Медична служба Збройних сил України

З 18 травня 1917 року в Україні діяв медико-санітарний відділ, як структурна частина Генерального військового комітету (прообраз Військового міністерства), затверджений 1-м Всеукраїнським з'їздом. Його очолив Дмитро Одрина, який таким чином став першим керівником всієї військово-медичної служби молодої Української держави.

Одним з перших організаторів військової медицини УНР також був Іван Луценко, лікар і суспільний діяч, організатор і голова Одеської військової ради. Загинув, виконуючи обов'язок військового лікаря, влітку 1919 року під час боїв за залізничну станцію Антоніни на Волині.

12-14 жовтня 1917 року в Києві пройшов Всеукраїнський з'їзд військових лікарів. Результатом роботи форуму стало створення Генерального воєнно-санітарного управління. Його головою став лікар Д. А. Одрина, який до цього очолював медико-санітарний відділ при Генеральному військовому комітеті. Основною задачею цього управління було об'єднання всіх військово-медичних сил фронту і тилу у єдину систему. В основу становлення і діяльності був закладений принцип колегіальності і виборчого права.

У січні 1918 року, після проголошення незалежності Української Народної Республіки, Генеральний секретаріат військових справ був реформований у новий орган управління військовою медициною — Головне санітарне управління. Відбулися кадрові зміни в уряді Центральної Ради, що відобразилось як на кадровій політиці так і на системі роботи. Зокрема в армії впроваджується жорстке адміністрування на зміну демократичним принципам (виборчому праву, гласності та ін.). Не згідний з цим Д. А. Одрина полишає пост начальника Генерального санітарного управління. Недовгий час санітарний відділ Воєнного генерального секретаріату очолював лікар Орловський. Посаду начальника управління спочатку тимчасово (у лютому), а пізніше постійно (з 21 березня 1918 р.) займає Яків Карабай. Вирішенням багатьох завдань, у новоствореному управлінні займались наступні відділи: загальний, санітарно-гігієнічний, евакуаційно-демобілізаційний, фармацевтичний, господарський і персональний. Помічником начальника управління 25 квітня 1918 року був призначений лікар Андрій Журавель. Розміщувалось Головне військово-санітарне управління за адресою Хрещатик, 3.

Одразу ж після гетьманського перевороту була проведена реорганізація міністерств по старим російським зразкам, і ключові пости в адміністративному і військовому апаратах зайняли ті ж чиновники, що і до 1917 року. Не стала виключенням і військова медицина. Наказом військового міністра отамана Рогози по армії української Держави від 5 червня 1918 року начальником Головного військово-санітарного управління замість Я.Карабая призначався генеральний значковий Ф.Яницький. Лікар Яницький, ще до революції займав пост начальника військово-санітарного управління Київського військового округу. Будучи українцем за походженням, розділяв погляди проросійськи налаштованих офіцерів у армії гетьмана Скоропадського. Зокрема, Яницьким та його однодумцями був підготовлений наказ № 416, за яким було заборонено залишатися на військово-медичній службі так названим «некадровим» лікарям, що були призвані на службу до армії вже під час Першої світової війни. Таким чином здійснювався наступ на багатьох військовиків-українців, що відбудовували армію за Української Народної Республіки.

Станом на листопад 1918 року українська армія була забезпечена у 10600 ліжкомісць в шпиталях у восьми корпусних районах дислокації. Всього у розпорядженні Військового відомства на теринах України знаходилось 14 постійних шпиталів, 26 тимчасових, 11 дезинфікаційних загонів, 3 постійних (у Києві, Харкові, Одесі) і 4 тимчасових аптечних магазини (склади), 35 санітарних поїздів.

У 1919—1920 роках на теренах України медична служба була представлена Головним військово-санітарним управлінням при Робітничо-селянському уряді України і медичною службою фронтів і військових округів.

З формуванням у січні 1919 року українського радянського уряду було створено і Головне військово-санітарне управління, що знаходилось у Харкові. Дане управління очолила лікарка Р. М. Азарх.

У грудні 1920 року, з утворенням Збройних сил України та Криму, першим керівником санітарної частини армії (даного формування), став С. Ю. Бурштин. Пізніше, з утворенням Українського військового округу, Сергій Бурштин продовжував керувати санітарною частиною аж до початку 1926 року. Хто був начальником Військово-санітарного управління після нього достеменно не відомо. В 1928 році медичну службу округу вже очолював лікар Б.Я.Суслов. Можливо він і є наступником на посаді після Сергія Юхимовича. У 1930-х роках Б.Я.Суслов, як і багато інших радянських військовиків того часу, став жертвою сталінського Великого терору.

На травень 1935 року, з відновленням декількох військових округів на теренах України (Київський, Харківський і з 1939 р. Одеський), керівництво медичною службою тут було представлене вже виключно у вигляді розрізнених санітарних управлінь даних округів, що у єдиній системі підпорядковувались Головному військово-медичному управлінню м/с РСЧА (пізніше Радянської армії) у Москві.

Після проголошення незалежності у 1991 році Україна отримала всю громіздку машину військово-медичного забезпечення Збройних Сил СРСР на своїй території.

Для створення української військової медицини необхідним було реформування медичної служби трьох військових округів (Київського, Одеського, і Прикарпатського) та частин, з'єднань і об'єднань Військово-Повітряних Сил, військ Протиповітряної оборони, 43-ї ракетної армії, Залізничних військ, військово-будівельних органів та Чорноморського флоту на теренах України у єдину медичну службу ЗС України. Медичні служби зазначених вище військових об'єднань були самостійними і підпорядковувались начальникам тилу військових округів, а зі спеціальних питань — Центральному військово-медичному управлінню МО СРСР (ЦВМУ). Постачання медикаментів і медичного майна було повністю централізованим і також залежало від рішень ЦВМУ МО СРСР.

На вимогу директиви МО України від 14.02.1992 року на базі медичної служби Київського військового округу було сформовано Управління медичного забезпечення штабу Тилу ЗС України, що надалі (12.09.1992) було перейменовано у Військово-медичне управління штабу Тилу ЗС України. Основу управління склали офіцери, що служили раніш в управлінні військово-медичної служби Київського військового округу: начальник медичної служби округу полковник м/с Г. В. Циганок, головний терапевт і головний хірург округу полковники м/с М. М. Вовкодав і В. Я. Білий, підполковники м/с В. А. Баркевич, В. Л. Пашкович, А. В. Люцкевич, А. К. Токарь, А. П. Писаренко, полковники м/с запасу К. П. Іваненко, Е. В. Попов та ін. Потім до них доєднались і деякі офіцери, які прибули з інших колишніх радянських республік: полковники м/с В. В. Пасько, А. С. Кухленко, підполковник м/с Л. К. Давидюк. Всього у штаті управління було 25 офіцерських посад і 7 службових.

Першим начальником нового управління став полковник (з 6.05.1993 — генерал-майор) м/с Г. В. Циганок. З 16 листопада 1993 року Військово-медичне управління штабу Тилу ЗС України очолив полковник (з 9.06.1994 — генерал-майор) м/с А. Г. Лурін. У травні 1994 року Військово-медичне управління Тилу ЗС України було переформовано у Центральне військово-медичне управління Тилу ЗС, а з 20 жовтня 1994 року — у Головне військово-медичне управління (ГВМУ) Генерального штабу ЗС України чисельністю 39 військовослужбовців (генералів — 2, офіцерів — 36, прапорщиків — 1) та 48 працівників ЗС України.

Наказом Міністра оборони України (на той час В. М. Шмаров) № 250 від 20 жовтня 1994 року «Про проведення організаційних заходів у Збройних Силах України» Центральне військово-медичне управління Тилу ЗС України було виведено зі складу тилу і переформовано у Головне військово-медичне управління Генерального штабу Збройних сил України (ГВМУ ГШ ЗС України) і підпорядковано його начальнику.

Тим же наказом в апараті Міністра оборони України створювалось Управління охорони здоров'я військовослужбовців (чисельністю 3 військовослужбовці та 11 працівників ЗС), начальником котрого було призначено доктора медичних наук, професора Г. Л. Апанасенка. Таким чином, було розділено керівництво військово-медичною службою і охороною здоров'я військовиків. Перше підпорядковувалось Генеральному штабу, друге — Міністерству оборони. Проте, дане управління невдовзі було розформовано.

З 17 жовтня 1994 року начальником Центрального, а далі Головного військово-медичного управління ГШ ЗС України був призначений доктор медичних наук, професор, полковник м/с (з 1.12.1994 — генерал-майор, з 4.06.1996 — генерал-лейтенант) Білий В.Я. На той час стало очевидним, що медична служба не може залишатися без змін, коли вони вже відобразились на структурі і чисельності Збройних сил України.

Негативним явищем тих років, було необхідне скорочення чисельності військово-медичних частин і закладів. Скорочення чисельності медичної служби відбувалось в основному за рахунок скорочення санаторіїв і будинків відпочинку, інших закладів, що не мали життєво важливого значення для військово-медичної служби. Виправданою була і передача десятків дитячих садочків, що перебували на балансі військово-медичної служби, в систему місцевих органів влади. у результаті чого, до 2001 року було скорочено 128 військово-медичних частин, 17 тисяч цивільних посад і 350 військових, а загальна чисельність особового складу медичної служби ЗС України зменшилась на 62 %.

Наприкінці 2003 року, у зв'язку з посиленням цивільного контролю над діяльністю ЗС України, Головне військово-медичне управління МО України було перейменовано у Департамент охорони здоров'я (ДОЗ) МО України. Генерал-лейтенант м/с Білий В.Я звільнився з армії, на його посаду призначено цивільного керівника (директором) — В. Д. Юрченка. Така політика призвела до того, що невдовзі, посади, які раніш займали офіцери медичної служби були перетворені на такі, що могли займатися цивільними спеціалістами (часто тими ж звільненими у відставку офіцерами). Що у свою чергу було негативним явищем, багато перспективних офіцерів позбувались можливості кадрового зростання в управліннях медичної служби.

В червні 2006 року директором Департаменту охорони здоров'я МО України призначений генерал-майор м/с П. С. Мельник.

Показником роботи Департаменту у той період стала низка підготовлених наказів. Найпоказовішим з яких є наказ МО України № 678 від 24.11.2006 р. «Про затвердження Програми розвитку системи медичного забезпечення ЗС України на 2006—2011 роки» були затверджені основні заходи і показники фінансування медичної служби. Серед них найважливіші: переформування Центральних військових клінічних госпіталів ОК у Військово-медичні клінічні центри (ВМКЦ) регіонів (Західного, Центрального, Південного, Північного, Кримського) і Головного з визначенням територіальних зон відповідальності; створення при ВМКЦ регіонів п'яти Військових мобільних госпіталів (ВМГ); створення при ДОЗ МО України Вченої медичної ради; створення при ВМКЦ регіонів евакуаційно-транспортних відділень (по 10 спеціальних автомобілів); створення авіаційно-транспортного підрозділу санітарної авіації тощо.

Протягом 2007 року відповідно до Концепції розвитку військової медицини в Збройних силах України на базі п'яти військово-медичних клінічних центрів у містах Севастополь, Вінниця, Одеса, Харків і Львів були сформовані п'ять окремих військових частин — 57-й, 59-й, 61-й, 65-й і 66-й військові мобільні госпіталі (ВМГ)[4][5].

На початку 2008 року в рамках реалізації «Програми розвитку системи медичного забезпечення ЗС України на період до 2011 року» в складі 456-ї авіаційної транспортної бригади, яка дислокується у Вінницькій обл., завершено формування змішаного авіаційно-транспортного підрозділу санітарної авіації. У його складі — авіаційний загін пошуково-рятувального і санітарно-транспортного забезпечення (4 літака Ан-26) і дві вертолітних санітарно-транспортні ланки (6 вертольотів Мі-8)[6].

10 січня 2009 року Наказом МО України № 3 новим директором ДОЗ МО України призначається генерал-майор м/с запасу П. С. Сирота. У цей же час, директивою МО України від 29 грудня 2008 р., паралельно з функціонуванням ДОЗ МО України, вводиться новий структурний підрозділ — Військово-медичне управління (ВМУ) МО України, чисельністю 10 військовослужбовців і 33 працівники ЗС України. Усі заклади охорони здоров'я, безпосередньо підпорядковані ДОЗ, передаються у підпорядкування ВМУ МО України. У військовій медицині України встановлюється двовладдя. Разом з тим 4 червня 2009 директивою МО України від 26 травня 2009 р., формується третій вищий орган управління медичною службою Головне військово-медичне управління (ГВМУ) ЗС України, що утримується чисельністю 69 військовослужбовців та 67 працівників ЗС Укрїни. у червні 2009 р. було здійснено прийом-передачу закладів та підрозділів охорони здоров'я ЗС України від ВМУ МО України до ГВМУ ЗС України.

Наказом МО України від 31.08.2009 р. № 435, до центрального апарату МО України включається новий вищий орган управління медичною службою — Військово-медичний департамент (ВМД) МО України чисельністю 10 військовослужбовців та 55 працівників. У грудні 2009 року заклади і підрозділи охорони здоров'я безпосереднього підпорядкування від ГВМУ ЗС передаються до ВМД МО України, що визначені його правонаступником.

Наказом МО України № 522 від 15.10.2009 р. тимчасове виконання обов'язків директора ВМД МО МО України було покладено на полковника м/с Петрука С. О., а з 5 жовтня 2010 р. наказом № 2 МО України, він призначений вже директором Військово-медичного департаменту МО України — начальником медичної служби ЗС України. Згодом усі паралельні вищі органи медичною службою розформовуються: 30 листопада 2009 р. — ДОЗ МО і ВМУ МО України, а 26 лютого 2010 р. — ГВМУ ЗС України.

Проте, невдовзі полковник м/с С. О. Петрук залишає посаду директора ВМД МО України — начальника медичної служби ЗС України і у квітні 2010 року переводиться на посаду начальника ВМКЦ Центрального регіону. Тимчасове виконання обов'язків директора ВМД МО України покладається на заступника директора Жаховського В. О.

Згодом, відповідно до вимог наказу МО України від 19.11.2010 р. № 609, для тимчасового виконання обов'язків директора ВМД МО України призначається полковник м/с запасу Р. Х. Камалов — начальник Центральної стоматологічної поліклініки МО України. На посаду директора ВМД МО України — Головного державного санітарного лікаря МО України Р. Х. Камалов призначається тільки 13.09.2011 (наказ МО України № 286).

На початку 2011 року у Генштабі ЗС України було створено ще один вищий орган управління медичною службою — Центральне військово-медичне управління Збройних сил України (ЦВМУ ЗСУ). Керівником управління призначено полковника м/с В. Б. Андронатія. Головною метою створення ЦВМУ ЗС України стала необхідність планування і здійснення медичного забезпечення ЗС України у мирний час та особливий період.

Проте основною проблемою стало розмежування функцій та завдань між ВМД МО України і ЦВМУ ЗС України. Незважаючи на вимоги Указу Президента України від 06.04.2011 р. № 406/2011 «Про Положення про міністерство оборони України та Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України», де основні завдання системи медичного забезпечення розмежовані між двома органами управління, все-ж кінцевого розуміння функцій, завдань та обов'язків досягти не вдалось.

Незважаючи на проблеми з організацією управління медичною службою, продовжуються перепризначення керівних осіб. Так, 27 березня 2012 року до тимчасового виконання обов'язків директора ВМД МО України було призначено Рожкова Г. С., який вже 26 квітня 2012 року був переведений на іншу посаду. А тимчасове виконання обов'язків директора ВМД МО України було покладено на заступника директора — В. О. Жаховського.

На початку 2013 року тимчасово виконуючим обов'язки директора ВМД МО України призначено полковника м/с І. А. Данильчука, директором ж буде призначений у червні 2013 року. Того ж червня у ЦВМУ ЗС також було призначено нового керівника — полковника м/с Ю. Ф. Клівенка. Попередній керівник управління — полковник м/с В. Б. Андронатій буде перепризначений заступником директора ВМД МО України, а у грудні того ж року Наказом Міністра оборони України від 26.12.2013 № 416 призначений вже Директором ВМД МО України (головним державним санітарним лікарем МО України).

З 1991 по 2014 роки в Україні фактично функціонувала військово-медична доктрина УРСР-СРСР, яка передбачала діяльність усіх військово-медичних закладів держави у мирних умовах.

Весна 2014 р. з окупацією Кримського півострова, Збройні сили України втратили лікувальні, оздоровчо-профілактичні і санітарно-гігієнічні заклади. У місті Севастополь — ВМКЦ Кримського регіону, 57-й мобільний ВГ, 540-й центральний ВГ, 1030-й санітарно-епідеміологічний загін. У Сімферополі — 4-й санітарно-епідеміологічний загін та 386-й базовий ВГ ім. Святителя Луки. Центри медичної реабілітації та санаторного лікування у Судаку, «Крим» (смт Партенід), «Феодосійський» (м. Феодосія) та дитячий санаторій у Євпаторії.

Червень 2014 року — у Збройних Силах України некомплект санітарних автомобілів складає 595 одиниць, а той парк санітарних автомобілів, який зараз є, здебільшого застарілий[7]. У серпні того ж року відповідно до приписів Міністерства оборони України, при Полтавському обласному військовому комісаріаті із мобілізованих створюється 8-ма окрема автомобільна санітарна рота (ОАСР). Навчання водії-санітари проходили у м. Полтава на базі 179-го навчального центру військ зв'язку. У Хмельницькому, створують аналогичну 7-му роту[8].

У лютому 2015 року новим директором Вйськово-медичного департаменту МО України (Головним державним санітарним лікарем МО України) призначено полковника м/с А. В. Вербу який був одним з перших військових медиків у зоні АТО і зокрема першим провів хірургічну операцію в польових умовах у зоні бойових дій. Наприкінці 2015 року змінило керівника і Центральне військово-медичне управління. Новим очільником став інший військовий хірург — полковник м/с Е. М. Хорошун — який також неодноразово виїздив у складі польового госпіталю до зони проведення АТО.

Протягом 2014—2016 років у військових підрозділах Збройних Сил були відновлені посади: стрільців-санітарів у відділеннях, штатних санітарів у взводах, санітарних інструкторів у ротах. До штатів медичних пунктів батальйонів було введено посаду лікаря та броньовану евакуаційну техніку, збільшено чисельність середнього медичного персоналу, що дало можливість скоротити час до надання першої медичної допомоги та за часовим показником наблизити її до стандартів НАТО. Також було переформатовано структуру медичної роти бригади, яка за спроможністю наближена до аналогічних підрозділів країн-членів НАТО[9].

Серпень 2016 р. укомплектованість особовим складом закладів охорони здоров'я підпорядкованих Військово-медичному Департаменту Міноборони, становить: лікарі — 75,6 %, середній медичний персонал — 67,9 %. «В загальному медична служба ЗСУ укомплектована особовим складом: лікарі — 55 %, середній медичний персонал — 61 % та молодший медичний персонал — на 46 %», — додав полковник медслужби Хорошун[10]. Жовтень — забезпеченість військових частин ЗС України медичним майном становить 90 %, лікарськими засобами — 87 %. Медичні підрозділи забезпечені спеціальною медичною технікою на 80 %, санітарною — на 66 %, броньованою санітарною технікою на 45 %[9].

У січні 2018 року відповідно до спільної Директиви Міністерства оборони України та Генерального штабу ЗС України на базі Центрального військово-медичного управління Збройних Сил України (у підпорядкуванні Генштабу) та Військово-медичного департаменту Міноборони України сформовано, єдиний орган управління медичним забезпеченням — Головне військово-медичне управління. Тимчасово виконуючим обов'язки начальника нового управління призначено полковника м/с О. В. Охонька[11]. З березня того ж року начальником Головного військово-медичного управління — начальником медичної служби Збройних Сил України став полковник м/с І. П. Хоменко.

31 жовтня 2018 року Міноборони України прийняло рішення про перехід військової медицини держави на стандарти медичного забезпечення військ НАТО[12].

На літо 2019 р. укомплектованість у військах від загального необхідного штату складає приблизно 60 відсотків лікарів від потреби. В цей же час по госпіталях укомплектованість складає 90-100 відсотків. Про це під час брифінгу розказав начальник медичної служби ЗСУ генерал-майор медичної служби Ігор Хоменко.[13]

Протягом 2014—2019 років, загинуло 89 військових медиків, які пожертвували своє життя заради порятунку своїх побратимів. Серед них медики добровольчих військових формуваннь (УДА та інших), батальйонів тероборони, ПСМОП, Нацгвардії та 60 зі Збройних сил України[14]. У 2014—2018 роках під час бойових дій за незалежність України на Сході нашої держави, рятуючи життя захисників, віддали своє життя 62 військових медика: в 2014 році — загинули 26 медиків, 2015 році — 19, в 2016-му — вісім, в 2017 році — вісім, в 2018-му — один. Ще 192 медика зазнали поранень[15][16].

У лютому 2020 року, відповідно до реформування військових структур за стандартами та НАТО, Головне військово-медичне управління ЗС України було переформовано у Командування Медичних сил Збройних Сил України[17]. Тепер у підпорядкуванні керівного органу медичної служби ЗС України не лише військові госпіталі, санаторії, тощо, а й медична служба військових частин, яка до цього підпорядковувалася командирам військових частин. Командувачем Медичних сил перепризначено генерал-майора м/с Ігоря Хоменка[2].

• 8-й аеромобільний військовий госпіталь (в/ч А0502, м. Болград)[19];
• 14-й військово-морський інфекційний госпіталь (м. Севастополь);
• 55-й морський військовий госпіталь (м. Севастополь);
• 57-й військовий мобільний госпіталь (м. Севастополь);
• 113-й військовий госпіталь (смт. Делятин);
• 231-й військовий госпіталь (в/ч А1071, м. Славута)[20];
• 386-й військовий госпіталь (в/ч А4614, м. Сімферополь)[21][22];
• 412-й військовий госпіталь (в/ч А1063, м. Новоград-Волинський)[23][24];
• 459-й військовий госпіталь (м. Ковель)[25];
• 540-й центральний військово-морський госпіталь (в/ч А1716, м. Севастополь);
• 612-й військовий госпіталь (в/ч А1505, м. Кременчук)[26][27];
• 747-й військовий госпіталь (м. Бердянськ);
• 985-й військовий госпіталь (м. Білгород-Дністровський)[28];
• 1059-й військовий госпіталь (м. Кіровоград);
• 1121-й військовий госпіталь (в/ч 14433, м. Івано-Франківськ)[29];
• 1422-й військовий госпіталь (м. Самбір)[30];
• 1436-й військовий госпіталь (в/ч А3387, м. Балта)[31];
• 1461-й військовий госпіталь (в/ч А1955, смт. Макарів);
• 1464-й військовий госпіталь (в/ч 21413, м. Первомайськ);
• 1579-й військово-морський госпіталь (смт. Новоозерне);
• 1910-й військовий госпіталь (м. Броди);
• 1992-й військовий госпіталь (м. Лебедин)