Велика Цвіля

Є історичні відомості і перекази про те, що церква, яка стояла в центрі села, була спалена разом з жителями Великої Цвілі під час набігу кримських татар в 1652 році[4]. Цікаво, що сучасна великоцвілянська Вознесенська церква — пам'ятка архітектури XVII століття — була побудована в 1761 році уніатами, як каплиця на кладовищі і в 1762 році освячена радомишльським митрополитом Філістатом. В 1794 році храм відібрали православні, проте молилися там 2023 православних та 113 католиків[5]. Тобто у XVIII столітті в Цвілі мешкало щонайменше 2136 мешканців!

З початку XIX століття Велика Цвіля входила до складу Ново-Звягельського ключа Новоград-Волинського повіту Волинської губернії і належала генерал-поручику російської армії Касперу Любомирському. У 1805 році його дочка Маріана (за хрещенням Марія Федорівна) подарувала всі свої маєтності, у тому числі на Велику Цвілю, генералу Федору Петровичу Уварову, майбутньому герою Вітчизняної війни 1812 року. Цей запис був підтверджений рескриптом імператора Олександра I у наступному році[6]. Пізніше Новий Звягель разом з ключем дістався генерал-майору Степану Івановичу Уварову — при Бородині він був прапорщиком лейб-гренадерського полку[7].

Деякі дослідники стверджують, що «після війни 1812 року ця територія була пожалувана графу С. А. Уварову», можливо плутаючи першого володаря Звягельщини з одним з його численних нащадків Сергієм Аполлоновичем Уваровим (1847–1900) — почесним громадянином Новограда-Волинського, який дійсно зробив багато для процвітання краю[8]. Граф організовував експедиції, які підготували дані про природні умови та ресурси по всій території земель, за його вказівкою були розроблені схеми лісорозробок, нарізані шляхи і навіть прокладені в хащах вузькоколійки для доставки деревини. В 1892 році ним розпочато будівництво шосейного шляху від Ємільчиного до Новограда-Волинського. Ця дорога, завершена вже після смерті графа, існує й досі, тепер асфальтована[9].

22 жовтня 1885 року в селі при Вознесенській церкві відкрилася однокласна церковно-парафіяльна школа. У 1886 році в ній було 48 учнів, з них 43 хлопчики і 5 дівчаток. Першою вчителькою була дочка Новоград-Волинського диякона Людмила[10].

У 1906 році село Сербівської волості Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. Відстань від повітового міста 30 верст, від волості 8. Дворів 134, мешканців 1090[11].

Про події 1917 року в Петербурзі поліщуки і не знали. Радянську окупацію в селі було встановлено у січні 1918 року. У травні 1919 року було організовано комітет бідноти[12].

В квітні 1920 року район звільнили об'єднані польсько-українські збройні сили. Це місце стало опорним пунктом на правому березі Случі. 5 червня 1920 року 1-а кінна армія червоних сильним ударом на вузькому фронті прорвала фронт і 7 червня оволоділа в глибокому тилу ворога Житомиром. В ході запеклих боїв 4-а кавалерійська дивізія Першої кінної 27 червня увійшла в Новоград-Волинський[13]. Розпочалася радянська доба в історії села.

З 1921 року в радянській Україні починається відбудова народного господарства. Створюються партійні осередки КП(б)У. Перше Товариство спільної обробки землі (ТСОЗ) було створене у Ємільчиному. Згодом воно переросло у колгосп. У 1929 році дійшла черга і до Великої Цвілі — тут організовано перший колгосп. Першим головою колгоспу був Омелянчук Терешко Лукашович. Масова колективізація великоцвілян розпочалася в 1932 році. Непокірних назвали куркулями, а значить і «ворогами народу». За колективізацією прийшов голодомор — страшна сторінка історії села. Ось тільки деякі спогади очевидців[14]:

«Вимирали цілими сім'ями люди падали, як мухи. Одного разу я зайшла до сім'ї, де на долівці лежало порубане на куски м'ясо дівчинки. Ой, як важко це згадувати... діти пухли від голоду. Ледве дотягували до весни, аби в полі щавлю наскубати і тут же його поїсти. А коли вже десь колоски повилазили, то видовбували з них зернятка, а сил все одно не додавалось. Ледве ноги переставляли додому і впадали в сон як мертві...»

Подібних спогадів у селі можна було почути немало. А у 1937–1938 роках 153 мешканці Великої Цвілі були заарештовані і розстріляні як «вороги народу»[15].

Перед німецько-радянською війною в селі налічувалось 448 дворів, з кількістю населення 1200 чоловік. Селяни були об'єднані в три колгоспи: «Імені 17-го партз'їзду» на Майдані, «Прогрес» в Цвілі і «Імені Дзержинського» на хуторі Чорна. Колгоспи являли собою економічно слабо розвинені господарства: основною тягловою силою були коні та воли, врожаї становили 4—5 центнерів з гектару зернових, 60—80 центнерів картоплі, 2—3 — льону[4]. Проте, серед окремих бригад і ланок були і зачинателі стаханівського руху. Зокрема Хотина Йосипівна Мельник за високі врожаї льону в 1940 році була учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.

В цей час в селі діяли будинок культури і бібліотека. Всі діти шкільного віку навчались у семирічній школі. В 1939 році в ній навчалося 150 учнів. Поліпшилося і медичне обслуговування населення[12].

З початком німецько-радянської війни в лави РСЧА були призвані 120 великоцвілян.

Партизани Житомирського з'єднання Сабурова форсують річку Уборть.

Село було захоплене німцями 8 липня 1941 року. З перших днів окупації почалися переслідування, арешти, вбивства мирних людей. Нацисти грабували худобу, хліб, майно. З перших же днів окупації цвільчани потяглися в ліси поряд села — були створені декілька невеликих партизанських груп. Більшість з них влилася в партизанський загін Грабчака (псевдонім «Буйний»), який сформувався на базі новоград-волинського підпілля. Всього пішло у партизани 74 чоловіки. Однією з перших зв'язкових була Марія Валер'янівна Ларькова, яка загинула в 1942 році від руки зрадника. Активним розвідником у партизанському загоні був 14-річний Давид Колобчук, який загинув у Шацьких лісах в бою з нацистами. За мужність і героїзм Давида Трохимович Колобчука було посмертно нагороджено орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. Після війни піонерська дружина Великоцвілянської школи носила ім'я юного героя[16].

Наприкінці 1942 — початку 1943 року місцевість на північ від Новоград-Волинського перетворюється в «партизанський край» — зону дій Житомирського партизанського з'єднання Маликова, яке нараховувало на початок 1943 року понад 4,5 тисяч партизанів[17]. Місцеві мешканці чим могли допомагали партизанам. 12 квітня 1943 року в помсту за допомогу партизанам Велика Цвіля була спалена німцями дотла. 39 сільчан розстріляні в своїх домівках, а 149 молодих людей було забрано до Німеччини. Дивом вдалося врятуватися тій частині жителів, що були загнані в школу і підпалені[15].

Д. Коротченко виступає на нараді командного складу Житомирського з'єднання.

Наприкінці травня 1943 року в розташуванні з'єднання Сабурова на річці Уборть відбулася історична нарада керівників партизанських з'єднань України в якій брали участь секретар ЦК КП(б)У Д. С. Коротченко, командири партизанських з'єднань О. М. Сабуров, С. А. Ковпак, Ф. О. Федоров, С. Ф. Маликов, В. А. Бегма, Я. І. Мельник, І. Я. Шушпанов та інші[18]. Значна частина партизанських загонів, у тому числі з'єднання Ковпака, прямувала на місце зустрічі через Цвілю. І хоча офіційних даних про перебування Сидора Артемовича у Великій Цвілі немає, очевидці згадують, що в травні штаб Ковпака проходив через село. При цьому «Ковпак їхав центральною вулицею у бричці в супроводі взводу кінних автоматників»[19].

Літом 1943 року район в чотирикутнику Новоград-Волинський — Коростень — Київ — Житомир перетворився в «партизанський край»[20].

Із звіту з'єднання партизанських загонів Житомирської області Центральному комітетові КП(б)У про звірства і злодіяння нацистських загарбників в період до 1 травня 1943 року[21]:

«Німецькі окупанти знищують населення області, грабують майно, спалюють села, вивозять на каторгу в Німеччину молодь і працездатне населення. Фашисти влаштовують криваві розправи над мирним населенням за свої невдачі у боротьбі з партизанами. У Городницькому районі німці спалили 6 сіл із загальною кількістю 1700 дворів. Тільки у селі Велика Цвіля спалено 523 двори.... У квітні 1943 року німці вивезли все працездатне населення сіл Ходурки, Карпилівка, Велика Цвіля, Хутір Адамів, Дубники Городницького району. Ці села німці спалили. У містах Житомирі, Новограді-Волинському, Коростені і Овручі на площах збудовано шибениці. Тут німці вішають усіх, хто винний у недодержанні німецького режиму або запідозрений у неблагонадійності.»

3 січня 1944 року Велика Цвіля була звільнена військами 1-го Українського фронту[22].

20 квітня 1948 року колгоспники обрали головою колгоспу Сергія Микитовича Сербіна. Колишній партизан, він зробив великий внесок у відбудову села. За короткий час, у важких умовах при відсутності техніки на згарищах було збудовано основні будівлі колгоспу та житло для колгоспників. Відбудували млин. Згодом, село прикрасив будинок культури з бібліотекою.

В 50-х — 60-х роках були побудовані типові приміщення тваринницьких ферм, зерносховище на 35 тисяч центнерів, автотракторна, ремонтна майстерня, пилорама та інші допоміжні підприємства. Колгосп став найкрупнішим господарством у Ємільчинському районі. Він об'єднав три сільських ради і дев'ять населених пунктів. В господарстві було 10 тисяч гектарів землі, з них орної 4323, чотири тваринницькі ферми в яких розміщалось 3400 голів худоби, у тому числі 1138 корів. Обслуговувала колгосп тракторна бригада, яка налічувала 48 вантажівок, 50 тракторів різних марок, 46 комбайнів різних видів.

На території колгоспу проживало 3300 чоловік населення. Щорічно господарство вирощувало зернових на площі 2300 га, картоплі — 456 га, льону — 462 га. Капіталовкладення господарства становили 3 мільйони 165 тисяч рублів.

В колгоспі працювала знатна ланкова Лідія Спиридонівна Сербін — Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради СРСР 7-го та 8-го скликання, делегат 24-го з'їзду КПРС, прославлена майстриня високих врожаїв, льону (збирала 10—15 центнерів з гектару) та картоплі (250—300 центнерів з га). В 1974 році Людмила Спирідонівна стала ініціатором будівництва в Цвілі нової середньої школи на 640 учнів[10].

12 квітня 1985 року за ініціативи місцевого вчителя фізкультури Миколи Романовича Жилюка, у Великоцвілянській школі відкрився «Музей хліба».

Подивитися в музеї є на що: це колекція національних хлібів усіх 15 республік колишнього СРСР, колекція жорен, у якій є і звичайні кам'яні, й унікальні, які Жилюк привіз від тещі із Сумщини (вони мають насічки, які лущать зерно і відсіюють висівки), і механізовані, так звані «німецькі», що виробляли борошно високого ґатунку, які лишилися від німецьких колоністів, екзотичні дубові жорна, які виготовляли поліщуки, не маючи потрібного каменю. В музеї є діюча триметрова модель вітряка, яку змайстрував випускник школи Сергій Логвинюк, та дерев'яні фігурки хліборобів — творіння сільського однорукого умільця (нині вже покійного) Тихона Романчука. Віялка і млинок, ступа і товкач. Навіть ярмо для волів з дерев'яним плугом — все це збереглося для історії великоцвілян.

Є унікальні експонати, наприклад, домашній млин з металевим редуктором. «Позичали» його у жителя з Тайок Майструка Талимова навіть партизани Ковпака. Потім повернули… Загалом тут експонується та зберігається близько чотирьох тисяч предметів та документів[23].

Криниця совісті.

10 червня 1988 року в центрі села було відкрито перший у Радянському Союзі пам'ятник жертвам більшовицького терору «Криницю Совісті». Пам'ятник був споруджений тим же Миколою Жилюком і учнями школи. Активно допомагав місцевим ентузіастам письменник і краєзнавець Олексій Євменович Опанасюк. І хоча поява «Криниці» збіглася в часі з агонією комуністичної влади, це не врятувало творців пам'ятника від гонінь «органів»[23].

У 1990 році, вийшла в світ повість Олексія Опанасюка «Зникали у відомому напрямку» — твір у монологах на документальній основі присвячена голоду 1933 року і сталінським репресіям 1937 року на Цвілянщині і на Житомирщині в цілому[24]. А невдовзі, 2 березня 1990 року, на Українському телебаченні відбулася прем'єра документального фільму «Криниця вдовиних сліз», знятого на основі повісті за сценарієм Аркадія Музичука Студією «Укртелефільм» ТВО «Вежа» молодим режисером Володимиром Кузнецовим і оператором Миколою Марковським, у якому автори, використовуючи кінематографічні образи (через копання нової криниці, сином репресованого, як докопування сучасників до істини), показали весь жах тих репресивних часів, знищення простих селян, за їхні вільні висловлювання. Фінальний кадр фільму показує корбу, на яку намотується ланцюг, на кінці якого немає відра з чистою криничною водою правди. А невидима рука продовжує шалено крутити корбу і обірваний ланцюг починає бити бити кінцем об дерев'яну кришку колодязя. Цей звук лунає наче постріли, нагадуючи нам, що репресії ще не завершились. І Микола Жилюк в кадрі говорить: « — Я боюсь що завтра можу стати наступною жертвою, і ви теж, що знімаєте цей фільм… і всі ми, хто причетний до „Криниці совісті“. У великій Цвілі було репресовано і розстріляно понад 90 великоцвілян пострілами в потилицю…»[25].

В ушанування пам'яті спаленого в 1943 році села і загиблих в часи німецько-радянської війни односельців у Великій Цвілі споруджено монумент «Пам'яті по спаленому селу». Скульптурна композиція — фігура старого, що схрестив у відчайдушному пориві руки, оточена полум'ям, символізує тугу українського народу за своїми безневинно загубленими батьками.