Мистецтво Ренесансу

Зачинателем італійського Відродження в живописі звичайно вважають Джотто (1266—†1337). У своїх творах, написаних на релігійні сюжети, він починає відходити від середньовічного площинного, двомірного зображення. Застосовує світлотінь для надання фігурам об'ємності. Розташовуючи їх в декількох планах, Джотто намагався досягнути глибини зображення. Його сучасник Петрарка писав, що відчував перед витворами Джотто «захоплення, яке доходило до заціпеніння». Найбільш чудовими є фрески в капелі дель Арена в Падуї (ця капела — невелика церковна споруда для молитов однієї сім'ї або зберігання реліквій — побудована на арені античного амфітеатру, звідки і назва). На Джотто було покладено керівництво будівництвом головного флорентійського собору Санта Марія дель Фйоре. За його проєктом була побудована знаменита дзвіниця, розцвічена смужками білого, зеленувато-чорного і рожевого мармуру.

Флоренція була найбільшим культурним центром Італії того часу, у XV столітті тут розгорнулися бурхливі події. Скидається республіканський лад, встановлюється тиранія родини Медічі. Правління одного з них — Лоренцо Медічі, прозваного Пишним, відмічене неймовірним зовнішнім блиском, розквітом мистецтв, а паралельно з цим — зростанням народного невдоволення. Народний гнів вилився у велике повстання, очолене ченцем Савонаролою, який полум'яно проповідував простоту і помірність.

Раннє Відродження пов'язане з цілою плеядою майстрів, серед яких визначальною для становлення нового мистецтва стала творчість архітектора Філліппо Брунеллескі, скульптора Донателло, художника Мазаччо.

Першим майстром, який усвідомив необхідність реформ і ясно сформулював ідеї нового художнього мислення, був скульптор, і насамперед архітектор Філіппо Брунеллескі (1377—†1446). Найбільшу славу принесло Брунеллескі будівництво купола собору Санта Марія дель Фйоре у Флоренції. Вже згадувалося про те, що будівництво собору почалося за півстоліття до Брунеллескі, ще Джотто спорудив дзвіницю, було закладено підмурівок основної будівлі, зведено стіни. Наслідуючи готичну традицію, собору надали восьмикутну форму. Брунеллескі змінює задум, ставить і вирішує технічно найскладніше завдання — перекриває отвір діаметром в 42 метри куполом. Це була перша після середньовіччя купольна будова в Європі. Брунеллескі створив новий архітектурний стиль, який характеризується стрункою гармонією і пропорційністю частин, впорядкованістю будови. Для розвитку живопису поворотне значення мало відкриття Брунеллескі законів лінійної перспективи.

Силою, пристрасністю і реалізмом просякнуті роботи скульптора Донателло (1386—†1488). У своїй сфері мистецтва він виступив істинним новатором. Він відродив типи скульптурних зображень, які не створювалися з часів античності: круглу статую, зображення оголеної фігури, кінний пам'ятник, скульптурний портрет. Донателло звертається до популярного в епоху Відродження біблійного сюжету про Давида, простого пастуха, який переміг велетня Голіафа і став народним героєм. Він зображає оголеного Давида, який топче голову переможеного Голіафа. Зв'язок з античною традицією простежується й у кінному пам'ятнику кондотьєру Гаттамелаті (в перекладі — «Строката кішка» — прізвисько знаменитого й удачливого ватажка найманих військ) в Падуї. Кондотьєр зображений в одязі давньоримського імператора.

У живописі роль новатора належить Мазаччо, який прожив дуже коротке життя — всього 27 років. Він продовжив традиції Джотто і завершив його реформи. Його головним твором стали розписи капели Бранкаччі в церкві Санта Марія дель Карміна у Флоренції. Фрески зображують епізоди з життя святого Петра і два біблійних сюжети — «Гріхопадіння» і «Вигнання з раю». У цих розписах дуже багато було зроблено в живопису вперше: анатомічно правильно зображено оголені тіла, за допомогою світлотіні передано їх величину, фігури представлено в природному русі, за допомогою лінійної перспективи створено глибокий простір. Уперше ж Мазаччо персонажам картин надав портретних рис своїх сучасників, зокрема замовника — Філіппо Бранкаччі.

Великою своєрідністю відзначається творчість Сандро Боттічеллі (1445—†1510). Він часто звертався до античної міфології, яка нещодавно була під церковною забороною. Його твори («Весна», «Народження Венери») пронизані тонкою поетичністю, вишуканістю художнього стиля. Він вважається неперевершеним майстром лінії як засобу виразності.

Початок XVI століття був для Італії часом економічного занепаду, політичної кризи і початку іноземної інтервенції. Однак саме в цей період, всупереч роздробленості, яка зберігалася, і міжусобним війнам, міцніє розуміння загальнонаціональної єдності, настає небачений розквіт мистецтва. Цей період отримав назву високе Відродження (або високий Ренесанс), який вміщує творчість найталановитіших майстрів: Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело. Вже сучасники називали їх божественними. Складається самобутня венеціанська школа живопису (Джованні Белліні, Джорджоне, Тіціан, Лоренцо Лотто ).

Засновником нового етапу розвитку мистецтва став Леонардо да Вінчі (1452—†1519), найнезвичайніша постать в історії світової культури. Він втілив в собі ідеал людини Відродження: вмів все і у всьому був геніальним. У сфері мистецтва Леонардо був живописцем, скульптором, художником, музикантом, залишив безліч записів про мистецтво, які після його смерті були видані під назвою «Книга про мистецтво». Він займався анатомією, фізіологією, зоологією, ботанікою, географією, геологією, механікою, гідравлікою, математикою — цей список можна продовжувати. Багато з його ідей на сторіччя випередили свій час (ось тільки деякі з них: ідея літального апарата важчого за повітря і парашута, конструкція баштового підйомного крана, ґвинтового домкрата, роликового підшипника і ін.). Однак із скульптурних творів Леонардо не збереглося жодного, його сміливі архітектурні проєкти не були здійснені, художніх полотен до нас дійшло небагато. Пояснення криється в тому, що до всього Леонардо підходив як дослідник, сам процес вивчення, пізнання цікавив його більше кінцевого результату.

Вже в молодості Леонардо да Вінчі прийшов до думки про нерозривний зв'язок науки і мистецтва. Анатомічні дослідження художників, які раніше стосувалися правильного зовнішнього зображення людського тіла, він розповсюдив на весь організм.

Вище за інші мистецтва Леонардо ставив живопис. Своїм зображенням людських фігур він додав небачену раніше рельєфність, використовуючи вивчені ним закони оптики. Художники XVI століття оволоділи перспективою, Леонардо да Вінчі оволодів простором. Він першим осягнув мистецтво зображення своїх персонажів не на тлі, а всередині простору. Цьому відчуттю сприяла м'яка, з напівтонами, світлотінь.

Наукова продуманість, ретельний розрахунок відразу звертають на себе увагу у фресці «Тайна вечеря», виконаній на стіні трапезної домініканського монастиря поблизу Мілана. До теми, яка трактувалася багаторазово, Леонардо підійшов по-новому, зумівши передати психологічний конфлікт, відкритий вияв сильних почуттів.

Найзнаменитіша картина Леонардо да Вінчі і, напевно, всього світового живопису — портрет Мони Лізи, дружини багатого флорентійця Франческо дель Джокондо. «Джоконда» — принципово новий портрет, так раніше ніхто не писав. При зовнішній нерухомості моделі художник передав «життя душі», заклавши таким чином основи психологічного портрета.

У мистецтві високого Відродження центральне місце остаточно зайняла людина. Образ прекрасної, гармонійно розвиненої, сильної тілом і духом людини стає головним змістом мистецтва.

Рафаель Санті, автопортрет

Санті (1483—†1520), родом з Урбіно, провів у молодості декілька років у Флоренції, багато чим зобов'язаний її мистецтву. Міркуючи про своєрідність творчості Рафаеля, відомий мистецтвознавець Б. Р. Віппер пише: «Леонардо перевершує його силою інтелекту, Мікеланджело — могутніший, Джорджоне — мелодійніший, Тіціан — барвистіший, прекрасніший. Але річ у тому, що у нього є і велика сила інтелекту, і могутня фантазія, і витонченість». Геній Рафаеля з'єднав, синтезував творчі досягнення попередників. Вважається, що всіх своїх великих сучасників Рафаель перевершив у майстерності композиції.

У творчості Рафаеля знайшов багатогранне втілення образ Мадонни. На цю тему ним написана безліч картин, найбільш прославлена з яких — «Сікстинська Мадонна». Картина була вівтарним образом у церкві святого Сикста монастиря Чотирьох ченців у невеликому місті П'яченце. Згодом монастир змусили продати картину правителеві Саксонії. У кінці Другої світової війни разом з іншими картинами Дрезденської галереї вона була знайдена радянськими солдатами в покинутій каменоломні і врятована.

Рим не мав власної художньої школи, проте він стає на початку XVI століття найважливішим центром мистецтва Італії, чому сприяла політика папського двора. Велика частина творчого життя Рафаеля пройшла в Римі. Найзначнішою його роботою був розпис чотирьох станц (станці — великі кімнати, зали) папського палацу у Ватікані. Найзнаменитіші фрески Станци делла Сеньятура (зал засідань папського церковного суду). Сюжети чотирьох фресок на її стінах — алегорії різних сфер духовної діяльності людини. Пронизана духом Ренесансу фреска «Афінська школа» (апофеоз філософії). Рафаель розташовує композицію так, неначе античний портик продовжує простір кімнати. У центр він вміщує фігури Платона та Аристотеля — мислителів, які втілювали два шляхи пізнання світу — ідеалістичний і матеріалістичний. Їх оточують інші античні філософи.

Рафаель прожив усього 37 років, але здійснив дуже багато, довів до кінця великі починання, смерть перервала останню його роботу — керівництво будівництвом храму Св. Петра в Римі.

Мікеланджело Буонарроті (1475—†1564) прожив довге і трагічне життя, повне великих звершень. Те, що він створив, — грандіозне і за масштабом витворів, і за силою образів. Відданий гуманістичним ідеалам, він прославляв силу і свободу людини. Мікеланджело став свідком краху цих ідеалів, знищення республіки, розгрому Риму. Головною темою його творчості стає пафос боротьби. Вчився він в рідному місті — Флоренції, але в його творчості не відчувається впливу вчителів. Мікеланджело вважав себе насамперед скульптором. Його прославила мармурова статуя «Давид». Вазарі писав, що вона «забрала славу у всіх статуй: сучасних і античних, грецьких і римських». Спеціальна комісія найвизначніших художників вирішила встановити цю статую перед палацом Синьйорії у Флоренції, що закріпило за нею громадянське значення, зробило символом боротьби за республіку і незалежність.

У Римі Мікеланджело на замовлення Папи виконує розписи Сикстинської капели. На це пішло 4 роки роботи (площа фресок — 600 квадратних метрів). Художник використовує біблійні сюжети — створення світу, великий потоп, але творить не смиренні християнські образи, а могутні, титанічні фігури. Це — гімн людині, її красі, силі, творчому началу. Враження від живопису Мікеланджело сучасники визначали терміном, який українською звучить як «грізна велич».

Під час повстання у Флоренції в 1527 р. (вигнання Медічі) і облоги міста Мікеланджело був на боці республіки, відав будівництвом оборонних споруд. Після поразки він був вимушений переховуватися. Як умова прощення йому була висунута вимога закінчити споруду капели Медічі. Зрозумілий трагізм створених ним в цей час скульптур (алегорії Ранку і Вечора, Дня і Ночі).

Через три десятиріччя Мікеланджело повертається в Сикстинську капелу і розписує вівтарну стіну — фреска «Страшний суд». Він малює образ вселюдської катастрофи, що було співзвучно трагічному краху гуманістичних ідеалів, який відбувався на його очах. Цей твір викликав могутню громадську підтримку і різке засудження церкви, аж до наміру Папи знищити розпис, який все-таки побоялися здійснити і замінили наказом «одягнути» оголені фігури (декілька художників домалювали драпіровки, які вже в наш час, в ході реставрації, прибрані). З архітектурних проєктів Мікеланджело найбільш грандіозний — купол собору Св. Петра в Римі.

Довше за інші райони Італії незалежність зберігала Венеція, де склалася яскрава і самобутня художня школа. Зеніт венеціанського Ренесансу — творчість Тіціана (1477—†1576), який залишив величезну спадщину. Він написав безліч портретів. «Не було такої іменитої людини, володаря або знатної дами, які не були б зображені Тіціаном», — писав Вазарі. Це був новий крок у портретному мистецтві. Тіціан створює образи складні, суперечливі, особливо в пізніх роботах. Багато художників вчилися у Тіціана майстерності зображення світла, розлитого по всій картині. Його ідеал життєрадісний, життєствердний. Головна особливість живопису Тіціана — багатство колориту («Венера», «Любов земна» і «Любов небесна», «Магдалина, яка кається»). Одна з останніх картин Тіціана — «Святий Себастьян» за трагізмом співзвучна останнім роботам Мікеланджело.

До кінця XVI ст. саме в живописі найвиразніше виявлялася криза епохи Відродження. Напрям в мистецтві того часу називають ман'єризм: художники копіювали технічні прийоми високого Ренесансу, повторювали образи, використовували живописні відкриття, але колишнього пафосу, сили думки, гуманістичної глибини вже не було. Все більшу роль починає відігравати зовнішня нарядність, декоративність.

Італійське мистецтво справило глибокий вплив на Німеччину (А. Дюрер), Північну Європу (П. Брейгель-старший, І.Босх), Іспанію (Ель-Греко).

Данте Аліґ'єрі, портрет Сандро Боттічеллі

Франческо Петрарка

Джованні Бокаччо

В італійській літературі на грані між старим, церковно-феодальним і новим, гуманістичним світоглядом — кінець XIII-початок XIV ст. — знаходиться творчість Данте Аліг'єрі (1265—†1321). Данте був не тільки письменником, але і політичним діячем, прихильником демократичних сил. Коли його партія зазнала поразки, він став вигнанцем до кінця життя. Тоді він і пише свою «Комедію», яку пізніше Бокаччо назвав «Божественною комедією», ця назва й увійшла в історію літератури. Німецький письменник ХХ ст. Стефан Цвейг дав їй таку оцінку:

«Подібно крутому вододілу вона раз і назавжди розмежувала два великих потоки — середні віки і Новий час, але, як всяка гірська вершина, вона одночасно зв'язує дві культури, які на перший погляд розмежовує».

Книга написана народним тосканським наріччям, яке і лягло в основу італійської літературної мови (Тоскана — область Італії, столиця якої — Флоренція). «Божественна комедія» багато в чому ще пов'язана з світоглядом католицизму, відображає середньовічну картину світу (сюжет складає фантастична подорож автора в пекло, чистилище і рай). В поемі широко використана характерна для середніх віків символіка чисел: вона складається з 100 пісень, перша з яких — вступна, а інші розділені по 33 пісні на 3 частини — «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Проте поводирі Данте вже зовсім з іншого образного ряду. У пекло і чистилище його супроводить Вергілій — римський поет і мислитель, а в рай — Беатріче, — прекрасна кохана Данте, яка дуже рано померла. Ще раніше він вже оспівав своє почуття до Беатріче в книзі «Нове життя».

Першими в повному розумінні гуманістами в італійській культурі були Франческо Петрарка і Джованні Бокаччо, які разом з Данте є творцями італійської літературної мови.

Життя і творчість Петрарки (1304—†1374) найбільш яскраво показують, яке значення мала античність для італійських гуманістів. Петрарка буквально схилявся перед античним світом, був блискучим знавцем мов, заснував науку, яка отримала пізніше назву класичної філології. Все життя займався пошуком і вивченням стародавніх рукописів, писав історичний твір, наслідуючи античних авторів. Однак славу у віках йому принесли не ці парадні твори, а лірична поезія, яку сам він серйозно не сприймав. Двадцять років він оспівував свою кохану Лауру за життя і десять років після її смерті, хоч навіть не був близько з нею знайомий. «Книга пісень» відкрила нові шляхи європейської ліричної поезії.

Обдаровання зовсім іншого плану мав Бокаччо (1313—†1375). Завдяки йому одним з провідних жанрів ренесансної літератури стає авантюрна новела. Його «Декамерон» (збірник з ста новел, звідки і назва книги) в захопливій, дотепній формі розгортає перед нами картину побуту і традицій італійського суспільства. Багато новел викривають лицемірство, пожадливість ченців. Коли католицька церква ввела в практику Індекси заборонених книг, «Декамерон» відразу туди потрапив. Перу Бокаччо належить перший в європейській літературі психологічний роман «Фьяметта».

Німеччина — батьківщина Реформації, і німецькі письменники були тісно пов'язані з ідеями і настроями своєї країни. Головну увагу вони приділяли релігійно-філософським, морально-етичним проблемам. Причому в їх творах поєднувалися різка критика порядків, які існували, і боязнь активності народних мас. Багато про що говорять вже назви книг: «Корабель дурнів» Себастьяна Бранта, «Похвала глупоті» Еразма Роттердамського, «Листи темних людей» Ульріха фон Гуттена.

Найвидатнішим представником французького гуманізму був Франсуа Рабле (1494—†1553). Народився він в сім'ї адвоката, в юності поступив у монастир, потім покинув його, вивчав медицину і природничі науки, був лікарем, вів філологічні дослідження. У циклі сатиричних романів «Гаргантюа і Пантагрюель» він ввів у літературу образи, прийоми народної сміхової культури. Унікальний твір залишив Мішель де Монтень (1533—†1592). Біля двадцяти років він записував свої спостереження, міркування, думки. Ці записи склали три томи афоризмів «Проби» (фр. Essais), що дали назву цілому літературному жанру. Вони увібрали і дух своєї епохи, і думки «на всі часи».

Засновником нової іспанської літератури став Мігель де Сервантес (1547—†1616), з чиєю творчістю пов'язане завершення перетворення кастильського діалекту на літературну мову. «Дон Кіхот», недостатньо оцінений сучасниками, в XIX—XX ст. був оголошений одним з найбільших творінь людської думки. Задуманий як пародія на лицарські романи, «Дон Кіхот» насправді виявився глибоким, багатоплановим твором. Ідеали і цілі Дон Кіхота високі, він висловлює гуманістичні ідеї, але виглядає безглуздо, зазнає поразок. Прекрасні ідеї несумісні зі світом матеріальних інтересів. Роман відобразив кризу ренесансного гуманізму, ввів у мистецтво тему «донкіхотства» — вірності своїм поглядам і боротьби за них всупереч усьому.

Арлекін та Коломбіна

Ренесансовий театр почав свій шлях значно пізніше, ніж література й образотворче мистецтво. Середньовічні театральні жанри — містерії і фарси, залишалися основними до самого кінця XV століття. Лише в середині XVI століття в Італії виникає перший професійний європейський театр епохи Відродження — комедія «дель арте», комедія масок. Спектаклі цього театру представляли акторські імпровізації на основі дуже короткого, схематичного сценарію, з вставними музичними і танцювальними номерами. Зі спектаклю у спектакль переходили маски-типи: слуги — Брігелла, Арлекін, Коломбіна, безглуздий і жадібний купець Панталоне, фанфарон і боягуз Капітан, говорун і тупак Лікар. Постановки нового театру, які розгорталися на дерев'яних сценах, на площах міст, остаточно витіснили релігійні містерії.

Однак глибоко зрозуміти свою епоху, виразити її ідеали комедії масок було не під силу. Сучасний по суті театр зміг з'явитися, коли, крім нових письменників, з'явилися і нові глядачі. Новий світогляд повинен був проникнути в широкі кола народу, бо за своєю природою театр — мистецтво масове і демократичне. Це потребувало значного часу, і тільки в кінці XVI — на початку XVII століття настає розквіт театрального мистецтва, але вже не в Італії, а в Іспанії і Англії. Так, в Англії Відродження практично не торкнулося архітектури, образотворчого мистецтва, а проявилося в літературі і театрі. Вистави користувалися бурхливим масовим успіхом. З'являються постійні театри, типу «Глобуса» в Лондоні, приватні антрепризи. Провідними театральними жанрами були драма і трагедія, які відповідали масштабу епохи.

Якщо біля джерел культури Відродження стоїть могутня фігура геніального Данте, то завершує епоху не менш велична фігура геніального В. Шекспіра (1564—†1616). Оновлення театру було підготовлене багатьма джерелами: старовинні майданні видовища, народний епос, середньовічні легенди й історичні хроніки, античні драми і міфи, ренесансна література. Саме творчість Шекспіра, зібравши все воєдино, надала драматургії принципово іншого звучання. Якщо в античних драмах події обов'язково відбувалися в одному місці протягом короткого проміжку часу, то у Шекспіра події часом охоплюють все життя героя, ми спостерігаємо складний розвиток сюжету за різних обставин. У подіях беруть активну участь і другорядні герої. Абсолютно новий художній принцип покладено в основу трактування характеру головного героя. Він перестає бути втіленням якоїсь однієї риси, Шекспір малює складні, повні протиріч характери в розвитку. Шекспір відкинув жорсткий розподіл на жанри, він сміливо з'єднує у своїх п'єсах і серйозне, і смішне. Бідність декорацій сучасного йому театру він заповнив багатством, образністю мови, діалогів.

Творчість Шекспіра почалася створенням серії історичних драм («Річард II», «Генріх IV», «Король Джон», інш.), в яких він відмовляється від парадності, схематизму в трактуванні історії, потім були написані його комедії — «Багато шуму з нічого», «Дванадцята ніч», характерна особливість яких — доброта, людяність, повна відсутність сатири. Шекспір створює знамениті трагедії: «Гамлет», «Ромео і Джульєтта», «Отелло», «Макбет», «Король Лір», «Антоній і Клеопатра». У кожній з них життя головних героїв обривається, однак головна драма — не в фізичній смерті. Шекспір розмірковує про те, що приводить до такого фіналу: крах життєвих ідеалів, зіткнення з жорстокістю світу, зрада власним принципам чи помилковість цих принципів. При тому, що його п'єси створювалися для конкретної трупи театру «Глобус», коли враховувалися навіть особистісні риси акторів, їх кількість, Шекспір піднявся до загальнолюдських узагальнень, охопив безліч життєвих психологічних колізій. Часова дистанція тільки збільшує популярність драматургії Шекспіра.