Лінійні крейсери типу «Рінаун»

У конструкції корпусу було застосовано ряд нововведень. Розвал бортів був зроблений по всій довжині корабля, однак, оскільки це призвело до зменшення ширини корпусу по ватерлінії і погіршення остійності, корпус отримав бортові приробки — булі. Вертикальними перегородками булі були розділені на декілька порожнин, які використовувалися для зберігання палива і були включені до системи протиторпедного захисту. Занурення корпусу на одиницю додаткової ваги було набагато меншим, ніж у кораблів з традиційними обводами, — збільшенню осадки на 1 см відповідало збільшення водотоннажності на 40,6 т[7].

Корпус мав помітну сідлуватість по краях. Півбак займав приблизно ¾ довжини корпусу. Висота надводного борту залишилася такою ж великою, як і на попередньому «Тайгері», — 9,8 м в носі, 7,2  м на міделі і 5,8 м — в кормі. У носовій частині розвал шпангоутів був збільшений, що разом з високим бортом забезпечувало високу на ті часи морехідність. «Рінауни» мали довгий корпус — відношення його довжини та ширини становило 8,82. Разом із щільним компонуванням надбудов і двома великими трубами це надавало крейсерам стрункого та стрімкого вигляду[8].

Силовий набір у центральній частині корпусу проводився за поперечною схемою, в краях основними ставали поздовжні в'язі. Усі з'єднання виконувалися клепанням. З досвіду експлуатації «Куїн Елізабет» корпус у носі посилили, хоча він в цьому місці і так був міцнішим, ніж у попередника — «Тайгера», у якого таких проблем не було[9]. Правда, при експлуатації з'ясувалося, що слабкі місця все-таки є. Елементи набору у барбетів пошкоджувалися при стрільбі, тому їх довелося посилити додатковими перегородками і пілерсами. У шторм палуба півбаку між клюзами не витримувала, і її також довелося посилювати, причому двічі. Істотним недоліком була вібрація корпусу на швидкостях вище за 25 вузлів. Крім того, при швидкостях, починаючи з 30 вузлів, починало заливати ют[8].

Після введення в дію обидві труби мали однакову висоту — 26,8 м над проектною ватерлінією, але, щоб знизити задимлення переднього містка, ще 1916 року у процесі випробувань висоту носової труби збільшили приблизно на 1,8 м[10][11].

Економлячи вагу та час будівництва, дерев'яний настил палуби не ставили. Для збереження теплоізоляційних властивостей усі палуби в межах житлових приміщень застелили деревом замість звичайного лінолеуму[10][12].

Лінійні крейсера типу «Рінаун» несли три безштокові якорі вагою по 7,37 т. Два з них перебували у носових клюзах, а третій був запасним. У кормі знаходився один 3-тонний допоміжний якір. Шпилі спочатку мали паровий привод, але при модернізації на «Рінауні» його замінили електричним[13].

Прожектори

При введенні в дію крейсери оснащувалися вісьмома 914-мм бойовими прожекторами. Два з них стояли на компасному майданчику на містку, два на майданчиках навколо носової труби і чотири на майданчику навколо кормової труби. На «Рінауні» усі прожекторні майданчики знаходилися на одній висоті і з'єднувалися між собою перехідними містками. На «Ріпалсі» один з постів був вищим за інші. Крім бойових, біля основи носової труби були розташовані два сигнальних 610-мм прожектори[19][20].

1917 року прожекторні майданчики навколо кормової труби зробили закритими, у вигляді рубок. Обидва прожектора з носової труби перенесли на нову платформу на грот-щоглі, а прожектори з компасного майданчики — на адміральський місток[13][21].

Морехідність та керованість

Палуба півбаку «Рінауна» в умовах хитавиці

Хоча за сучасними мірками морехідність нових лінійних крейсерів була скромною, вона була значно кращою, ніж у сучасних їм британських дредноутів. Високий борт та його розвал зменшували забризкування оптики і містка. На випробуваннях командир «Ріпалса» відзначав, що навіть при 8-бальному хвилюванні крейсер добре сходив на хвилю, а хитавиця була невеликою та плавною[13]. Плавність хитавиці забезпечувалася значенням метацентричної висоти. 1916 року на «Ріпалсі» при водотоннажності 25 580 т її значення становило 0,75 м, збільшуючись до 0,85 м при нормальній водотоннажності у 26 584 т і до 1,86 м при повній у 31 592 т. Після першої модернізації за рахунок додавання нижньої ваги остійність підвищилася, при цьому значення метацентричної висоти вирівнялися. На «Рінауні» в результаті останньої передвоєнної модернізації значення метацентричної висоти зменшилися, але залишалися в допустимих межах[22].

Разом з тим крейсери протягом усієї кар'єри залишалися досить «мокрими» кораблями. Півбак за носовими баштами був постійно залитий шаром води у декілька сантиметрів, а через велику довжину крейсери врізалися приблизно у кожну третю хвилю. Сильно заливалася верхня палуба за зламом півбаку, а кормова башта «Y» при сильному хвилюванні практично «плавала» у воді[22].

Незважаючи на довгий корпус та єдиний руль, крейсери добре реагували на перекладання руля, та мали непогану повороткість — діаметр тактичної циркуляції дорівнював близько 3-м довжинам корпусу[22].

Екіпаж

Невисокий рівень бронювання дозволив розмістити два ряди ілюмінаторів мало не по всьому борту, так що проблем з розміщенням екіпажу не було[23]. Житлові приміщення були просторими, з досить великою міжпалубною висотою. Велика частина офіцерських приміщень перебувала на юті. На верхній палубі у надбудові, поблизу комфортабельної кают-компанії, розташовувались лише каюти старших офіцерів[10][11]. Кубрики команди розміщувалися у носовій частині на рівні верхньої та середньої палуб. У мирний час екіпаж за штатом складався з 953 осіб, збільшуючись у воєнний до 1043 осіб. При використанні у ролі адміральського корабля екіпаж збільшувався на 14 осіб. Самі приміщення для адмірала та його штабу розташовувалися у кормовій надбудові і традиційно для британців були просторими[24].

Чисельність команди постійно росла. Перед війною за штатом «Рінаун» мав вже екіпаж з 1205 матросів і офіцерів. На «Ріпалсі» в останньому бою до складу команди входило понад 1300 осіб. 1945 року екіпаж «Рінауна» налічував 1433 людини. Умови проживання були досить комфортними. Навіть у матроських кубриках за рахунок примусової вентиляції умови проживання у тропіках були прийнятними, а встановлення в результаті модернізацій електрообігрівачів та поліпшення освітлення компенсувало тісніші умови проживання збільшеного екіпажу. Крім стандартних для британських кораблів камбузів, пекарень і холодильників, на обох крейсерах був навіть кінозал[24].

Головний калібр

«Ріпалс» веде вогонь з гармат головного калібру

Основним озброєнням лінійних крейсерів були шість 381-мм гармат Mk.I з розміщенням за лінійно-піднесеною схемою у трьох двогарматних баштах Mk.I*[25][26][ком. 8]. Башти позначалися починаючи з носа до корми як «A», «B» та «Y»[ком. 9]. Гармати і башти були практично ідентичні тим, що встановлювалися на дредноутах типу «Рівендж» і фактично були для них і замовлені. З міркувань економії ваги було лише зменшено бронювання: лобове — з 330 до 229 мм, бічне — з 280 до 178 мм, а даху — з 127 до 108 мм[27][14].

381-мм гармата Mk.I мала довжину ствола 42 калібру, скріплення ствола дротом (сталевою стрічкою) та поршневий затвор системи Веліна. Незважаючи на не саму прогресивну конструкцію з дротовим скріпленням ствола, помірна балістика дозволила отримати гармату з гарною живучістю — 335 пострілів — і забезпечити високу точність вогню. Гармата була виконана за улюбленою британцями концепцією «важкий снаряд, помірна початкова швидкість» — снаряд масою 872 кг розганявся до швидкості 747 м/с. Заряд кордиту MD19 загальною вагою 194 кг поділявся на чотири частини та знаходився в шовкових картузах. Для навчальних цілей і обстрілу берега був зроблений знижений заряд масою 146 кг[28][29].

Двогарматна установка Мk.I* забезпечувала кути підйому гармат від -5° до +20°. Заряджання проводилося при будь-якому куті піднесення гармати. При максимальному куті піднесення дальність стрільби снарядом масою 872 кг становила 21 385 м (115 каб). Горизонтальне та вертикальне наведення здійснювалася за допомогою гідропривода зі швидкостями 2 і 5 °/с відповідно[28]. Робочим тілом була вода. Хоча гідравлічна система постійно протікала, в цілому установки вважалися досить надійними. Технічна скорострільність досягала 2 пострілів на хвилину[30]. В результаті повоєнних модернізацій установки були допрацьовані до рівня Мк.IN*. Кут підвищення виріс до 30°, але тепер заряджання здійснювалося при постійному куті у 5°[29].

За проектом боєзапас становив 120 снарядів на ствол. У порівнянні з дредноутами він був збільшений з розрахунком на ведення вогню з великої дистанції. У початковий боєкомплект входили снаряди трьох типів — бронебійний з бронебійним наконечником, напівбронебійний «коммон» та фугасний із вмістом вибухової речовини до 9 %. У міжвоєнний період спостерігалася тенденція уніфікації боєзапасу, тому до початку Другої світової війни його основу складали бронебійні снаряди нового типу. Крім того, при модернізації 1930-х років з'явилася можливість вести стрільбу із застосуванням посилених зарядів. Стрільба зазвичай велася новими бронебійними снарядами з радіусом оживала у 10 калібрів, яких у боєзапасі було 20 штук. Посиленим зарядом такому снаряду забезпечувалась початкова швидкість 805 м/с. Склад боєкомплекту в ході війни постійно змінювався[30].

Протимінний калібр

Джон Фішер був принциповим супротивником використання 152-мм гармат на лінкорах та лінійних крейсерах. Він вважав що, за потреби, захист від атак есмінців противника забезпечать власні крейсери та есмінці. Тому він наполіг на поверненні до 102-мм гармат[30]. В цілому вдала 102-мм гармата QF Mk.V не могла бути інтегрованою у централізовану систему управління вогнем. У ній був відсутній електрозапал, тому залп при замиканні електричного кола стрільби на посту управління був неможливий. У зв'язку з цим спочатку планувалося встановити на крейсери гармати BL Mk.VIII. Однак надійність цієї моделі викликала нарікання, і в результаті було розроблено нову зброю. На BL Mk. IX ствол був взятий від QF Mk.V, а затвор — від BL Mk.VIII[31] [14].

Щоб якось компенсувати зменшення руйнівної сили снаряда, було вирішено збільшити кількість гармат у залпі. Для цієї мети, оминувши розробку двогарматної, конструктори одразу створили нову тригарматну установку T.I-Mk.I. Кути піднесення нової установки становили від -10° до +30°, максимальна дальність стрільби — 12 344 м (66,5 каб). Установка вийшла не дуже вдалою. По-перше, вона була порівняно важкою — 17,5 т. Через відсутність силового приводу вона мала погану повороткість установки, що для протимінного калібру є великим недоліком. По-друге, заряджанню середньої гармати заважала прислуга бічних гармат. Тому її темп стрільби був помітно нижчим від теоретичних 10-12 пострілів за хвилину. Загальна скорострільність тригарматної установки лише незначно перевищувала цей показник для двогарматної. До того ж до штату установки увійшло 32 особи, що порівняно зі штатом башти головного калібру у 64 людини виглядало завеликим[31][32]. Єдиним плюсом такої установки була простота розміщення. Всього було встановлено п'ять установок, які отримали гарні кути обстрілу. Дві установки стояли по бортах на платформі бойової рубки, а інші були розміщені в діаметральній площині: одна між кормовою трубою та грот-щоглою, а дві лінійно-піднесено на кормовій надбудові. Протимінний калібр доповнювали ще дві 102-мм гармати BL Mk.lX на одногарматних установках CP.I. Вони стояли по бортах від носової надбудови, відразу за баштою «В»[31][32].

Під час Першої світової війни боєкомплект становив по 150 снарядів на ствол — 45 напівбронебойних та 105 фугасних. Після війни їх боєзапас збільшили до 200 на ствол — 50 коммонів та 150 фугасних, з яких 30 оснащувалися трасером для ведення нічної стрільби. Додатково на борт приймалося 100 освітлювальних снарядів, так що загальний боєзапас становив 3500 102-мм снарядів[33].

Зенітне озброєння

20-мм «Ерлікон» на носовій піднесеній башті головного калібру «Рінауна»

За проектом зенітне озброєння складалося з двох 76-мм зеніток 20 cwt Mk.I[34] в установках HA Mk.II[35] з боєкомплектом по 150 снарядів на ствол. Вони розташовувалися на палубі надбудови з боків від другої димової труби[33][32].

Крім 76-мм зеніток, встановлювалися чотири 47-мм гармати Гочкіса з боєкомплектом по 64 постріли на ствол та п'ять кулеметів Максима. Гармати Гочкіса збиралися використовувати у ролі салютних в мирний час, тому «Ріпалс» і «Рінаун» були уведені в дію без них[36]. Для потреб корабельного загону морської піхоти кораблі мали 76-мм десантну гармату і 15 кулеметів — п'ять станкових «максимів» і десять «Льюїсів»[33].

В ході модернізацій все артилерійське озброєння, крім головного калібру, неодноразово змінювалося. Зміни в першу чергу стосувалися заміни невдалих 102-мм протимінних гармат та посилення зенітного озброєння[33].

Першими були встановлені 102-мм зенітні гармати Мk.V в установках НА Mk.III. Гармати оснащувалася клиновим горизонтальним затвором і надавали снаряду вагою близько 14 кг початкової швидкості у 728 м/с. Заряджання було ручним, скорострільність з тренованим розрахунком сягала 20 пострілів на хвилину[37].

У ході модернізації 1933—1936 років «Ріпалс» отримав досить рідкісну 102-мм спарку Мk.XVIII з гарматами Mk.XIV. Це була експериментальна гармата для відпрацювання установки «міжпалубного типу», що послужив потім прототипом при розробці 114-мм установок. 1941 року «Ріпалс» повинен був отримати нові 102-мм зенітки Mk.XVI в установках Мk.XIX, але ці роботи провести не встигли[36].

В ході модернізації 1936—1939 років на «Рінауні» були встановлені 114-мм гармати Mk.I та Mk.III. Вони були взаємозамінними, подібні за конструкцією та відрізнялися по суті лише конструкцією запального пристрою. В цілому було встановлено тільки чотири гармати Mk.I, інші представляли собою модифікації Mk.III. Гармата мала унітарне (патронне) заряджання. Маса пострілу — 41,6 кг, снаряда — 25 кг. Початкова швидкість становила 746 м/с. Двогарматна установка Mk.II була так званого «міжпалубного» типу BD (англ. Between Decks). Основна частина башти знаходилася всередині корпусу, а над палубою височіла тільки верхня частина. Хоча установка важила 39 т, вона була рухливішою, ніж 133-мм гармати «Кінг Джордж», і була значно краще пристосована для стрільби по нових швидкісних літаках[36].

Верхня частина башти прикривалася сталевими листами товщиною 12,7 мм, низ башти разом із перевантажувальними відділеннями захищалися 51-мм бронею. Подача боєзапасу в перевантажувальні відділення здійснювалася електричними підйомниками у вигляді нескінченної стрічки. Тут вони перевантажувалися у трикоміркові вертикальні барабани. З барабанів постріли подавалися до установників дистанційних трубок і потім на зарядні піддони. Система подачі, хоча і була досить складною, забезпечувала скорострільність до 14-15 пострілів на хвилину, але вона спадала при тривалій стрільбі[36].

До складу боєзапасу входило два типи снарядів — напівбронебійний та фугасний. Четвертина з фугасних мали дистанційну трубку для стрільби по повітряних цілях. У ході війни зрозуміли важливість для ППО такого виду боєприпасів, і їх частку довели спочатку до 50 % від загального боєзапасу, а потім збільшили ще. До кінця війни у британців з'явилися снаряди з радіопідривачем, який отримали від американців[36].

Як зенітні гармати ближньої дії на крейсери встановлювалися 40-мм автомати Mk.VIII «пом-пом». Також встановлювалися чотириствольні 12,7-мм кулемети, які в ході війни були замінені на ефективніші 20-мм «Ерлікони»[36].

Управління вогнем

У систему управління вогнем головного калібру входили два командно-далекомірних пости. Один броньований пост з 4,57-м далекоміром MG8 міг обертатися, та розташовувався на даху носової бойової рубки. Другий аналогічний неброньований пост встановлювався на платформі фор-марса. Дані з них надходили на лічильно-вирішальний прилад Дрейера Mk.IV*, встановлений у нижній частині бойової рубки. Крім цього, кожна башта головного калібру оснащувалася 4,57-м далекоміром та візиром горизонтального наведення. У ході модернізацій часів війни на «Рінауні» далекоміри залишили, доповнивши їх радарами, а систему управління замінили на нову. На «Ріпалсі» обсяг змін був ще меншим[43][32].

Для управління стрільбою 102-мм гармат існувало два пости — один розміщувався на платформі фок-щогли під постом управління головного калібру, другий знаходився на грот-щоглі. Зенітний 2-метровий далекомір був встановлений на грот-щоглі над постом управління стрільбою протимінних гармат[43].

Мінне і торпедне озброєння

Фішер наполіг на включенні до проекту встановлення на крейсери 25 донних мін з розташуванням на мінних рейках у кормовій частині. Після відставки Фішера їх прибрали з проекту, і кораблі стали до ладу без мінного озброєння[43][32].

Крейсери вступили в дію з двома підводними 533-мм торпедними апаратами з боєкомплектом у десять торпед. Апарати розташовувалися у відсіку перед носовою баштою «А», а пост управління торпедною стрільбою був розміщений на кормовій надбудові[43].

Так як для наведення підводного апарата потрібно було маневрувати самим кораблем, а торпеду на великій швидкості могло при виході з апарату заклинити і переламати, після війни підводні апарати замінили на практичніші надводні. На «Ріпалсі» у ході модернізації 1918—1920 років встановили на верхній палубі з кожного борту по два двотрубних 533-мм торпедних апарати — всього вісім труб. Одна пара стояла відразу за зламом півбака, а друга позаду димових труб. Боєзапас становив 26 торпед — по три торпеди на трубу та дві запасні. На «Рінауні» установку надводних торпедних апаратів зробили лише в ході модернізації 1936—1939 років. Хід війни показав їх непотрібність, і в квітні 1945 року з «Рінауна» їх зняли[44].

Авіаційне озброєння

Винищувач «Сопвіч Кемел» у готовності до старту з майданчика на башті «Q» лінійного крейсера «Тайгер». На «Рінауні» та «Ріпалсі» стояли подібні платформи

«Ріпалс» став першим лінійним крейсером, оснащеним стартовою платформою для запуску літаків. Британський флот шукав способи боротьби з німецькими дирижаблями, але у гідролітаків стеля була занадто малою для їх перехоплення. Тому на кораблях були сконструйовані платформи для запуску колісних літаків. Після використання літак повинен був повертатися на сухопутний аеродром або аварійно сідати на воду. Крім цього, літак міг використовуватися для розвідки[45].

Необхідна для зльоту швидкість літака була невисокою, а рух корабля створював додатковий потік повітря, тому розміри стартової платформи були невеликі. Кращим місцем для них виявилися дахи башт головного калібру, поза зоною дії дульних газів сусідніх гармат. Зліт літака найкраще було здійснювати проти вітру, тому додатковим плюсом використання башти стала можливість розвороту платформи проти вітру без необхідності маневрування кораблем[44].

На «Ріпалсі» восени 1917 року на піднесеній башті «В» розмістили Т-подібну платформу. Перший зліт «Sopwith Pup» з неї відбувся 1 жовтня 1917 року[44]. Другу платформу розмістили на башті «Y», перший зліт відбувся 8 жовтня. Платформа була іншої конструкції, і зліт здійснювався зі сторони дульного зрізу до задньої стіни башти. За результатами випробування навесні 1918 року платформи подовжили за рахунок майданчиків, що відкидалися на стволи. Це дозволило використовувати двомісні «Страттери». Тоді ж подібні платформи були встановлені на башти «В» та «Y» «Рінауна»[46].

До складу озброєння входили по одному винищувачу «Сопвіч Кемел» (старт з башти «Y») та двомісному розвіднику «Страттер» (старт з платформи на башті «В»). Літаки зберігалися у влаштованих на палубах поруч з баштами імпровізованих ангарах зі стінками з брезенту. Перед стартом літак на платформу піднімався за допомогою системи талів. Через прогрес у авіації злітні швидкості зросли, і стало бракувати розміру платформ. У 1919—1922 роках літаки зняли, але платформи ще якийсь час залишалися на кораблях[46].

До питання оснащення літаками повернулися у ході модернізацій. За віяннями того часу, крім розвідки, на кораблях був потрібний літак-коригувальник для ведення вогню на великій дистанції. Під час модернізації 1933—1936 років на «Ріпалсі» за другою трубою на місці установки 102-мм гармат встановили нерухому поперечну катапульту D-ll-H для запуску гідролітаків[46]. Максимально крейсер міг приймати чотири літаки — один на катапульті, один поруч з нею на палубі і два в ангарі. Однак на практиці обмежувалися одним-двома, максимум трьома[47].

Спочатку використовувалися розвідники-коригувальники «Фейрі-IIIF». Потім їх змінили на поплавкові розвідники-торпедоносці «Свордфіш TSR» і розвідники-коригувальники «Волрус». Для обслуговування літаків на кораблі з'явилося сховище авіаційного бензину у носовій частині нижче від ватерлінії та погріб авіаційного боєзапасу для патронів й авіаційних бомб[47].

Аналогічне обладнання було встановлено 1933 року і на «Рінауні», але без ангара. Тому, як правило, на катапульті встановлювався один «Фейрі-IIIF». Спеціальний кран не встановлювався, і для роботи з літаком використовувалися шлюпочні стріли. В ході модернізації 1936—1939 років на «Рінауні» літакоємність збільшили, обладнавши ангари. Крім цього, було встановлено нову поперечну катапульту D-III-H[47][48].

У зв'язку з появою радарів завдання коригування вогню та ближньої розвідки стали неактуальними, тому 1943 року все авіаційне обладнання з «Рінауна» було знято[47][18].

Броньовий захист був відверто слабким місцем нових лінійних крейсерів. За наполяганням Фішера його зробили на рівні лінійних крейсерів першого покоління типу «Інвінсібл». Основу вертикального захисту складав 152-мм головний броньовий пояс. Він мав довжину 141 м і висоту 2,74 м, з яких при проектній водотоннажності 26 500 т під водою було всього 0,46 м. При бойовій водотоннажності e 30 835 т під воду заходило 1,3 м броньового поясу. У носовій частині пояс виготовлявся з 102-мм плит. Закінчувався він 102-мм траверзом, що йшов по висоті від верхньої до нижньої палуби. Траверз мав складну форму, схожу на плужний снігоочисник на паровозі, — він йшов з нахилом верхньої кромки назад і одночасно під кутом від діаметральної площини на 27 шпангоуті до борту в районі 28 шпангоута[10].

У кормі проходив 76-мм пояс, який закінчувався 76-мм траверзом по 300-му шпангоуту. По висоті кормовий траверз йшов між головною і нижньою. палубами. Щоб компенсувати відсутність верхнього пояса, борт над головним поясом виготовлявся з двох 19-мм шарів високоміцної сталі — HT (англ. High-tensile steel)[32][ком. 10]. Крім того, кожухи димових труб над палубою півбаку зашивалися листами HT товщиною 25-38 мм[10][32].

Слабким був і горизонтальний захист. Палуба півбака виготовлялася зі сталі HT[38] і до барбета першої башти головного калібру мала товщину 12,5 мм. В районі башт вона була товщиною 19 мм і далі в корму йшла товщиною 28-37 мм, включно з ділянкою навколо барбета башти «Y»[49]. Основною броньовою палубою була головна. В межах цитаделі вона йшла зі скосами товщиною 51 мм, а горизонтальна ділянка мала товщину 25 мм. У носовій частині в районі, прикритому 102-мм поясом, палуба була плоскою і мала товщину усього 19 мм[10]. Далі в ніс бронювання товщиною 63 мм мала лише нижня палуба. У кормовій частині нижня палуба прикривала рульовий привод і також мала товщину 63  мм[49][38].

Лобова плита башт головного калібру мала товщину 229 мм, бічних стінок — 178 мм[14]. Товщина барбетів теж становила 178 мм. Для башти «А» така товщина йшла аж до верхньої палуби, для башти «В» лише до палуби півбака, для «Y» — до головної броньової палуби. Барбети башт «А» і «В» далі до броньової палуби мали товщину 102 мм. При цьому барбет башти «А» в задній частині взагалі не бронювали. Барбет башти «Y» нижче броньової палуби також мав товщину 102 мм[50].

Бойова рубка мала 254-мм стінки і дах товщиною 76 мм. Командно-далекомірний пост головного калібру був поворотним, та спереду захищався 152-мм бронею, а позаду 76-міліметровою. Стінки комунікаційної труби до рівня броньової палуби захищалися бронею 76-мм товщини. Пост управління торпедним вогнем на кормовій надбудові мав 76-мм стінки і 38-мм дах[50][38]. За результатами Ютландської битви захист нових лінійних крейсерів визнали відверто слабким. Його було вирішено посилити, у першу чергу горизонтальне бронювання. Всього було встановлено 550 т додаткової броні. Над машинними відділеннями на горизонтальну частину броньової палуби настелили два шари HT по 25  мм, на скоси — на 1,27 м нижче конструктивної ватерлінії один шар HT товщиною 51 мм. Тобто товщина горизонтальної ділянки стала 76 мм, а верхньої частини скосу — 102 мм. Головну палубу в районі погребів також посилили, додавши шар броні 25 мм, так що сумарна товщина стала 51  мм. У кормі на 63-міліметрову нижню палубу над приміщенням рульових машин додали 25-мм листи, довівши загальну товщину до 88 мм. На нижній палубі над погребами були також додатково настелені плити товщиною 51 мм. Прорізи під димоходи в головній та нижній палубах прикрили броньовими ґратами, а нижню частину бойової рубки по шпангоутах 98 та 102 — 51-мм плитами. У ніс від погребів башти «А» і в корму від барбета башти «Y» бронювання нижньої палуби було доведено до 63  мм[51][32]. На «Рінауні» ці роботи були завершені до квітня 1917 року. На «Ріпалсі» їх завершили трохи раніше[50].

Захист залишався недостатнім, тому в кінці 1918 року було ухвалено рішення про його подальше посилення. Першим модернізацію пройшов «Ріпалс», зайшовши в док в Росайті в грудні 1918 року[52]. Роботи тривали до 1920 року. В районі котелень та машинних відділень були встановлені додаткові бортові булі, підсилили протиторпедний захист. Головний 152-мм броньовий пояс був замінений на 229-міліметровий. Колишні 152-мм плити поставили над ним, прикривши борт між верхньою і головною палубами. В районі 286-го шпангоута по висоті між головною і нижньою палубами встановили 102-мм траверс, що огинав барбет башти «Y»[53]. За рахунок укладання 25-мм плит над погребами боєзапасу товщину горизонтальної ділянки головної палуби довели до76 мм і на скосах до 102 мм. Товщина нижньої палуби в районі погребів була збільшена з 51 до 76 мм. Встановлені при модернізації 533-мм бортові торпедні апарати з боку борту прикрили 63-мм бронею. Посилення барбетів та башт планувалося, але зроблене не було[54][55]. Зростання водотоннажності становило 4500 довгих тонн[15].

Аналогічні роботи хотіли провести на «Рінауні», але через його зайнятість вони не могли відбутися раніше 1922 року[52]. Тому при його модернізації вирішили врахувати досвід експлуатації модернізованого «Ріпалса». Модернізація проводилася з травня 1923 по серпень 1926 року. 152-мм пояс зняли і замінили його на 229-мм пояс, зі збільшенням висоти на 0,91 м до величини 3,65 м. Пояс складався з двох рядів плит. Нижній ряд плит мав висоту 0,91 м і був скошений по нижній кромці до 51 мм. Плити верхнього ряду мали однакову товщину 229 мм, з яких 24 були взяті з броні, замовленої для чилійського лінкора «Альміранте Кохрейн». У кінцевих частинах замість скошених плит внизу відразу ставили плити товщиною 51 мм. 152-мм пояс, на відміну від «Ріпалса», не встановлювався[56][57]. З цього моменту захист «сістершипів» став досить сильно відрізнятися[53].

В районі погребів головну броньову палубу на горизонтальній ділянці та скосах довели до 102 мм. В 4,57 м від діаметральної площини були встановлені 51-мм поздовжні перегородки на головній палубі. В районі котельних відділень зовні від нових перегородок на головну палубу додатково поклали 38-мм плити HT. На головну бронепалубу поклали додаткові плити гомогенної броні — її загальна товщина була доведена до 102 мм в районі погребів і 63 мм в районі машинних і котельних відділень[58][57].

Для захисту погребів від поздовжнього вогню на нижню палубу на ділянці 4,57 м в ніс від барбета «А» і на 7,62 м в корму від барбета башти «Y» на 63-мм палубу поклали 36-мм листи. Для зменшення ваги булі були легшої конструкції, а запаяні трубки встановлювалися лише в районі погребів. Всього на посилення захисту пішло близько 2600 тонн броні — 1020 т на палуби, 1050 т на булі і 904 т різниці ваги старого та нового бронепоясу[59][58].

До рівня «Рінауна» горизонтальне бронювання «Ріпалса» посилили в період модернізації, що проходила з квітня 1933 по травень 1936 року. При цьому був взятий до уваги досвід випробувань «Імперор оф Індіа» та «Мальборо», під час яких з'ясувалося, що монолітна палуба з гомогенної броні тримає снаряди краще, ніж декілька шарів палуби зі сталі високої міцності[58] [60].

На головній палубі на ділянці над погребами, що складався з трьох 25-мм шарів, третій шар був замінений плитами броні товщиною 95 мм. Ці ділянки розташовувалися від середини барбета «А» до носової перегородки котельного відділення № 1 та від кормової перегородки машинного відділення до середини барбета «Y». На 6,1 м в корму від барбета «Y» замість шару 25-мм плит укладалися плити броні товщиною 89 мм. Над машинними відділеннями з трьох 25-мм шарів два верхніх замінили на плити товщиною 63 мм. В районі машинних відділень продовжили горизонтальну частину головної бронепалуби до борту, поставивши над скосом 89-мм плити нецементованої броні, які йшли горизонтально від верхньої кромки скосу бронепалуби до борта. У носовій частині на нижній палубі над погребами 102-мм гармат і бойових частин торпед замість декількох шарів залишили лише 19-мм палубу, на яку поклали 89-мм плити броні [58][61].

Під час кардинальної модернізації «Рінауна» у 1936—1939 роках зміни бронювання були мінімальними, в основному пов'язані із заміною матеріалу на інший тієї ж товщини. Так, над погребами встановленої 114-мм артилерії замінили сталь HT на сталь D (Ducol). Над ними ж на рівні головної палуби настелили броню товщиною 102 мм. Над машинними відділеннями на головну палубу настелили 51-мм плити. На головній палубі в носовій частині додатково теж поклали 51-мм плити, а в кормі на нижню додали броню товщиною 76-63 мм. Поздовжні перегородки між головною і верхньою палубами з боків від вентиляційних шахт котельних відділень зняли і встановили великі за площею 38-мм плити зі сталі D. Бічне бронювання барбетів головного калібру у башті «А» між головною і верхньої палубами, а барбета «В» між головною палубою і півбаком було посилено з 102 до 152 мм[62][63].

Основу протиторпедного захисту становили бортові блістери — булі. Розвал шпангоутів в середній частині становив близько 8,5°. У підводній частині на цей борт «накладалися» булі, так що найбільша ширина корпусу в 27,45 м досягалася на рівні верхньої палуби та булів. В районі ватерлінії ширина корпусу була приблизно на 1,5 м меншою. Внутрішня перегородка, що відділяла буль від корпусу, була практично плоскою і виготовлялася зі сталі товщиною 19 мм. Вона грала роль протиторпедної перегородки. Зовнішня стінка буля мала складну форму і виготовлялася зі сталі товщиною 15  мм. Вона починалася як продовження скосу бронепалуби на 0,46 м нижче ватерлінії при проектній водотоннажності, потім переходила у зовнішній борт і загиналася по великому радіусу, зустрічаючись з подвійним дном[7].

Булі додатково ділилися поздовжніми перегородками на дрібніші порожнини, значна частина яких зазвичай використовувалася для зберігання нафти. Щоб виключити гідравлічний удар при підводному вибуху, внутрішня порожнина залишалася порожньою і грала роль своєрідної фільтраційної камери. Загальна товщина перегородок була до 50 мм. Найбільша ширина булів становила 4,3 м, що було хорошим показником на ті часи[7]. Адміралтейство оцінило конструкцію високо, вважаючи її досконалішою, ніж застосовану на лінкорах типів «Куїн Елізабет» і «Рівендж». Деякі сумніви викликала лише недостатня товщина головної протиторпедної перегородки. На початковій стадії будівництва її хотіли підсилити, довівши до 38 мм у нижній і 51 мм у верхній частині. Однак це вилилося б у 700 т додаткової водотоннажності, тому від цих планів відмовилися[64][32]. Як уже згадувалося раніше, в процесі модернізацій ширина булів за рахунок додаткових наділок була ще збільшена.

Вид на гвинти правого борта «Ріпалса», що знаходиться в доці

Спочатку для нових лінійних крейсерів планувалося використати силову установку з котлами з підвищеними параметрами пари і трубками малого діаметру, а також нову конструкцію турбін. Це повинно було значно заощадити вагу силової установки, яка за попередніми розрахунками повинна була становити 5100 т при потужності у 110 000 к.с.(82,03 МВт). Однак їх розробка вимагала тривалих термінів, тому через поспіх у будівництві була взята за основу силова установка «Тайгера»[65][66].

В цілому компонування машинно-котельних відділень була скопійована з «Тайгера». Так як форсована потужність передбачалася ву120 000 к. с. (89,48 МВт), було додано ще одне відділення з трьома котлами. За розрахунками у форсованому режимі крейсери мали б розвивати 32 вузли при 275 обертах валів на хвилину[65][66].

Пару виробляли 42 водотрубні котли системи Бабкок-Вілкокса з товстими трубками і нафтовим опаленням[66]. Робочий тиск котлів становив 16,5 атм, максимальний — 20. Котли стояли у шести котельних відділеннях. У відділенні «А» стояло 3 котли, у «В» сім, в чотирьох наступних — «С», «D», «Е» і «F» — по 8 котлів. Загальна нагрівальна поверхня становила 14 605 м²[65][66].

Машинне відділення № 1 було розділене поздовжньою перегородкою у діаметральній площині на два турбінних відсіки. Усі турбіни були системи Брауна-Кертіса з прямим приводом на вали[38]. У комплект турбін одного відсіку входили турбіни високого тиску переднього і заднього ходу, розміщені в одному корпусі з приводом на зовнішній вал, і турбіни низького тиску переднього і заднього ходу, також у загальному корпусі, з приводом на внутрішній вал. Розташування турбін в іншому відсіку було дзеркальним[65].

Слідом йшло машинне відділення № 2, також розділене поздовжньою перегородкою на два відсіки. У кожному відсіку знаходилися по два головних і одному допоміжному холодильнику і одному опріснювальному агрегату з добовою продуктивністю у 490 т води[65][66].

Все обладнання турбінних відсіків виготовлялося фірмами-будівельниками. Використання консервативної силової установки призвело до зростання її маси — вона становила 5780 т. При цьому довжина котельних відділень була 59,45 м, а турбінних — 34,15 м[27].

Нормальний запас палива становив 1000 т нафти та 100 т вугілля для побутових потреб. Повний запас палива за проектом становив 4000 т нафти і 100 т вугілля. Розрахункова дальність становила 3100 миль на 26,5 вузлах, 4000 на 19 і 4800 миль на 18 вузлах. Однак ці цифри брали до уваги витрату палива лише на головну установку і не враховували витрати пари на допоміжні механізми. Тому на службі й так скромні значення дальності були ще меншими — 2700 миль на 25 вузлах, а дальність у 4700 миль досягалася при зниженні швидкості до 12 вузлів. Спочатку «Рінауни» діяли у домашніх водах, тому це не вважалося недоліком. Однак після закінчення війни їх зона дії розширилася, і велика дальність стала проблемою[27].

Для вироблення електроенергії були встановлені два генератори по 200 кВт з приводом від парових машин і один турбогенератор на 200 кВт. Для забезпечення потреб корабля на стоянці при непрацюючих котлах призначався один дизель-генератор на 150 кВт. Генератори виробляли постійний струм напругою 220-240 V, який подавався на головний розподільний щит, а вже від нього живилися споживачі[47][12].

Модернізація 1918—1921 років

2 грудня 1918 «Ріпалс» був поставлений у док Портсмутської верфі, де до 1 січня 1921 року тривала його модернізація, що обійшлася скарбниці у 860 684 фунти стерлінгів. Було посилено захист — замінений броньовий пояс, посилені палуби, з 31 по 292 шпангоут встановлені додаткові протиторпедні булі. Встановлені блістери ділилися першою поздовжньою перегородкою на верхню і нижню частини. Другою перегородкою верхня частина додатково ділилася на внутрішню і зовнішню частини. Ця ж перегородка ділила нижню частину булів з 142 по 248 шпангоути. І верхня, і нижня внутрішні частини заповнювалися трубами, що були запаяні з обох торців. При попаданні торпеди це повинно було забезпечити додаткову плавучість. Щоб булі не розривалися шлюпками при причалюванні, на них у трьох місцях з кожного борту були змонтовані привальні бруси. Ширина корабля при цьому зросла до 30,8 м, що призвело до необхідності подовжити стріли шлюпочних кранів на 1,2 м[55][67].

На верхній палубі були встановлені чотири двотрубних торпедних апарати — одна пара між трубою та грот-щоглою, друга перед зрізом півбака. Встановлено було також три 9,14-м далекоміри — в баштах «А» і «Y» та на броньованому посту управління стрільбою на бойовій рубці. У башті «Y» 9,14-м далекомір встановили замість 4,57-м, в інших місцях на додаток до старого 4,57-м далекоміра. Всі погреби боєзапасу отримали додаткову теплоізоляцію та систему кондиціонування[15][68].

Палубу півбака до шпилів і верхню палубу від зрізу півбаку зашили дерев'яним настилом. Була також встановлена ​​додаткова радіорубка між трубами. Адміральський місток розширили і подовжили у корму, розмістивши на ньому додаткові сигнальні та спостережні пости. На грот-щоглі була встановлена брам-стеньга[15][69].

В ході модернізації приріст водотоннажності становив близько 4500 т, але за рахунок розширення бортових булів осадка зросла лише на 0,3 м[15][69].

Ремонти 1922—1924 років

1922 року були зняті два 914-мм прожектори із задніх постів кормової димової труби. Під час ремонту в листопаді — грудні 1924 року встановили чотири одноствольні 102-мм/45 зенітні гармати Mk.V на установках Mk.NI замість двох 76-мм гармат, що стояли по боках від димової труби, і двох 102-мм гармат Mk.lX у носовій частині спардеку[39][69].

Поточний ремонт з листопада 1925 по липень 1926 року

1925 року для плавання принца Уельського в Південну Африку і Південну Америку для нього і свити між трубами спорудили додаткове приміщення. В ході ремонту 1925—1926 років його демонтували. Крім того, були зняті фор-марс-стеньга і рея передавальної антени. Кріплення головної передавальної антени при цьому перенесли на задню частину фор-марса. Було змінено планування містка, і на фор-марсі встановлено пост управління зенітним вогнем[39].

Модернізація з квітня 1933 по травень 1936 року

Проводилась в Портсмуті. У процесі модернізації було посилено горизонтальний захист. Демонтували кормовий броньований пост управління стрільбою. Інших змін бронювання не проводилося через відсутність резерву водотоннажності. Для компенсації зростання водотоннажності довелося видалити труби з булів, а самі булі злегка переробили в краях і посилили їхню верхню частину[70][71].

Було встановлено авіаційне озброєння — ангари з боків труби і поперечна нерухома катапульта D-II-Н. Крім усього іншого, зняли підводні торпедні апарати, їх відсіки переобладнали у комори[70][71].

Замість триствольної 102-мм установки, знятої для розміщення катапульти, на платформах кормової надбудови з боків від грот-щогли були встановлені зенітки 102-мм/45 Mk.XV в двох міжпалубних двоствольних установках Мk.XVIII. Змінилося розміщення чотирьох раніше встановлених 102-мм зеніток: дві поставили на даху ангарів з боків від димової труби, а ще дві з боків від носової димової труби, на спеціально облаштованих для цього спонсонах на палубі півбака[70][72]. Посилили і зенітне озброєння ближнього радіуса дії, встановивши дві восьмиствольні 40-мм установки «пом-помів» Mk.VI. Вони були розміщені на майданчиках платформи бойової рубки з боків від димової труби. На рівень вище «пом-помів» встановили два 4-ствольних зенітних кулемети «Віккерс» Mk.II* на установках Mk.IH[73][74].

Оновився склад приладів управління зенітним вогнем. Був модернізований зенітний пост на фор-марсі і поверх нього був влаштований відкритий спостережний пункт. Для управління зенітною артилерією дальнього радіуса дії на фор-марсі встановили пост управління зенітною стрільбою HACS Mk.II, а на кормовій надбудові змонтували пост HACS Mk.I*[73][74]. Для управління «пом-помами» на фор-марсі по бортах встановили два пости Mk.I*[73].

На компасній платформі трохи збільшили площу самого компасного майданчика, а на крилах платформи змонтували по одному візиру системи «Евершед» (англ. «Evershed»). Далекоміри з базою 2,74 м перенесли на нижній місток, а на їх місце встановили два далекоміри з базою 3,65 м[73][74].

Нижній місток був розширений і оснащений крилами, на які й перенесли далекоміри та два 914-мм прожектори з сигнальної платформи. Як уже згадувалося, в задній частині сигнальної платформи були облаштовані платформи для чотириствольних 12,7-мм кулеметів, а 914-мм прожектори перенесли на нижній місток. Замість пари сигнальних 610-мм прожекторів встановили чотири 457-мм[73][75].

Платформу бойової рубки для встановлення «пом-помів» подовжили у корму, так що вона дійшла до дахів авіаційних ангарів, утворивши загальну навісну палубу. На ній між трубами обладнали шлюпкову майстерню, де зберігали і запчастини для гідролітаків[76][77].

Замість старих прожекторних постів на кормовій трубі були змонтовані дві нові платформи з 914-мм прожекторами та постами управління ними[76][77].

На кормовій надбудові, окрім влаштованих крил спардеку під 102-мм спарені гармати, відкритий ходовий місток продовжили в ніс до грот-щогли і зняли зенітний далекомір з поста управління стрільбою 102-мм протимінних гармат[76][74].

Шлюпки з палуби півбака перенесли на дахи встановлених ангарів. При цьому відбулася заміна старих парових катерів на моторні. З грот-щогли зняли вантажну стрілу, і тепер всі функції по роботі з плавзасобами перейшли до літакових кранів[78].

Всього модернізація «Ріпалса» обійшлася у 1 377 748 фунтів стерлінгів. На випробуваннях 31 січня 1936 крейсер зміг розвинути 28,36 вузла при потужності в 112 400 к. с. (83,82 МВт)[78][77].

Ремонт 1938—1939 років у Портсмуті

«Ріпалс» планувалося використати як королівську яхту для подорожі королівського подружжя зі свитою до Канади, і для їх розміщення хотіли переобладнати каюти старших офіцерів, а замість кормової триствольної 102-мм установки влаштувати прогулянковий майданчик. Однак у підсумку від використання «Ріпалса» у вояжі відмовилися і тому обмежилися поточним ремонтом з заміною зенітного озброєння. Замість експериментальних 102-мм спарених були поставлені дві одноствольні 102-мм зенітні гармати Mk.V на верстатах Mk.IV. На платформі управління протимінними гарматами на грот-щоглі встановили два чотириствольних 12,7-мм кулемети. Ремонт був завершений у квітні 1939 року[79][80].

Зміни складу озброєння у роки війни

Восени 1940 року замість кормової триствольної 102-мм установки на спардеку встановили 8-ствольний «пом-пом». У серпні 1941 року під час ремонту в Росайті встановили вісім одноствольних 20-мм «Ерліконів» та замінили зношені стволи на чотирьох 102-мм зенітках. Для управління стрільбою головного калібру встановили РЛС управління стрільбою головного калібру Тип 284[81][80].

У вересні 1941 року планувалося відправити «Ріпалс» до США для модернізації з посиленням зенітного озброєння і установкою нових РЛС. Точний план модернізації не відомий, тому що замість неї корабель відправили на Далекий Схід. Імовірно існували плани зняти всі 102-мм триствольні та одноствольні установки, замінивши їх на сім спарених установок 102-мм гармат Mk.XVI, і встановити три РЛС управління зенітним вогнем Тип 282 і три Тип 285[81].

Ремонт з листопада 1920 по вересень 1921 року

«Рінаун» був обраний для плавання принца Уельського в Азію[52], тому модернізацію за типом «Ріпалса» довелося відкласти. Під час підготовки до плавання, крім поточного ремонту, з крейсера зняли 102-мм установку № 5, а платформу, на якій стояла установка № 4, продовжили в корму, так що утворився навіс над місцем колишньої установки № 5. Був укладений дерев'яний настил на верхню палубу від зрізу півбака в корму, на палубу півбака і надбудови. 4,57-м далекомір на башті «Y» замінили на новий 9,14-м. Під рухомим броньованим постом управління стрільбою на бойовій рубці додатково встановили 6,09-м далекомір. Навколо кормової димової труби обладнали нові приміщення для розміщення свити. З гарматних башт зняли майданчики для літаків. Ремонт обійшовся скарбниці в 276 256 фунтів стерлінгів[82][21].

Модернізація з травня 1923 по серпень 1926 року в Портсмуті

Заплановану модернізацію почали лише 1923 року. Як вже описувалося раніше, кардинальних змін зазнало бронювання. Був замінений пояс і посилений горизонтальний захист. Встановлені булі відрізнялися по конструкції від встановлених на «Ріпалсі» і порожніми трубами заповнювалися лише ділянки навпроти погребів[83][57].   Хоча установка двох чотиритрубних палубних торпедних апаратів планувалася, від неї в остаточному підсумку відмовилися[39]. Була повернута на своє місце триствольна 102-мм установка № 5. Дві 76-мм зенітки і дві 102-мм гармати Mk.IX зняли зі спардеку, замінивши їх на чотири 102-мм/45 зенітки Mk.V на одноствольних лафетах Mk.NI[84][39].

На даху фор-марса розмістили пост управління зенітним вогнем. Були зняті фор-марс-стеньга і рей передавальної антени. Головну передавальну антену закріпили на кормовому краю фор-марса. З задніх постів кормової димової труби зняли два 914-мм прожектори[39]. Загальний кошторис робіт становив 979 927 фунтів стерлінгів[84].

Ремонт 1931—1932 років

Ремонт проводився у Портсмуті і завершився в червні 1932 року. Під час ремонту було підсилено зенітне озброєння. Для розміщення двох восьмиствольних 40-мм автоматів «пом-пом» платформу бойової рубки продовжили в корму, проте автоматів не вистачало, і була змонтована лише одна установка Mk.V з постом управління по правому борту. Крім цього, на даху фор-марса встановили зенітний пост HACS Mk.I для управління 102-мм зенітками. З кормової труби зняли обидва прожекторних пости[84][85].

Ремонт 1933 року

Була знята 102-мм установка № 3, і на її місце поставили катапульту для літака. Встановили 40-мм установку Mk.V по лівому борту, але без поста управління. Над «пом-помами» були змонтовані два чотириствольні 12,7-мм зенітних кулемети[86][85].

Модернізація з вересня 1936 по 2 вересня 1939 року

«Рінаун» після модернізації 1939 року

Крейсер пройшов капітальну модернізацію, аналогічну тій, що проводилася на лінійному кораблі «Ворспайт». Оновили енергетичну установку, посилили палубне бронювання, модифікували артилерію головного калібру і повністю замінили допоміжну[86][85].

381-мм башти було демонтовано і відправлено на завод, де модернізовано до рівня Mk.I*(N) зі збільшенням кута піднесення до 30°. Броньований рухомий купол з бойової рубки перенесли на кормову надбудову. На його місці обладнали новий командно-далекомірний пост управління стрільбою головного калібру. Усього на «Рінауні» тепер стояли один 9,14-м далекомір на башті «В» і чотири 4,57-м далекоміри — у баштах «А» і «Y» та по одному на носовому і кормовому постах управління головного калібру[87][85].

Замість старих 102-мм гармат було встановлено 20 114-мм гармат Mk.I-III у 10-ти двоствольних «міжпалубних» установках Mk.I. Вони розміщувалися двома групами — з кожного борту на спардеку по три в носі і по дві в кормі. Усі установки могли вести вогонь на борт. Але в корму могла стріляти обмежена кількість гармат, а ведення вогню прямо по носі було практично неможливим. Для нових гармат був потрібен збільшений боєзапас, що призвело до необхідності збільшення об'єму погребів. Місце під них знайшли за рахунок вивільнення об'єму, який займала енергетична установка[87][85].

Зенітне озброєння доповнювали три восьмиствольні 40-мм установки «пом-пом» Mk.VI — дві стояли на піднесених платформах між трубами, а одна в кормовій частині спардеку. Крім них, до озброєння входили чотири чотириствольні 12,7-мм кулемети — по два в носовій та кормовій частинах спардеку[87][85].

Нарешті були зняті підводні торпедні апарати і встановлено вісім надводних 533-мм торпедних апаратів — по дві труби в районі кормової димової труби і грот-щогли з кожного борту. Катапульта для літаків була замінена на нову типу D-III-H, і змонтовані ангари для літаків[87][48].

Водотоннажність на модернізацію вдалося знайти за рахунок заміни енергетичної установки на нову. На цьому вдалося заощадити близько 2800 т. Два носових котельні відділення звільнили від котлів і розмістили тут допоміжні котли, погреби носової групи 114-мм гармат, обчислювальний пост системи управління зенітними гарматами та паливо[88][89].

У чотирьох котельних відділеннях, що залишилися, розмістили вісім нових триколекторних котлів адміралтейського типу. Котли з робочим тиском 28 атм замість колишніх 20 були розміщені по два у кожному відділенні, при цьому в діаметральної площині вони додатково відділялися один від одного поздовжньою водонепроникною перегородкою. За рахунок більшої компактності вдалося встановити по бортах від котлів додаткову 19-мм перегородку. Утворені додаткові відсіки збільшували ефективність протиторпедного захисту та могли використовуватися для зберігання палива і прісної води[87][89].

Замість турбін з прямим приводом поставили нові турбозубчасті агрегати. Вони були компактнішими, і турбіни з редуктором вдалося розмістити в машинному відділенні № 1. Для збільшення живучості його розбили поперек перегородкою на два відсіки: в передньому стояли турбіни, в задньому — редуктори. Машинне відділення № 2 звільнили від устаткування і розмістили в ньому погреби кормової групи 114-мм гармат. У поздовжніх перегородках, що розділяли машинні відділення, замінили матеріал, зробивши їх зі сталі D[90][89].

Повністю оновили допоміжне обладнання, замінивши турбогенератор та встановивши нові дизель-генератори, гідравлічні насоси та електромотори. Приводи там, де це було можливо, замінили на електричні. Переробили водовідливну систему, встановивши сім насосів продуктивністю 350 м³/год кожен[90][48].

Суттєво змінився зовнішній вигляд крейсера. Всі надбудови були зняті і виконані наново. Спардек зробили по ширині корпусу, що полегшило розміщення зенітної артилерії. За рахунок зменшення кількості котелень обидві димові труби зсунули в корму. Вони стали вищими, ширшими і сплюсненими з боків. Носову надбудову зсунули далі в ніс. Вона була масивної та незграбної форми, нагадуючи улаштовану на «Ворспайті». Важку бойову рубку зняли, а листами сталі товщиною 19-38 мм посилили лише штурманську рубку і розташовані поруч приміщення шифрувальників. Крім того, протиосколковою бронею прикривалися лише пости керування головної та допоміжної артилерії[90][91].

Були повністю замінені системи управління вогнем і радіотехнічне обладнання. Для управління вогнем 114-мм гармат встановили чотири комбінованих пости. До складу кожного входили зенітний пост HACS Mk.IV та пост ведення залпового вогню по надводних цілях адміралтейського типу AFCC Mk.VII[92][91]. Єдиним для них був директор-цілевказівник HA/LA. Нові пости керування отримали «пом-поми». Повністю замінили радіоустаткування, встановивши 6 передавальних і 7 приймальних станцій та пристрої УКХ зв'язку[93]. Були встановлені сучасний середньочастотний пеленгатор типу FM-2 з рамковими антенами на передній стінці містка і нове метеообладнання[94].

Замінили прожекторне обладнання, встановивши шість 112-см прожекторів. Також залишили чотири 61-см і чотири сигнальних 25,4-см прожектори[95].

З 10 по 15 травня 1939 року проводилися ходові випробування, під час яких на мілководді крейсер показав швидкість 29,93 вузла при потужності 120 560 к. с. (89,97  МВт) і водотоннажності 32 800 т. За розрахунками на глибокій воді швидкість була б на 0,75 вузла більшою. У подальшій експлуатації крейсер зміг досягти 30,1 вузла при водотоннажності в 34 800 т. Вартість модернізації становила 3 088 008 фунтів стерлінгів[94][41].

З 18 серпня 1941 по 31 жовтня 1941 року, Англія

Були встановлені опори під стійки грот-щогли. Зенітне озброєння підсилили, додавши шість 20-мм «Ерліконів». Поставили дві РЛС тип 285 на пости керування зенітним вогнем, одну РЛС тип 284 на носовий командно-далекомірний пост головного калібру, замість кормового «пом-пома» встановили три пости управління загороджувальним вогнем з РЛС тип 283 на кожному. Були змонтовані РЛС виявлення надводних цілей типів 281 та 273. Антени першої стояли на верхівках щогл, а другої на зірці фок-щогли. На лобовій частині надбудови був встановлений середньочастотний пеленгатор типу РМ-2. На нижньому містку встановили два далекоміри з базою 2,74 м[94][96].

До осені 1942 року

Зняли всі 12,7-мм кулемети. Додали десять одноствольних 20-мм «Ерлікони»[94][18].

З 22 лютого 1943 року по 9 червня 1943 року

Зняли все авіаційне обладнання. Шлюпки і катери з ангарів спустили на місце, що звільнилося від знятої катапульти. Додали три одностовольних та 13 спарених «Ерліконів»[94][42].

Грудень 1943 — січень 1944 року, ремонт в Росайті

На даху башти «В» встановили чотириствольний 40-мм «пом-пом». 20-мм автомати, що стояли тут, перенесли в інше місце. Додали п'ять одноствольних та сім спарених «Ерліконів»[94][42].

З грудня 1944 по 21 лютого 1945 року, Дурбан

Додали два одноствольних «Ерлікони». Зняли ще два 112-см прожектори з кормової надбудови. Замість РЛС тип 284 поставили РЛС тип 285, довівши їх чисельність до трьох[94][42].

Квітень 1945 року, Англія

Зняли 533-мм торпедні апарати[94][42].

Травень 1945 року, Англія

Зняли всі шість 114-мм артилерійських установок носової групи[94].

У роки Першої світової війни «Ріпалс» входив до складу Гранд Фліту. Єдиним боєм, в якому йому довелося брати участь, був бій в Гельголандській бухті 17 листопада 1917 року[98], в ході якого британці планували вдарити по німецьких мінно-тральних силах, прикритих міноносцями і легкими крейсерами. Бій звівся до переслідування британцями німецьких кораблів. «Ріпалс» входив до складу далекого прикриття британських сил, проте був відправлений на посилення атакувальної групи. Завдяки високій швидкості лінійному крейсеру вдалося наздогнати противника та відкрити по ньому вогонь. «Ріпалс» домігся одного попадання 381-мм снарядом у крейсер «Кенігсберг» вже на відході, коли британці вирішили не вступати у перестрілку з двома німецькими дредноутами, що прийшли на допомогу своїм крейсерам[99].

12 грудня 1917 року «Ріпалс» зазнав зіткнення з лінійним крейсером «Австралія», але пошкодження були мінімальні. Після закінчення Першої світової війни крейсер увійшов до складу ескадри лінійних крейсерів Атлантичного флоту. У проміжках між тривалими модернізаціями він встиг взяти участь у декількох дипломатичних місіях. З листопада 1923 по вересень 1924 року разом з лінійним крейсером «Худ» та чотирма легкими крейсерами здійснив похід в Австралію[100]. З червня 1936 по серпень 1938 року перебував у складі Середземноморського флоту, тільки навесні 1937 року повернувшись до Англії для участі в урочистостях на Спітгедському рейді на честь коронації Георга VI[101].

Початок Другої світової війни застав «Ріпалс» у Скапа-Флоу у складі ескадри лінійних крейсерів Флоту метрополії. На початку жовтня «Ріпалс» брав участь у спробі перехоплення виявленого авіацією німецького лінкора «Гнейзенау». Залишаючись в Північному морі, займався прикриттям конвоїв із залізною рудою з Нарвіку до Англії. На початку грудня 1939 року ескортував конвой з військами з Канади до Європи. У квітні — червні 1940 року брав участь у норвезькій кампанії британського флоту, але у бойових діях участі не брав[101].

Досвід норвезької кампанії показав, що зенітне озброєння крейсера недостатнє, тому його вирішили використовувати у тих районах, де загроза нальотів авіації буде зведена до мінімуму. З кінця 1940 року «Ріпалс» займався здебільшого супроводженням конвоїв у центральній та південній Атлантиці. У вересні 1941 року пішов на Далекий Схід з конвоєм WS-11. 28 листопада в Коломбо разом з лінкором «Прінс оф Вейлз» увійшов до складу з'єднання «Z». 2 грудня 1941 року обидва кораблі вирушили до Сінгапура. З початком військових дій командувач східним флотом адмірал Філліпс вирішив відправити з'єднання для перехоплення японського конвою з військами для захоплення Малаї. «Прінс оф Вейлз», «Рінаун» і чотири есмінці вийшли з Сінгапура 8 грудня. Вони мали надію перехопити конвой вранці 10 грудня[101].

З'єднання «Z» було виявлене японцями і вранці 10 грудня біля Куантану було кілька разів послідовно атаковане береговою авіацією. Британське з'єднання йшло на швидкості у 25 вузлів. Під час першої атаки «Ріпалс» отримав лише одне влучення 250-кг бомби в дах ангара, що не завдало особливих ушкоджень. Друга і третя атаки були безрезультатними. Під час четвертої атаки торпедоносців крейсер ухилився як мінімум від 19 торпед, але одна з них все ж таки потрапила у лівий борт трохи позаду кормової димової труби. Незважаючи на пошкодження, крейсер зберіг керованість і міг підтримувати хід у 25 вузлів. Під час п'ятої атаки японські торпедоносці зайшли з різних сторін і домоглися чотирьох влучень. Перша торпеда потрапила у лівий борт в район башти «Y». Від струсу заклинило стерно і крейсер втратив керованість. У підсумку «Ріпалс» отримав ще три попадання: одне у правий борт у район котельних відділень і ще два у лівий — у район машинного відділення і далі в корму від башти «Y». Крейсер почав кренитися і через 8 хвилин після першого попадання перекинувся через лівий борт та затонув. Разом з кораблем пішли на дно 427 з 1309 членів екіпажу. Координати загибелі крейсера 3°45′ пн. ш. 104°24′ сх. д.[101].

У роки Першої світової війни «Рінаун» входив до складу Гранд Фліту. Його діяльність здебільшого звелася до рідкісних, зазвичай навчальних, виходів у море[102].

У міжвоєнний період «Рінаун» перебував у складі ескадри лінійних крейсерів Атлантичного флоту, здійснюючи походи у ролі королівської яхти, які переривалися постійними ремонтами та модернізаціями}}[100]. Відразу після закінчення Першої світової «Рінаун» використовувався як королівська яхта для візитів Принца Уельського за кордон, зробивши три тривалих походи. З серпня по грудень 1919 року він здійснив плавання у Північну Америку, з березня по листопад 1920 року — в Австралію, та з жовтня 1921 по червень 1922 року — в Індію. 1927 року крейсер здійснив візит до Австралії з майбутнім королем Георгом VI[100].

22 січня 1935 року під час проведення навчань «Рінаун» зіткнувся з лінійним крейсером «Гуд». Огляд в доці показав значні пошкодження носової частини та тріщину у форштевні. Крейсеру довелося стати на декілька місяців на терміновий ремонт[101].

З січня по травень 1936 крейсер входив до складу Середземноморського флоту, повернувшись потім на трирічну модернізацію у метрополію[101].

Модернізація «Рінауна» була завершена за день до вступу Великої Британії у війну. В кінці вересня крейсер увійшов до складу ескадри лінійних крейсерів Флоту метрополії. 26 вересня під час виходу флоту у Північне море «Рінаун» був атакований німецькими бомбардувальниками зі складу авіакорпусу Х[101].

Для боротьби з німецькими рейдерами союзники утворили декілька пошуково-ударних груп. У жовтні «Рінаун» разом з авіаносцем «Арк Ройал» увійшов до складу З'єднання K, яке базувалося у Фрітауні. Група займалася у Південній Атлантиці пошуками «кишенькового лінкора» «Адмірал граф Шпеє». Після отримання звістки про перехід «Шпеє» до Індійського океану крейсер був переведений до складу З'єднання H, яке базувалося у Кейптауні. 2 грудня 1939 року в районі мису Доброї Надії «Рінаун» перехопив німецький лайнер «Vatussi». Знявши екіпаж, крейсер потопив його кількома залпами з башти «В»[101].

Наприкінці 1939 року «Рінаун» повернувся до Англії. У лютому 1940 року знову діяв разом з «Арк Ройалем». З'єднання з 16 лютого по 3 березня 1940 року займалося перехопленням німецьких торгових суден, що проривалися з іспанського порту Віго до Німеччини. З шести суден чотири були перехоплені, а одне розбилося біля узбережжя Норвегії[101].

У квітні 1940 року «Рінаун» брав участь у Норвезькій компанії[101]. 9 квітня 1940 року на захід від Лофотенських островів в умовах шторму вступив у перестрілку з німецькими лінкорами «Шарнхорст» та «Гнейзенау». За час бою крейсер випустив 230 381-мм та 1065 114-мм снарядів, домігшись 1 попадання 381-мм снарядом та двох 114-мм снарядами. Сам «Рінаун» отримав у відповідь два влучення, але снаряди не розірвалися, а тому пошкодження не були серйозними[103].

З квітня по травень 1940 крейсер провів ремонт бойових ушкоджень та наслідків шторму. Після завершення ремонту встиг взяти участь в завершенні норвезької компанії. 8-10 червня 1940 року «Рінаун» разом з «Ріпалсом» без успіху намагалися перехопити «Шарнхорст» і «Гнейзенау»[104].

У серпні 1940 року був переведений у Гібралтар до складу утвореного з'єднання «H». 25 вересня 1940 року, перебуваючи на базі, потрапив під наліт близько 60 французьких бомбардувальників. Це була відповідь уряду Віші за напад на Мерс-ель-Кебір. «Рінаун» пошкоджень не отримав[104].

На початку листопада 1940 року «Рінаун» був залучений до полювання на інший німецький рейдер — «Адмірал Шеєр». З 15 по 20 листопада супроводжував старий авіаносець «Аргус», який займався перевезенням літаків на Мальту. В кінці листопада взяв участь у проведенні конвою з Гібралтару до Александрії (операція «Коллар»). Під час операції 27 листопада 1940 року біля мису Спартівіенто вступив у безрезультатну перестрілку з італійськими кораблями. У другій половині грудня знову виходив в Атлантику в складі з'єднання «H». 24 грудня займався прикриттям переходу двох порожніх транспортів з Мальти у Гібралтар, а потім вийшов в Атлантику для пошуку чергового німецького рейдера — важкого крейсера «Адмірал Хіппер». Потрапивши у жорстокий шторм, змушений був перервати операцію[104].

1941 року характер операцій «Рінауна» не змінився. Базуючись на Гібралтарі, він брав участь в операціях флоту у Східному Середземномор'ї, періодично роблячи виходи в Атлантику для перехоплення німецьких рейдерів. На початку січня 1941 крейсер прикривав конвой «Іксесс» на Мальту, а на початку лютого у складі з'єднання «H» здійснив набігову операцію проти Генуї[104].

У березні 1941 року в Атлантику прорвалися «Шарнхорст» і «Гнейзенау», тому «Рінаун» займався прикриттям конвоїв на переході між Гібралтаром і Сьєрра-Леоне. На початку травня брав участь в операції «Тайгер» — проведенні чергового конвою на Мальту. 8 травня «Рінаун» зазнав декількох атак італійських торпедоносців. Атаки були безуспішними, але через відмову блокіратора 114-мм башта № 3 лівого борту випустила два снаряди в башту № 2. П'ять осіб було вбито одразу, ще одна померла від ран згодом, 22 людини були поранені. Для унеможливлення повторення такого навколо 114-мм башти встановили спеціальні скоби, що блокували переміщення стволів у сторону сусідніх башт[104].

З 19 по 22 травня «Рінаун» взяв участь в наступній операції по проведенню мальтійського конвою — «Сплайс». 24 травня з'єднання «H» вийшло в Атлантику для перехоплення німецького лінкора «Бісмарк» і важкого крейсера «Принц Ойген»[104]. Літаками з «Арк Ройала» «Бісмарк» був пошкоджений і знизив хід, а пізніше був добитий лінкорами «Родні» та «Кінг Джордж V». «Рінаун» участі у бою не брав[104].

Потім крейсер узяв участь у декількох операціях з перекидання авіаносцями винищувачів на Мальту — з 5 по 7 червня «Рокет», з 13 по 14 червня «Трейсер» і з 26 червня по 1 липня «Рейлуей». З 21 по 24 липня 1941 року займався супроводом конвою «Сабстенс», а на початку липня — «Стайл»[104].

Булі «Рінауна» текли по всій довжині, його машинам теж був потрібен ремонт, тому крейсер був відправлений до метрополії. Ремонт тривав з 18 серпня по 31 жовтня 1941 року. Після завершення ремонту «Рінаун» був залишений у складі флоту метрополії. У березні 1942 року займався далеким прикриттям двох зустрічних арктичних конвоїв — PQ-12, що йшов до СРСР, та зворотного QP-8[104].

Був тимчасово включений до складу з'єднання «W», до якого входив американський авіаносець «Уосп». З'єднання з 14 по 27 квітня та з 9 по 15 травня займалося перекиданням винищувачів «Спітфайр» на Мальту. Після завершення операції «Рінаун» повернувся в Атлантику та, базуючись у Рейк'явіку, займався прикриттям атлантичних конвоїв. У листопаді повернувся до складу з'єднання «Н» і прикривав висадку союзних військ в Африці під час операції «Торч»[105].

З 22 лютого по 9 червня 1943 року пройшов ремонт у Росайті. У вересні 1943 року «Рінаун» перевозив з Канади до Англії Вінстона Черчілля, який брав участь в Квебекській конференції. Восени 1943 року було прийнято рішення перекинути крейсер до Індійського океану, перед чим він був поставлений на ремонт в Росайті для посилення зенітного озброєння. 27 січня 1944 року «Рінаун» прибув до Коломбо і став флагманом Східного флоту[105].

Крейсер займався супроводом авіаносців у їх рейдах по японських базах. 19 квітня 1944 був нанесений удар по Сабангу, 17 травня по Сурабаї і 21 червня по Порт-Блер. «Рінаун» брав участь в обстрілі японських укріплень 30 квітня і 1 травня в Порт-Блері та 25 липня в Сабанзі. У жовтні крейсер займався прикриттям авіаносців, що атакували Нікобарські острови[105].

У грудні 1944 року «Рінаун» став на ремонт у Дурбані. Ремонт тривав до лютого 1945 року, після чого крейсер повернувся до Коломбо. Британці побоювалися прориву німецького флоту з Балтики до Північного моря, тому 30 березня 1945 року «Рінаун» був терміново відкликаний у метрополію. За 306 годин ходу він пройшов 7642 миль, прибувши у Скапа-Флоу 14 квітня 1945 року. Середня швидкість ходу на переході становила 25 вузлів. У складі флоту метрополії крейсер змінив у якості флагмана лінкор «Родней». Після закінчення війни у Європі «Рінаун» почали готувати до модернізації, але після завершення війни з Японією від неї відмовилися. 3 серпня 1945 король Георг VI приймав на борту крейсера президента США Трумена, що повертався до США з Потсдамської конференції[105].

Після закінчення бойових дій «Рінаун» стали готувати до списання. Наприкінці 1945 року екіпаж корабля становив лише 40 % від штату. У жовтні 1946 року крейсер був переведений до резерву, та у липні 1948 року проданий на брухт. 3 серпня 1946 його відбуксирували на переробку до Фаслейна[106].