Історія Закарпаття

На землях Закарпаття люди селилися з глибокої давнини. Тут бували і численні варварські племена, і легіони Римської імперії, які на самому початку нашої ери створили провінцію Верхня Дакія, північна межа якої проходила по річці Сомеш. У V столітті тут утворився політичний центр гунів на чолі з легендарним вождем Аттілою. Під час Великого переселення народів у Закарпатті з'явилися гепіди, вандали, бургунди, остготи, лангобарди і слов'яни.

896 року почався перехід угорських кочових племен через Карпати у Середнє Подунав'я, освоєння якого тривало протягом X століття.

Однак, починаючи з XI та завершуючи XIII століттям, Закарпаття поступово увійшло до новоутвореної європейської держави — Угорського королівства і тут остаточно утвердилися угорські королі.

За часів татаро-монгольської навали 1241 року орди хана Батия перейшли Верецький перевал, захопили і зруйнували Мукачеве, Ужгород, Тячів і багато інших населених пунктів, проте влітку 1242 року вони відступили, і в країні почалося відродження життя.[1]

1254 року угорський король Бела IV на спустошені монголами землі Закарпаття запросив італійських і німецьких виноградарів і виноробів. Деякий час частина Закарпаття входила до складу Королівства Руського очолюваного Левом I, одруженого з дочкою Бели IV — Констанцією.

У XIV—XVI століттях приблизно дві третини Закарпаття було покриті лісами і гірськими пасовищами, населення гірських районів займалося полюванням, скотарством, рибальством, а в низинних районах — ще й хліборобством, виноградарством, садівництвом. У середньовіччя в цьому регіоні існували сотні дрібних феодальних володінь, що вели між собою практично безперервні міжусобні війни^{[джерело?]}, часто починали війни супроти сусідів. Часом виникали селянські повстання проти феодального гніту^{[джерело?]}.

Незважаючи на те, що між Закарпаттям та іншими українськими землями існували державні кордони, зв'язки між ними ніколи не припинялися. В XI—XII століттях на території Південно-Західної Русі, в тому числі і на Закарпатті, почала складатися русинська (у XX століттю українська) народність. У середині XVII століття один із польських діячів у листі до князя Юрія II Ракоці називав Мукачівщину « Україною»^{[джерело?]}.

Довгий час вся територія Закарпаття належала угорським правителям, але 1541 року центральною Угорщиною оволоділи турки, після чого вона була розділена, а Закарпаття також поділили на дві частини.

Згодом центральні і східні райони краю увійшли до Османської імперії, а західна частина потрапила під владу Габсбургів. Після 160-річного турецького панування, у кінці XVII століття вся територія Угорщини, зокрема і Закарпаття, перейшла під владу Габсбургів.

Угорське королівство під час правління Фердинанда I було розділене на три частини. На той час королівство ділилося на 35 комітатів, у тому числі Унґ, Береґ, Уґоча і Мармарош. У 1567 році Мармарош, належав Трансильванському князівству. В 1570 році в король Максиміліан II Габсбург підписав Шпаєрський трактат, за яким Янош Сигізмунд відмовлявся від угорського королівського титулу, але Семигород, і Мармарош були збережені за ним.

В 1597—1604 роки в так званій «Тринадцятирічній війні проти турків» комітат Мармарош, який тоді належав Трансільванії був майже повністю зруйнований. Війна була закінчена Житваторокським миром у 1606 році. У тому ж 1606 році був підписаний мир у Відні — між Рудольфом II і князем Іштваном Бочкаї — Бочкай отримав Трансільванію, Парціум, Уґоча та Береґ.

В 1620 році на з'їзді в Пожоні Фердинанд II обіцяв Габору Бетлену жупи Уґоча і Береґ додати до Трансільванії. Цей мирний договір був підтверджений Фердинандом II і Габором Бетленом в 1622 році.

В 1633 році Юрій I Ракоці князь Трансільванії і Фердинанд II Пряшівською угодою заклали Мукачівський замок і нерухомость на сім'ю Ракоці.

19 лютого 1642 році на Національних зборах в Алба-Юлія під час правління Юрія I Ракоці, його син Юрій II Ракоці був проголошений співправителем Трансильванського князівства. Він наслідував у батьківську спадщину титул князя з метою придбати польський престол. 17 січня Національна асамблея провела збори у Вишково. Притензії на польський престол закінчилися поразкою. Польські війська вторглися в Угорщину і наробили великий хаос та руйнації в Мукачеві, Берегові, Берегсентміклоші, дуже багатьох селах, серед населення. В 1670 році Ференц I Ракоці на чолі анти-Габсбурського повстання і подальшого його придушення з важкими втратами серед учасників, діяли і на Закарпаття. Багато людей були змушені переховуватися, придушення повстання привело до великої бідності і страждання серед населення.

В 1678 році почалося анти-Габсбурське повстання під проводом Імре Текелі. Леопольд I уклав в 1681 році перемир'я з нагоди звільнення князем Текелі 13 північно—західних комітатів Угорщини в тому числі комітатів Унґ, Береґ, Уґоча і Сатмар. В 1682 році в вдова Ференца Ракоці Ілона Зріні вийшла заміж за Імре Текелі. Тоді величезна спадщина Ракоці стала базою для боротьби за незалежність. В 1684 році війська Текелі зайняли замок в Ужгороді. 1688 року Ілона Зріні здала Мукачівський замок імперській армії. У 1699 році був укладений мир на Карловицькому конгресі, що призвело до заслання Імре Текелі і Ілони Зріні.

1646 року з ініціативи єпископа Василія (Тарасовича) укладена так звана Ужгородська унія: 63 священики засвідчили єдність із Католицькою Церквою. Ужгородська унія не відразу призвела до поліпшення відносин у церковній сфері; мукачівські єпископи втратили значимість і були зведені до ролі генеральних вікаріїв латинських архієпископів Егеру. Становище покращилося, коли за захист інтересів Греко-католицької церкви на Закарпатті взялася Марія Терезія. 1771 року на її вимогу папа Климент XIV унезалежнив мукачівську єпархію від Егеру. Друга половина XVII століття заслуговує на назву «золотого століття» в церковній історії Закарпаття. В особах єпископів М. Ольшавського (1742—1767), І. Брадача (11 травня 1768 — 4 липня 1772) і зокрема А. Бачинського (1772—1809) воно мало своїх найкращих церковних і культурних діячів. До того часу відносяться такі важливі події церковного життя: перенесення осідку єпархії до Ужгорода (1780) і створення там єпархіальної семінарії (1778), виділення нової Пряшівської єпархії(1816). Зазначені єпископи дбали про піднесення матеріального і освітнього стану духовенства і про народну освіту.

Герби «закарпатських» комітатів Угорщини: Береґ, Мармарош, Угоча, Унґ

Закарпаття. Етнографічна карта, складена Д. М. Вергуном.

Після поразки Австрії в австро-прусській війні 1866 року, було створено двоєдину державу — Австро-Угорщину.

1867 року в монархії Габсбургів був введений дуалізм, створено незалежне Угорське королівство, в якому мадяри отримали права повних господарів.

На відміну від австрійських Галичини і Буковини, які за конституцією 1867 складали окремі автономні області зі своїми сеймами (органами місцевого законодавства і самоврядування), Закарпаття безпосередньо входило до складу Угорського королівства. Територія Закарпаття входила до складу чотирьох комітатів Угорського королівства — Береґ, Мармарош, Унґ і Угоча.

На початку XX століття населені українцями області Закарпаття були бідним сільськогосподарським регіоном, де майже не було промисловості. У горах, де було мало орної землі, селяни пасли худобу на плоскогір'ях і рубали ліс. Йшла масова еміграція до Америки.

За не зовсім надійними даними офіційної угорської статистики, в 1910 році чисельність українського населення Закарпаття становила 472 тис. осіб.

Після розпаду Австро-Угорщини у 1918—1919 роках утворилася низка держав, зокрема й Чехо-Словаччина. Мирова Конференція в Парижі санкціонувала передачу Закарпаття Чехословаччині в Сен-Жерменському договорі (10. 9. 1919), де рівночасно ґарантувався автономний статус Закарпаття.

У 1918—1919 роках територію Закарпаття окупували чехословацька та румунська армії, а у травні 1919 збори в Ужгороді проголосили рішення увійти до складу Чехо-Словаччини. 4 червня 1920 року за Сен-Жерменським договором під назвою «Підкарпатська Русь» (чеськ. Země Podkarpatoruská, з вересня 1938 року чеськ. Země Zakarpatskoukrajinská) увійшла до складу Чехо-Словаччини. За Чехо-Словаччини територію було розділено на 14 районів — Берегове, Великий Березний, Виноградів, Іршава, Міжгір'я, Мукачеве, Мукачево-село, Перечин, Рахів, Свалява, Тячів, Ужгород, Ужгород-село, Хуст.

Після ліквідації незалежності Чехо-Словаччини 15 березня 1939 року в Закарпатті було проголошено незалежну державу — Карпатську Україну. Президентом нової держави став Августин Волошин. 18 березня 1939 року в Закарпаття було введено угорські війська, незалежність було ліквідовано, а територію анексувала Угорщина. Після окупації краю Червоною армією в жовтні 1944 року на Закарпатті було створено перехідне державне утворення Закарпатська Україна за сприяння радянської військової адміністрації. Спершу формально існувало у складі Чехословацької Республіки, а у 1945 за мирним договором між ЧСР й СРСР стало частиною Радянської України[2]. Перший З'їзд народних комітетів Закарпатської України прийняв постанову «про возз'єднання з Радянською Україною».

29 червня 1945 року в Москві було підписано угоду про входження колишньої Підкарпатської Русі до складу УРСР (угода 186/1946 Sb. Чехословацького законника). Угода була остаточно ратифікована чехословацьким парламентом 22 листопада 1945 року. Крім того, Чехословаччина погодилася передати СРСР близько 250 км² території в околицях Чопа — Селменець (Батфа, Галоч, Малі Селменці, Паладь-Комарівці, Палло, Ратівці, Соломоново, Сюрте, Тисаашвань, Тийглаш, Чоп), які не були частиною Підкарпатської Русі, а були частиною словацького Земпліна (Велькекапушанського і Кральовскіхлмецького районів). 22 січня 1946 Указом Президії Верховної ради СРСР на приєднаних землях була створена Закарпатська область УРСР проти волі корінних народів. 4 квітня 1946 село Лекаровце (словац. Lekárovce) було передане Чехословаччині зі складу Закарпатської області, і на цьому обмін територіями закінчився.

• Закарпатські грамоти

• Михайло Грушевський. Історія України-Русі.
• Грушевський Михайло. Ілюстрована історія Україна. — К.: МП «Левада», 1995. — 687 с.
• Полонська-Василенко Н. Історія України.
• Крип'якевич І. П. Історія України
• Mark von Hagen. Does Ukraine Have a History? — Slavic Review, Vol. 54, No. 3 (Autumn, 1995), pp. 658—673.
• Paul Robert Magocsi. A History of Ukraine. — Toronto: University of Toronto Press (1996) ISBN 0-8020-0830-5.
• Bidermann Н. J. Die ungarischen Ruthenen, I—II. Інсбрук 1862, 1867;
• Свєнціцький І. Матеріали з історії відродження Карпатської Русі. Л. 1906;
• Пачовський В. Іст. Підкарп. Русі, І—II. Ужгород 1920—22;
• Вірчак В. Літ. стремління Підкарп. Русі. Ужгород 1921, 2 вид. 1937;
• Гаджеґа В. Додатка до іст. русинів І руських церков … Ужгород 1922—36;
• Král J. Podkarpatská Rus. Прага 1924;
• Кондратович І. Іст. Підкарп. Русі. Ужгород 1930;
• Волощук М. М. Русь в Угорському королівстві ….. Івано-Франківськ 2014.
• Martel R. La Ruthénie subcarpathique. Париж 1935;
• Kubijovyč V. Pastýřský život v Podkarpatské Rusi, I—II. Братислава 1935;
• Мицюк О. Нариси з соц.-госп. іст. Підкарп. Русі, І—II. Прага 1936—38;
• Mousset J. Les villes de la Russie subcarpathique. Париж 1938;
• Dami A. La Ruthenie subcarpathique. Женева 1944;
• Sthephan A. From Carpatho-Ruthenia to Carpatho-Ukraine. Нью-Йорк 1954;
• Анучин В. Географія Радянського Закарпаття. П. 1956;
• Markus V. L'incorporation de l'Ukraine subcarpathique à l'Ukraine soviétique 1944—1945. Лювен, 1956.
• Історичні описи районів Закарпаття
• Petr Štěpánek. Podkarpatská Rus v letech 1919—1939. Náchod: Konting, 2008. 168 s. ISBN 978-80-9033-082-5.
• Нариси істрії Закарпаття. Том І.- Ужгород: Госпрозрахунковий редакційно-видавничий відділ Закарпатського обласного управління по пресі, 1993. - 436 с.:іл. ISBN 5-7707-3585-6

• Українські сторінки. Історія національного руху України 1800—1920 рр..
• Книжки з Історії України
• А. Дикий неизвращенная история Украині-Руси. Нью-Йорк, 1960—1961 pp.
• Борисковський П. Й. Людина кам'яної доби на Украïні, К., 1940; Палеоліт України, М-Л., 1953; Найдавніше минуле людства, М.-Л. Від. «Українська національна держава»
• Історія Україна (укр.)