Будинок «Слово»

Будівля, спроєктована Михайлом Дашкевичем у будівельному товаристві «Укрпайбуд» в архітектурних формах, що займають проміжне місце між модерном і конструктивізмом, має в плані символічну форму літери «С» (слов. «слово (літера)»).[2]

Ідея забудови виникла у грудні 1926 року. До «ініціативної» групи з реалізації увійшли письменники — Ю. Войцехівський, А. Любченко, О. Слісаренко, П. Панч, С. Пилипенко та Остап Вишня. Спочатку будівництво планували закінчити восени 1928 р, але бракувало коштів. Після цього літератори звернулися по допомогу до голови РНК УРСР В. Я. Чубаря, за наказом якого було додатково виділено ще 51 тис. крб.[2]

Всередині: високі стелі, великі вікна, під'їзди, крім звичайних, у двір, мали ще й парадні двері — назовні будинку (які завжди були забиті[3]), а на даху містилися два солярії. Біля будинку, вище від літери «С» для культурного відпочинку письменників та їхніх дітей, було влаштовано невеличкий сквер із клумбою, дерев'яними садовими диванами, кущами бузку та каштанами. А за ним — спортивний майданчик з волейбольним полем та баскетбольними щитами. Навпроти внутрішнього двору — череда сарайчиків, щоб письменники мали де берегти свої речі. А для безпеки мешканців будинку будівельники побудували й бомбосховище.

У травні 1933 року — з арештом мешканця будинку Михайла Ялового починається хвиля репресій проти діячів української культури, що згодом отримує назву Розстріляне відродження. У цей же час, передчуваючи наближення тотального терору після арешту свого приятеля Ялового, інший мешканець будинку Микола Хвильовий вчиняє самогубство. Будинок «Слово» отримує недобру славу, незабаром Іван Багряний (арештований в 1932 році) називає його «Крематорій», згодом — рос. ДПЗ, дом предварительного заключения чи укр. БПУ, будинок попереднього ув'язнення. До 1938 року було репресовано мешканців сорока квартир із шістдесяти шістьох.[4][5]

В деяких квартирах арешти відбувалися багаторазово[3]. Багато кого розстріляно. Арештовували не лише членів кооперативу «Слово», у багатьох письменників з периферії час від часу виникали потреби відвідати столицю, тож, приїжджаючи до Харкова, вони зупинялися у друзів зі «Слова».[6]

Сумним і трагічним прикладом є квартира № 54, господар якої Василь Вражливий[7] відзначався надзвичайною гостинністю. Першим його заарештованим гостем був Іван Багряний. Це трапилося 16 квітня 1932 року (йому, однак вдалося уникнути смерті).

Згодом Василь Вражливий дав прихисток цілий родині: 1932 року з Польщі до Радянської України переїхала велика сім'я Антіна Крушельницького. Голову родини було арештовано разом із синами Тарасом та Іваном 6.11.1934 року. Вирок батьку — 10 років з конфіскацією майна. Відбувати покарання 56-річного в'язня повезли на Соловки. Там він збожеволів. Перегляд справи — розстріл. Страчений 23 жовтня 1937 року. Тараса та Івана 14 грудня 1934 року разом з Григорієм Косинкою, Олексою Влизьком, Костем Буревієм розстріляно в групі з двадцяти вісьмох людей у підвалах Київського Жовтневого палацу, який, після переїзду 1934 року столиці з Харкова, правив для НКВС за основну катівню.^{[джерело?]}

Двох інших синів, молодших — Богдана і Остапа арештували трохи пізніше. Вони стали ЗК (рос. заключенный каналоармеец) Біломорбуду. Наступною заарештували доньку Антіна Крушельницького — Володимиру. Особливою трійкою УНКВС ЛО 25.11.1937 р. засуджена за ст. 58-10-11 КК РРФСР до вищої міри покарання. Розстріляна у Ленінграді 8.12.1937 р.

Самого ж хазяїна кв. 54 Василя Вражливого арештували 25 грудня 1934 р. Вирок — 10 років концтаборів. Перегляд справи — розстріл. Страчений 8 грудня 1937 р.

21 серпня 2019 року Постановою Уряду України житловий будинок «Слово» було внесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.[8]

Довгий час на стіні будинку висіла лише меморіальна дошка з ім'ям Павла Тичини. Таблиця з неповним списком діячів культури, що жили, і тих, хто ще живе тут, з'явилася лише наприкінці 80-х на хвилі «Перебудови». Десять років по тому вона була зірвана й розбита невідомими особами[4].

Пам'ятний знак, доповнений новими іменами, було встановлено до дня Незалежності в серпні 2003 року. З часом замінений іще повнішим[9]:

Прізвища деяких письменників та митців, що не увійшли до основного списку:

письменники Володимир Акімов, Юрій Барабаш, Кость Буревій, Володимир Добровольський, Наталія Дукина, Анатолій Жикол, Давід Канєвський, Йосип Котляр, Віктор Кочевський, Андрій Крижанівський, Богдан Крушельницький, Володимира Крушельницька, Іван Крушельницький, Лариса Крушельницька, Марія Крушельницька, Марія Тарасівна Крушельницька, Остап Крушельницький, Тарас Крушельницький, Володимир Куліш, Дмитро Левчук, Микола Любченко, Василь Мисик, Сергій Мушник, Євген Плужник, Григорій Стрілець, Гео Шкурупій;

художники Всеволод Аверін, Наталія Вергун, Олександр Довгаль, Василь Мироненко, Григорій Томенко, Леонід Чернов, Олена Яковенко,

актори Поліна Куманченко, Венцковський, Віктор Золотарьов.

• Будинок «Слово» (фільм)
• Розстріляне відродження
• Сталінські списки
• Роліт

• Кінорежисер ТАРАС ТОМЕНКО про фільм "Будинок «Слово» | Етер на радіо Holos.fm | 28.10.17 
• Наталка Дукина. Додому, до «Слова», або Хто, де, коли?
• Неофіціний сайт Будинку Слово Proslovo.com
• Олександр Нечай. «Слово», завдяки якому з'явилося Українське Відродження
• Володимир Куліш «Слово про Слово»
• Дисертація про Будинок Слово Olga Bertelsen
• Художній твір Дмитра СКОЧКА До слова
• Віра Агеєва. "Слово": будинок смерті українського відродження