [бʻʻуро́].

[4] Напівпом'якшений звук [w˙] з'являється у словах типу [с'вʻʻа́то], [ц'вʻʻа́х], [д̑з'вʻʻакнути].

[У_буквосполученні_дз-5] У буквосполученні дз.

[У_буквосполученні_дж-6] У буквосполученні дж.

[7] Вимовляється так само, як [ɪ̞].

[8] Після [j] перед наступним м'яким приголосним голосний [е] вимовляється як [иі]: армі́єць [армʻʻі́јиіц'], європе́єць [јеиўропе́јиіц'], інді́єць [ін'д'і́јиіц'], засво́єння [засво́јиін':а], змагаєшся [змага́јиіс':а], змагається [змага́јиіц':а].

[9] Префікс з- і прийменник з перед глухими приголосними переходить у [с-]: зцілити [с'ц'ілити], з хати [схати]. Префікс роз- перед глухими приголосними у швидкому і нормальному темпі вимовляється як [рос-]: розказа́ти [росказа́ти]. Перед [с] здебільшого зберігається форма з [з]: [розси́пати]. У повільному темпі звучить роз-: [розказа́ти]. Префікс без- перед глухими у повільному і нормальному темпі вимовляється як [без-]: [беизпека]. У швидкому — як [бес-]: [беиспе́ка].

[10] Вимовляється так само, як [ɛ̝].

[11] Глухі приголосні перед дзвінкими шумними в середині слів вимовляються як відповідні дзвінкі: вокза́л [воґза́л].

[12] При огубленні.

[13] Напівпом'якшений звук [p˙] з'являється в деяких іншомовних словах: [пʻʻуре́].

[14] Глухі приголосні перед дзвінкими шумними в середині слів та в тісних словосполученнях вимовляються як відповідні дзвінкі: о́сь де [о́з'де].

[15] Глухі приголосні перед дзвінкими шумними в середині слів вимовляються як відповідні дзвінкі: боротьба́ [бород'ба́].

[16] Глухі приголосні перед дзвінкими шумними в середині слів та в тісних словосполученнях вимовляються як відповідні дзвінкі: хоч би́ [ход͡жби́].

[20] «Орфоепічний словник», Погрібний М. І., Київ: Радянська школа, 1983. — 629с.

[21] Олена Дзюба, Ганна Павленко. Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні (X — середина XVII ст.). Київ, 1998.

[acad3-22] Передмова // Український правопис / [ред.: Є. І. Мазніченко та ін.]; Українська національна комісія з питань правопису; Інститут мовознавства імені О. О. Потебні НАН України; Інститут української мови НАН України; Український мовно-інформаційний фонд НАН України. — Київ: Наукова думка, 2019. — С. 6–7. — 390 с. — ISBN 978-966-00-1728-3.

[23] Про впорядкування транслітерації українського алфавіту лат... | від 27.01.2010 № 55. zakon.rada.gov.ua. Процитовано 29 січня 2017.

[ruskojewesile-24] J. Lozinskiy. Ruskoje wesile. W Peremyszły, w Typografii Władycznój gr. kat. 1835 [PDF]

[25] Josef Jireček: [https://books.google.com.ua/books?id=KU1dAAAAcAAJ&printsec=frontcover#v=onepage&q&f=false Über den Vorschlag, das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeichen zu schreiben]. Wien: K.u.K. Ministerium für Cultus und Unterricht, 1859.

[Gluxkov-26] Глушков В. М., Цейтлин Г.Е., Ющенко Е.Л. Алгебра. Языки. Программирование. — К. : Наук. думка, 1974. — 328 с.

[Xyrokov1998-27] Широков В. А. Інформацийна теорія лексико-графічних систем. — К. : Довіра, 1998. — 331 с.

[Lanynka-28] Кучеров, О.Р. (2018). Українська латинка оптимальна. Інформаційні технології та спеціальна безпека 2: 63–67.

[гражданський_шрифт-29] В Гетьманщині літеру було вилучено з кириличної абетки, яка використовувалася для українських видань, під час переходу до «гражданського шрифту» у 1708-1710 р.р. До того (після підпорядкування київської митрополії Російській православній церкві у 1685 р.) від 1689 р. всі українські видання узгоджувалися перед друком з московським патріархом. Від 1690 р. література, написана книжною українською мовою, була піддана анафемі — всі видання друкувалися лише церковнослов'янською або російською мовами.

[30] Anne Jeffery (1961), The local scripts of archaic Greece, p.37-38. (англ.)

[31] Edward M. Thompson (1912), Introduction to Greek and Latin paleography, Oxford: Clarendon. p.144 (англ.)

[32] Збережімо прийдешнім поколінням лемківський діалект Архівовано 4 січня 2011 у Wayback Machine.. (укр.)

[33] Сучасна українська мова. О. І. Бондар, Ю. О. Карпенко, М. Л. Микитин-Дружинець. 2006 р. Стор. 171

[34] Думи мої, думи мої, Ви мої єдині… (укр.)

[35] Для відтворення -зг-.

[36] У літеросполученні ьї.