Голокост у Білорусі

Чим далі на схід проживало єврейське населення, тим більшу його частку було евакуйовано і врятовано від окупації. Молоді чоловіки були призвані в Червону армію. З приєднаних до СРСР після 1939 року західних територій, де проживало понад 2 мільйони євреїв[5], зуміли евакуюватися не більш ніж 100 000. На території Білорусі, відібраній у Польщі в 1939 році, яку німці зайняли вже до кінця червня 1941 року, проживало трохи більше за 130 тисяч євреїв, з яких встигли евакуюватися 14-15 тисяч. На території Білорусі, зайнятій німцями до середини липня, проживало ще від 105 до 110 тис. євреїв, з яких встигли виїхати на схід 45-48 тисяч. У період другої хвилі евакуації, з середини липня до кінця серпня 1941 року, вдалося вивезти 80 тисяч євреїв зі 125 тисяч, що залишалися на неокупованій на той час території Білорусі.[6].

За приблизними підрахунками, з районів, захоплених німцями до кінця червня 1941 року, було евакуйовано всього близько 11 % євреїв; з районів, окупованих до середини липня 1941, — від 43 до 44 %, а зі східної частини республіки врятувалося близько 63-64 %[7].

Шанси на евакуацію визначалися місцем проживання (наприклад, близькістю залізниці), швидкістю просування німецької армії на схід і пріоритетами радянських органів у політиці евакуації. В іменних списках, складених у Центральному довідковому бюро у Бугуруслані (Оренбурзька область, РРФСР), у жовтні-листопаді 1941 року було зареєстровано 222 тисячі євреїв-біженців з Білоруської РСР.

Адміністративний поділ Білорусі в добу окупації

Періодизація Голокосту у Білорусі збігається з періодизацією Голокосту на території СРСР з тим уточненням, що Білорусь було відвойовано в липні 1944 року.

Ілля Альтман виділяє такі етапи у здійсненні Голокосту на території СРСР[2]:

1. 22 червня 1941 року (напад на СРСР) — січень 1942 року (Ванзейська конференція).
2. лютий 1942 року — осінь 1943 року (ліквідація гетто і трудових таборів в німецьких зонах окупації).
3. зима 1943/1944 років — осінь 1944 року (переведення вцілілих євреїв у концтабори. У той самий час відбувається повне відвоювання окупованої території СРСР[8]).

Генеральна округа Білорусь

Іцхак Арад розглядає три етапи з такими інтервалами:[9]

1. 22 червня 1941 року (напад на СРСР) — лютий 1942 року. За цей час знищено більшість євреїв Литви, Латвії, Естонії, Молдови, майже всі євреї Східної Білорусі, Східної України та зайнятих німцями районів РРФСР.
2. весна 1942 року — грудень 1942 року. Знищено більшість євреїв Західної України і Білорусі, а також південних районів РРФСР, окупованих влітку 1942 року.
3. січень 1943 року — кінець літа 1944 року. Знищення залишених євреїв на окупованих територіях перед відступом німців.

Територія Білорусі виявилася поділеною на такі зони:[10][11]

• Тил групи армій «Центр». Сюди увійшли Вітебська, Могильовська, значна частина Гомельської, східні райони Мінської і кілька районів Поліської області.
• Генеральна округа Білорусь райхскомісаріату Остланд — близько третини БРСР.
• Частина райхскомісаріату Україна (генеральна округа Волинь-Поділля і генеральна округа Житомир): південь Берестейської області, велика частина Гомельської та частина Пінської і Поліської областей.
• Часткове включення до складу Третього Райху у формі Білостоцької округи: вся Білостоцька і частина Гродненської області.
• Невелику ділянку на північному заході було включено в Генеральну округу Литва.

У першій зоні діяла військова влада, а в решті переслідуванням і знищенням євреїв займалася цивільна окупаційна адміністрація[12]. Генеральну округу Білорусь було поділено на 10 округ (нім. Gebiet), на чолі яких стояли гебітскомісари[13]. Повноваження від військової влади до цивільної на території генеральної округи Білорусь було передано 1 вересня 1941[14]

Доктор історичних наук Олег Романько пише також про третю гілку влади — поліційну, яка підпорядковувалася райхсфюреру СС Генріху Гіммлеру. На території райхскомісаріату Остланд він призначав Головного фюрера СС і поліції (нім. Hohere SS-und Polizeifuhrer; HSSPf, трансліт. скорочено). У Генеральній окрузі Білорусь було створено апарат фюрера СС і поліції генеральної округи Білорусь (нім. SSPfWeissruthenien), якому підлягали начальник поліції безпеки і СД (нім. Kommandeur der Sicherheitspolizei und SD Weissruthenien) та начальник поліції порядку (нім. Kommandeur der Ordnungspolizei Weissruthenien). У рамках генеральної округи було створено шість поліційних округів, які були дещо більші за округи цивільної адміністрації: Ліда-Новогрудок; Слонім; Барановичі-Ганцевичі; Вілейка; Глибоке; Мінськ-Слуцьк[15]. Саме ці структури були основними виконавцями акцій знищення в зоні відповідальності цивільної влади.

Масові вбивства євреїв на окупованих територіях йшли зі сходу на захід в цілях «очищення тилів» групи армій «Центр». У західній частині йшла ізоляція євреїв від місцевого населення. Частину вбивали відразу, а решту заганяли у спеціально виділені для проживання євреїв місця — гетто. Для євреїв вводилися спеціальні розпізнавальні знаки — нашивки жовтого кольору, які необхідно було носити на одязі спереду і ззаду[16].

Більшу частину євреїв Білорусі було вбито в 1941 — першій половині 1942 року головним чином у східній частині республіки[17].

У багатьох населених пунктах вбивства євреїв почалися у перші ж дні після приходу німців. Вже 28 червня у Білостоці було вбито 2 000 євреїв, а через декілька днів — ще кілька тисяч[18]. 10 липня у Бресті-Литовському було розстріляно, за різними даними, від 5 до 10 000 євреїв. З 5 по 7 серпня у Пінську було вбито 10 000 євреїв[9][19].

14-15 серпня райхсфюрер СС Генріх Гіммлер відвідав Мінськ, де особисто спостерігав за показовим розстрілом 100 ув'язнених мінського гетто[20][21].

До початку зими було вбито понад 50 000 осіб. У перші місяці окупації було винищено також більшість євреїв Вітебська, Гомелі, Бобруйська і Могильова. Зокрема, 8 жовтня ліквідовано Вітебське гетто, убито 16 000 євреїв[22]. 30 жовтня солдати вермахту розстріляли 4 500 євреїв у Несвізькому гетто[23]. 8 грудня 1941 року з 7 000 євреїв, що жили в Новогрудку, було вбито 4,5 тисячі[9]. Під кінець 1941 року повністю знищено євреїв із тридцяти п'яти великих гетто[24].

З 1 по 31 січня 1942 року у Білорусі айнзацкоманди розстріляли 33 210 євреїв. На тій частині окупованої території, яка перебувала під контролем цивільної влади Генеральної округи Білорусь, наприкінці січня залишилося в живих 139 000 євреїв[25].

Влітку і восени 1942 року нацисти приступили до акцій ліквідації гетто Західної Білорусі. Було знищено євреїв Міра, Клецька, Ляховичів, Несвіжа, Косова і багатьох інших місць[26]. 17 липня 1942 року були вбиті всі 1137 євреїв гетто селища Городея[27].

31 липня 1942 генеральний комісар Вільгельм Кубе доповів райхскомісару Остланда Гінріху Льозе, що «за останні десять тижнів у Білорусі ліквідовано близько 55 000 євреїв. У Мінській області євреї знищені повністю »[28].

15—18 жовтня 1942 року було знищено Брестське гетто, врятувалися всього 19 осіб[29]. 28 жовтня було знищено Пінське гетто, вбито близько 17 000 євреїв.

За деякими відомостями, німці планували переселити на місце знищених євреїв голландських фермерів, проте справа, найімовірніше, обмежилася ознайомчим візитом і промовою генерального комісара Кубе перед представниками місії в 1942 році[30][31].

8 лютого 1943 було ліквідовано Слуцьке гетто[32]. До 12 березня було повністю знищено єврейське населення Гродна — більш ніж 25 тисяч осіб[33].

21 червня 1943 райхсфюрер СС Генріх Гімлер підписав секретний наказ про ліквідацію з 1 серпня всіх гетто в райхскамісаріаті Остланд і переведення всіх євреїв, що залишилися в живих, у концентраційні табори[34]. 16-20 серпня вбито останніх в'язнів Білостоцького гетто[19]. Під кінець літа ліквідовано останні гетто в Західній Білорусі — у містах Глибоке і Ліда[24].

7 серпня 1943 в новогрудському гетто розстріляно всіх ув'язнених дітей і частину дорослих. Живими залишилися тільки родини фахівців, вивезені в будівлю суду і майстерні по вулиці Корелицькій. Їх було вбито в лютому 1944 року[35].

До кінця літа 1943 року в усіх разом узятих гетто Білорусі залишалося близько 30 000 євреїв[36]. Євреї Бобруйська, що залишилися в живих, були вбиті у вересні 1943 року[24]. 21 жовтня 1943 почався останній погром у мінському гетто. Всіх його жителів було винищено, до визволення Мінська від нацистів дожили всього 13 осіб[37]. 17 грудня було ліквідовано гетто у Барановичах (вбито 3 000 осіб, інших переведено в концтабори)[38].

Вже з весни 1942 року за наказом Гіммлера почалися роботи з приховування слідів масових вбивств, які тривали до самого кінця окупації[39]. Зокрема, у першій половині 1944 року під час операцій «Метеозведення» було організовано спалення раніше похованих трупів убитих[40].

Всі євреї на окупованій території були зобов'язані зареєструватися у місцевих органах влади. Також євреї повинні були носити відмітні знаки — так звані «латки». Найчастіше це були різної форми клаптики тканини або шестикутні зірки жовтого кольору, які мали бути пришиті на одязі спереду і ззаду[43][44].

Згідно з наказом № 1 від 7 липня 1941 командувача тилу групи армій «Центр» генерала Максиміліана фон Шенкендорфа, вводилися обов'язкові для носіння євреями з 10 років нарукавні пов'язки білого кольору з намальованою жовтою зіркою[16]. 21 серпня він видав наказ, який із метою «суворого контролю за діяльністю євреїв» забороняв залишати район місця проживання[4]. Надалі євреям заборонялося змінювати не тільки район, а й будинок. У багатьох гетто євреї повинні були носити на одязі також номер будинку, в якому вони жили[45].

Виселення євреїв у Могильові в липні 1941 року

Основною інфраструктурою ізоляції євреїв були гетто, концентраційні табори, табори смерті.

Створюючи місця примусового ізольованого утримання євреїв, нацисти керувалися такими цілями:[46]

• Полегшення подальшої ліквідації євреїв.
• Запобігання потенційному опору.
• Отримання безкоштовної робочої сили.
• Привернення симпатій решти населення, якому нацисти підносили це як відплату більшовицькій владі за попередні лихоліття народу. Нацистська пропаганда ототожнювала євреїв і комуністів[47].

Євреїв заборонялося змінювати місце проживання, користуватися тротуарами, відвідувати театри, кіно, бібліотеки і музеї, а також торгувати і навіть спілкуватися з місцевим населенням[43]. Спіймані за межами гетто без спеціального дозволу євреї, як правило, розстрілювалися на місці[48].

Документи окупаційної адміністрації, що стосуються життя населення, часто містили окремі вказівки щодо дискримінації євреїв. Так, у наказі генерального комісара Кубе від 10 вересня 1941 щодо організації обов'язкового шкільного навчання було зазначено, що для євреїв не встановлюється ніякого обов'язкового навчання, а створення єврейських шкіл заборонено[49].

Геннадій Вінниця вирізняє 4 варіанти режимів примусового утримання євреїв:[50]

• Без ізоляції у межах населеного пункту;
• Ізоляція без пересування з місця постійного проживання;
• Ізоляція з переміщенням в окремий район (квартал, вулицю, будинок) з правом у певні години вільно переміщуватися у межах населеного пункту
• Ізоляція з переміщенням в окремий район (квартал, вулицю, будинок) з повною забороною покидати визначену територію.

Перший варіант застосовувався в деяких невеликих віддалених від райцентрів населених пунктах, де знищення єврейського населення відбувалося в лічені дні. Наприклад, у містечку Старосілля Шкловського району і в селі Баєво Дубровенського району всіх жителів було розстріляно у вересні 1941 року.

Другий варіант був характерний для населених пунктів, де євреї проживали досить компактно, що забезпечувало необхідну нацистам ізоляцію без переселення в гетто. Прикладом таких населених пунктів можуть бути містечка Бобер, Черея Чашницького району, Камінь Лепельського району та деякі інші.