Воронезько-Ворошиловградська операція (1942)

28 червня 1942 року розпочалася Воронезько-Ворошиловградська оборонна операція військ Брянського, Воронезького, Південно-Західного і Південного фронтів з метою відбиття атак нацистських військ (групи армій «Вейхс» та 6-ї армії — 97 дивізій: 900 тис. осіб, 1,2 тис. танків та артилерії, 1640 бойових літаків), які перейшли в генеральний наступ (операція «Блау»). До складу військ, що наступали входили 4-та танкова армія Гота, 2-га угорська армія генерала Густава Яні. Радянські війська, які мали таку ж кількість людей та танків, поступалися противнику в артилерії та авіації, розгорнули запеклі оборонні бої на лівому крилі Брянського фронту, прагнучи не допустити виходу противника до Волги і на Кавказ.

Головний удар по силам Червоної армії був нанесений по лівофланговій 15-й стрілецькій дивізії 13-ї армії, 60-й та 121-й стрілецьким дивізіям 40-ї армії. На фронті 45 км у першому ешелоні наступали 2 танкові, 3 піхотні та 2 моторизовані дивізії, що йшли спільно з XXIV-й моторизованим й XLVIII-й танковим корпусами. З повітря атакували найдосвідченіший в справах взаємодії з наземними військами VIII-й авіакорпус Вольфрама фон Ріхтгофена. До кінця дня XLVIII корпусу вдалося прорвати радянську оборону між 13-ю та 40-ю арміями, й просунутися на 8—15 км на схід та вийти до кінця дня на рубіж Гремяча, р. Тім.

Ставка ВГК 28 червня для посилення Воронезького фронту направила 4-й та 24-й танкові корпуси із складу Південно-Західного фронту та 17-й танковий корпус з резерву Ставки. В районі Воронежа на посилення фронту передавалися чотири винищувальних та три штурмових авіаційні полки. Командувач Брянським фронтом вирішив стримати німецький наступ на рубежі річки Кшень і дав вказівки для перекинення на ділянці прориву 16-го танкового корпуса, одночасно він наказав зосередити 17-й танковий корпус Фекленка в районі Касторного, а 4-й Мішуліна та 24-й танкові корпуса Баданова в районі Старого Оскола та силами цих двох корпусів підготувати контрудари в північно-західному та північному напрямках, на посилення 40-ї армії передавалися з резерву фронту 115-та та 116-та стрілецькі бригади.

Протягом 29 червня лівофлангові формування радянські 13-ї армії вели вперті бої та стримували наступ на залізничній лінії Лівни — Мармижі, а сили правого флангу 40-ї армії — на річці Кшень. В районі Ракова 24-й танковій дивізії Гейма вдалося прорвати другу лінію оборони 40-ї армії та продовжити наступ в напрямку Горшечного. Поява групи німецьких танків біля розташування штабу 40-ї армії під Горшечним викликала дезорганізацію керівництва, командувач армією генерал-лейтенант Парсегов зі штабом, полишивши частину документів, переїхали на південний схід від Касторного. Незабаром генерал Парсегов був переведений на Далекий Схід.

За 2 дні наступу 4-й танковій армії Г. Гота вдалося прорвати оборону військ Брянського фронту між 13-ю та 40-ю арміями й просунутися на глибину до 35-45 км. Цей прорив ускладнив становище на лівому крилі Брянського фронту, однак в райони Волова, Касторного й Старого Оскола висувалися чотири радянських танкових корпуси. Проте, зосередження 4-го й 24-го корпусів відбувався повільно, а у 17-го танкового корпусу, що перевозився залізницею, відстали тили й частини залишилися без палива. Командувач Брянським фронтом Ф. Голіков в умовах глибокого прориву на воронезькому напрямку прийняв рішення відвести війська 40-ї армії на рубіж р. Кшень — Бистрець — Архангельське. Однак Сталін з цим не погодився, і вказав Голікову, що просте відведення військ 40-ї армії на непідготовлений рубіж може перетворитися на безладну втечу.

Для організації першого великого контрудару у відповідь з часу наступу на воронезькому напрямку нових німецьких танкових частин радянська Ставка делегувала Василевського О. М.. З метою розбиття частин XLVIII-го танкового корпуса Вайеля, які пробилися в напрямку Горшечного, умисне створилася оперативна група під командуванням начальника бронетанкових та механізованих військ Червоної армії генерал-лейтенанта танкових військ Федоренка. У цю групу увійшли 4-й, 24-й та 17-й танкові корпуси. Їх метою ставилося — 24-му й 4-му танковим корпусам завдати удари у відповідь з району Старого Осколу на північ, а 17-ту танковому з району Касторного в південному скеруванні. Одночасно (згідно з думкою керуючого фронтом) готувалися удари у відповідь 1-м танковим корпусом Катукова з району Лівни на південь вздовж залізниці Лівни — Мармижі та 16-м танковим корпусом Павелкіна з району Волово на південь вздовж східного берега р. Кшень.

Корпуси вступали в бій не одночасно — 4-й танковий корпус 30 червня, 24-й танковий корпус та 17-й — 2 липня. Панування в повітрі авіації фон Ріхтгоффена не давала можливості по-справжньому оцінити радянським військам сили суперника. Насправді проти 4-го, 16-го, 17-го та 24-го танкових корпусів були 3 танкові — 9-та, 11-та та 24-та, та 3 моторизовані — «Велика Німеччина», 16-та та 3-тя дивізії. Тобто проти 5 — разом із корпусом Катукова, який бився з піхотою LV-го корпусу — радянських самостійних танкових з'єднань противник виставив 6 дивізій. При цьому слабкий в артилерійському відношенні 17-й корпус Фекленка був змушений атакувати елітну «Велику Німеччину», САУ StuG III якої могли легко розстрілювати радянські танки з своїх 75-мм гармат. В літній кампанії-1942 під Воронежем відбулося випробування нової німецької бронетехніки.

Остаточно розвіялися наміри радянського командування організувати контрудар групою Федоренка, коли почався наступ 6-ї армії Паулюса на правому крилі Південно-Західного фронту. Перейшовши в наступ 30 червня з району Вовчанська, 6-та армія прорвала радянську оборону між 21-ю і 28-ю арміями. Розвиваючи наступ в напрямку на північний схід, VIII армійський та ХХХХ-й моторизований корпуси до вечора 2 липня вийшли на рубіж Скородне — Чернянка — р. Оскіл. До кінця дня 2 липня обстановка на воронезькому напрямку різко погіршилася, війська лівого крила 40-ї армії в складі трьох дивізій та двох бригад опинилися в оточенні. В напрямку Воронежа з резерву Ставки ВГК направлено 18-й танковий корпус Корчагіна, одночасно було вирішено для контрудару використати 5-ту танкову армію Лизюкова, перегрупувавши її з району Єфремова (Тульська область) в напрямку південніше Єльця для удару по флангу й тилу німецьких сил, наступаючих на Воронеж. На посилення 5-ї танкової армії Ставка ВГК направляла додатково з Калінінського фронту 7-й танковий корпус Ротмістрова.

2 липня, розвиваючи наступ на північний схід, німецькі війська до кінця дня прорвали оборону радянських військ в глиб до 80 км та просунулись до Волконівки Воронезької області. Частина сил 40-ї та 21-ї радянських армій потрапили в оточення. Створилася загроза виходу ворога до Дону і захоплення ним Воронежа.

З ранку 3 липня німецькі сили продовжували розвивати наступ, армійська група «Вейхс» головний удар спрямовувала з району Касторне — Горшечне на Воронеж, висуваючи частину своїх сил на лінію Лівни — Тербуни. 6-та німецька армія силами ХХХХ-го моторизованого корпусу розвивала наступ з району Нового Осколу та Волоконівки в північно-східному напрямку.

Лівофланговий XXIX-й армійський корпус 6-ї німецької армії рухався основними силами від Скородного на Старий Оскіл, в околицях якого відбулося поєднання з частинами 2-ї угорської армії, цим самим замкнулося кільце навколо шести лівофлангових дивізій 40-ї армії та правого крила 21-ї армії.

Сили двох радянських армій, потрапивши в оточення, були змушені прориватися окремими підрозділами та частинами, при поганому постачанні боєприпасів, відсутності єдиного командування збройних сил та спорадичному керівництві командувачів арміями. Утворилися два основних котли, які були невдовзі знищені, на північ від Харкова та у Ростовській області.

Угорські війська, разом з 4-ю танковою армією, почали наступ на Воронеж і вже 4 липня почалися бої на підступах до Воронежа, а 5 липня 24-та танкова дивізія XXXXVIII-го танкового корпуса армії Гота, форсувавши річку Дон, увірвалася в західну частину Воронежа. Північніше 24-та радянська армія форсувала Дон і утворила 2 плацдарми дивізія «Велика Німеччина».

Прорив в глибину був настільки потужним, що вже 7 липня було захоплено правий берег Воронежа, завдання першої фази німецькими силами було виконано. Вже 5 липня Вейхсу було наказано вивільнювати рухомі з'єднання 4-ї танкової армії в районі Воронежа та перекидати їх на південь.

Перед тим, як потужності 4-ї танкової армії Гота згідно з планом «Блау» рушили на південь вздовж лівого берегу Дону, було проведено контрудар радянських військ силами 5-ї танкової армії. 5-та танкова армія, що йшла в район Воронежа, була одним з двох з'єднань (3-ї та 5-ї), які формувалися згідно з директивою Ставки ВГК від 25 травня 1942. Командувачем 3-ї танкової армії був призначений генерал-лейтенант Романенко, а 5-ю танковою армією — генерал-майор Лизюков. До складу 5-ї танкової ввійшли 2-й та 11-й танкові корпуси, 19-та окрема танкова бригада, 340-ва стрілецька дивізія, один полк 76-мм гармат, гвардійський мінометний полк установок РС М-8 та М-13. В складі німецького була наявна важка артилерія від 100-мм гармат до 210-мм мортир.

Увечері 3 липня з'єднання 5-ї танкової армії закінчували зосередження на північ від Єльця. Вночі на 4 липня командувач армії Лизюков отримав з Москви директиву, отримавши наказ на проведення удару в напрямку Землянськ — Хохол — за 35 км на південний захід від Воронежа для захоплення комунікацій танкового угрупування противника, що прорвалося до річки Дон на Воронеж, та діями в тилу зірвати переправу через Дон. З огляду на поспіх, армія Лизюкова вступила у бій окремими частинами. Першими 6 липня був введений у бій 7-й танковий корпус, згодом 8 липня 11-й танковий корпус, та 10 липня 2-й танковий корпус, корпуси вступали в бій без попередньої розвідки та не проводячи повного роззосередження, вгрузаючи у болотистому річищі Сухої Верейки.

Контрудар радянської 5-ї танкової армії будувався на першопочатково невірному судженні про те, що наступаючі німецькі танкові корпуси будуть рухатися далі через Дон і Воронеж на схід. Відповідно, замість характерного для наступу розтягуючого фланги руху вперед, німецькі частини зупинилися перед Доном на плацдармі біля Воронежа і зайняли оборонну позицію. Більше сотні озброєних 60-мм гарматами танків 11-ї танкової дивізії були серйозним супротивником для наступаючих радянських танкових бригад і корпусів, в цих обставинах танкова армія Лизюкова почала максимально затримувати зміну німецьких танкових з'єднань на піхотні.

З метою вивільнити 4-ту танкову армію німецьке командування направило під Воронеж XXIX армійський корпус 6-ї армії, при цьому ослабивши наступальні можливості армії Паулюса проти військ Південно-Західного фронту, зміна постійно атакованих дивізій відбувалася з великими складностями, зокрема 11-та танкова дивізія на 340-ву піхотну, що не була раніше в боях (утворена внаслідок «перманентної мобілізації»).

Станом на 5 липня на воронезькому напрямку противнику вдалося прорвати оборону радянських військ, заглибитися на 150—170 км, вийти на р. Дон у районі Воронежа і південніше й обійти правий фланг військ Південно-Західного фронту.

6 липня гітлерівці захопили плацдарм на лівому березі Дону й значну частину Воронежа. Подальше їх просування зупинили організованим опором радянські війська терміново створеного Воронезького фронту (60, 40, 6-та загальновійськові та 2-га повітряна армії) під командуванням М.Ватутіна. Тим самим був зірваний намір ворога оточити частину з'єднань Брянського фронту на Воронезькому напрямі, а потім і Південно-Західний фронт, проти якого діяли 6-та і 1-ша танкова армії.

Для покращення керування військами, що діяли у воронезькому напрямку, рішенням Ставки ВГК 7 липня був утворений Воронезький фронт, до складу якого включені 60-та (колишня 3-тя резервна армія), 40-а та 6-та (колишня 6-та резервна армія), 17-й, 18-й та 24-й танкові корпуси. Командувачем фронтом був призначений генерал-лейтенант Ватутін, членом Військової ради — корпусний комісар Сусайков, начальником штабу генерал-майор Казаков. Голіков був понижений в посаді і призначений заступником командувача Воронезьким фронтом. На новостворений фронт покладалося завдання прикриття напрямків на Тамбов і Борисоглєбськ. На військах Брянського фронту, що складався з 3-ї, 48-ї, 13-ї та 5-ї танкових армій, покладалася відповідальність по прикриттю південних підступів до Москви. Командувачем цим фронтом у середині липня був призначений генерал-лейтенант Рокоссовський, членом Військової ради — полковий комісар Шалін, начальником штабу генерал-майор Малінін. Бої під Воронежем були рясними на кадрові перестановки серед вищого командування. За невдачу в організації контрудару силами 23-го танкового корпусу командувач 28-ю армією Рябишев був знятий з посади, на це місце призначений командир 3-го гвардійського кавалерійського корпусу Крючонкін.

Організаційні зміни відбулися і в керівництві німецькими військами в південній частині радянсько-німецького фронту. Згідно з попереднім планом 7 липня 1942 року група армій «Південь» була розділена на групи армій «A» і «B». Групу армій «B», що мала у своєму складі 4-ту танкову (Гот), 6-ту (Паулюс) та 2-гу (Вейхс), 8-му італійську (Гарібольді) та 2-гу угорську (Яні), очолив Федор фон Бок.

Для групи армій «А» з весни 1942 готувався штаб під керівництвом генерал-фельдмаршала Вільгельма Ліста, в підпорядкування групи армій «А» передавалися 1-ша танкова армія (Клейст) та армійська група «Руофф» — 17-та армія та 3-тя румунська.

Військам Червоної армії не пощастило утримати й рубіж річки Дон до сходу від гирла р. Манич; рішучі бої тут розпочалися ще з 21 липня, з часу пересування в той район головних сил 4-ї німецької танкової армії. Війська радянської 51-ї армії генерал-майора Труфанова при обороні на широкому фронті, не мали змоги перешкодити супротивнику переправитися через водну перепону. Частини XXXXVIII та ХХХХ танкових корпусів на вечір 24 липня змогли захопити невеличкі плацдарми південніше Роздорської та Цимлянської і відносно великий на південь від Ніколаєвської. Звідси 3-тя танкова дивізія Брейта просунулася на південному напрямку до р. Сал та навіть спромоглася переправитися на її південний бік.

До 25 липня 12-та та 18-та армії розвернули фронт оборони на р. Дон — на нижній річки течії були розгорнуті у фронт чотири радянські армії — від Верхньо-Курмоярської до німецького плацдарму на південь від Ніколаєвської 51-ша армія в складі Південного фронту, слідуючи далі на захід до гирла р. Манич 37-ма армія, разом з окремими з'єднаннями та частинами 51-ї армії, котрі були відрізаними від тіла армії після висунення на противника в район р. Сал. Частиною фронтової оборони від гирла Манича до Ольгінської опікувалася 12-та армія: 4-та, 261-ша та 353-тя стрілецькі дивізії, проте боєздатність цих армій у зв'язку з їх малочисельністю та поганеньким озброєнням була досить сумнівною. Частини 56-ї та рештки 24-ї армій продовжували «планомірно» відступати з північного берегу Дону на південь, по тому направлялися до тилу для доукомплектування. Загальна чисельність Південного фронту у даному часі була меншою за 100,000 вояків.

Після отримання Директиви № 45 Лістом та Вейхсом було розпочато перегрупування німецьких військ з кавказького відтинку на сталінградський; у часі з 23 по 25 липня зі складу групи армій «А» в групу армій «Б» передавалися XXIV та XXXXVIII танкові корпуси та дві танкові дивізії — 23-тя й 24-та. За ними рушили незабаром й 14-та та 16-та танкові і 29-та моторизована дивізії, в групу армій «Б» також направлялася похідним порядком 8-ма італійська армія; по цьому в резерв відводився ХІ танковий корпус 17-ї армії і теж похідним порядком направлявся в сталінградському напрямку.

На 1 липня 1942 в складі 9-ї армії рахувалися 51, 81, 106, 140, 255, 296, 318-та та 33-тя стрілецькі дивізії, в складі 38-ї армії — 162, 199, 242, 277, 278-ма та 304-та стрілецькі дивізії. Станом на 1 серпня 1942 року в 9-й армії є: 51, 81, 106, 140, 242 та 318-та дивізії. В складі переформованої в 1-шу танкову армію 38-ї армії знаходяться 131-ша та придана 399-та стрілецькі армії. 162-га, 199-та, 277-ма, 278-ма та 304-та стрілецькі дивізії «зникли» в «котлі» під Міллерово.