Болгари в Україні

Сучасне болгарське населення поселилося у регіоні в кінці XVIII століття та на початку XIX століття, під час феодального заколоту у Османській імперії та після періоду Російсько-турецьких війн. Особливо сильні хвилі еміграції були після Російсько-турецьких війн 1806–1812 та 1828–1829 рр. Поселенці прибували з сучасної східної Болгарії, але багато також було нащадків болгар з західної частини країни. Окрім болгар також серед емігрантів були албанці, що заселили східну Болгарію за деякий час до цього.

Прибулі болгари засновують нові міста (такі як Болград у 1819 році, Комрат), приблизно 64 сіл. У 1856 р., після Паризького миру, регіон Бессарабія розділився на південно-східну частини, у тому числі Болград, Ізмаїл та Кілія, що входили до Молдови (з 1861 р. — Королівство Румунія), а північно-західна, зосереджену навколо Комрату, залишилися в Російській імперії.

28 червня 1858 року у Болграді було засновано Болгарську гімназію, яка мала серйозний вплив на розвиток болгарської освіти та культури та як факт була першою сучасною Болгарською гімназією.

У 1861 р. 20,000 болгар з румунської частини Бессарабії перейшли до Російської імперії, де отримали землю у Таврійській Губернії, щоб замінити ногайців, що покинули колишню територію Кримського ханства. Ті поселенці заснували іншу болгарську спільноту — Таврійських болгар.

Після того, як увесь регіон був знову включений у межі Російської імперії в 1878 році, процес русифікації посилився, тому багато болгарських інтелектуалів повернулися до новоствореного Князівства Болгарії, щоб надати допомогу у створенні Болгарської держави. Болгарська меншість було позбавлена права, отримані протягом румунського контролю.

Розселення болгар в УРСР за переписом 1926 р.

Розселення болгар у Криму за переписом 1926 р.

Вся Бессарабія після російської революції та розпаду Російської республіки входить до Королівства Румунія у 1918 році. На відміну від попереднього періоду румунського контролю, найбільш культурні та освітні права болгарської меншини були відчужені, що призвело до випадків збройного опору, наприклад повстання у Татарбунарах 1924 року.

На території Мелітопольщині 1925 року було створено Романівський (у 1926-у перейменовано на Коларівський) та Цареводарський (у 1926-у переформований з існуючого, а 1927-го перейменований на Ботевський, у 1930-у приєднано до Коларівського району). На Одещині 1926-го року — Великобуялицький (у 1926-у перейменовано на Благоєвський), а 1927-го у Першотравневому окрузі — Вільшанський болгарські національні райони. У болгарських населених пунктах організовувалися болгарські сільради (кількість яких з 1925 до 1938 зросла з 33 до 52), а в райцентрах — болгарські судови органи влади (так званні судово-слідчі камери).[1]

Болгари проживали переважно компактно, в 40 чисто болгарських сільрадах було зосереджено 76 % всіх українських болгар. 72,5 % болгарських дітей вчилися в болгарських школах. Після 1933-го року болгарські райони було ліквідовано.

У 20-30-х рр. XX ст. виходила болгарською мовою преса: центральна болгарська газета «Сьрп и чук» (у 1926-у перейменована на «Сьветско село» й 1930 — на «Колективіст»); газета органів Коларівського, Благоєвського і Вільшанського районних партійних і виконавчих комітетів — «Колективно поле», «Комунар», «Колхозен труд», журнали «Бьди готов!», «Млад ударник», «Агротехник». Виданням художнього, суспільно-політичного, навчальної літератури займалися болгарські сектори Всеукраїнської філії Центрвидаву (з 1926 по 1931) і Укрдержнацменвидаву (з 1932 по 1941).

У болгарських районах функціонували болгарські школи, кількість яких зросла з 43 у 1924 до 57 у 1938 і в яких навчалось відповідно 4314 і 11 264 учнів. Кадри для болгарських районів готували створена 1926 року Дніпропетровська болгарська партійна школа, переведена у наступному році до Одеси, Преславські педагогічний технікум і агропрофшкола та болгарські сектори Одеських педагогічного та соціально-гуманітарних інститутва, медичного технікуму, театрального училища.

Болгарське театральне мистецтво розвивалося завдяки діяльності театральної пересувної трупи і болгарського театру-студії ім. Г.Димитрова (відповідно створених 1926 і 1934).[2]

Водночас у 1930-х рр. у Таврії були репресовані і страчені близько 25 тис. представників болгарської інтелігенції — вчителі, інженери, священики, агрономи, студенти. Болгар не врятував той факт, що серед них було багато комуністів-політемігрантів, які брали участь у вересневому повстанні 1923 р. у Болгарії і яких тут оселили за наказом голови Раднаркому УСРР Християна Раковського.[3]

Пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року призвів до ультиматуму СРСР у червні 1940 р., вторгненню радянських військ в Бессарабію, та її включення до Радянського Союзу. Хоча будучи офіційно визнаною меншістю за радянської влади, місцеві болгари втратили деякі риси своєї культурної ідентичності в цей період.

У 1944 році 12,5 тис. болгар депортовано з Криму.

Розселення болгар в Одеській області за переписом 2001 р.

Рухи національного відродження виникли у 1980-х, з болгарськими газетами, культурними та освітніми асоціаціями. Болгарську мову почали вивчати у школах як додаткову, але пізніше й як обов'язковий предмет. У 1993 році була заснована Асоціація болгар України.

На початку 1990-х років в Україні розпочалася всебічна трансформація суспільного життя, яка охопила все поліетнічне населення країни. Значного розвитку цей процес набув після проголошення незалежності України. Тоді піднялася і нова хвиля національного відродження болгар, які проживають на південноукраїнських землях — їхньої мови, літератури, фольклору та мистецтва. Болгарські мешканці України отримали змогу навчатися рідною мовою в школах та вищих навчальних закладах, зокрема в Ізмаїльському педагогічному інституті і на болгарському відділенні філологічного факультету Одеського державного університету, яке було відкрите 1995 року. У місцях компактного проживання болгар було організовано періодичну трансляцію болгарською мовою радіопередач і програм телебачення. Розгорнули свою діяльність численні колективи художньої самодіяльності, які представляють культурно-мистецькі традиції болгарського населення України. Великої популярності набули традиційні фольклорно-етнографічні фестивалі. Так, на Болградщині після завершення основних польових робіт щорічно відбувається свято-фестиваль, яке поєднує в собі давні традиції общинно-храмових зібрань з сучасними фольклорно-пісенними виступами.

Активно працює болгарська секція, створена при Спілці письменників України. Налагодилось також видання болгарською мовою книг, підручників і періодичних видань. Так, газета «Роден край», яка виходить з 1994 р., проводить плідну популяризаторську роботу. У ній оперативно висвітлюються основні події у духовному житті України та Болгарії, публікуються зразки болгарської народнопоетичної творчості, інформація про фольклорні ансамблі та проведення фестивалів народної творчості.

Значну роль у житті країни почали відігравати національно-культурні товариства, об'єднання та асоціації загальнодержавного, регіонального і обласного рівня — Київське товариство болгарської культури «Родолюбіє», Кримське товариство болгар ім. Паїсія Хілендарського та ін. Асоціація болгарських культурно-просвітницьких товариств України відкрила свої представництва в Києві, Одесі, Сімферополі й Миколаєві.

Національне відродження болгарської спільноти і стан її культури та народно-поетичної творчості викликають дедалі більший інтерес у вчених. Яскраве свідчення цього — численні публікації, присвячені різноманітним аспектам дослідження цього процесу, та неодноразове обговорення цієї проблеми на науково-практичних конференціях. Зокрема, актуальні питання, пов'язані зі складним процесом духовного відродження болгарської діаспори, порушувалися на засіданні круглого столу на тем «Болгари України — в дзеркалі народної культури», який відбувся у Києві 1992 р., та на міжвузівській науково-практичній конференції «Актуальні проблеми відродження мов і культур західних і південних слов'ян в Україні», що проходила в Одесі у 1993 р. Серед обговорюваних питань — вивчення сучасного стану культури і мови болгарських мешканців України, проблеми збереження їхніх традицій та народної творчості тощо. Матеріали конференції та круглого столу лягли в основу збірника «Відродження мов і культур західних і південних слов'ян». Відродження мов і культур західних і південних слов'ян в Україні. Київ, 1995.

У 1990-х роках значно зріс й інтерес болгарського населення України до рідної мови, національних духовних цінностей, історії свого народу та його народнопоетичної творчості. Велику увагу цим питанням приділяє виходець зі села Банівка Болградського району Одеської області професор І.Стоянов та його дружина — кандидат філологічних наук Е.Стоянова. Так, у 1994 р. вони впорядкували збірник народних казок бессарабських болгар «Късметлива Неда», опублікований у Софії. Крім того, І.Стоянова цікавлять проблеми, пов'язані з функціонуванням в Україні болгарської мови, та українсько-болгарські мовні контакти, які він розглядає на основі болгарських говірок, що побутують на півдні України.

Щорічно з 2010-го року в Болграді проходить винний фестиваль «Bolgrad Wine Fest»

За роки державної незалежності України болгарська етнічна меншина послідовно реалізує свої національно-культурні прагнення, користається зі створених в Україні умов для збереження та розвитку власної культури, мови та традицій. Болгарську мову як предмет введено у загальноосвітніх навчально-виховних закладах у місцях компактного проживання представників цієї національності в Україні. У 1993 р. в м. Болграді, на Одещині, відкрито болгаро-українську гімназію. Вчителів болгарської мови і літератури готують Одеський і Львівський національні та Київський славістичний університети, Ізмаїльський і Бердянський педагогічні інститути, а вчителів початкових класів — Білгород-Дністровське педагогічне училище. В Одесі виходить болгарський тижневик «Роден край», у Криму й Одесі ведуться радіо- і телепередачі болгарською мовою. З 1993 р. діє Асоціація болгарських національно-культурних товариств і організацій, яка об'єднує сім міських осередків, активно працює Товариство болгарської культури «Родолюбіє». Завдяки прямому сприянню Болгарії 24 травня 1999 р., у День слов'янської писемності та культури, в Одесі було відкрито Центр болгарської культури, відбулося святкування 250-річчя поселення болгар в Україні. Слід особливо виділити ще один позитивний аспект новітньої історії України і Болгарії. Всупереч песимістичним прогнозам теорії конфлікту цивілізацій, в обох країнах — чи не єдиних серед держав Центрально- та Південно-Східної Європи — забезпечено з початку 1990-х років мирне, толерантне співіснування представників християнської і мусульманської культур та релігій. При цьому новим українській і болгарській демократіям довелося мати справу зі складним комплексом історичних кривд, заподіяних мусульманському населенню у попередні часи, і вирішувати пов'язані з ним проблеми. В Україні це наслідки масової депортації народів, зокрема кримських татар, у Болгарії — спроби здійснення політики штучного «ослов'янення» громадян турецької національності. Новітній український і болгарський досвід співжиття переважно християнських державотворчих націй з досить численними масивами мусульманських національних меншин мав би стати предметом уваги та інтересу для інших країн Європи і її міжнародних інституцій.[4]