Сан-Лазаро-дельї-Армені

Сан-Лазаро-дельї-Армені (в перекладі вірменський острів Святого Лазаря; вен. San Làzaro dei Armeni, італ. San Lazzaro degli Armeni, вірм. Սուրբ Ղազար կղզի) — невеликий острів у південній частині Венеціанської лагуни між островами Лідо і Сан-Серволо (Італія), один з основних центрів вірменської культури. Острів займає площу 3 га (7,4 акра). Сан-Лазаро був збільшений майже в чотири рази від свого початкового розміру шляхом меліорації земель. Він був визнаний академією Наполеона в 1810 році, коли майже всі монастирі Венеції були скасовані. Острів є одним з найвідоміших історичних місць вірменської діаспори. Монастир має велику колекцію книг, журналів, артефактів і третю за величиною колекцію вірменських рукописів. Протягом століть на острів приходили десятки художників, письменників, політичних і релігійних діячів. В даний час він привертає десятки тисяч туристів щорічно.

Сан-Лазаро-дельї-Армені
італ. San Lazzaro degli Armeni
Вид на острів
Географія
45°24′44″ пн. ш. 12°21′40″ сх. д.
Місцерозташування Венеціанська лагуна
Акваторія Венеціанська лагуна
Площа 3 га
Країна
Італія
Регіон Венето (область)
Адм. одиниця Венеція
Населення 17(2015)
Сан-Лазаро-дельї-Армені
Сан-Лазаро-дельї-Армені (Італія)
 Сан-Лазаро-дельї-Армені у Вікісховищі
Сан-Лазаро-дельї-Армені з човна
Супутникове зображення венеціанської лагуни. Сан-Лазаро (острів позначений червоним) розташований на південному-сході від Венеції і на захід від Лідо.
Сан-Лаццаро на карті, яка датується другою половиною 16-го століття.
«Острів святого Лазаря, коли тут був Мехітар»
Сан-Лазаро близько 1877 року

Огляд острова

Сан-Лазаро ​​знаходиться в 2 км (1,2 милі) на південний схід від самої Венеції і на захід від Лідо[1]. Острів прямокутної форми і займає площу в 3 гектара (7,4 акра). На острів можна дістатися за допомогою вапоретто від станції Сан-Дзаккаріа.[2] Щорічно острів відвідують близько 40000 осіб, причому більшість з них складають італійці .

Офіційне італійська назва острова Сан-Лазаро-дельї-Армені буквально перекладається як «Святий Лазар вірмен».[3][4] Він часто згадується англійською мовою як острів Святого Лазаря. Вірменською мовою острів називається բրՂ զազար, Surb Ghazar, який також румунізували як Surb Łazar.[5]

Число ченців, студентів та інших жителів Сан-Лазаро ​​коливається протягом всієї історії. У 1816 році, коли Байрон відвідав острів, в Сан-Лазаро ​​було близько 70 мехітаристів. З тих пір число жителів значно скоротилося. До початку 1840-х років на острові розміщувалося 50 ченців і студентів, і близько 20 ченців в 1960 році. Письменник Los Angeles Times зазначив в 1998 році, що Сан-Лазаро ​​як і раніше є «монастирським центром діяльності», хоча в той час в монастирі перебувало всього 10 семінаристів і 10 ченців.[6] Тереза ​​Левоніан Коул написала в The Independent, що з 2015 року в Сан-Лазаро ​​проживають 12 вардапетів (вчений чернець) і п'ять нових жителів острова.

Історія

Середньовіччя

Вперше острів згадується у 9 столітті. У 810 році Венеціанська Республіка виділила острів абату бенедиктинського монастиря Св. Іларію Фусинському. У 12-му столітті у Венеції з'явилась проказа в результаті торгівлі зі Сходом. Леоне Паоліні, місцевий дворянин, переніс простий госпіталь Сан-Тровасо на острів в 1182 році. Таким чином, на острові була створена лепрозорійна лікарня для людей з проказою, яка була обрана для цієї мети через її відносно віддаленість від головних островів, що утворюють місто Венецію. Лепрозорій назвали іменем святого Лазаря, святого покровителя прокажених. Церква Сан-Лазаро була заснована в 1348 році, що підтверджується написом в готичному листі. У тому ж році лікарня була відремонтована, і її власність перейшла від бенедиктинців до патріархального собору Сан-П'єтро. Кількість хворих на проказу зменишилась до середини 1500-х років, і острів був покинутий до 1601 році, на острові залишався тільки капелан і деякі садівники, які вирощували овочі. У другій половині 17 століття острів був переданий в оренду різним релігійним групам. У 1651 році домініканський орден оселився на острові після втечі з окупованого турецькими військами Криту. Єзуїти також ненадовго влаштувалися на острові. До початку XVIII століття на острові залишилося лише кілька руїн.

Вірменський період
Заснування

У квітні 1715 року група з дванадцяти вірменських католицьких ченців на чолі з Мануком ді Пьетро (Мхітар Севастійський), прибула до Венеції з Мореї (тобто, Пелопоннес) після того, як вона стала ареною військового протистояння між Венецією і Османською імперією. Мхітар Севастійський заснував католицький орден в Константинополі, столиці Османської імперії, в 1701 році, який пізніше буде носити його ім'я. Орден перебрався в Модон (Метоні) на південному березі Пелопоннесу в 1703 році, після репресій з боку османського уряду і Вірменської апостольської церкви. 1712 орден отримав визнання папи Климента XI.

8 вересня 1717 року в свято Різдва Пресвятої Богородиці, венеціанський сенат передав Сан-Лазаро ​​Мхітару і його сподвижникам, які погодилися не перейменовувати острів. Після оволодіння монахи почали роботи по відновленню наявних будівель на острові. Вся громада переїхала на острів у квітні 1718 року, коли будівлі на Сан-Ладзаро стали придатними для житла. Сам Мхітар розробив план монастиря, який був завершений до 1840 року. Монастир спочатку включав 16 камер для ченців, які були ще зі старої лікарні. Відновлення церкви тривало з травня по листопад 1722 року. Мхітар помер в 1749 році. Дзвіниця була завершена через рік, в 1750 році.

Пізніша історія

Венеціанська республіка була скасована Наполеоном в 1797 році. У 1810 році він скасував всі чернечі ордени Венеції та Королівства Італії, за винятком мехітарістів в Сан-Лазаро. Згідно з деякими джерелами, зборам мхітаристів було дано спокій через заступництво Рустама Рази, охоронця мамлюка Наполеона вірменського походження.[7][8] Наполеон підписав указ від 27 серпня 1810, в якому говориться, що конгрегація може продовжувати існувати як академія.[9]З того часу Сан-Лазаро також відомий як академія, а іноді згадується на латині як Академія Армена Санкті Лазари. Монастир був значно розширений шляхом меліорації земель чотири рази з XIX століття.[10]


Вперше, в 1815 році австрійський імператор Франц II дозволив розширити територію острова. Площа на північ від острова була заповнена, що подвоїло її площу з 7 900 м² до 13 700 м². У 1836 році була побудована прикордонна стіна навколо нового району острова. Канал елінгу був заповнений в 1912 році, і він був перенесений в дальній західний кут. Берегова лінія була випрямлена. Ці коригування збільшили площу острова до 16 970 м². Останнє велике розширення Сан-Лазаро ​​відбулося в період після Другої світової війни. Між 1947 і 1949 роками острів був розширений на південному-сході та південному-заході. Острів тепер має площу 30 000 м² або 3 га.

  • Поступове розширення Сан-Лазаро
  • Острів, коли вірменські монахи прибули, 1717.
  • Будівництво монастирського комплексу Мхітарем (1740) і друкарня (1789).
  • Розширення на північній стороні острова (1818) і крило нової друкарні (1823-25).
  • Розширення південної частини острова (1947-49).
20 століття і сучасність

У ніч на 8 грудня 1975 року спалахнула пожежа, яка частково зруйнував бібліотеку і пошкодила південну частину церкви, а також знищила дві картини Гаспаро Діціані. У період з 2002 по 2004 рік магістрат Алько проводив велику реставрацію монастирських структур в координації з італійським міністерством інфраструктури та транспорту Consorzio Venezia Nuova.

Інтер'єр церкви

У 2015 році на 56-й Венеціанській бієнале в Сан-Лазаро представлявся павільйон Вірменії..[11] Виставка, присвячена 100-річчю Геноциду вірмен, куратор Аделіна Кюберян фон Фюрстенберг, стала лауреатом премії «Золотий лев» у категорії національної участі.[12][13]

Монастир

Сан-Лазаро ​​повністю зайнятий монастирем Mekhitarist monastery of San Lazzaro, який є штаб-квартирою Конгрегації Вірменського Католицького мхітаристів. Монастир в даний час містить церкву з дзвіницею, житлові квартали, бібліотеку, музеї, картинну галерею, сховище рукописів, друкарню, різні навчальні та науково-дослідні установи, сади, бронзову статую Мхітара, споруджену Антоніо Баджо У 1962 році, меморіал про Геноцид вірмен, побудований в 1960-х роках,[14] і базальтовий хачкар XIV століття (крос-камінь), подарований радянським урядом Вірменії в 1987 році. Дзвіниця була завершена в 1750 році. Купол був побудований в східному цибулевому стилі. Вона не прив'язана до церкви і стоїть одна біля північної сторони.

Церква

Церква Сан-Лазаро, хоча і кілька разів оновлювалася протягом століть, зберігає стиль арки 14-го століття. Церква була відновлена екстенсивно Мхітаром в 1722 році, через п'ять років після поселення вірменських ченців. Він повністю відновив вівтар. Його апсида була розширена в 1899 році насамперед додаванням неоготичних елементів. У церкви є неоготичний інтер'єр. Головний вівтар в стилі бароко. Три головних вікна апсиди вівтаря мають вітражі, які зображені зліва направо: Саак Партев, Святий Лазар і Месроп Маштоц. У церкві є фрески і картини Антоніо Ермолао Паолетті, що зображують Святого Петра, Святого Павла, Івана Хрестителя і Святого Стефана. Могила Мехітара знаходиться в передній частині вівтаря.

Крім головного вівтаря, є ще чотири вівтарі, присвячених Святому Хресту, Григорію Просвітителю, Діві Марії та Святому Антонію. Все побудовано в період 1735-38 в роки Мехітара. Всі вони прикрашені творами, в основному венеціанськими художниками. У вівтарі Святого Григорія від Noè Bordignon зображений святий, що здійснює хрещення вірменського царя Тірідата III. У вівтарі, присвяченому матері Ісуса, зображене Різдво Пресвятої Богородиці Доменіком Маджіотто. У вівтарі святого Антонія, Франческо Зугно зобразив засновника східного чернецтва, який надихнув Мехітара.

Бібліотка

Колекція
Бібліотека

Бібліотека містить від 150 000 до 200 000 друкованих книг вірменською,[15] а також на європейських та східних мовах .[16]. Значна частина бібліотеки містить стародавню колекцію. До збірки включені книги з мистецтва, науки, історії, природознавства, різноманітних класичних текстів, літературної критики, великі енциклопедії.

Підлога бібліотеки прикрашена у венеціанському стилі. Стеля, (була частково зруйнована у вогні 1975 року) розписана Франческо Цугно і зображає Святу Катерину, чотири батьки Латинської церкви (Амвросій, Августин, Ієронім, Григорій I) і батьки Вірменської церкви. Крейдяна скульптура Наполеона II Антоніо Канови зберігається в скляній шафі в бібліотеці. Також в кімнаті зберігається скульптура Папи Римського Григорія XVI Джузеппе Де Фабріса, подарована Мехітарістам Папою Римським.

Манускрипти
Сторінка з Євангеліє IX столітя цариці Млке

Мхітаристи вважають колекцію рукописів найбільшим скарбом Сан-Лазаро. У XIX столітті ченці-мехітарісти опублікували з цих рукописів деякі раніше неопубліковані фрагменти вірменської та невірсенської літератури. Згідно з журналом Англіканської церкви, до 1870 року у Сан-Лазаро ​​була друга за величиною колекція вірменських рукописів після Ечміадзинського кафедрального собору, який мав близько 1200 рукописів. Точна кількість збережених рукописів в Сан-Лазаро невідома. За словами Бернарда Кулі, число становить близько 3000, що становить близько 10 % всіх збережених вірменських рукописів. Згідно з сайтом конгрегації «мхітаристів», монастир містить 4500 вірменських рукописів. Вірменський тижневик Левон Сарьян зазначив, що колекція рукописів Сан-Лазаро ​​складається з понад 3000 повних томів і близько 2000 фрагментів. Сан-Лазаро ​​зазвичай вважається третьою за величиною колекцією вірменських рукописів у світі після Матенадарана в Єревані, Вірменії та Вірменського патріархату в Єрусалимі.[17] Колекція рукописів зберігається в башті ротонди, в так званій Кімнаті рукописів (сховище рукописів). Його будівництво було профінансовано вірменським торговцем антикваріатом Богос Іспеньяном, і було спроектовано його сином Андоні Іспеньяном. Він був відкритий в 1970 році за участю Католикоса Вазгена I.

Найбільш ранні рукописи, що зберігаються в сховищі, відносяться до восьмого століття. Серед його видатних рукописів — Євангеліє 9-го століття королеви Мльке (Մլքե գուհուագուհու Ատետարան (Євангеліє цариці Млке)), початку 11 століття Адріанополіське Євангеліє; Життя Олександра Македонського, вірменський переклад грецького варіанту 5-го століття Псевдо-Каллісто; Євангеліє Гладзор (датоване 1307 роком). У 1976-79 роках Harutiun Kurdian пожертвував близько 300 рукописів, для яких були додані нові вітрини. Він містить одну з десяти збережених копій Урбатагірк, першої в історії вірменської книги, надрукованої Акопом Мегапаром у Венеції в 1512 році.[18] Крім того, в сховищі зберігаються 44 вірменських молитовних сувоїв (хмаїл).[19]

Вірменський музей

Вірменський музей був спроектований венеціанським архітектором Джованні Россі та завершений в 1867 році. Був серйозно пошкоджений вогнем 1975 року і був відновлений в його нинішньому вигляді Мануком Манукяном. Раніше сузей служив бібліотекою вірменських рукописів і видань. У музеї тепер зберігаються предмети, пов'язані з історією та мистецтвом Вірменії, включаючи шоломи і бронзові пояси з урартуського періоду; Меч Левона VI, останній вірменський король Кілікії, викуваний у Сисі у 1366 році; вірменська кераміка з Кютаг'я; монети, штампи і паспорти, видані 1918-20 Першою Республікою Вірменія. Представлені численні вірменські релігійні об'єкти мистецтва XVI—XVIII століть. Також експонується барельєф в агаті середньовічної вірменської столиці Ані, який раніше висів у монастирі острова Лім на озері Ван, а також кілька картин російського-вірменського морського художника Івана Айвазовського, в тому числі зображення гори Арарат і Ніагарського водоспаду. Його біблійна картина Хаос (1841) була подарована пастві Левом XIII в 1901 році. У музеї також виставлена посмертна ​​маска Комітаса, композитора, який створив вірменську національну школу музики.

Східний музей
Вірменський музей. Картина посередині — «Хаос» Івана Айвазовського (1841).

Східні та єгипетські публікації, артефакти знаходяться в так званій «Lord Byron Room», тому що саме там він вивчав вірменську мову і культуру під час свого візиту в Сан-Лазаро. Це була спочатку кімната рукописів. Його найпомітнішою деталлю є єгипетська мумія, приписувана Наменхету Амуну, священику в храмі Амона в Карнаку. Він був відправлений в Сан-Лазаро ​​в 1825 році єгипетським міністром вірменського походження Богосом Бей Юсуфіаном. Радіовуглецеве датування показало, що вона датується 450—430 роком до н.е (пізній період Стародавнього Єгипту).[20] Колекція також містить етруські вази, китайський антикваріат, княжий індійський трон з інкрустацією слоновою кісткою і рідкісний папірус в 12 сегментах на пальскій мові Буддійського ритуалу, з бустроферовим листом з червоним лаом на золотом аркуші, привезеним з Мадраса російсько-вірменським археологом, який виявив його в храмі в 1830 році.

Картини

Серед художніх робіт, що демонструються в монастирських коридорах, представлені малюнки намальовані деревним вугіллям Едгаром Шахіном, пейзажі Мартіроса Сарьяна, Манука Абегяна, гори Арарат Геворка Башинджагяна, морський живопис Чарльза Гарабеда Атаміана і колаж Сергія Параджанова, триптих Франческо Зугно зображує хрещення царя Тірідата III Григорієм Просвітителем, різні картини Луїджі Керени, «Жертвопринесення Ісаака» Франческа Хайеса та інші.

Видавництво

На острові в 1789 році було створено видавництво. Крім друку книг вірменською мовою воно випустило численні видання іншими мовами, серед них: понад 50 - латиною, 80 - італійською, 65 - французькою, 75 - англійською, 15 - німецькою, всього 36 мовами. Видавництво було закрите в 1991 році, проте мехітарісти з Сан-Лазаро продовжують публікувати в своєму видавництві Casa Editrice Armena[21]. Хачіг Тололян писав про роль мехітарістів і їх публікацій:

З дивовижною далекоглядністю та енергією вчені-ченці цього діаспорного анклаву мали намір виконати те, що вірменський вчений Марк Нічанян назвав узагальнювальним проектом, культурною програмою дослідження і публікації, яка представляла життя і культуру Вірменії, як плачевно фрагментовану, і доклав зусиль до того, щоб озброїти як знедолене населення своєї батьківщини, так і ремісників і купців діаспори засобами національної культури за європейською моделлю.

Публікації мехітаристів, як в Сан-Лазаро, так і в Відні, зробили великий внесок в удосконалення літератури західних вірмен. Частка Сан-Лазаро стала особливо помітною в областях історії, мистецтва і літератури, які вплинули на італійську схильність до мистецтва. Видавничий дім друкував книги на десятках мов, в тому числі на такі теми, як теологія, історія, лінгвістика, література, природничі науки і економіка. Вони також видавали підручники та переклади з європейських мов і видань класики. Серед його публікацій значна робота — це двотомний словник класичної вірменської мови: Նոր ռգիաքրք Հայզազեան զուիեզուի, Nor baṛgirk 'haykazean lezui («Новий словник вірменської мови», 1836-37), який вважається монументальним досягненням і залишається неперевершеним. Починаючи з 1800 року, на острові публікується періодичний журнал. Bazmavep, літературний, історичний і науковий журнал, який був заснований в 1843 році і продовжує публікуватися донині.[22]

Сади

Безліч відвідувачів захоплюютьcя садами монастиря.[23][24] «Острів з його квітковими та фруктовими садами настільки добре зберігся, що екскурсія в Сан-Лазаро ​​є улюбленим місцем всіх відвідувачів Венеції», — зазначив один з відвідувачів у 1905 році.[25] Ірландський ботанік Едіт Блейк (Edith Blake) пише: «Сад в центрі монастиря майорів квітами, і на всій території було спокійне наповнене спокоєм повітря».

Ченці в Сан-Лазаро роблять варення з троянд, вирощених в садах. Варення, зване Вартануш,[26][27] зроблене з пелюсток троянд в травні, коли троянди в повному розквіті. Крім пелюсток троянд, воно містить білий цукор, воду і лимонний сік. У сувенірному магазині на острові виробляється і продається близько п'яти тисяч глечиків варення. Ченці також їдять його на сніданок.</ref> Around five thousand jars of jam are made and sold in the gift shop in the island. Monks also eat it for breakfast.[28]

Роль у Вірменській історії
Хачкар 14 століття в Сан-Лазаро

Сан-Лазаро ​​має велике історичне значення для вірмен.[29] The islet has been described as a «little Armenia.»[30][31] Острів був описаний як «маленька Вірменія». Нью-Йорк Таймс писала в 1919 році: "Острів Сан-Лазаро, поблизу Венеції, вже понад два століття пересаджує вірменський оазис в венеціанські лагуни.[32] Це один з найбагатших вірменських анклавів і на думку соціолога Анни Бакалян, одне з найвідоміших вірменських місць в світі, разом з вірменським кварталом Старого міста Єрусалима.[33][34] Вільям Дін Хауеллс зазначив в 1866 році, що «як місце навчання Сан-Лазаро ​​відомий у всьому вірменському світі». Оксфордський словник християнської церкви називає монастир Сан-Лазаро ​​і орден Мехітарістів «особливо примітним» серед релігійних орденів, заснованих у Венеції.[35] Американський місіонер Елі Сміт в 1833 році відзначив, що монастир Сан-Лазаро не тільки не переслідував «систему денаціоналізації багатьох римських місій серед східних церков», але також "зробив більше, ніж всіх інших вірмен разом, щоб культивувати та збагачувати літературу нації ". Мандрівний письменник Луїза Стюарт Костелло назвала вірменський монастир Сан-Лазаро ​​"респектабельним кущем над навколишніми водами, міцним пам'ятником успішної наполегливості в хорошій справі".[36][37]

Культурне пробудження

За словами Роберта Х'юза протягом майже цілого століття — аж до створення Інституту Лазарева в Москві в 1815 році, монастир Сан-Лазаро був єдиним центром інтенсивної культурної діяльності в Вірменії, в якому зберігалася спадщина вірменського народу.[38] Протягом 18-го століття відкриття класичної вірменської літератури й створення народної вірменської мови мехітарістами Сан-Лазаро був ключовим фактором у «Вірменському ренесансі». Італійський вчений Маттео Мієле порівняв роботу мехітарістів, здійснену на острові, з роботою гуманістів, живописців і скульпторів італійського Відродження.[39] Протягом понад століття монастир Сан-Лазаро став «потужним агентством з просування світського, а також релігійного знання» з «загальновідомими релігійними, освітніми та літературними цілями, такими як цілі середньовічного бенедиктинського ордена».

Відомі вчені-резиденти

Мхітар Севастійський, засновник ордена Мехітаристів, жив на острові з 1717 року до своєї смерті в 1749 році.

Мікаел Чамчян (1738—1823), який написав велику і впливову історію Вірменії, яка більше століття використовувалася вченими як довідкова робота, жив на острові з 1757 року.[40]

Гаврило Айвазовський (1812—1880), філолог, історик і видавець, навчався в школі на острові з 1826 по 1830 рік і пізніше був секретарем конгрегації мхітаристів. Він заснував і редагував заснований в Сан-Лазаро журнал Bazmavep з 1843 по 1848 рік.[41]


Відомий історик Гевонд Алішан був членом Ордена мехітарістов з 1838 року. У 1849-51 він редагував журнал Bazmavep і викладав в чернечій семінарії в 1866-72 роках. Він жив на острові з 1872 року до своєї смерті в 1901 році.[42] Був автором книг з історії і географії областей Вірменії Ширак, Айрарат, Сісакан (всі вони були опубліковані в 1881-83) з «дивовижною точністю». У 1895 році він опублікував дві помітні роботи, одну з дохристиянської політеїстичної релігії вірмен і дослідження 3400 видів рослин, які ростуть у Вірменії.

  • Статуя Мхітара Севастійського на острові
  • Мхітар
  • Чамчян
  • Айвазовський
  • Алішан

Відомі відвідувачі

Протягом століть острів відвідувало широке коло знатних людей.

Візит лорда Байрона на острів, зображений Іваном Айвазовським в 1899 році, Національна галерея Вірменії

Лорд Байрон

Англійський романтичний поет Лорд Байрон відвідував острів з листопада 1816 по лютий 1817 року. Він володів вірменською на достатньому рівні для перекладу уривків з класичного вірменського на англійську. Він був співавтором Англійсько-вірменської граматики в 1817 році, а також Вірменсько-англійської в 1819 році, включаючи цитати з класичної та сучасної вірменської мови. Кімната, де навчався Байрон, тепер носить його ім'я.[43] Існує також меморіальна дошка, присвячена перебуванню Байрона. Байрон вважається найвідомішим з усіх відвідувачів острова. Джеймс Морріс писав, що "багато в Венеції, просили подумати про Сан-Лазаро, спочатку думають про Байрона, і тільки потім вірмен. Дух Байрона переслідує острів ".

Іноземці

Папа Римський Пій VII відвідував острів в 9 травня, 1800.

З XIX століття в Сан-Лазаро побували численні відомі особистості, такі як композитори Жак Оффенбах, Джоаккіно Антоніо Россіні, Петро Ілліч Чайковський, і Ріхард Вагнер (1859),[44] письменники Альфред де Мюссе і Жорж Санд (1834)[45][46][47], Марсель Пруст (1900),[48] Іван Тургенєв, Микола Гоголь, Генрі Лонгфелло. Серед інших відомих відвідувачів — британський мистецтвознавець Джон Раскін (початок 1850-х років)[49], французький філософ і історик Ернест Ренан (1850).

У XIX столітті на острів побував безліч монархів, в тому числі Карл IV король Іспанії, Франц Йосиф I, Умберто I король Італії, Кароль I король Румунії, Емма Вальдек-Пірмонтська, Вільгельміна королева Нідерландів, Наполеон Жозеф Бонапарт,[50] Людвиг I король Баварії (1841),[51] Маргарита Савойська (королева Італії), Максиміліан I (імператор Мексики), Шарлотта Бельгійська, Едуард VII Король Великої Британії, принц Уельський і майбутній король Сполученого Королівства (1861), Наполеон III Бонапарт (1862), Педру II Бразилії (1871),[52] Принцеса Луїза, Герцогиня Аргайлская (1881), Олександр I Імператор всеросійський. Президент США Улісс Грант і прем'єр-міністр Великої Британії Вільям Гладстон відвідали Сан-Лазаро ​​в 1878 і 1879 відповідно.[53][54]

Радянський лідер Йосип Сталін, більшовицький революціонер в той час, працював дзвонарем в монастирі Сан-Лазаро ​​в 1907 році.[55][56][57]

Вірмени

Російсько-вірменський морський художник Іван Айвазовський відвідав Сан-Лазаро ​​в 1840 році. Він зустрів свого старшого брата, Габріеля, який працював в монастирі в той час. У монастирській бібліотеці і в художній галереї Айвазовський ознайомився з вірменськими рукописами і вірменським мистецтвом в цілому.[58] Інший вірменський художник Суренянц Вардгес Акопович відвідав Сан-Лазаро ​​в 1881 році і досліджував вірменські мініатюри.[59] Етнограф Ерванд Лалаян працював на острові близько шести місяців в 1894 році.[60] Музикознавець Комітас читав лекції по вірменській народній та духовній музиці, а в липні 1907 роки вивчав систему нотного запису (хаза) в монастирській бібліотеці.[61] Перша зустріч поетів Єгіше Чаренц і Аветік Ісаакяна відбулася в Сан-Лазаро ​​в 1924 році.[62] Радянський вірменський композитор Арам Хачатурян відвідав його в 1963 році[63] і радянський вірменський астрофізик Віктор Амбарцумян в 1969 році.[64]


На острові побували не менше двох католицьких (лідерів) Вірменської Апостольської церкви, історично конкурували з Вірменською Католицькою Церквою, до складу яких входять мхітаристи: Вазген I (в 1956 і 1970 роках) І Карекін II (у 2008 році).[65]

Після здобуття незалежності в 1991 році як мінімум два президенти Вірменії — Роберт Кочарян у 2005 році та Серж Саргсян у 2011 році — відвідали Сан-Лазаро.<ref{{[Президент Вірменії Роберт Кочарян відвідає Італію]|url=http://armenpress.am/arm/print/114770/%7Cdate=25 Січня 2005|language=hy}}</ref>[66]

Художні зображення острова

Численні художники малювали острів, в тому числі

Примітки
  1. San Lazzaro degli Armeni. turismovenezia.it (італ.). Provincia di Venezia. «... a circa due chilometri da Venezia.»
  2. Belford, Ros; Dunford, Martin; Woolfrey, Celia (2003). Italy. Rough Guides. с. 332.
  3. Valcanover, Francesco (1965). Collection of the Armenian Mekhitarist Fathers, Island of St. Lazarus of the Armenians. Museums and Galleries of Venice. Milan: Moneta Editore. с. 149.
  4. Island of Saint Lazarus of the Armenians. Michelin Guide. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 22 травня 2017.
  5. Greenwood, Tim (2012). Armenia. У Johnson, Scott Fitzgerald. The Oxford Handbook of Late Antiquity. Oxford University Press. с. 137. ISBN 978-0-19-533693-1.
  6. Toth, Susan Allen (19 квітня 1998). Hidden Venice. Los Angeles Times. с. 3.
  7. Russel, C. (19 лютого 1870). Armenia and the Armenians. The Church of England Magazine (London: Clergymen of the United Church of England and Ireland). LXVIII: 107.
  8. Buckley, Jonathan (2010). The Rough Guide to Venice & the Veneto (вид. 8th). London: Rough Guides. с. 226. ISBN 978-1-84836-870-5.
  9. Le comunita' religiose nelle isole (Religious communities in the islands). turismo.provincia.venezia.it (італ.). Città metropolitana di Venezia. «Pur trattandosi di una comunità religiosa, questa non venne soppressa da Napoleone che la considerò un'accademia letteraria probabilmente in rapporto all'importante attività editoriale svolta dai monaci.»
  10. Monastère mékhitariste de Saint-Lazare <Venise, Italie> (1717 - ). Consortium of European Research Libraries.
  11. McGarry, Kevin (12 травня 2015). Highlights From the 56th Venice Biennale. The New York Times.
  12. Republic of Armenia Pavilion at the 56th Venice Biennale. artsy.net. 18 травня 2015.
  13. Golden Lions for Armenia, Adrian Piper at Venice Biennale. Deutsche Welle. 10 травня 2015.
  14. Memorial on Saint Lazarus Island, Venice, Italy. Armenian National Institute.
  15. Mayes, Frances (23 грудня 2015). The Enduring Mystique of the Venetian Lagoon. Smithsonian. «What the monastery is most known for is the library of glass-fronted cases holding some of the monks' 150,000 volumes ...»
  16. Dunglas, Dominique (20 квітня 2011). La possibilité des îles [The possibility of islands]. Le Point (фр.). «San Lazzaro degli Armeni. La bibliothèque du monastère, où vivent une poignée de moines arméniens, ne compte pas moins de 200 000 livres précieux ...»
  17. Mesrop Mashtots Matenadaran. armenianheritage.org. Armenian Monuments Awareness Project.
  18. Yapoudjian, Hagop (14 жовтня 2013). Մտորումներ Սուրբ Ղազար Այցելութեան Մը Առիթով [Thoughts on visit to San Lazzaro]. Aztag (вірм.).
  19. Ghazaryan, Davit (2014). Կիպրիանոս հայրապետը և Հուստիանե կույսը 15-16-րդ դարերի ժապավենաձև հմայիլների գեղարվեստական հարդարանքում [Patriarch Kyprianos and Justinia the virgin in the artistic decoration of 15th-16th century ribbon-like hmayils]. Banber Matenadarani (вірм.): 244. Архів оригіналу за 27 січня 2015.
  20. Huchet, Jean-Bernard (2010). Archaeoentomological study of the insect remains found within the mummy of Namenkhet Amun (San Lazzaro Armenian Monastery, Venice/Italy). Advances in Egyptology (Armenian Egyptology Centre) (1): 59–80.
  21. Колупаев В. Армянский монастырь в Венеции: его культурные и книжные связи с Россией // Восточная коллекция. 2011, № 2 (45)
  22. Conway Morris, Roderick (24 лютого 2012). The Key to Armenia's Survival. The New York Times.
  23. Clement, Clara Erskine (1893). The Queen of the Adriatic or Venice, Mediaeval and Modern. Boston: Estes and Lauriat. с. 312.
  24. Macfarlane, Charles (1830). The Armenians: A Tale of Constantinople, Volume 1. Philadelphia: Carey and Lea. с. 254. «San Lazaro is about the middle size, and adorned with a pretty garden ...»
  25. Robertson, Alexander (1905). The Roman Catholic Church in Italy. Morgan and Scott. с. 186.
  26. Maggio: le rose. la Repubblica (італ.). 11 травня 2012. «Mentre di origine armena è la "vartanush", la marmellata di rose che in Italia viene prodotta a Venezia, nell'Isola di San Lazzaro degli Armeni dai monaci Mechitaristi.»
  27. Isola di San Lazzaro degli Armeni (італ.). Italian Botanical Heritage. «Una tecnica secolare ne imprigiona i profumi nella Vartanush, la marmellata di petali di rose che, tradizionalmente, vengono colti al sorgere del sole.»
  28. Gora, Sasha (8 березня 2013). San Lazzaro degli Armeni – Where Monks Make Rose Petal Jam in Venice, Italy. Honest Cooking.
  29. Armenia Wins Venice Biennale 2015 Golden Lion Award. Armenian Weekly. 14 травня 2015.
  30. 5th Annual Conference of the Forum of Armenian Associations of Europe Venice, Italy. Forum of Armenian Associations of Europe. 6–9 June 2003. Архів оригіналу за 22 грудня 2017. Процитовано 22 травня 2017. «The city, which covers more than 200 islands, has a little Armenia in it; Armenian cultural and educational center Saint Ghazar»
  31. Catholicos Karekin II, the head of the Armenian Apostolic Church, said during his 2008 to the island that San Lazzaro is «a little Armenia thousands of kilometers away from Armenia.» Ն.Ս.Օ.Տ.Տ. Գարեգին Բ Ամենայն Հայոց Կաթողիկոսի խոսքը Մխիթարյան միաբանությանը Սուրբ Ղազար կղզում [Visit of Catholicos Karekin II to the Mekhitarist Congregation at San Lazzaro island]. Etchmiadzin (вірм.) (Mother See of Holy Etchmiadzin) (5): 28. May 2008. Архів оригіналу за 21 січня 2015. «Սուրբ Ղազարը Հայաստանից հազարավոր կիլոմետրեր հեռու մի փոքր Հայաստան է»
  32. Armenians Desirous of a United Country. The New York Times. 6 березня 1919.
  33. Bakalian, Anny (1993). Armenian Americans: From Being to Feeling Armenian. New Brunswick, New Jersey: Transaction Publishers. с. 345–346. ISBN 1-56000-025-2.
  34. Howells, William Dean (1907). Venetian Life. Boston and New York: Houghton, Mifflin & Company. с. 180. Проігноровано невідомий параметр |orig-year= (довідка)
  35. Cross, F. L.; Livingstone, E. A., ред. (2005). Venice. The Oxford Dictionary of the Christian Church (вид. 3rd). Oxford University Press. с. 1699. ISBN 978-0-19-280290-3. «Of the many religious orders that have houses in Venice the Armenian Benedictine Congregation of the Mechitarists is esp. remarkable; their convent on the island of San Lazzaro is a centre of Armenian education.» Проігноровано невідомий параметр |orig-year= (довідка)
  36. Smith, Eli (1833). Researches of the Rev. E. Smith and Rev. H.G.O. Dwight in Armenia: Including a Journey Through Asia Minor, and Into Georgia and Persia, with a Visit to the Nestorian and Chaldean Christians of Oormiah and Salmas, Volume 1. Boston: Crocker & Brewster. с. 256-257.
  37. Costello, Louisa Stuart (1846). A Tour to and from Venice, by the Vaudois and the Tyrol. London: John Ollivier. с. 317.
  38. Hewsen, Robert H. (2001). Armenia: A Historical Atlas. Chicago: University of Chicago Press. с. 12, 158. ISBN 0-226-33228-4.
  39. Miele, Matteo (16 жовтня 2015). L'isola degli Armeni a Venezia. il Post (італ.). «Lontani, quasi appartati, hanno prodotto, per il proprio popolo, una rinascita artistica, letteraria e sociale in qualche modo paragonabile all'opera dei grandi umanisti, pittori e scultori del Rinascimento italiano.»
  40. Utudjian, A. A. (1988). Միքայել Չամչյան (կյանքի և գործունեության համառոտ ուրվագիծ) [Michael Chamchian (a short description of his life and activity)]. Lraber Hasarakakan Gitutyunneri (9): 71–85.
  41. Mikayelyan, V. (2002). Այվազովսկի Գաբրիել [Aivazovsky Gabriel] (вірм.). Yerevan State University Institute for Armenian Studies.
  42. Shtikian, S. A. (1970). Ղևոնդ Ալիշան [Ghevond Alishan]. Patma-Banasirakan Handes (вірм.) (2): 13.
  43. Vangelista, Massimo (4 вересня 2013). Lord Byron in the Armenian Monastery in Venice. byronico.com.
  44. Barker, John W. (2008). Wagner and Venice. University of Rochester Press. с. 111. ISBN 978-1-58046-288-4.
  45. de Musset, Alfred (1867). Oeuvres, Volume 7 (фр.). Paris: Charpentier. с. 246. «Après le repas, ils montaient en gondole, et s'en allaient voguer autour de l'île des Arméniens ...»
  46. Winegarten, Renee (1978). The double life of George Sand, woman and writer: a critical biography. Basic Books. с. 134.
  47. Sand, George (1844). Venise, juillet 1834.. Œuvres de George Sand: Un hiver au midi de l'Europe (фр.). Paris: Perrotin. с. 95. «Nous arrivâmes à l'île de Saint-Lazare, où nous avions une visite à faire aux moines arméniens.»
  48. Plant, Margaret (2002). Venice: fragile city 1797–1977. New Haven, Conn.: Yale University Press. с. 225. ISBN 0-300-08386-6.
  49. Cook, Edward Tyas (1912). Homes and Haunts of John Ruskin. New York: Macmillan. с. 111–112.
  50. Howe, Julia Ward (1868). From the Oak to the Olive: A Plain Record of a Pleasant Journey. Library of Alexandria. ISBN 1-4655-1372-8.
  51. Das Armenische Kloster auf der Insel S. Lazzaro bei Venedig (German). Armenische Druckerei. 1864.
  52. Issaverdenz, James (1890). The Island of San Lazzaro. Venice: Armenian typography of San Lazzaro. с. 16–8.
  53. Grant, Julia Dent (1988). У Simon, John Y. The personal memoirs of Julia Dent Grant (Mrs. Ulysses S. Grant). Southern Illinois University Press. с. 243.
  54. Lucas, Edward Verrall (1914). A Wanderer in Venice. The Macmillan Company. с. 302.
  55. When Stalin in Venice .... Venice Magazine: 7. «Josif Stalin, the Russian dictator, was one of the last bell-ringers of the island of San Lazzaro degli Armeni, located at the heart of the lagoon. He stowed away in the port of Odessa to escape from tsarist police and arrived in Venice in 1907.»
  56. Salinari, Raffaele K. (2010). Stalin in Italia ovvero "Bepi del giasso" (італ.). Bologna: Ogni uomo è tutti gli uomini Edizioni. ISBN 978-88-96691-01-4. «Qui forse trovò alloggio nel convento adiacente alla chiesa di San Lazzaro degli Armeni, sita su un'isoletta al largo della città.»
  57. An interview with Russian artist Andrey Bilzho. Gordon, Dmitry (5 березня 2016). Карикатурист Бильжо: Сталин работал в Армянском монастыре на острове Св. Лазаря, а по ночам убегал в Венецию, где пил и тр ... хался. gordonua.com (рос.). «... Эта с ... ка устроилась звонарем в Армянский монастырь на острове святого Лазаря ...»
  58. Khachatrian, Shahen. "Поэт моря" ["The Sea Poet"] (рос.). Center of Spiritual Culture, Leading and National Research Samara State Aerospace University.
  59. Adamyan, A. (2012). Վարդգես Սուրենյանց [Vardges Sureniants] (вірм.). National Library of Armenia. с. 7.
  60. Melik-Pashayan, K. (1978). Լալայան Երվանդ [Lalayan Yervand]. Soviet Armenian Encyclopedia Volume 4 (вірм.). с. 475.
  61. Soulahian Kuyumjian, Rita (2001). Archeology of Madness: Komitas, Portrait of an Armenian Icon. Princeton, New Jersey: Gomidas Institute. с. 59. ISBN 1-903656-10-9.
  62. Իսահակյանի և Չարենցի առաջին հանդիպումը Վենետիկում [First meeting of Isahakyan and Charents in Venice]. magaghat.am (вірм.). «Մեծատաղանդ բանաստեղծ Եղիշե Չարենցին առաջին անգամ տեսա Վենետիկում, 1924 թվականին: ... Գնում էինք ծովափ, հետո գնում էինք Մխիթարյանների վանքը` Սուրբ Ղազար:»
  63. Ֆոտոալբոմ [Photo gallery]. akhic.am (вірм.). Aram Khachaturian International Competition. Архів оригіналу за 13 вересня 2014. Процитовано 22 травня 2017. «Ա.Խաչատրյանը Մխիթարյան միաբանությունում Սուրբ Ղազար կղզի 1963»
  64. Rosino, Leonida (1988). Encounters with Victor Ambartsumian one afternoon at the San Lazzaro Degli Armeni island at Venice. Astrophysics 29 (1): 412–414. doi:10.1007/BF01005854.
  65. Catholicos Concludes Vatican Visit. Asbarez. 13 травня 2008.
  66. President Serzh Sargsyan visited the Mkhitarian Congregation at the St. Lazarus Island in Venice. president.am (Office to the President of the Republic of Armenia). 14 грудня 2011.
  67. Vignette of the Isola di S. Lazzaro degli Armeni. Royal Collection.
  68. Սբ. Ղազար կղզին գիշերով (1892) (вірм.). Національна галерея Вірменії.
  69. Բայրոնի այցը Մխիթարյաններին Սբ. Ղազար կղզում (1899) (вірм.). Національна галерея Вірменії.
  70. Pennell, Joseph. The Armenian convent. Бібліотека Конгресу.
  71. Սբ Ղազարի կղզին. Վենետիկ (1958) (вірм.). Національна галерея Вірменії.

Джерела

Бібліографія
Книги по Сан-Лазаро
Статті по Сан-Лазаро
Інші книги
  • Nurikhan, Minas (1915). The Life and Times of Abbot Mechitar. Rev. John Mc Quillan (translator). St. Lazarus's Island, Venice.
  • Yriarte, Charles (1880). Venice: Its History, Art, Industries and Modern Life (Venise: l'histoire, l'art, l'industrie, la ville et la vie). Sitwell, F. J. (translator). New York: Scribner and Welford. с. 301–306. Проігноровано невідомий параметр |orig-year= (довідка)
  • Morris, James (1960). The World of Venice. New York: Pantheon Books.
  • Hacikyan, Agop Jack; Basmajian, Gabriel; Franchuk, Edward S.; Ouzounian, Nourhan (2005). The Mkhitarist (Mekhitarist) Order. The Heritage of Armenian Literature: From the eighteenth century to modern times. Detroit: Wayne State University Press. с. 50–55. ISBN 978-0-8143-3221-4.
  • Coulie, Bernard (2014). Collections and Catalogues of Armenian Manuscripts. У Calzolari, Valentina. Armenian Philology in the Modern Era: From Manuscript to Digital Text. Brill Publishers. с. 23–64. ISBN 978-90-04-25994-2.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.