M8 Greyhound

Протягом міжвоєнного періоду, в США був розроблений ряд зразків бронеавтомобілів та інших типів броньованих колісних машин (БКМ), але в цілому їм приділялася порівняно мала увага порівняно з гусеничними бойовими машинами. З 1919 року по початок 1930-х років танкобудування США, насамперед внаслідок фінансових обмежень, обмежувалося будівництвом прототипів, а в подальшому на основі вивчення досвіду Громадянської війни в Іспанії армією було пораховано, що колісні машини володіють недостатньою для використання в сучасних бойових діях прохідністю, порівняно з гусеничними та напівгусеничними, яким було віддано перевагу. Розробка броньованих колісних машин переважно велася по замовленнях кавалерії, чия доктрина передбачала використання двох класів БКМ: розвідувальних машин (англ. Scout Car)які представляли собою відкриті зверху легкоброньовані транспортери для перевезення розвідувального відділення, озброєні кулеметами на ручних відкритих установках, і власне бронеавтомобілів (англ. Armored Car), що мали баштову компоновку. Якщо першу роль виконували M3, чиє серійне виробництво почалося 1937 року, то серійні бронеавтомобілі Армії США до 1940 року були представлені лише застарілим M1, випущеними в кількості 22 одиниць у 1931 — 1937 роках[1][2].

Офіційно на початку Другої світової війни потребу в новому бронеавтомобілі армією не оголошували[1], хоча окремі розробки в цій області, з метою створення авіатранспортабельних бронемашин, все ж проводилися з весни 1941 року[3]. Тим не менш, до 1941 року низкою фірм в США були в ініціативному порядку розроблені свої проекти бронеавтомобілів. Частково це здійснювалася в рамках мобілізації промисловості, поза конкретними замовленнями армії, оскільки виробничі можливості багатьох з підприємств автомобільної промисловості дозволяли виробляти лише колісні, але не гусеничні або напівгусеничні машини що вимагалися військовими. Крім того, можливим замовником, через програму ленд-лізу, була Велика Британія, що виявляла інтерес до закупівлі в США середніх та важких бронеавтомобілів[1].

Історія M8 почалася з висунення протитанковим управлінням (англ. Tank Destroyer Command) в липні 1941 року вимоги розробки легкої протитанкової САУ[зн 1] для заміни невдалої M6. Озброєння майбутньої САУ мало складатися із стандартної 37-мм протитанкової гармати M3, основними вимогами до машини були висока рухливість, низький силует та дешевизна виробництва. Для досягнення цих вимог САУ повинна була мати колісне шасі і оснащуватися двигуном Hercules JXD, який встановлювався і на розвідувальну машину M3[4]. Була також запропонована розробка сімейства бронемашин на загальній базі, що включає ЗСУ з 12,7-мм кулеметами або 20-мм автоматичними гарматами, 81-мм самохідний міномет та бронетранспортер. Спочатку армією була замовлена побудова двох прототипів, але після вступу США у війну це число було збільшено до чотирьох[5].

Перший прототип бронеавтомобіля T22

Прототип T21 на Абердинському полігоні

Незавершений прототип T23

У жовтні 1941 року програма була затверджена та незабаром після вступу США у війну замовлення на будівництво прототипів були видані фірмі «Форд» та відділенню «Фарго» фірми «Крайслер», чиїм проектам були присвоєні позначення, відповідно, T22 (англ. 37mm Gun Motor Carriage T22) і T23. За власною ініціативою до конкурсу на розробку САУ приєдналася компанія «Студебекер», що зобов'язалася побудувати прототипи за свій рахунок. Пропозиція була прийнята армією 23 січня 1942 року, тому роботи з прототипам, яким було присвоєно позначення T43, були розпочаті «Студебекер» дещо пізніше конкурентів. Початкові тактико-технічні вимоги припускали будівництво 5-тонної машини з колісною формулою 6 × 4, озброєнням з 37-мм гармати і двох 7,62-мм кулеметів, спареного та курсового. Лобова та бортова броня машини повинні були забезпечувати захист, відповідно, від 12,7-мм та 7,62-мм бронебійних куль, тоді як днище і дах не мали бронювання. Пізніше в завдання була включена побудова альтернативних прототипів з колісною формулою 4 × 4, що отримали позначення T22E1іT23E1[4][6]. До початку 1942 року стало очевидним, що 37-мм гармата стрімко застаріває і до часу надходження нових САУ у війська буде малоефективна проти ворожих танків. Водночас, потребу в новому бронеавтомобілі заявляло як Протитанкове Управління, для озброєння розвідувальних підрозділів протитанкових батальйонів, так і кавалерія, до того часу почала пошук повноцінного бронеавтомобілі для заміни слабо озброєних та броньованих M3. У зв'язку з цим, в березні 1942 року всі проекти були перекласифіковані як бронеавтомобілі (англ. Armored Car T22 і T23, в той час як проектом «Студебекер» був змінений та номер, наT21). Паралельно з цим було також ліквідовано вимогу встановлення курсового кулемета, хоча це не встигло позначитися на перших прототипах[6][7].

Першим був завершений прототип T22, 16 березня 1942 року доставлений для випробувань на Абердинський полігон і 19 — 20 березня своїм ходом по пересіченій місцевості перекладеній до Форт-Ноксу для випробувань бронетанковим комітетом (англ. Armored Force Board). Випробування пройшли успішно і за їх підсумками було винесено висновок, що після деякого доопрацювання T22 буде відповідати вимогам як протитанкового управління, так і кавалерії. Водночас, до бронеавтомобіля були висловлені серйозні претензії: шасі, яке застосовувало конструктивну схему та компоненти комерційного автомобіля, що допомагало забезпечити простоту та дешевизну виробництва, але в той же час володіло недостатньою, на думку Бронетанкового комітету, прохідністю; крім того, розміри машини дозволяли розмістити на ній лише двомісну башту, в той час як кращою вважалася тримісна. Проте, зважаючи на термінову необхідність у бронеавтомобілі і з урахуванням досвіду конструкторського відділу та виробничих можливостей заводів «Форд», Армією США 21 квітня 1942 року, ще до початку випробувань проектів конкурентів, для серійного виробництва був обраний T21[6][7]. Прийняття його на озброєння передбачалося як тимчасовий захід, до завершення доведення більш досконалих автомобілів з незалежною всюдихідною підвіскою з рівновіддаленими осями, подібною до T13 що випробовувалася в той період[6]. Добудова прототипів T21 і T23 була затверджена армією для порівняльних випробувань, проте проект «Фарго» так і не був повністю завершений, у той час як T21 був виготовлений в травні та деякі вдалі рішення в конструкції його корпусу були перенесені «Форд» на свій T22[8].

Ранній прототип T22E2

Кавалерія, однак, не була задоволена обраною для неї машиною: у той час як їй був потрібний легкий бронеавтомобіль з кращою рухливістю, ніж у розвідувальної машини M3, T22 оснащувався тим же двигуном, що і остання, але був на 40 % важче, маючи гіршу прохідність на пересіченій місцевості. Однак зважаючи реорганізацію кавалерійських підрозділів, основним завданням яких залишалась розвідка, ці протести були проігноровані бронетанковим комітетом[7]. Проте, випробування прототипів у Форт-Ноксі виявили ряд недоліків T22, для усунення яких «Фордом» був побудований черговий, п'ятий, прототип, що отримав позначення T22E2. Доопрацьований прототип відрізнявся зміненою конфігурацією корпусу в районі люків механіка-водія і його помічника, додаванням спонсонів корпусу під розміщення радіостанцій, а також низкою змін в конструкції башти і гарматної установки[8]. Бронетанковий комітет наполіг також на введенні установки зенітного 12,7-мм кулемета в кормовій частині башти, зміні напруги бортової електромережі з 6 на 12 вольт, а також оснащенні T22E2 бензоелектричним агрегатом для живлення радіостанцій при відключеному двигуні[6]. 22 червня 1942 T22 був прийнятий на озброєння як стандартний, під позначенням «Легкий бронеавтомобіль M8» (англ. Light Armored Car M8)[8].

M8 має диференційовану протикульний бронезахист. Корпус бронеавтомобіля являє собою жорстку несучу конструкцію, зібрану за допомогою зварювання з катаних аркушів гомогенної броньової сталі товщиною 6, 10, 13, 16 та 19 мм. Лобова частина корпусу має клиноподібну форму та складається з верхнього бронелиста товщиною 13 мм, що має кут нахилу в 60 ° до вертикалі та нижнього, що має товщину 16 мм і кут нахилу 30 °. Борти корпусу зібрані з 10-мм листів, розташованих під нахилом в 22 °, в плані корпус має шестигранну форму. Корма корпусу виконана з вертикального 10-мм бронелиста. Дах корпусу зібраний з 10-мм бронелистів і над відділенням управління та моторним відділенням має нахил у, відповідно, 83 ° і 86 °; днище корпусу має товщину 6 мм. Над місцями механіка-водія та помічника водія розташована рубка, лобова частина якої складається з 19-мм листів і має нахил в 45 °[18].

Башта бронеавтомобіля має конічну форму, збираючись за допомогою зварювання з 19-мм листів, що мають змінний нахил від 15 ° у лобовій частині, до 18 ° в бортах і 17 ° в кормі. Башта переважно відкрита зверху, за винятком передньої частини, закритої 6-мм броньовим козирком. Гарматна амбразура башти закрита литою броньовою маскою складної форми, що має товщину в 25 мм[18]. Посадка та висадка механіка-водія і його помічника здійснюється через індивідуальні люки в рубці, що складаються з відкидних верхньої та передньої стулок, командира та навідника — через відкритий верх башти. Для доступу до агрегатів силової установки служать люки в даху моторного відділення; крім цього, майже весь кормовий лист корпусу являє собою броньові жалюзі системи охолодження двигуна[19].

Протипожежне обладнання бронеавтомобіля обмежувалося переносним вуглекислотним 1,8-кг вогнегасником. Крім цього, M8 комплектувався двома 1,42-кг дегазаційними приладами M2[18].

Вид на гарматну установку; зліва направо: телескопічний приціл, 37-мм гармата та 7,62-мм спарений кулемет

Основне озброєння M8 становить 37-мм напівавтоматична гармата M6. Гармата має ствол-моноблок довжиною 53,5 калібрів/1854 мм і вертикальний клиновий затвор; пристрої противідкотів гармати складаються з гідравлічного гальма відкату та пружинного накатника. Технічна скорострільність гармати становить до 30 пострілів на хвилину, хоча на практиці цей показник знижується в рази[20][21]. Ведення вогню з гармати та спареного кулемета здійснювалося за допомогою ножного спуску[22]. Гармата розміщена в лобовій частині башти в спареній з кулеметом установціM23A1, що забезпечує їм кути наведення у вертикальній площині від −10 ° до +20 °; горизонтальне наведення здійснюється шляхом повороту башти. Приводи наведення гармати — ручні, за допомогою гвинтових механізмів. Машини раннього випуску мали одношвидкісний привід горизонтального наведення, тоді як з кінця серпня 1943 року був введений двоступінчастий привід[18][22]. Для наведення гармати на ціль використовується телескопічний оптичний приціл M70D, що має збільшення 3× і поле зору в 12 °, нерухому прицільну сітку та підсвічування прицільної сітки і шкал для стрільби в умовах зниженої освітленості[18].

Права баштова боєукладка

Боєкомплект гармати в базовому варіанті бронеавтомобіля складався з 80 унітарних пострілів з каліберних бронебійних та осколкових снарядів, а також картеччю. Внаслідок низької вже до 1943 році ефективності 37-мм гармати в боротьбі з німецькою бронетехнікою та особливостей тактичного застосування бронеавтомобілів, основну частину боєкомплекту в період Другої світової війни зазвичай становили осколкові снаряди та картеч. Зі складу боєкомплекту, по 8 пострілів розміщувалися в боєукладках першої черги з обох бортів башти, решта 64 постріли розміщуються в стелажній боєукладці в правому спонсоні корпусу. У M8, які вироблялися для кавалерії, на місці стелажної боєукладки розміщувалася друга радіостанція, внаслідок чого боєкомплект цих машин спочатку становив лише 16 пострілів[22]. Зважаючи на явну незадовільність такого рішення, кавалерійські частини самостійно встановлювали різні варіанти боєукладки. З травня 1944 року в військах почала практикуватися стандартизована установка боєукладок на 18 пострілів під кожною з радіостанцій, що доводило боєкомплект до 52 пострілів, а з липня 1944 — установка між сидіннями командира та навідника і позаду сидіння механіка-водія двох боєукладок на, відповідно, 20 і 43 постріли, що майже доводило боєкомплект гармати до початкового рівня[16].

Справа: Боєприпаси гармати M3: Постріл зі снарядом M51 (бронебійний гостроголовий суцільний з бронебійним та балістичним наконечниками, трасуючий) Постріл зі снарядом M74 (бронебійний гостроголовий суцільний, трасуючий) Постріл зі снарядом M63 (осколковий) Постріл з картеччю M2

Для самооборони екіпажу, а також для ведення пішого бою, M8 комплектувався чотирма 7,62-мм самозарядними карабінами M1 і 400 патронами до них, а також дванадцятьма ручними гранатами та чотирма димовими шашками M1абоM2. Крім цього, у двох бортових ящиках для спорядження штатно могли перевозитися по три протитанкові міни M1A1, але в більшості випадків ця можливість у військах не використовувалася, зважаючи на небезпеку детонації.[18]

На марші механік-водій та помічник водія M8 можуть вести огляд через відкриті люки, тоді як для огляду в бою кожний з них мав у своєму розпорядженні закритою триплексним склоблоком оглядовою щілиною в кришці люка, а також двома відкритими оглядовими щілинами, в кришці люка і в борту рубки, що закривались броньовими заслінками. Командир та навідник, за винятком спостереження через приціл для останнього, зовсім не мали інших засобів спостереження, крім огляду через відкритий верх башти[30][31].

Для зовнішнього зв'язку машини кавалерії стандартно обладналися парою радіостанцій SCR 506 та SCR 508. Частина машин раннього випуску, через брак SCR 508, обладналися замість них комплектом з передавача SCR 193 та приймача SCR 312, деякі машини також обладналися замість SCR 508 радіостанцією SCR 510. M8 для протитанкових частин оснащувалися лише однією радіостанцією, моделі SCR 608 або SCR 610[18][32]. Крім цього, M8 комплектуються набором сигнальних прапорів M238. Для внутрішнього зв'язку бронеавтомобіль оснащений танковим переговорним пристроєм RC-99 на всіх чотирьох членів екіпажу[18][31].

На M8 стандартно встановлюється рядний 6-циліндровий автомобільний чотиритактний карбюраторний двигун рідинного охолодження, фірми «Геркулес», моделі JXD. При робочому обсязі 5244 см³, JXD розвиває максимальну потужність в 110 к.с. при 3200 об/хв і максимальний крутний момент в 30 кгс · м (298 Н · м) при 1150 об/хв. Паливний бак, об'ємом 212 літрів, розміщений в передній частині моторного відділення; паливом для двигуна служить бензин з октановим числом не нижче 72. Два радіатора системи охолодження двигуна з їх вентиляторами розташовуються в кормовій частині моторного відділення[18][19][33].

M8 має механічну трансмісію, до складу якої входять[18][31]:

• однодискового головний фрикціон сухого тертя
• Механічна п'ятиступінчаста (5+1) коробка передач з синхронізаторами та діапазоном від 6,499:1 до 1:1
• Карданний вал, що з'єднує коробку передач з роздавальною коробкою
• Двоступінчата роздавальна коробка Warner Gear Co. з постійним зачепленням шестерень та передавальними числами 1,956:1 і 1:1
• Карданні вали, що з'єднували роздавальну коробку з мостами
• Диференціали провідних мостів з передавальним числом 6,667:1