Капніст Марія Ростиславівна

Маріетта Ростиславівна Капніст-Сірко народилася 22 березня 1914 року у Санкт-Петербурзі, в особняку на Англійській набережній, у родині графа[3][1] Ростислава Ростиславовича Капніста (*1875 — †1921)[4], нащадка українського дворянського роду, засновники якого були вихідцями з грецького строва Занте (нині — Закінф), що належав Венеційській Республіці[5]. Граф мав великі землеволодіння у Хорольському повіті Полтавської губернії[5]. Надавав фінансову допомогу революціонерам, допомагав більшовикам ввозити з-за кордону примірники газети «Искра»[5].

Двоюрідний прадід Марії (рідний брат її прадіда Петра Васильовича Капніста) — український поет, драматург і громадсько-політичний діяч Василь Васильович Капніст (*1758 — †1823)[6]. Все життя прожив у Великій Обухівці на Полтавщині[7]. Своїх селян граф відпустив на волю, а його сини — Олексій та Семен — були декабристами[7].

Мати Марії — Анастасія Дмитрівна Байдак (*1882 — †1930) — із роду кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка[5][8][9], гетьмана Павла Полуботка[10][8][9] та козацько-старшинського роду Дуніних-Борковських[8]. Знала 8 мов[11].

Марія була п'ятою і найменшою дитиною в сім'ї. Мала старшу сестру Єлизавету, а також трьох братів — Василя, Григорія та Андрія. До семи років жила в Санкт-Петербурзі, у сімейному особняку на Англійській набережній. В гості до Капністів приходили найвідоміші городяни, серед яких був і Федір Шаляпін, за деякими даними, закоханий у Анастасію Дмитрівну[12]. Звернув увагу Шаляпін і на юну Мірочку (так Маріетту звали рідні та друзі)[12]. Давав їй уроки вокалу і хвалив її першу сценічну роботу в домашньому спектаклі[12].

Батьки Марії Капніст 1900-ті-1910-ті	Марія Капніст із братами та старшою сестрою кінець 1910-х	Марія Капніст із братами та старшою сестрою кінець 1910-х-початок 1920-х

Після Жовтневого перевороту родина переїхала на дачу у Судак, де жила бабуся[13]. З 1920 року, коли більшовики захопили Крим, граф Капніст мав, як і всі дворяни, ходити в місцеву управу відзначатися[12].

13 січня 1921 року більшовики розстріляли графа — за звинуваченнями у допомозі Добровольчій армії та активну участь у повстанні кримських татар 1918 року[5] (реабілітований 29 червня 1995 року прокуратурою Автономної республіки Крим[1]). Перед розстрілом граф три тижні провів у підвалі судакської ЧК разом з Аделаїдою Герцик. «Графу К.» присвячений перший з п'яти «Підвальних нарисів» Аделаїди Герцик, що має назву «Todesreif» (з німецької — «Готовий до смерті») — у ньому вона описує останні дні життя Ростислава Капніста і його побачення з дітьми[14].

Марія Капніст про смерть батька розповіла журналістам таке:

«Коли з'явилася «надзвичайка» — було вивішено оголошення: всім дворянам, титулованим особам прийти в ГПУ, інакше розстріл. Коли хтось запитав батька: «Ти підеш?» — він відповів: «Я не боягуз». «Я благаю, тато, не ходи!». Він пішов. А у нас був такий круглий стіл. І ось я пам'ятаю стакан — раптом сам розбився на дрібні шматочки, ніби хтось його вдарив. Пізно ввечері тато повернувся, але наступного дня його забрали. Потім його розстріляли ... А тітку вбили на моїх очах. Мені було близько шести років, але я пам'ятаю обличчя тих людей. Один з них сказав іншому, вказуючи на мене: «Дивись, якими очима вона на нас дивиться. Пристрель її». Я закричала: «Ви не можете! У вас немає наказу!» Я тоді вже все знала. Три тисячі людей розстріляли за одну ніч. На горі Алчак. Ніхто не знає, що творилося в Криму. Ми голодували жахливо. Мололи виноградні кісточки ... врятувалися дельфінячим жиром — один рибалка впіймав дельфіна ...»[15]. Оригінальний текст (рос.) «Когда появилась «чрезвычайка» — было вывешено объявление: всем дворянам, титулованным особам прийти в ГПУ, иначе расстрел. Когда кто-то спросил отца: «Ты пойдешь?» — он ответил: «Я не трус». «Я умоляю, папа, не ходи!». Он ушел. А у нас был такой круглый стол. И вот я помню стакан — вдруг сам разбился на мелкие кусочки, как будто кто-то его ударил. Поздно вечером папа вернулся, но на следующий день его забрали. Потом его расстреляли... А тетю убили на моих глазах. Мне было около шести лет, но я помню лица тех людей. Один из них сказал другому, указывая на меня: «Смотри, какими глазами она на нас смотрит. Пристрели ее». Я закричала: «Вы не можете! У вас нет приказа!» Я тогда уже все знала. Три тысячи человек расстреляли за одну ночь. На горе Алчак. Никто не знает, что творилось в Крыму. Мы голодали ужасно. Мололи виноградные косточки... спаслись дельфиньим жиром — один рыбак поймал дельфина...»».

У 1921 році більшовики також зруйнували дачу-особняк Капністів[16]. Марії, її мамі та братам вдалося уникнути арешту[16]. Кілька років овдовіла Анастасія Байдак викладала в Криму, щоб заробити на життя[9].

Марія у 1920-ті-1930-ті

Перший вирок Капніст — 8 років таборів
1942

У 1927 році захворіла тітка у Києві — Марія переїхала до неї[17]. Закінчила у Києві трудову школу, але мріяла про театр[17]. Вирішила повернутися до Ленінграду, де вступила до театральної студії Юрія Юр'єва при Ленінградському драматичному театрі імені Олександра Пушкіна[17]. Але студію закрили — тому знову повернулася до Києва, вийшла заміж (в інтерв'ю, де про це зізналася — не поточнила, за кого саме вийшла[17]) і вступила на фінансовий факультет Інституту народного господарства[17]. Та вчитися на фінансиста Марії було «нудно»[17] — і вона знову повернулася до Ленінграду і вступила до театрального інституту[17]. У місті зустріла колишнього шанувальника своєї старшої сестри Єлизавети — інженера-електрика Георгія Холодовського, знайомого ще по Судаку. Між ними зав'язалися романтичні стосунки[18].

У 1934 році, коли вбили Сергія Кірова, який дружив з родиною Капністів, знову почалася чистка неблагонадійних[9]. Тоді ж Марія відмовила Лаврентію Берії, який звернув на неї увагу під час змагань на стадіоні: Марія мала вражаюче волосся — коси, товщиною в руку, і ефектну пишну фігуру (важила тоді більше 90 кілограмів)[9]. У підсумку, через дворянське походження — її виключили з театрального інституту із забороною мешкати у місті[19]. Змушена повернутися до Києва. Працювала бухгалтером у Києві, пізніше — у Батумі (Грузія)[19].

У 1937 році — перший арешт. Але згодом Марію відпустили[7]. 27 серпня 1941 року — заарештована знову[8]. За «антирадянську пропаганду»[19]. Засудили, за статтею 58-10 частина 1 («пропаганда і агітація, що містять заклик до повалення радянської влади»), до 8-ми років виправно-трудових таборів[7][20].

У 1950 році[9], у тюремній лікарні Степлагу, в Казахстані, де жила на поселенні і працювала у вугільних копальнях, народила доньку Радиславу (скорочено — Рада)[20][21]. Батьком дівчинки був вільнонайманий польський інженер, шляхтич[20][22], Ян Волконський, який любив Марію[20].

Про своє народження і батька Радислава розповідала журналістам таке:

«Якось горів степ, де працювали засуджені. Він дізнався, що там знаходиться і мама, примчав туди на коні і її, єдину з усіх, врятував. Сам дуже обгорів. І коли вони вийшли з лікарні, мама його запитала: «Чим я тобі зобов'язана?» Він сказав: «Народженням дочки». І вона пішла на цей крок, думаючи, що нічого не вийде ...»[20]. Оригінальний текст (рос.) «Как-то горела степь, где работали осужденные. Он узнал, что там находится и мама, примчался туда на коне и ее, единственную из всех, спас. Сам очень обгорел. И когда они вышли из больницы, мама его спросила: «Чем я тебе обязана?» Он сказал: «Рождением дочери». И она пошла на этот шаг, думая, что ничего не получится…».

Ян Волконський пропонував Марії заміжжя, але вона відмовилася[20]. За даними доньки — через те, що не могла забути Георгія Холодовського, який всі табірні роки підтримував її посилками[20]. Надсилав переважно сухарі, сухофрукти та цибулю, що рятували від голоду і цинги[12]. Коли Раді виповнилося три роки, Яна Волконського розстріляли[22].

Ось як Марія Капніст згадувала той період:

«Мене збиралися відправити на інший об'єкт, в інший табір. І ось я падаю з вікна другого поверху, калічу ногу, тільки б не розлучатися з донькою. Тут нова біда: сподобалося моє дитя прокурорші. Почала вмовляти: віддай, вона у мене людиною стане. А ти що їй даси? Хочеш, заплачу тобі добре? Я рішуче відмовлялася, а страх серце заморожував... Потім Раду взяли вільнонаймані, чоловік і дружина, приїжджали в табір, а жили біля пристані. Від нас на пристань брали чоловіків вантажити мішки. Я, щоб дочку побачити, одягала чоловічу робу і грузила мішки. А Раду посаджу на лавку біля вікна, щоб бачити. Ношу і на дочку дивлюся. І сила невідомо звідки бралася...»[23]. Оригінальний текст (рос.) «Меня собирались отправить на другой объект, в другой лагерь. И вот я падаю из окна второго этажа, калечу ногу, только бы не разлучаться с дочкой. Тут новая беда: приглянулось мое дитя прокурорше. Начала обхаживать: отдай, она у меня человеком станет. А ты что ей дашь? Хочешь, заплачу тебе хорошо? Я решительно отказывалась, а страх сердце леденил... Потом Раду взяли вольнонаемные, муж и жена, приезжали в лагерь, а жили возле пристани. От нас на пристань брали мужчин грузить мешки. Я, чтобы дочку повидать, одевала мужскую робу и грузила мешки. А Раду посажу на лавку у окна, чтобы видеть. Ношу и на дочку гляжу. И сила неизвестно откуда бралась...».

27 серпня 1949 року — звільнена зі Степлагу і направлена на поселення в село Казачинське Казачинского району Красноярського краю[21].

Вдруге засуджена — у грудні 1951 року. Десять років таборів[21] отримала за те, що заступилася за доньку: побачила, як її мучить вихователька в дитячому садку[18], і накинулася на жінку з кулаками[20]. Вихователька, яка виявилася коханкою кадебіста, потім довго лежала в лікарні[20].

Доньку відібрали і відправили до дитбудинку[20]. Якого саме — матері не повідомили[20]. Дівчинку розшукала табірна подруга Марії Капніст — Валентина Базавлук[20], яка вже відбула свій термін і саме мала вийти на волю. Вона знайшла Раду в Єсаулівському дитбудинку під Красноярськом і домоглася її переведення в дитбудинок у Харкові, де сама жила[20]. Валентина Базавлук відвідувала Раду щодня, а на вихідні — забирала до себе[20].

Також подруга Марії поїхала до Москви, де змогла потрапити на прийом до Анастаса Мікояна[20]. Серед іншого, поскаржилася йому на незаконне ув'язнення Капніст. Мікоян почав з'ясовуючи, чому Марія стільки років знаходиться в таборах[20]. Завдяки його втручанню її звільнили раніше — 10 лютого 1956 року[21], з Ангарлагу Іркутської області[8] (у таборі вона мала бути до 1963 року)[20].

Після звільнення — Марія поїхала до Москви[24]. На вокзалі її зустрічав Георгій Холодовський[12]. Дуже постарілу жінку — спочатку не впізнав[18][12]. Ця зустріч шокувала Марію[18][12]. Ось як вона описувала її журналістам:

«На волю пощастило їхати пасажирським поїздом. Зайшла в туалетну кімнату привести себе до ладу. Вмиваюся, а з дзеркала дивиться на мене незнайома бабуся з короткою стрижкою, зі зморщеним, опалим обличчям. Злякалася і вискочила в коридор, там офіцер біля вікна, запитує: «Що з вами?» Я показую на туалет — там якась стара. Він відкриває двері — нікого. І тут я зрозуміла: бабуся — це я. Від такого страшного відкриття підкосилися ноги ... І ось московський вокзал. Іду і думаю, як зустріне мене мій друг, що скажемо один одному через стільки років. Він не впізнав мене ... Я підійшла ближче і ледь чутно сказала: «Юл, Юл». Як колись в дитинстві, коли грали в піжмурки. Страшні конвульсії пробігли його помертвілим обличчям. Кинувся до мене, я його відштовхнула і побігла — мені було все одно: під потяг або ще куди. Друг наздогнав мене»[24]. Оригінальний текст (рос.) «На волю посчастливилось ехать пассажирским поездом. Зашла в туалетную комнату привести себя в порядок. Умываюсь, а из зеркала смотрит на меня незнакомая бабуся с короткой стрижкой, со сморщенным, опавшим лицом. Испугалась и выскочила в коридор, там офицер у окна, спрашивает: «Что с вами?» Я показываю на туалет — там какая-то старуха. Он открывает двери — никого. И тут я поняла: бабуся — это я. От такого страшного открытия подкосились ноги... И вот московский вокзал. Иду и думаю, как встретит меня мой друг, что скажем друг другу через столько лет. Он не узнал меня... Я подошла ближе и чуть слышно сказала: «Юл, Юл». Как когда-то в детстве, когда играли в жмурки. Страшные конвульсии пробежали по его помертвевшему лицу. Кинулся ко мне, я его оттолкнула и побежала — мне было все равно: под поезд или еще куда. Друг догнал меня».

З Холодовським потім дружили все життя, їздили один до одного в гості[12]. Він кілька разів пропонував одружитися, але Марія не давала згоди[12].

Марія Капніст у ролі ігумені у фільмі «Таврія»
1959

У тому ж 1956 році — поїхала до Києва. Оселилася у своєї подруги з 1930-х років Анни Пильняк на Деміївці (тоді — Сталінці) в приватному будинку[8]. Працювала масажисткою[20], почала зніматися у кіно (перша роль-епізод — у фільмі 1956 року «Одна ніч» режисерів Максима Руфа та Олександра Музіля). За порадою знайомих — потрапила на прийом до письменника і академіка Миколи Бажана, якому розказала про свої поневіряння[7]. За його сприяння Спілка радянських письменників України оформила Марію Капніст опікуном дружини одного з письменників, яка жила на Гоголівській вулиці в одноповерховому будинку «з примітивними зручностями»[7].

У 1958 році — реабілітована[19]. Постановою Верховного суду РРФСР вирок і всі наступні рішення у справі Капніст були скасовані і справу щодо неї припинено за відсутністю складу злочину[12].

З 1960 року — штатна актриса Театру кіноактора Кіностудії імені Олександра Довженка[21]. Їй діставалися переважно невеликі ролі та епізоди[21].

Забрати доньку з харківського дитбудинку не змогла, оскільки їй видали довідку про те, що вона не може виховувати дитину — через порушення нервової системи[20]. Також не мала постійної зарплатні і впорядкованого режиму життя — постійно їздила у відрядження на зйомки[20]. Врешті — Раду удочерила Валентина Базавлук[20].

Про свої перші зустрічі з мамою Рада згадувала так:

«Зі мною поруч багато років була Валентина Іванівна, я любила її. І коли мені сказали: «Приїхала твоя мама», я злякалася. А раптом вона мене забере? Та й в дитбудинку всі торочили: «Не та мати, яка народила, а та, яка виховала». У мене, дитини, просто зафіксувалося, що мама мене кинула, і я її карала своєю дитячою неусвідомленою жорстокістю. Кожен раз, коли мама приїжджала в дитбудинок, я ховалася від неї, і всі мене шукали. Перший раз мене силою притягли до матері. Вона до мене кинулася і почала обіймати, цілувати: «Радочка, миленька, дорога». Це було ридання всього тіла. А мене це дико дратувало, і я думала: «Коли ж ці тортури закінчаться!»»[20]. Оригінальний текст (рос.) «Со мной рядом много лет была Валентина Ивановна, я любила ее. И когда мне сказали: «Приехала твоя мама», я испугалась. А вдруг она меня заберет? Да и в детдоме все твердили: «Не та мать, которая родила, а та, которая воспитала». У меня, ребенка, просто зафиксировалось, что мама меня бросила, и я ее наказывала своей детской неосознанной жестокостью. Каждый раз, когда мама приезжала в детдом, я пряталась от нее, и все меня искали. Первый раз меня силой притащили к матери. Она ко мне бросилась и стала обнимать, целовать: «Радочка, миленькая, дорогая». Это было рыдание всего тела. А меня это дико раздражало, и я думала: «Когда же эта пытка закончится!»».

Відносини матері і доньки налагодились, тільки коли Радислава стала підлітком[20].

Членкиня Спілки кінематографістів України (з 1980). Заслужена артистка УРСР (1988).

Ось як відгукувалася про неї художниця Тетяна Голембієвська:

«У побуті Марія Капніст була зовсім беззахисна: витала в емпіреях, жила новими образами в кіно. Постійно у Марії витягали гаманці, вона втрачала ключі, документи ... Вічно в її квартирі на вулиці Кавказькій, отриманої від кіностудії, жили якісь дівчатка, яким нікуди було подітися, якісь хлопчики, яким треба було десь перебути, якісь абітурієнти, студенти, жінки з понівеченими долями, яким потрібно було допомогти ... Марія Ростиславівна була дуже енергійною і імпульсивною. Могла о третій годині ночі привезти нам додому піснжники — хотіла, щоб ми перші вдихнули аромат весни. Або раптово приїхати до мене в майстерню: «Тетяночко, я вас так давно не бачила!»[7]. Оригінальний текст (рос.) «В быту Мария Капнист была совершенно беззащитна: витала в эмпиреях, жила новыми образами в кино. Постоянно у Марии вытаскивали кошельки, она теряла ключи, документы… Вечно в ее квартире на улице Кавказской, полученной от киностудии, жили какие-то девочки, которым некуда было деться, какие-то мальчики, которым надо было где-то перебыть, какие-то абитуриенты, студенты, женщины с исковерканными судьбами, которым надо было помочь… Мария Ростиславовна была очень энергичной и импульсивной. Могла в три часа ночи привезти нам домой подснежники — хотела, чтобы мы первые вдохнули аромат весны. Или внезапно приехать ко мне в мастерскую: «Танечка, я вас так давно не видела!».

За словами Радислави, Марія Капніст була віруючою людиною і ніколи не розлучалася з фамільною іконкою Козельщанської Божої Матері, завжди давала милостиню[9]. Також, навіть у 70 років, мала дівочу фігуру, легко робила «берізку», гарно плавала і займалася йогою[9].

Після таборів — ніколи не користувалася метро та підземними переходами — вони нагадували їй шахти Казахстану[25]

На початку жовтня 1993 року потрапила в ДТП — у Києві, неподалік Кіностудії імені Олександра Довженка намагалася перейти проспект Перемоги, але потрапила під колеса автомобіля. Лікарі нічого вдіяти вже не змогли — 25 жовтня 1993 року Марія Капіст померла в Олександрівській лікарні.

Останні хвилини життя мами Радислава Капніст згадувала так:

«В останні хвилини життя їй було особливо важко. Її везли в реанімацію. І вона змусила раптом мене нахилитися. «Мамочка, — питаю, — що таке?» «Неси по життю рід Капністів. Якщо не ти, то хто? — сказала вона пошепки. — Дай мені слово». Так вона взяла з мене обіцянку займатися Капністами»[6]. Оригінальний текст (рос.) «В последние минуты жизни ей было особенно трудно. Её везли в реанимацию. И она заставила вдруг меня наклониться. «Мамочка, — спрашиваю, — что такое?» «Неси по жизни род Капнистов. Если не ты, то кто? — сказала она шепотом. — Дай мне слово». Так она взяла с меня обещание заниматься Капнистами».

Похована Марія Капніст у родовому селі Велика Обухівка, на Полтавщині[19], на родинному цвинтарі Капністів, поруч з прадідом, Василем Васильовичем Капністом[21].