Операція «Мінсміт»

31 жовтня 1942 року флайт-лейтенант Чарльз Чолмонделі, начальник однієї з секцій «17M» з XX комітету MI5, який очолював роботу з подвійними агентами, запропонував керівництву скинути тіло мертвої людини над територією Франції, імітуючи загибель британського агента через, начебто, нерозкриття парашута[2]. Пропонувалося закріпити на тілі секретну радіостанцію з комплектом відповідних шифрів, кодів тощо, які мали знайти німці. Ідея полягала в тому, аби змусити німців думати, що союзники не здогадуються про те, що їх агент потрапив у полон, й удавати, що британська агентура продовжує працювати на МІ5, що, у свою чергу, дасть змогу постачати Абверу важливу дезінформацію. Ця пропозиція була відкинута керівництвом розвідки, але сам задум узятий «на замітку»[7].

Власне ідея використання трупів для введення противника в оману вже практикувалася англійцями в Північній Африці — це було відомо, як «ранець із трюком» — коли в ранці загиблих на полі бою солдатів підкладалися фальшиві документи[4].

Однак, Чолмонделі та його прямий начальник Монтегю пішли далі й почали розробляти детальний план акції, як найкраще і, головне — правдоподібно, підкинути хибну інформацію ворогу, тільки замість радіоприймача вони запропонували підкласти сфабриковані документи. Спочатку план базувався на припущенні застосувати парашут, який нібито не розкрився. Потім від цього довелося відмовитися, через те, що гітлерівці знали — союзники ніколи не дозволяють перевезення таємних документів авіацією, маршрут якої пролягає над територією противника. Врешті-решт вони вирішили зробити «людину» жертвою авіакатастрофи в морі. До того ж, це давало деякі переваги, якщо буде виявлено, що людина вже мертва кілька днів: це легко пояснювалося тим, що після авіаційної катастрофи жертва аварії якийсь час перебувала у відкритому морі, а також чому загиблий має при собі секретні документи. Тіло було вирішено підкинути поблизу узбережжя Іспанії, котра хоча офіційно й мала нейтральний статус у війні, тісно співпрацювала з німецьким Абвером.

Монтегю надав операції кодову назву «Мінсміт» — «М'ясний фарш»[3].

Після того, як задум плану був затверджений, Монтегю й Чолмонделі розпочали пошуки потрібного тіла. За допомогою відомого британського патологоанатома сера Б. Спілсбарі[2], розвідники визначилися, який тип тіла був потрібен: людина, яка, здавалося, померла в морі від гіпотермії й утоплення, а потім через кілька днів була викинута на берег. Однак, легко знайти догідне тіло здавалося майже неможливим, прямі запити могли викликати зайві розмови й підозри, і тим більше, неможливо було сказати родичам мерця для якої мети військові розшукують тіло з такими ознаками. З іншого боку, Бернард Спілсбарі, як експерт, запевняв представників Королівського флоту, що стан трупа не грає надто важливої ролі, тому що «іспанці, як католики, не мають звички довго тримати тіло покійного після розтину, якщо причину смерті відразу з'ясовано[9]». Він порадив шукати тіло померлого порівняно молодого чоловіка, який, із міркувань надзвичайної секретності операції, не мав близьких родичів.

26 січня 1943, коронер Бентлі Пуршас з району Сент-Панкрас у Лондоні, знайшов труп, який відповідав вимогам розвідки. До лікарні в занедбаному стані було доставлено волоцюгу з Південного Уельсу, якого знайшли отруєним, імовірно, унаслідок спроби накласти на себе руки. Чоловік помер після прийняття певної дози щурячої отрути, яка містила фосфор. Після проковтування, фосфід зреагував у шлунку із соляною кислотою, генеруючи фосфін, високотоксичний газ, що врешті призвів до смерті нещасного[3]. Від такого способу самогубства у легенях у померлого утворилася рідина, яка відповідала версії утоплення на морі[3]. За словами коронера, ця доза отрути не була достатньою, щоб убити його відразу, й єдиним ефектом цього вчинку було тільки різке погіршення функціювання печінки, тому нещасний помер пізніше".

Ім'я 34-річного померлого було Гліндур Майкл (валл. Glyndwr Michael) — син шахтаря, який помер, коли синові було тринадцять, і матері, яка померла 1940 році, покинутий усіма, без засобів до існування. Імовірно, він страждав від важкої форми депресії[3].

Коронер, за умови, що реальна особистість людини ніколи не буде оприлюднена, погодився з проханням британської розвідки тримати тіло Майкла в холодному приміщенні, доки Чолмонделі й Монтегю розробляли документи прикриття для «створення» нової особистості під труп.

Розвідники розпочали ретельну розробку легенди-біографії для мерця, створюючи в подробицях абсолютно фіктивне життя, забезпечуючи його родиною, даними про проходження служби, власним адвокатом, банківськими справами, звичкою палити й релігійністю — він став римо-католиком.

Гліндур Майкл перетворився на капітана Королівської морської піхоти Великої Британії «Вільяма Білла Мартіна» із власним посвідченням особи No 148 228[10]. Згідно з легендою, «Вільям Мартін» народився 1907 року, у Кардіффі, Уельс, і перебував на посаді офіцера управління Об'єднаних операцій Військового офісу Великої Британії. Розробники легенди підібрали йому доволі розповсюджене у списку осіб ВМС ім'я, аби у німецької розвідки не виникало сумнівів, що така персона існувала й раніше, до катастрофи літака.

Як офіцер британської морської піхоти, «майор Мартін», мав певні повноваження від Адміралтейства, що легко пояснювало, чому всі офіційні запити та повідомлення про його смерть мали спрямовуватися до розвідувального відділу ВМС. Крім того, він міг носити польову форму одягу, а не морську. Ранг тимчасового майора робив його в очах тих, хто цікавитиметься його особою, доволі вагомою посадовою особою в ієрархії британської військової системи. Це було загальновживаною практикою, коли майору доручали перевезення секретних документів, але, водночас, він не був настільки помітною фігурою у британських збройних силах, щоб хто-небудь міг його знати особисто[2].

Підроблена світлина подруги «майора Мартіна» — «Пем», що насправді була співробітницею MI5

Тіло померлого мало майже такий ж розмір, як Чолмонделі — і молодий офіцер почав носити уніформу Королівської морської піхоти, яку вони збиралися одягти на мерця, щоб склалося враження, начебто військова форма була трохи зношена. Відповідно до рангу «майора Мартіна», на нього вдягли високоякісну вовняну нижню білизну, котру було надзвичайно важко отримати в той час через воєнний стан та лімітування такої продукції в Британії.

Під час розробки легенди для «майора Мартіна» вдавалися до підготовки найдрібніших деталей його «життя». Для виготовлення посвідчення особи «майора Мартіна» використали фото співробітника MI5 Ронні Ріда. Як згадував пізніше Монтегю, Ронні Рід «міг бути братом-близнюком мерця». Йому вигадали наречену на ім'я «Пем», знімок якої «Мартін» мав при собі під час «перельоту»[11]. Насправді на світлині була одна зі службовців MI5 Ненсі Жан Леслі[а 1][10]. Також до особистих речей з трупом поклали два любовних листи та рахунки від 19 квітня 1943 року з ювелірної крамниці SJ Phillips Ltd за адресою 113 New Bond Street. У рахунку вказувалася діамантова обручка, з гравіруванням «Для Пем від WM 14.4.43», вартістю £ 53,10 — перстень, який коштував би у 2010 році £ 2100[а 2].

«Мартін» при собі також мав пафосного листа від батька, лист від родини адвоката, і лист від Ернеста Вітлі Джонса, генерального менеджера Lloyds Bank, в якому останній нагадував про сплату боргу в розмірі £ 79,97[4]. Також у мерця був невеликий марковий альбом, срібний хрест і медальйон Святого Кристофера, недогризок олівця, ключі, використаний двопенсовий квиток на автобус, відривний талон з лондонського театру, рахунок за проживання протягом чотирьох ночей в офіцерському військово-морському та військовому клубі та квитанція-рахунок за нову сорочку від Gieves[а 3]. Усі ці документи виготовлялися на автентичних бланках, чеках та рахунках. Дати відривних талонів і оплати за помешкання мали довести, що «майор Мартін» виїхав з Лондона 24 квітня. Якщо його тіло прибило до берега 30 квітня, то, імовірно, що він летів з Великої Британії, впав у море й пробув декілька днів у воді.

Для того, щоб особа «майора» виглядала ще більш правдоподібно, Монтегю і його команда вирішили додати незначні штрихи, утворюючи враження, нібито «Мартін» був трохи недбалою та неуважною людиною. Його посвідчення особи мало позначку, що воно видане на заміну першого, яке було втрачене, а його перепустка до Управління Об'єднаних операцій була протермінована за кілька тижнів до його від'їзду. Такий штрих у характері чоловіка ніс у собі певний елемент ризику через те, що Абвер міг запідозрити неладне — як же так сталося, що неуважному чоловіку довірили перевезення конфіденційних документів? Насправді цей крок у створенні легенди, не виключено, став одним із ключів до успіху. Після війни начальник розвідки нацистської Німеччини В. Шелленберг висловився про те, що особисті документи «Мартіна» не були досконалими, а агент, якому доручили їх перевірку, опинився під підозрою. Під час і після війни (саме через характер воєнних дій) повноцінних, досконалих і неушкоджених документів майже ніхто не мав, це було просто неможливо.

Одночасно зі створенням легенди й легалізаційних документів для «Мартіна», команда Монтегю наполегливо працювала над фальсифікацією таємної кореспонденції, яку він мав перевозити на борту літака. Британські розвідники докладали максимум зусиль до виготовлення таких документів, які у того, хто перевірятиме їх, не виникало жодних сумнівів у правдоподібності.

Генерал-лейтенант сер Арчибальд Най

Генерал сер Гарольд Александер

Віце-адмірал Луїс Маунтбеттен

Генерал Генрі Мейтленд Вільсон

Основним документом був особистий лист від «Арчі Ная» (Генерал-лейтенант сер Арчибальд Най, віце-начальник імперського генерального штабу), до «Мого дорогого Алекса» (генерал сер Гарольд Александер, командувач 18-ї групи армій в Алжирі та Тунісі). У посланні згадувалося декілька «чутливих» питань, зокрема (небажане) нагородження американською нагородою «Пурпурне серце» британських військовослужбовців, призначення нового командира британської елітної Гвардійської бригади. Такі дрібниці пояснювали, чому листа писали від руки, а не друкували на машинці й не відправляли звичайними каналами зв'язку. Поміж рядків автор натякав на подальші плани союзників у Середземному морі, про підготовку операції «Хаскі» — план вторгнення союзних військ під командуванням генерала Г. Вільсона (Верховний головнокомандувач на Близькому Сході) до Греції з Єгипту та Лівії. У листі згадувалися два ймовірних плацдарми вторгнення морського десанту й перелічувалися деякі формування, котрі начебто мали брати участь у запланованій висадці. Сицилійська операція справді розроблялася, але насправді була планом вторгнення не на Сицилію. У листі також жартома згадувалася дезінформаційна складова: імітація висадки на Сицилію, тоді як англо-американські війська генерала Александера мають за мету висадитися з французького Тунісу на Сардинію. А. Най у фальшивому листі з іронією додав, що «ми маємо дуже добрий шанс обдурити [німців], створюючи враження, що збираємося на Сицилію». Після тривалих спроб підробити листа, який би відповідав меті операції, послання було складене особисто сером Арчибальдом та власноруч написане ним.

«Майор Мартін» також мав рекомендаційного листа від свого уявного командира, віце-адмірала Л. Маунтбеттена (начальника управління Об'єднаних операцій) до адмірала флоту сера Е. Каннінгема, командувача британського Середземноморського флоту й керівника військово-морських операцій союзників у Середземному морі. У листі «Мартін» характеризувався, як досвідчений експерт у проведенні морських десантних операцій, якого тимчасово відрядили до штабу флоту до того часу, поки «не закінчиться висадка». У листі мимохідь проходив незграбний жарт про «сардини», який Монтегю, вставив з розрахунком, що німці звернуть на нього увагу, як ще одне посилання на заплановане вторгнення на Сардинію[12].

Враховуючи інцидент, який стався у вересні попереднього року з тілом кур'єра Джеймса Тернера, коли через упередженість римських католиків, як німців, так й іспанців, тіло загиблого не обшукувалося, й вони можливо пропустили важливий документ у кишенях лейтенанта, Монтегю підготував для документів портфель, який неможливо було не помітити.

Для виправдання перевезення таємних документів у портфелі, «майор Мартін» отримав також дві копії таємної офіційної брошури про проведення Об'єднаних операцій, написаної Гіларі Сондерсом, що працював у цьому управлінні, й лист від Л. Маунтбеттена до генерала Дуайта Ейзенхауера (Верховного головнокомандувача союзними експедиційними силами й Командувача усіма ОЗС союзників у Європі і Середземномор'ї), де його просили написати коротку передмову до брошури для видання її в США[13].

Проблемою для британців було, як краще зробити так, щоб тіло й портфель із документами були знайдені разом. Спочатку організатори операції хотіли закріпити ручку портфеля в руці мерця, як наслідок трупного задубіння. Однак, згодом вони припустили, що за декілька днів хватка може ослабитися й портфель віднесе в іншу сторону. Тому, команда розвідників оснастила «майора Мартіна» ланцюжком, яким користувалися банківські та ювелірні кур'єри для запобігання вихоплюванню з рук сумки у разі пограбування[7]. Насправді, британські офіцери-кур'єри, що перевозили таємну кореспонденцію, ніколи не користувалися такими ланцюжками, але німці могли цього не знати. Було зроблене припущення, що протягом тривалого перельоту з Великої Британії, майор навряд чи триматиме валізу, прикріплену до його зап'ястя увесь час, тому ланцюг закріпили навкруги пояса його тренчкота[13].

По готовності до початку проведення операції, полковник Джонні Беван, ключова фігура в британському Генеральному штабі, яка відповідала за планування, розробку та реалізацію завдань введення противника в оману на стратегічному та оперативному рівні, був уповноважений проінформувати та пояснити прем'єр-міністрові загальний замисел операції «Мінсміт».

15 квітня 1943 полковник Д. Беван прибув на прийом до Вінстона Черчилля, який був у себе в ліжку з сигарою. Черчилль виказав неабиякий інтерес до задумки плану, і Беван визнав за необхідне зазначити, що операція дуже ризикована, таїть у собі багато наслідків й може пройти вельми невдало. Прем'єр-міністр відповів у своїй, притаманній йому, манері: «У такому випадку, ми мусимо отримати тіло назад і дати йому шанс на ще один заплив»[10].

Коли тіло британського офіцера доставили до іспанської поліції, про це потай повідомили агента Абвера в Уельві, Адольфа Клаусса. Син німецького консула, він діяв на території Іспанії під прикриттям фахівця з сільського господарства. Згодом британський військово-морський аташе в Іспанії отримав інформацію про те, що іспанська поліція має тіло британського офіцера, незабаром про це був повідомлений XX Комітет. Тіло «майора Мартіна» було передано британському віце-консулу Ф. К. Газельдене, і 2 травня 1943 року з усіма військовими почестями поховане на кладовищі Нуестра Сеньйора в Уельві, у секторі Сан-Марко[14].

Віце-консул замовив іспанському патологоанатому Едуардо дель Торно провести посмертну експертизу причин смерті британського офіцера. Е. дель Торно зробив висновок, що коли чоловік впав у море, він на той час ще був живий, на тілі немає синців, від яких він міг загинути; смерть настала внаслідок утоплення, а тіло перебувало в морі від 3 до 5 днів. Більш детальне обстеження не проводили, почасти за рахунок «заохочення» місцевого медичного персоналу британським представником, а також тому, що патологоанатом вважав мерця католиком — «Мартін» носив срібне розп'яття і мав у своєму гаманці бляшку церкви святого Кристофера, а на його посвідченні була позначка «RC».

Монтегю наполіг на тому, щоб ім'я «майора Мартіна» включили до списку британських втрат, що регулярно публікувався газетою «Таймс». 4 червня прізвище офіцера з'явилося у переліку британських військових, що загинули, що стало ще одним додатковим фактором, який грав на руку розвідникам. За збігом обставин, імена двох інших офіцерів, які загинули, коли їхній літак впав у море, були також опубліковані того ж дня, посилюючи правдоподібність історії «майора Мартіна». Повідомлення The Times про «загибель майора Вільяма Мартіна» було таке ж саме, як раніше, коли повідомлялося про загибель кінозірки Леслі Говарда, збитого літаками Люфтваффе в Біскайській затоці[15][16].

Для посилення ефекту про важливість персони, а скоріше — його кореспонденції, Адміралтейство надіслало кілька телеграм до військово-морського аташату в Мадриді із запитом про папери, які «майор Мартін» перевозив. Аташе отримав завдання терміново знайти ці документи, і, якщо вони перебувають у іспанців, за будь-яку ціну повернути їх, але при цьому в жодному разі не акцентувати увагу іспанських представників на важливості або виключності втраченої кореспонденції. Як пізніше з'ясувалося портфель із документами забрали офіцери іспанського флоту, які потім доставили його до Генерального штабу Іспанії[10]. Однак, звідти, вони, мабуть, зникли, і навіть гестапо не змогли відразу їх знайти[10].

Майор Карл-Еріх Кюленталь, старший агент Абверу в Іспанії, був украй зацікавлений у розшуку документів. Він розгорнув настільки активну діяльність, що привернув до себе значну увагу іспанських військовиків, зокрема полковника Хосе Лопеса Баррона Керруті, найстаршого співробітника таємної поліції Іспанії й затятого фашиста, який очолював пошуки портфеля. Вільгельм Канаріс, керівник Абверу, наказав Кюленталю особисто втрутитися та переконати іспанців віддати документи німецькій розвідці[10]. Підполковник Рамон Пардо Суарес знайшов місцеперебування документів «майора Мартіна» й улаштував усе таким чином, щоб передати їх німецьким колегам. Іспанці витягли все ще вологий папір, щільно згорнувши його навколо спиці в циліндричну форму, а потім обережно витягли документ між клапанами конверта, все ще запечатаного восковою печаткою. Пардо привіз висушений вміст до німецького посольства й передав документи на одну годину Вільгельму Лейсснеру, начальнику відділу Абверу в Мадриді, щоб він міг зробити копії. З посольства одразу ж по радіо передали текст до Берліна, а паперові копії через декілька днів надіслали дипломатичною поштою.

Після завершення цієї процедури усі таємні документи знову ж таки поклали до їх оригінальних конвертів у такий самий спосіб, як їх звідти дістали. 13 травня іспанці повернули британському аташе усі папери із запевненнями, що «все на місці». Коли документи уважно перевірили, британські аналітики підтвердили, що вони розпаковувалися. Перехоплення повідомлення, надісланого німцями за допомогою Ультра, підтвердило цей факт і дало підстави доповісти про результати Черчиллю, а далі й союзникам у Сполучених Штатах: «…Фарш проковтнутий цілком»[17][18].

Зусилля Монтегю і його групи зі створення легенди про «майора Мартіна» окупилися. Німці ретельно вивчили та взяли до уваги всі деталі про його особу. Вони помітили дати на корінцях квитків, і дійшли висновку, що «Мартін» мав летіти з Великої Британії до Гібралтару. Як не дивно, в їхній доповіді була допущена помилка в даті (27 квітня, а не 22 квітня), і вони вважали, що аварія сталася 28 квітня, попри те, що медичне обстеження «довело», що за станом на 30 квітня «Мартін» був мертвий вже протягом декількох днів. Але, німці пропустили цю суперечність.

Нацистський рейхсміністр пропаганди Йозеф Геббельс, який вільно володів англійською, мав звичку щодня читати Лондонський Таймс. Він засумнівався в інформації, про що він зазначив у своєму особистому щоденнику, але не висловлювався відкрито, тому що Адольф Гітлер був переконаний у правдивості підкинутих документів, які посилили його власні передбачення розвитку подій у регіоні. Він не погодився з Беніто Муссоліні, який вважав, що саме Сицилія буде найбільш ймовірним пунктом вторгнення, і наполягав, що будь-яка висадка союзних військ на Сицилії буде фіктивною.

Верховне командування німецьких військ негайно розгорнуло діяльність із перенацілювання своїх оборонних зусиль на інші напрямки: підкріплення було відправлено до Греції, на Сардинію й Корсику замість Сицилії. Переконання німців посилила і ростуча активність британських командос у Греції. Генерал-фельдмаршал Ервін Роммель був терміново відправлений до Греції, де перейняв на себе командування усіма німецькими та італійськими військами на Балканах. Група німецьких тральщиків і мінних загороджувачів передислокована з Сицилії, які встановили поблизу грецького узбережжя три додаткових мінних поля. Терміново розпочалося перекидання до Греції трьох танкових дивізій: однієї — з Франції, і двох — зі Східного фронту. Останній крок мав найсуттєвіші наслідки — таким чином, німці суттєво скоротили свій бойовий потенціал перед початком битви на Курській дузі[а 4][19][2].

Британський морський десант висаджується на узбережжя Сицилії. Операція «Хаскі». 10 липня 1943

9 липня 1943 союзники розпочали операцію «Хаскі» — вторгнення на Сицилію. Операція «Мінсміт» мала настільки великий успіх, що навіть вранці сицилійського вторгнення німці, переконані в тому, що головні удари будуть завдані на Сардинії та в Греції, протягом ще двох днів тримали чималі сили за межами острова, поки не стало занадто пізно. Вони щиро вірили, що ця висадка має відволікаючий характер й доручили німецьким агентам на берегах Гібралтарської протоки посилити спостереження за конвоями, які мали прямувати для висадки десанту на Корсику й Сардинію[2]. Ті війська, що утримували оборону на Сицилії, також були збентежені незрозумілістю, лише через три доби після висадки, 12 липня, 3-й полк 1-ї німецької парашутної дивізії отримав завдання десантуватися на острів для протидії наступу 8-ї британської армії. Тим часом німецькі війська марно чекали на вторгнення до Греції, яке так і не сталося.

25 липня 1943, під враженням від військових невдач, Велика фашистська рада і король Італії Віктор Емануїл III усунули Муссоліні з посади прем'єр-міністра, його місце зайняв маршал П'єтро Бадольо, який потай розпочав переговори з союзниками про перемир'я, яке було укладене 3 вересня, одночасно з висадкою союзних військ на півдні Італії[7].

За бездоганне проведення операції «Мінсміт» Евен Монтегю був удостоєний звання офіцера ордену Британської імперії; Чарльз Чолмонделі став кавалером цієї відзнаки.