Желехівка

Євген Желехівський

Саме для «Малоруско-нїмецкого словаря» Є. Желехівський створив власний фонетичний правопис, що його будував на основі кулішівки, поширеної на сході України. Це була спроба об'єднати галицький говір і нову українську літературну мову, розробити загальні правила орфографії. Адже наприкінці ХІХ ст. чимало слів галичани писали, спираючись на власні діалектичні особливості[3].

Новиною цього правопису був послідовний ужиток ї не лише замість [jі], але й по шелестівці на місці давніх ѣ та [е]. Желехівка міцно запанувала серед прихильників фонетичного правопису як на Галичині, так і на Буковині. Властиво, не була вона якоюсь новиною, бо в головних рисах її знаходимо в писаннях, наприклад, О. Огоновського[2].

Желехівку закріплено в «Руській граматиці» С. Смаль-Стоцького й Т. Ґартнера, що вийшла у світ 1893 року у Львові, за рік до цього систему Желехівського оголошено офіційною для української мови в Австро-Угорщині (замість максимовичівки), позаяк уперше з розпорядження австрійського міністерства освіти «Руська граматика» стала офіційною в школах і урядовім діловодстві Галичини[5]. Видану «Руську граматику» за системою Є. Желехівського І. Фаріон уважає за остаточну крапку в перемозі народовців[5]. Із появою «Малоруско-нїмецкого словаря», а отже, і нового правопису, «язичіє», як макаронічна літературна мова, поступово вийшла з ужитку[6].

Желехівку, окрім кулішівки й драгоманівки, ґрунтовніше опрацювала мовна комісія при Науковім товаристві ім. Т. Шевченка, яка 1904 року видала «Руську правопись зі словарцем». Із певними змінами желехівку вжив Б. Грінченко у виданім ним чотиритомнім «Словарі української мови», більшість правописних правил, застосованих і ним, діють і дотепер.

Діяв правопис аж до 1922, а подекуди — й до 1940-х років, поки на зміну йому не прийшла нова орфографічна система Української академії наук[3].

Особливості цього правопису зумовили діалектні риси галицьких говірок:

• Літери ъ, ѣ, ы було вилучено з абетки;
• Звук [е] передано буквою е, [ɪ] — через и: верх, син;
• Звукосполуки [jе]/[ʲe] передано через є: Єва, житє, єднати, зїлє, [jі]/[ʲi] — через ї: їхав, мої, [ju]/[ʲu] — через ю: Юрій, конюшина, [jа]/[ʲa] — через я: яструб, маля, [jо]/[ʲo] — через йо/ьо/ё: Йосип, йолуп, однак у передачі м′якості перед [о] лексикограф був непослідовний: стьобати — стёбати, сьомий — сёгочасний, цьонька «свиня» — цёпку «трошечки». Згодом цю непослідовність було усунуто разом із буквою ё;
• Вибухове [g] передано через ґ, а африкати [d͡ʒ] й [d͡z] через дж, дз відповідно: ґанок, зоольоґія, ґава, ґедз, ґринджоли;
• В іншомовних словах збережено м′якого л·: клюб, плян, блюза, кляса, льокальний, Клявдия;
• Апостроф ставлено на межі префікса й кореня слова, що починається голосівкою, якщо нема роздільної вимови або просто перед йотованими після негубних: з'явленє, з'єднати, з'явище, з'їзд, під'їсти, з'юшити, з'орати, роз'учитися, ин'як «інакше», проте роздільної вимови губних із йотованими на письмі не позначувано: бити — бю, бєш, пити — пю, пє, пєш, вюн, вяз, мякий, мясо. Уведення апострофа в новоукраїнську орфографію є заслугою саме Є. Желехівського;
• В іменниках середнього роду не відбувалося подовження шелестівок і писано закінчення є відповідно до наддніпрянського я: зїлє, житє, знанє;
• Прикметникових суфіксів -ський, -цький не пом'якшувано: україньский, нїмецкий;
• За допомогою ь відбито м′якість [zʲ], [t͡sʲ], [sʲ] перед [v] і взагалі будь-якою твердою губною: сьміх, сьвято, сьвіт, цьвях, цьвіркати, зьвір;
• Частку -ся писано окремо від дієслова: учить ся, являєть ся, сьміяти ся, як і закінчення -му, -меш, -ме від дієйменника у формах майбутнього часу недоконаного виду: робити ме, ходити меш (або меш ходити).

Систему Желехівського основано на тих говірках, де відповідних шелестівок перед [і], що походить із [о] в новозакритім складі, вимовляють твердо: столъ > стіл, долъ > діл, носъ > ніс, а перед [і], що походить із [е] в новозакритім складі й на місці ѣ, — м′яко: неслъ > нїс, осень > осїнь, дѣдъ > дїд тощо.

У зв'язку з розрізненням у значній частині українських діалектів[7][8] твердих і м'яких зубних перед звуком [і] доповнено систему йотованих в українській мові:

• Літеру ї писано ще й для звука [і], що постав із ѣ та з [е] по м'яких зубних шелестівках [dʲ], [tʲ], [zʲ], [t͡sʲ], [sʲ], [lʲ], [nʲ]: дїл — дїло, але діл — долу, тїло, цїна, сїно, лїс, тїк − текти, але тік − току, нїс − нести, але ніс − носа тощо;
• По твердих зубних і замість етимологічного [о] уживано букву і: стіл, сік — соку, але сїк — сїкла, кіт, міняти тощо.

Тобто желехівка засвідчила збережене в частині українських говірок важливе розрізнення м'якої й твердої вимови приголосних перед [і], яке є не вузькодіалектною особливістю, а має спільнослов'янське етимологічне коріння: «у цій рудї руді домішки», «я волїв не купляти цих волів», «вуж лїз серед ліз», «на цьому лисї лисі плями», «твій ніж довший, нїж мій», «потік тїк через тік» тощо[9].

Приклад уживання

	В тонкім флюїдї миготїнь Купаєть ся земля і море, Розчинюєть житє і смерть І родить ся добро та горе.
— Е. Гуцайло, Червоний Кобзар, 1914

Цей правопис мав як істотні переваги перед попередніми правописами, так і певні хиби; суперечливим було, зокрема, написання літери ї замість і на місці історичних ѣ та е, що мало сенс у західних діалектах та говірках Правобережжя, де зберігалося розрізнення твердих та м'яких зубних приголосних перед і, але створювало певні незручності для частини східних говірок, де таке розрізнення зникло.

І. Франко — радше як літератор, аніж як мовознавець — не сприйняв желехівки і спочатку протестував проти неї, та все-таки згодом він сам писав нею (після драгоманівки), коли активно співпрацював із Науковим товариством ім. Т.Шевченка та його виданнями, а в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» відзначив: «„Словар“ Желехівського, прийнявши фонетичний правопис, зробився основою пізнішої побіди фонетики в школі й урядах»[9]. Східноукраїнські письменники та вчені, як-от Б. Грінченко, поставилися до желехівки негативно. Проте західноукраїнська інтелігенція й широка громадськість сприйняли цей правопис досить прихильно.

Хоча в Наддніпрянській Україні популяризатором желехівки був Михайло Грушевський (у виданнях після революції 1905 року, головним чином в «Літературно-науковому віснику»), тут однак прийнялася «грінченківка» — правопис, змодифікований Борисом Грінченком і вживаний у «Словарі української мови»[10].

На желехівці засновані два сучасних письмових стандарти русинської мови:

• пряшівсько-русинського діалекту, який розробили Василь Ябур, Анна Плішкова і Кветослава Копорова.
• бачвансько-русинського діалекту, який розробляють: в Сербії Юліан Рамач, Гелена Медьєши та Михайло Фейса, а на території Угорщини — Михайло Капраль та Віра Ґіріц.

• Кулішівка

• Півторак Г. Желехівка // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови ; ред. В. М. Русанівський [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія, 2000. — ISBN 966-7492-07-9. — С. 646.
• Желехівка // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1959. — Т. 2, кн. 4 : Літери Ж — Й. — С. 439. — 1000 екз.