Новокалендарники

Новокалендарники, або новостильники — це східні православні християни, які прийняли новоюліанський календар (чи григоріанський календар), замінивши таким чином попердній юліанський календар, а також люди, які виступають за таку зміну всередині якоїсь групи. Історично більшість змін календаря відзначалися дискусіями між тими, хто хотів прийняти новий календар (часто вважався новаторами), і тими, хто виступав проти таких змін (часто вважався традиціоналістами).

Частина з серії про
Східне Православ'я

Огляд

В історії християнства такі дебати були розпочаті після 1582 р., коли Католицька церква, а саме Латинська церква змінила астрономічно неправильний юліанський календар на григоріанський календар.[1] У період Раннього Нового часу ця зміна викликала дискусії в усьому західному християнстві, особливо в протестантських країнах, де прихильників нового календаря часто вважали папістами.

Зрештою, новокалендарники взяли гору, і до XVIII століття григоріанський календар був офіційно прийнятий навіть у протестантських країнах як цивільний календар, але все ж зіткнувся з деякою спротивом менших груп. У Королівстві Великої Британії новий календар був офіційно введений у 1752 р.[2]

Приблизно в той же час у кількох східних католицьких церквах тривали дебати між новокалендарниками та старокалендарниками. Ці дискусії були зосереджені переважно на ритуальних питаннях і закінчувалися різними компромісами. У зв'язку з цим Святий Престол визнав необхідність збереження ритуальних відмінностей, включаючи різні питання, пов'язані з літургійним календарем.

Новокалендарники в східному християнстві
Вселенський патріарх Константинополя Мелетій IV, один з найвизначніших новокалендарників

У східному християнстві нові календарі часто стикалися з додатковими проблемами. У різних східно-православних та орієнтальних православних церквах, а також у східно-сирійських православних церквах діяльність новокалендарників відзначалася тривалими дебатами та періодичними суперечками, які в деяких випадках призводили до внутрішніх конфліктів та відкритих розколів.[3]

Починаючи з 1923 р., коли був розроблений новоюліанський календар, кілька східних православних церков внесли часткові зміни у свої літургійні календарі.[4] Ці зміни ґрунтувалися на застосуванні новоюліанського календаря для літургійного святкування нерухомих свят (включаючи Різдво Христове), тим самим зводячи використання старого юліанського календаря до літургійного святкування рухомих свят (свят Великоднього циклу).[5]

Таким чином, була введена практика подвійного використання календаря, а отже, і прийнята вищими патріархатами Константинополя, Александрії та Антіохії, а також: Болгарська православна церква, Церква Греції, Церква Кіпру, Румунська православна церква, Православна церква Чеських земель і Словаччини, Автокефальна православна церква Албанії та більшість Православної церкви Америки.

Церкви, які все ще використовують лише юліанський календар, це: Єрусалимський патріархат, Московський патріархат, Сербська православна церква (включаючи неканонічну Македонську православну церкву та Чорногорську православну церкву), Грузинська апостольська автокефальна православна церква та Православна церква України.

У східному православ'ї питання, пов'язані з реформою календаря, не спричинили розриву спілкування або розколів між канонічними церквами, але вони викликали суперечки та внутрішні розколи в деяких церквах. Результатом цих конфліктів стало виникнення давньокалендарного руху і, як наслідок, створення окремих церков, тим самим розриваючи спілкування з тими церквами-матерями, які прийняли календарну реформу.[6]

Питання, пов'язані з реформою календаря, були однією з основних причин розколу в Ассирійській церкві Сходу, яка запровадила новий календар у 1964 році. Противники реформи відокремилися і сформували Давню церкву Сходу.[7]

Див. також

Посилання

 

Джерела
  1. Dershowitz та Reingold, 2001, с. 47, 49.
  2. Dershowitz та Reingold, 2001, с. 49.
  3. Clogg, 2002, с. 2, 10-13.
  4. Dershowitz та Reingold, 2001, с. 49, 70.
  5. Clogg, 2002, с. 9-10.
  6. Clogg, 2002, с. 8-9.
  7. Baum та Winkler, 2003, с. 148-149, 154.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.