Міжнародні відносини Югославії

Міжнародні відносини Югославії — міжнародні відносини міжвоєнного Королівства Югославія та Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія, часи існування якої збіглися з добою холодної війни.

Положення Югославії з 1945 до 1992 року на тлі Європи

Зовнішні відносини Королівства Югославії
Королівство СХС 1919 року
Фізична карта Югославії 1936 р.
Будинок посольства Королівства Югославія (1940—1941) та дипломатичного представництва ФНРЮ (1945—1953) у Берліні

Королівство Югославія, яким правитиме сербська династія Карагеоргієвичів, утворилося 1918 року шляхом злиття короткочасної Держави словенців, хорватів і сербів та Банату, Бачки і Барані з Королівством Сербія. Держава СХС, не маючи власних збройних сил, потерпала від зазіхань Італії на південнослов'янські землі і тому потребувала військової допомоги Сербії, через що була змушена піти на угоду про створення єдиної південнослов'янської держави — Королівства сербів, хорватів і словенців.

25 листопада 1918 до Сербії приєдналася Воєводина, ще раніше до складу Сербії увійшли області Косово і Вардарська Македонія.[1] 17 грудня 1918 до складу вже проголошеного Королівства СХС офіційно ввійшло Королівство Чорногорія.[2]

Першими у світі Королівство СХС офіційно визнали в лютому 1919 року Сполучені Штати Америки,[3] згодом Греція, Швейцарія, Чехословаччина, а влітку Франція і Велика Британія.[4] Услід за країнами Антанти, нову державу визнали і всі країни Версальського договору. Не без клопотів, спричинених, за свідченням Андрія Лівицького,[5] постійною кризою у внутрішній політиці Югославії та інтригами російської еміграції, в королівстві відкрилося представництво УНР, яке очолював Григорій Микитей.[6] Власне дипломатичне представництво мала в Югославії і ЗУНР,[7] головою якого з жовтня 1919 р. до початку 1920 р.[8] на прохання її уряду теж був Микитей. Однак воно мало напівофіційний статус, оскільки офіційні кола Королівства СХС не визнавали УНР-ЗУНР, негативно ставлячись до українського національно-визвольного руху, бо вважали його сепаратистським.[8] 1921 року почесним генеральним консулом УНР у Загребі був С. Лукіянович.[8]

Міжнародного визнання новостворена держава домоглася на Паризькій мирній конференції 1919—1920, де було визначено більшість її кордонів із сусідами.[9] Державну межу з Австрією встановлено Сен-Жерменським договором 10 вересня 1919 (за яким доля Словенської Каринтії визначалася референдумом), із Болгарією — Нейїським 27 листопада 1919, з Угорщиною — Тріанонським 10 вересня 1920, який також торкався питання кордону з Румунією, передбачаючи передачу останній частини Банату. За результатами проведеного у Словенській Каринтії референдуму ця територія відійшла до Австрії. За Нейїським договором, що визначав кордон із Болгарією, Королівство СХС дістало 2 566 км2 території, якою раніше володіла Болгарія, а Західну Фракію було передано Греції. Після затяжних переговорів у березні 1923 року в Ніші підписано угоду, за якою Болгарія відмовилася від претензій на Вардарську Македонію.

Гостру дипломатичну боротьбу викликало югославсько-італійське розмежування. Остаточно кордон з Італією визначив Рапальський договір 12 листопада 1920: Італія відмовилася від претензій на Далмацію в обмін на збереження під своїм контролем Істрії з Трієстом і Пулою. Також до Італії відійшла західна частина Крайни (Постойна, Ілірська Бистриця, Ідрія і Айдовщина) та низка островів в Адріатичному морі. Задар (Зара) оголошено «вільним містом» під італійським патронатом. Рієку (Фіуме) було оголошено вільним містом, яке незабаром окупувала Італія, у березні 1924 анексувавши його. Визначений Тріанонським договором югославсько-угорський кордон, хоч і ратифікував угорський уряд, але він був невигідний гортистській Угорщині, яка його сприймала як тимчасовий і такий, що підлягає перегляду, через що відносини між Королівством СХС та Угорщиною залишалися напруженими.[10] Непрості відносини складалися і з Італією та Болгарією.

У зовнішній політиці Королівство СХС від самого початку орієнтувалося на союз із Францією. Це пояснювалося здебільшого економічною залежністю та збігом інтересів обох держав у підтриманні та зміцненні співвідношення сил, яке склалося на Балканському півострові та в дунайському басейні внаслідок Першої світової війни. У 1920—1921 рр. серією двосторонніх договорів Королівство СХС, Румунія та Чехословаччина увійшли до створеного під егідою Франції військово-політичного блоку[11] Мала Антанта. Королівство посідало чільне місце у першому Балканському пакті (Югославія, Греція, Румунія, Туреччина).

Югославія стала одним із осередків білої еміграції, давши у 1-й половині 1920-х рр. притулок понад 70 тис. біженців з колишньої Російської імперії. Королівство займало послідовну антирадянську й антикомуністичну позицію: ще у грудні 1920 у країні було заборонено компартію, а СРСР визнано лише в 1940 р.[9]

На зміну зовнішньої політики Югославії вплинуло вбивство короля Олександра в Марселі 1934 року.[12] Ослаблення впливу Франції на Балканах привело до зовнішньополітичної переорієнтації Югославії на Великобританію. Відповідне рішення влітку 1935 року ухвалив уряд Мілана Стоядиновича. Намагаючись подолати кризу в міжнаціональних відносинах та усвідомлюючи, що для приборкання хорватських сепаратистів їх потрібно позбавити зовніш­ньої підтримки, цей уряд уклав конкордат із Ватиканом, за яким католицька церква, до якої належали хорвати, одержувала низку привілеїв. Проте це призвело до конфлікту уряду з православною церквою, яка мала величезний вплив у суспільстві. 1937 року Стоядинович підписав у січні договір про вічну дружбу з Болгарією, а у березні — про нейтралітет з Італією, за яким остання припинила підтримку усташів, а Югославія визнала окупацію Ефіопії та аншлюс Австрії. Тим самим Югославія фактично відійшла від союзу із Францією. Ці зовнішньополітичні зміни істотно ослабили Малу Антанту й Балканський пакт,[13] а після роз­членування Чехо-Словаччини Югославія заявила про припинення існування Малої Антанти. Однак розв'язати хорватське питання уряд не спромігся, тому король у лютому 1939 р. доручив сформувати уряд Драгіші Цветковичу, який досяг домовленості у «хорватському питанні», підписавши угоду з лідером хорватського руху Владком Мачеком про створення хорватської самостійної адміністративної одиниці.

З початком Другої світової війни Югославія намагалася зберігати нейтралітет, але після поразки Франції їй довелося піти на поступки німцям і 25 березня 1941 приєднатися до Троїстого пакту, ставши учасницею гітлерівської коаліції. Це викликало широку хвилю народного невдоволення[9] та спровокувало державний переворот орієнтованої на Великобританію військової верхівки, під­триманої демократичною опозицією. Заколотники уклали союзницький договір з СРСР. Переворот, своєю чергою, спонукав Гітлера ухвалити рішення про напад на Югославію і знищення її як держави.[14]

Роки перерваної державності
Розчленування окупованої Югославії державами-загарбниками

Після короткої Квітневої війни у захопленому 13 квітня 1941 року Белграді 17 квітня того ж року було підписано акт про беззастережну капітуляцію Югославії, внаслідок чого вона перестала існувати як держава. Країну було окуповано і розчленовано між державами-окупантами: нацистською Німеччиною, фашистською Італією, гортистською Угорщиною і Болгарським царством.

Король Петро II, голова уряду Душан Симович і керівники провідних політичних партій 15 квітня відлетіли в Каїр. Упродовж усієї Другої світової війни фактично ліквідовану Югославію офіційно представляв королівський уряд у вигнанні, який в еміграції оголосив про намір продовжувати боротьбу за визволення країни. За підтримки США та Великої Британії він зберіг за собою статус визнаної на міжнародному рівні держави. Після переїзду з Каїра в Лондон емігрантський уряд Симовича підтвердив прагнення звільнити країну від загарбників, передбачаючи здійснити це з англо-американською допомогою. Водночас дедалі більшу підтримку союзників поступово здобували югославські партизани на чолі з Йосипом Брозом Тіто.

Зовнішні відносини післявоєнної Югославії
Карта повоєнної федеративної Югославії з поділом на суб'єкти федерації
Портрети Сталіна й Тіто на першотравневій демонстрації 1946 року в Белграді

У перші післявоєнні роки нова югославська держава рівнялася на Радянський Союз. Однією з важливих проблем цієї доби у міжнародних відносинах Югославії було питання визначення кордонів з Австрією та Італією. 9 червня 1945 у Белграді підписано угоду між урядами Югославії, США і Великобританії про тимчасове військове управління в Юлійській Крайні, за якою утворювалося Союзне військове управління під керівництвом головнокомандувача англо-американських військ на Середземному морі фельдмаршала Александера. У лютому 1947 укладено мирну угоду між Югославією та Італією, за умовами якої більшість Юлійської Крайни, Істрії, міста Задар і Рієка, низка островів у північній Адріатиці переходили до Югославії, тоді як у складі Італії залишалися такі населені словенцями райони, як Канальська долина, Гориця і Тржич. Державну належність цих територій підтвердили Паризькі мирні договори (1947) і Державний договір про відновлення незалежної і демократичної Австрії (1955)[15]

У цей період країна була втягнута у суперечку за Вільну територію Трієста та у громадянську війну в Греції. У травні 1945 року за сприяння югославського уряду 4650 грецьких біженців, переважно чоловіків, які були бійцями Народно-визвольної армії Греції, оселилися в селі Маглич, яке з 1945 по 1948 рік являло собою випадок sui generis грецької екстериторіальної юрисдикції.[16] Цей історичний відрізок раптово урвався 1948 року після розколу між Тіто і Сталіним.

Успішна зовнішньополітична діяльність Югославії та її високий авторитет як країни, що внесла великий вклад у розгром фашизму, сприяли на початку 50-х рр. нормалізації відносин із провідними державами Заходу. Югославія розвивала відносини з позаблоковими нейтральними європейськими державами, розглядаючи їх як спосіб уникнення ізоляції та збереження певного рівня незалежності, не відгороджуючись від великих держав. У цей період вона приєдналася до Другого Балканського пакту. Проте Белград усвідомлював, що в глибоко розділеній Європі простір для маневрування нейтральних країн звужується, і з великим занепокоєнням стежив за розвитком того, що буде називатися процесом фінляндизації. 1956 року добу значної залежності від західного блоку завершила Белградська декларація, яка гарантувала невтручання у внутрішні справи Югославії та узаконювала право на різні форми соціалістичного розвитку в різних країнах.[17] Хоча декларація не досягла довготривалого зближення між СФРЮ та СРСР, оскільки Югославія засудила дії СРСР під час угорської революції 1956, а потім і вторгнення в Чехословаччину 1968 року, її підписання, а також Московська заява керівників СРСР та Югославії 1956 року поліпшили югославсько-радянські відносини та справили вплив на вихід Югославії з Балканського пакту з державами-членами НАТО Туреччиною та Грецією.[18]

З 1964 року СФРЮ була членом-спостерігачем РЕВ. У 70-80-х рр. перше місце в експорті СФРЮ і друге місце в її зовнішньоторговельному обороті займав СРСР. На довгостроковій основі розвивалося югославсько-радянське торговельно-економічне співробітництво.

Тіто і Брежнєв у Києві 19 листопада 1973 р.

Нові можливості для дипломатичної активності Югославії створили розпад колоніальної системи і поява нових держав на місці колишніх колоній і підмандатних територій,[19] які шукали своє місце в розділеному на протиборчі військово-політичні блоки світі. СФРЮ, яка прагнула підтримувати з ними добрі взаємини, використовувала цю нагоду, щоб очолити народжуваний «третій світ». Зокрема, Югославія розвивала відносини з Індією, починаючи з моменту їхнього одночасного мандата в Раді Безпеки ООН з кінця 1949 р.[20]

З середини 50-х років в югославських зовнішньополітичних документах дедалі частіше трапляється термін «неприєднання». Югославія була однією із засновниць Руху неприєднання, ставши в 60-70-х років лідером неприєднаних держав. У західній пресі про неї писали як про країну великої дипломатії, зовнішньополітична вага якої протягом «холодної війни» у багато разів перевершувала її економічний та військово-технічний потенціал.

Політика своєрідної «рівновіддаленості» дозволяла багатьом державам, включаючи і Югославію, видобувати дипломатичні та матеріальні вигоди зі свого становища, підтримуючи, приміром, ту чи іншу зовнішньополітичну акцію то Москви, то Вашингтона. Політика неприєднання знайшла підтвердження в низці конституційних документів і партійних з'їздів як основа зовнішньополітичного курсу держави. У вересні 1961 р. столиця Югославії стала місцем проведення першої конференції глав держав і урядів неприєднаних країн Азії, Африки, Латинської Америки та Югославії, а 1989 р. в Белграді відбулася дев'ята і, як виявилося, остання конференція глав держав і урядів країн «третього світу» за участю СФРЮ.

Послідовна у своїй зовнішній політиці Югославія була на боці арабських країн в роки арабо-ізраїльських конфліктів, підтримавши під час Суецької кризи Єгипет. Вона засуджувала політику США у В'єтнамі, Лівані і щодо Куби. З усіма прикордонними країнами СФРЮ мала добросусідські відносини. Виняток становила Народна Соціалістична Республіка Албанія, яка підтримувала сепаратистські настрої албанців в автономному краї Косово. ЗМІ цієї країни відкрито закликали до повалення югославського державно-політичного ладу. Албанська пропаганда значною мірою сприяла заворушенням в Косові 1968, 1980 і 1981 років.

СФРЮ засудила радянське вторгнення в Афганістан[21], який, як і Югославія, на той час був позаблоковою та соціалістичною державою поза межами Варшавського пакту.[22]

Наприкінці 1980-х Югославія підтримувала дипломатичні і торговельні відносини більш ніж зі 100 країнами світу. На ці роки припала і югославська криза, яка переросла в розпад держави та югославські війни, перетворившись на одне з найболючіших питань політики та безпеки в перше десятиліття після закінчення «холодної війни».

Див. також

Примітки
  1. Yugoslavia from a Historical Perspective. YU Historija. Процитовано 19 лютого 2022.
  2. Баран та Кріль, 1997, с. 7.
  3. Steiner, Zara (2005). The lights that failed : European international history, 1919-1933. Oxford: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-151881-2. OCLC 86068902.
  4. Баран та Кріль, 1997, с. 8.
  5. Електронний архів українського визвольного руху: лист А. Лівицького військовому міністру УНР Сальському (рос.)
  6. В.І. Головченко. Микитей Григорій // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
  7. Бігняк, О. В., ред. (2021). Історія дипломатії. Навчально-методичний посібник. Видавничий дім «Гельветика». Процитовано 22 лютого 2022.
  8. Власенко, В. М. (2014). Формування міжвоєнної української політичної еміграції в Югославії (перша хвиля). Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету (XXXIX): 119—125. Процитовано 22 лютого 2022.
  9. А. О. Руккас. Югославія // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1359-9.
  10. Баран та Кріль, 1997, с. 8-9.
  11. Створення й розвиток Королівства сербів, хорватів і словенців
  12. Марта Яремко. Державний переворот у Югославії 27 березня 1941 р.
  13. Внутрішня та зовнішня політика країни в 30-х pp.
  14. Тарасюк, 2000, с. 117.
  15. Український радянський енциклопедичний словник : [у 3 т.] / гол. ред. Бабичев Ф. С. — 2-ге вид. — К. : Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1987. — Т. 2 : Каліграфія — Португальці. — 736 с. (Карінтія)
  16. Nemanja Mitrović (3 August 2020). Tito, Jugoslavija i Grčka: Buljkes, „država u državi“ kod Novog Sada. BBC. Процитовано 2 February 2021.
  17. Milorad Lazić (4 December 2017). The Soviet Intervention that Never Happened. Wilson Center. Процитовано 26 серпня 2021.
  18. Petar Žarković (n.d.). Yugoslavia and the USSR 1945 - 1980: The History of a Cold War Relationship. YU historija. Процитовано 26 серпня 2021.
  19. Trültzsch, Arno. An Almost Forgotten Legacy: Non-Aligned Yugoslavia in the United Nations and in the Making of Contemporary International Law.
  20. Mišković, Nataša (2009). The Pre-history of the Non-Aligned Movement: India's First Contacts with the Communist Yugoslavia, 1948–50. India Quarterly 65 (2): 185–200. doi:10.1177/097492840906500206.
  21. Worldwide Reaction to the Soviet Invasion of Afghanistan. Central Intelligence Agency. Процитовано 1 вересня 2020.
  22. Tvrtko Jakovina. Yugoslavia on the International Scene: The Active Coexistence of Non-Aligned Yugoslavia. YU History Project. Процитовано 1 вересня 2020.

Джерела
Ця стаття є кандидатом у добрі статті. Обговорення номінації відбувається на сторінці пропозицій.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.