Історія ісламу

661-680 роки — правління Муавія, що посідає місце неспроможних синів Алі. Дамаск стає столицею. Відновлення адміністрації, фінансів й оподаткування. Напади на Візантію (із 667 року). На Сході здобувають Кабул, Бухару і Самарканд.

680-683 роки — правління Язіда І, що перемагає Хусейна, сина Алі та його прибічників під Кербелою (10 жовтня 680 року — Страсний день шиїтів), яка стає місцем паломництва шиїтів.

685-705 роки — правління Абд аль-Маліка, що після придушення шиїтського та хариджитського повстань і ліквідації супротивників халіфату в Мецці знову відновлює єдність держави. Забезпечує панування в Північній Африці (здобуття Карфагена 698 року). Запровадження арабських грошей.

705-715 роки — правління Валіда І, за якого династія Омейядів здобуває найбільші досягнення: здобуття Трансоксанії, землі індусів та Іспанії. Тарік долає Гібралтарську протоку (Джебель-аль-Тарік) і знищує військо вестготів.

718 рік — невдала облога Константинополя.

732 рік — битва між Туром і Пуатьє зупиняє подальше просування арабів на Заході. Суспільна й економічна криза, яка виникає у зв'язку з податковим зрівнюванням навернених неарабів з арабами, повстання шиїтів і хариджитів, а також розлад між Омейядами і Аббасидами призводять до краху імперії Омейядів.

750 рік — Мерван ІІ (правив у 744-750 роках) зазнає нищівної поразки в битві на Забі (притока Тигру. Кривавої лазні, влаштованої для Омейядів, що вижили, уникає лише Абд ар Рахман I, який в Іспанії засновує у 756 році Кордовський емірат Омейядів.

Арабська світова держава об'єднувала народи найрізноманітнішого походження і релігії. Попри ці особливості, завдяки релігії (іслам) і арабській мові, яка усюди стає панівною, оскільки Коран не дозволяється перекладати, швидко утворюється єдина арабська культура. Підкорені народи не навертаються і не примушуються до прийняття ісламу, а лише оподатковуються. Згодом виникають суперечки між пануючою арабською військовою кастою (лише військова служба, звільнення від податків) і підданими. Рівноправність, якої вимагає неарабська частина населення, згодом доводиться забезпечити.

750-754 роки — правління першого аббасидського халіфа Абу ль Аббаса, який помер 754 року.

754-775 роки — правління Аль Мансура (Переможця) — власне, засновника династії Аббасидів, котрий створює основу нової держави за допомогою перського допоміжного війська і у 762 році засновує столицю Багдад. Домінування арабів закінчується, керівництво переходить до персів: запровадження перського придворного церемоніалу, державою керують візирі, реорганізація адміністрації за перським і візантійським зразками. Халіф, оточений своїм почтом, стає недосяжним для громадськості.

Розквіт халіфату за правління у 786-809 роках Гаруна аль Рашида (відомого з «Тисячі й однієї ночі»). Незважаючи на переможну боротьбу проти Візантії, починається політичний занепад держави: 788 року в Марокко стає самостійною династія Ідрісидів, 801 року у Кайруані династія Аглабідів. По смерті Гаруна державі загрожує розпад у зв'язку з боротьбою між його синами.

Аббасидський халіфат у 820 році серед тодішніх держав та імперій.

У IX столітті внутрішній розбрат, шиїтські повстання, вивищення самостійних династій (Тахіриди в Хорасані) стають причиною позбавлення влади халіфа, який обмежується саном духовного глави всіх правовірних, тоді як вже наприклад з 936 року правління державою перебуває в руках Амір аль Умара (старшого еміра). Володарі незалежних династій невдовзі привласнюють цей титул собі.

У 940-1256 роках халіфат Аббасидів не має політичного значення.

1256 рік — вторгнення монголів до Персії.

1258 рік — здобуття і розорення Багдада монголами.

Незважаючи на великі зовнішньополітичні успіхи (панування в Середземномор'ї до XI-го століття включно, завоювання в XI-му столітті Індії), починається відокремлений розвиток релігійних сект, політичних й етнічних сфер (держави під владою власних династій з деспотичною формою правління). Вирішальним для всіх держав є просочування тюрків з VIII століття, які в IX столітті при всіх ісламських дворах утворюють двірську гвардію. Їхні ватажки стають намісниками, здобувають владу. Гхаснавіди в Афганістані утворюють першу тюркську династію (962-1186 роки). Іслам зазнає втрат через Реконкісту в Іспанії та на Сицилії.

В ісламських центрах культури (Багдад, Дамаск, Каїр, Мекка, Самарканд) араби поєднують орієнтальні й елліністичні знання, і це становить підґрунтя для ісламської науки, яка в IX та в Х століттях досягає свого апогею і — передусім в Іспанії — чинить вплив на християнський Захід.

Інтер'єр Альгамбри, де конструкції прикрашені арабесками, Гранада, Іспанія.

Іспанія переживає велике піднесення за династії Омейядів (755-1031 роки). Найвизначнішим правителем є Абд Ар Рахман III (правив у 912-961 роках), який відновлює центральну владу емірату в боротьбі проти знаті й у 929 році стає халіфом. Після того, як за правління у 977-1002 роках Аль Мансура (Мухаммад ібн Абу Амір), ним відновлюється арабське панування над усією Іспанією, незабаром починається тронний розбрат (1008-1031 роки), через який Андалусія розпадається на удільні держави (період удільних князів — Reyes de Teijas, що тривав у 1031-1086 роках). Проти Альфонса VII Кастильського, котрий знову починає християнський наступ, до країни закликаються берберські Альморавіди (правили в Іспанії в 1086-1147 роках), на зміну яким приходять Альмохади (правили в 1150-1250 роках).

Гранадський емірат (1246-1492 роки) — залишок маврської держави — закінчує своє існування із завоюванням Гранади Кастилією.

Велика мечеть Кайруану, також відома як Акба, була заснована 670 року і є найстарішою мечеттю Магрибу, Кайруан, Туніс.

Близько 800 року виникають три великі династії: Ростеміди з Тахерта, Ідрісіди з Феса (808-930 роки) та Аглабіди з Кайруана (801-909 роки). Усі вони гинуть від Фатімідів (909-972 роки), котрі, як нащадки дочки пророка Фатіми та її чоловіка Алі, претендують на панування над правовірними і швидко здобувають Єгипет у 969 році. В Іфрікії спершу панують як намісники Фатімідів Зіріди (972-1167 роки), які, однак, стають самостійними у 1041 році.

В ХІ столітті Північна Африка й Іспанія опиняються під пануванням Альморавідів у 1061-1163 роках, владу яких ліквідують Альмохади (правлячи в Північній Африці у 1147-1269 роках) на чолі з Абд аль Мурміном, найвизначнішим мусульманським правителем Північної Африки. Держава Альмохадів гине від християн й арабських нападів.

Мечеть Аль-Хакім, Каїр, Єгипет

Після династій Тулунідів (868-905 роки) та Іхсидідів (935-969 роки) Єгиптом правлять Фатіміди (969-1171 роки), які більше не визнають владу халіфів Аббасидів (тобто стають антихаліфами). Їхнє панування змінюється династією Аюбідів (1171-1250 роки), засновник якої курд Саладін (Салад-Дін) перемагає короля Єрусалима під Хаттіною у 1187 році. У наступний період стає впливовою тюркська мамелюцька гвардія. Вона у 1260 році дає відсіч нападам монголів на Єгипет.

У Північній Месопотамії панують Хамданіди з Мосула й Алеппо (890-1003 роки), в той час як Саманіди (819-999 роки) панують у Трансоксанії спершу як намісники Тахірідів, а з 875 року незалежно від Тахірідів. Найбільша держава утворюється з Буїдів (932-1055 роки). У них відбувається становлення політичної самосвідомості іранців. З 945 року Буїди, як найвищі чиновники (Амір аль Умара), перебувають у Багдаді й зосереджують всю владу.

Політичне керівництво ісламським світом у наступний період беруть на себе турки, а найвизначнішим державним утворенням стає держава Великих Сельджуків.