Регіональні мови України

Проєкт закону «Про мови України» № 1015-3 — став першим законопроєктом, зареєстрованим у Верховній Раді України 7 вересня 2010 року депутатами О. Єфремовим, С. Гриневецьким і П. Симоненком. Законопроєкт фактично надавав російській мові статус другої державної, хоча і не до кінця зрівнював його з українською. Крім того, статус регіональних отримували й інші міноритарні мови. Поява документа викликало резонанс серед україномовного населення країни західних областей країни, в результаті чого була розгорнута кампанія «Займіться ділом, а не язиком!», Активісти якої стверджували що лише 7,5 % населення країни вважають рішення мовного питання справою першорядної важливості. У підсумку, даний проєкт був знятий з розгляду 1 лютого 2011 року, але слідом за цим з'явився інший законопроєкт Партії регіонів, схвалений 8 серпня 2012 року.

Цей закон суттєво розширює сферу застосування регіональних мов або мов меншин порівняно із законом про ратифікацію Європейської хартії.

Закон України «Про засади державної мовної політики», який вводить в українське законодавче поле поняття регіональної мови, був прийнятий Верховною Радою і 8 серпня 2012 підписаний Президентом країни.[6] Законом декларується, що за умови, якщо кількість осіб — носіїв регіональної мови, що проживають на території адміністративної одиниці, становить 10 і більше % чисельності її населення, для цього регіональній мові на даній території вводиться цілий ряд преференцій: вона використовується на цій території в роботі місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, застосовується і вивчається в державних і комунальних навчальних закладах, а також використовується в інших сферах суспільного життя. Крім того, даний закон декларує вільне використання, поряд з державною мовою, регіональних мов в таких сферах, як економічна і соціальна діяльність підприємств, установ, організацій, приватних підприємців, об'єднань громадян; освіта, наука, культура, інформатика, ЗМІ та зв'язок, реклама.

Даний закон був підтриманий урядовою Партією регіонів та Комуністичною партією. Ще на стадії проєкту він викликав активний спротив опозиції, отримав багато негативних експертних оцінок,[7][8][9] викликав масові суспільні протести. Опоненти закону вказували, що він не містить заходів на захист і підтримку державної української мови, не містить гарантій її функціонування у всіх сферах суспільного життя на всій території України. Вони наголошували, що закон побудований на підміні понять, яка наділяє статус регіональної мови невластивими ознаками, притаманними рівню державної мови; передбачає застосування регіональної (фактично російської) мови не просто паралельно з, але і замість української мови в ключових сферах суспільного життя, тим самим нівелює статус і роль державної мови, порушуючи статтю 10 Конституції України та засади Європейської хартії регіональних мов або та мов меншин.[10][11] [12]

Закон було проголосовано парламентом 3 липня 2012 року без змін і без обговорення. Опозиція заявила, що голосування відбувалося з порушеннями процедури.[13]

23 лютого 2014 року Верховна Рада України скасувала цей закон, прийнявши проект Закону «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України „Про засади державної мовної політики“».[96] 3 березня в.о. президента Турчинов сказав, що не буде підписувати рішення парламенту про скасування цього закону, поки не буде підготовлений і Верховною Радою проголосований новий закон[97], і доручив підготовку нового закону, «який буде повністю збалансованим».[98] 3 листопада новообраний президент Петро Порошенко проголосив, зокрема, що «спільними зусиллями ми вдосконалимо мовну політику».[99]

28 лютого 2018 року № 2-р/2018 Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (неконституційним) Закон України «Про засади державної мовної політики».