Історія Донеччини

На території Донецької області люди жили дуже давно. Про це свідчать кам'яні знаряддя, знайдені біля села Зелений Гай у Тельманівському районі. Археологи вважають, що вони походять із стоянки давнокам'яної (палеолітичної) доби, яка тривала десь 300—140 тисяч літ тому. Молодшим виявилося рубило, що лежало в землі на березі річки Кринки поблизу міста Амвросіївки понад 120 тисяч літ. На захід від Донецька в басейнах річок Вовчої та Сухих Ялів розкопано розщеплені кремені й готові скребла для очистки шкіри з-перед 100-40 тисяч років тому. Отже, в ті далекі роки мешканці цих місць носили одяг, пошитий зі шкір упольованих зубрів та інших звірів. Залишки кісток зубрів знайдено поблизу міста Амвросіївки. З них виробляли метальні знаряддя для полювання. В стоянках над притоками річок Вовчої, Сухих Ялів і Осики знайдено дископодібні ядра з місцевого кременю.

Наприкінці давньокам'яної доби приблизно 40-10 тисяч років тому в донецьких степах похолоднішало й вони перетворилися на рівнинну тундру, де водилися песці й дрібні гризуни-лемінги. Поруч із зайшлими оленями тут паслися дикі коні, осли, зубри й сайгаки. Азовського моря в той час не існувало, а Дон впадав у Чорне море в районі сучасної Керченської протоки.

В суворих умовах життя люди потребували більше м'яса, жиру і шкур. Жили вони над Сіверським Дінцем в околиці сіл Богородичне, Пришиба й Тетянівки коло Святогірська (Слов'яногірська), Дронівки Бахмутського району й Амвросіївки. Коли потеплішало, в середньокам'яну добу (мезоліт, 14-10 тисяч літ тому) люди жили в урочищі Минівський Яр поблизу Святогірська й у долині безіменної річки, що впадає в Осику. В Минівському Яру знайдено декілька тогочасних сокир.

У наступну, новокам'яну добу (неоліт, 8-5 тисяч літ тому), долина Сіверського Дінця була одним із найгустіше заселених районів України. Новокам'яні (неолітичні) племена заселяли береги Кальміусу коло північної межі Тельманівського району. Тодішні племена групують археологи вже за спільними ознаками й класифікують їх за культурами.

На підставі подібності пам'яток з-перед 6,5-5 тисяч років тому, знайдених у Маріупольському могильнику на території сучасного заводу Азовсталь, над Дніпровими порогами, над Сіверським Дінцем, на Київщині, Черкащині, Гомельщині й Волині, археологи об'єднують їх в одну групу пам'яток Дніпро-Донецької культури. Посуд тієї культури мав гостре або плоске дно, його зодоблювали гребінцевим, накольчатим і прокресленим орнаментом. Покійників ховали племена Дніпро-Донецької культури випростаними на спині й посипали червоною фарбою. Коло них клали знаряддя праці, мідні, золоті й неметалеві прикраси. Отже, з-над Сіверського Дінця до Прип'яті жили тоді споріднені племена. Дніпро-Донецька культура — найдавніша ознака спільності стародавнього населення території України в IV-тому тисячолітті до Христа.

В 1860-х роках за десять кілометрів од сучасного Бахмута гірничий інженер Носов натрапив на доісторичні виробки мідної руди, шлаки, деревне й кам'яне вугілля. В одному руднику шахтарі знайшли череп і кістки гірника, просочені міддю, в іншому — кам'яні й бронзові сокири. Наші предки самі добували й виплавляли чорну мідь і продавали свої вироби з неї у великих містах над Дніпром ще в III тисячолітті до Христа.

З 2 тис. до н. е. в Приазовських степах жили племена кіммерійців. Кіммерійське населення мало комплексне землеробсько-скотарське господарство. Однак все більша засушливість клімату змусило їх перейти до кочового скотарства. Поступово значна частина населення покинула степові райони та переселилася в місця з сприятливішими природними умовами — лісостеп та прилеглі до нього райони правобережжя та лівобережжя Дніпра, території передгірного Криму та Північного Кавказу, зокрема Закубан'я. В XII—X ст. до н. е., в порівнянні з попереднім періодом, у степовій зоні між Доном та Дунаєм спостерігається десятикратне зменшення кількості поселень та поховань. Проте в VIII—VII ст. до н. е., в долині річки Кальміус, все ще панували кіммерійці.

В VII до н. е. кіммерійців змінили в степах Приазов'я скіфи-сколоти, які були сусідами з ними ще на початку I тисячоліття до н. е. Царські скіфи освоїли водний шлях з свого торгового міста Гелона, розташованого в гирлі річки Самари, лівої притоки Дніпра в Меотиду. Цей шлях пролягав Самарою, її притокою Вовчою і далі в Кальміус. Згадка про зв'язку Вовча — Кальміус можна знайти у давньогрецького історика Геродота (V в. до. н. е..). «З їх землі [фіссагетів] течуть чотири великі річки через область меотів (Приазов'я) і впадають в так зване озеро Меотиду (Азовське море). Назва цих річок: Лик (Кальміус), Оар (Міус), Таномс (Дон) та Сіргіс (Сіверський Донець)». Геродот називає річку Кальміус, а так само і річку Вовчу, що були частинами одного водного шляху — Лик (от «lukos» — «вовча»). Пізніше тюрки називали річку Кальміус — «Каяли», також вважаючи її продовженням дніпровської Каяли (річки Вовчої, притоки Самари) на шляху до Азовського моря.

В II столітті на зміну скіфам прийшли спорідненні їм сарматські народи (сіраки, язиги, ясси, аорси, алани, роксолани тощо), що населяли до цього простір між Волгою та Доном. Поселення сарматів, в свою чергу, зазнали нападу готів — німецьких племен, що вторгалися в Приазов'я та північне Причорномор'я з берегів Вісли. Захопивши ці землі готи очолили племінний союз, куди крім власне готів увійшли також німецькі, сарматські та праслов'янські племена. У землях на схід від Дніпра господарювали кочівники сармато-алани. В 371 році до нашої ери гуни напали на володіння готського племінного союзу в північному Причорномор'ї та стерли з лиця землі все острівці осілості та землеробства, які існували до того часу на цій землі.

З 7 ст. до н. е. до 3 ст. н. е за даними античних письмових джерел жили в Приазов'ї та від гірла Дона до Кубані меоти-молокоїди, від яких Азовське море називалося по-грецькому Меотидою. Слов'яни називали його Сурозьким (синім) морем. Сучасна назва «Азовське» походить з арабської мови: Бар-аль-Азов (темне-синє).Меоти й інші племена випасали стада рогатої худоби. Біля села Піски Ясинуватського району знайдено кибитки, вози й металеві предмети кочівників. Металічні предмети, знайдені в похованнях біля міста Краматорська, вказують на місцеву виплавку металу.

Про наявність в XIII—XIV ст. у донецьких степах осілого населення свідчять, в першу чергу, знахідки на поселеннях Сіверського Дінця. Так, про наявність на городищі в с. Райгородок Слов'янського району залишків споруд з обпаленої цеглини і великої кількості монет золотоординського часу повідомлялося ще М. В. Сибільовим. Про це також свідчять знахідки золотоординських предметів на Царіном городищі в у с. Маяки Слов'янського району. На жаль, Райгородськоє городище було повністю знищене крейдяним кар'єром. Але це підтверджується знахідками на розташованому поблизу поселенні Козача Пристань (1684—1739 рр.) великої кількості золотоординських цегли, використаної козаками в своїх спорудах. Серед них зустрічається і декоративна цегла, вкрита блакитною непрозорою глазур'ю. Подібна цеглина північнокавказького (Маджарського) виробництва використовувалася для прикраси стін громадських споруд (наприклад, мечетей).

Важко сказати, чи багато в XIII ст. існувало на території Донецького краю осілих поселень. Без сумнівів можна говорити лише про те, що осіле населення в цей час мешкало на Сіверському Дінці. Тут відомий ряд поселень з так званою «керамікою староруської подоби». Їх мешканці представляли дуже складне в етнічному плані населення, яке було нащадком населення Хозарського каганату.

Так чи інакше, абсолютна більшість цих поселень не пережили трагічні події кінця XIV — почала XV в.: — походи Тамерлана 1391—1395 рр. і розпад Золотої Орди. Загибель їх ознаменувала новий етап в історії Донецьких степів — етап, що продовжується до кінця XVI ст і що характеризується повною відсутністю на цій території осілості і панування тут кочового життя. У літературі цей період отримав образну назву періоду «Дикого поля». [1]

Зібрані й систематизовані факти з історії заселення Донеччини XVI—XVIII століття дозволяють виділити в цьому процесі з урахуванням характеру й результатів такі періоди:

• XVI — перша половина XVII століття (заселення козацтвом)
• друга половина XVII — початок XVIII століття (народна колонізація)
• середина XVIII століття (заселення Слов'яносербії)
• остання чверть XVIII століття (роздача земель Запорізької Січі)

Після відновлення Запорозької Січі (створення Нової Січі) у середині XVIII ст. більша частина території Донеччини входила до земель Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового.

Ґрунтовні дослідження про заселення і освоєння краю в 16-18 ст. проведені д.і.н., проф. В. О. Пірко, які показують, що його в цей період заселяли і освоювали різні етноси, серед яких українці становили 60-70 % [2]

Наприкінці XVIII ст. населення регіону представляли понад 30 етносів, серед яких у 1779 р. українці становили понад 61,3 % від загальної чисельності населення. За ними йшли росіяни (20,5 %), греки (7,3), вірмени (6,1), молдовани (2,5), а на решту припадало трохи більше 2 % від загальної кількості населення краю.

Ті нечисленні документи (інформаційні повідомлення, доповідні записки, службові листи), які збереглися, не дають, на жаль, повного опису тих подій. Відтворити картину минулих років у більшості випадків допомагають спогади очевидців. Вони дозволяють наочно представити масштаби трагедії: в 1932-33 рр. голод відчували як в промислових містах (Донецьк, Маріуполь, Горлівка, Харцизьк, Ясинувата та ін.), так і в окремих сільськогосподарських районах, де голод був таким самим лютим, як і в інших областях України (Мар'їнський р-н). Існує також ряд свідчень, правда не таких докладних, про голод чи напівголодне існування селян в Маріупольському, Старо-Каранському, Верхньо-Теплянському та інших районах Донбасу.

Голод на Донеччині, як і в усій країні, став результатом індустріалізації економіки, примусової колективізації і цілеспрямованої політики на вилучення хліба та інших харчових продуктів на селі. Сталінський округ став першим округом всезагальної колективізації в Донбасі. Репресії у відношенні крупних і середніх виробників сільськогосподарської продукції, розкуркулювання та створення колгоспів знищили сільськогосподарську базу, що створювалася століттями. Високі податки, суворе дотримання так званих «твердих завдань» зі здачі продуктів і подібні заходи адміністративної дії межували з свавіллям й беззаконням, а одноосібників підштовхували в колгосп. Так, донецький історик М. Троян повідомляє, що: «В селі Олексіївка Селідівського району з 120 корів, які були в одноосібників, в період м'ясозаготівель було відібрано…115». В селі Сергіївка восени 1931 року у 200 селян-одноосібників «був забраний не тільки весь хліб, але й весь живий і мертвий інвентар». Значного поширення набрало занесення на «чорну дошку», що означало фактичну блокаду, позбавлення права селян на виїзд і в'їзд у села. Тільки у грудні 1932 р. на «чорну дошку» в області було занесено одразу 15 колгоспів. До середини 1932 р. на Донбасі в селах склались передумови масового голоду й розорення селян.

Постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацію та укріплення громадської (соціалістичної) власності» поставила селян в ще скрутніше становище. За свідченнями того ж самого М. Трояна в Донбасі тільки від часу прийняття Постанови до 1 квітня 1933 р. було засуджено 9286 чоловік. Одноосібники серед них становили 37,3 % (3461 особа), робітники — 22,4 % (2077), колгоспники — 17,6 % (1636), куркулі і нетрудові елементи 16,8 % (1560) і службовці — 5,9 % (552 особи). Більшість було засуджено за крадіжку в колгоспах: в 1932 році — 61 %, на початок 1933 року — 55 %. Приблизно кожний тридцятий з них був засуджений до розстрілу, кожний восьмий до позбавлення волі на 10 років, кожний п'ятий — від 5 до 10 років. Суворішому покаранню піддавались куркулі (розстріляно 11,6 %) і службовці (5,2 %).

Зважаючи на викладене вище, факти голодування і смерті колгоспників та одноосібників, людей похилого віку та дітей мали місце в усіх районах Донеччини. Так, на початку березня 1933 року в с. Шипарське з 212 колгоспних і 18 одноосібних господарств 190 (82,6 %) абсолютно не мали продовольства. За січень та 20 днів лютого тут померло 74 особи, а смертність в окремі дні сягала 8-10 осіб. Більш половини померлих — діти до 10 років. Якщо шахтарям у містах давали по півкіло хліба на день, а іншим працюючим — по 200 грамів, то на селі люди, що були доведені до стану голодних звірів, нерідко їли собак, кішок, полеглих коней (с. Ровенецьке, Біловодський р-н). Про вкрай тяжке становище людей взимку й весною 1933 року свідчать численні факти канібалізму. Мали місце факти трупоїдства коли викопували померлих з кладовищ. Опісля голодомору край значною мірою було заселено росіянами[3].

Див. Діяльність ОУН на Донбасі

На час німецької влади обласному центру повернуто історичну назву Юзівка, області — Юзівська область.

Коли 23 жовтня після триденних боїв німці зайняли Сталіне, мешканці міста відчинили браму тюрми й побачили три ями, наповнені трупами. Деякі мерці були без рук і ніг. НКВД закопало й заасфальтувало в центрі міста 4000 невинних жертв. Решту розстріляних і закатованих у будинку на вулиці Артема 44, де тепер філармонія, а в 1932-66 рр. лютували чекісти, вивозили на „Рутченкове поле“ в Кіровському районі міста. В Донецькій області в 1930-50 рр. репресовано за політичними мотивами понад 100000 громадян. Тільки зараз встановлено пам'ятні знаки на місці деяких поховань цих невинних жертв.

• серпень 1941 — у Сталіно сформована 383-я шахтарська стрілецька дивізія.
• кінець жовтня 1941 — німецькі війська контролюють найбільші міста Донецької області.
• 3 листопада 1941 — слов'янський партизанський загін під командуванням М. І. Карнаухова в бою з каральним загоном в Теплінських лісах Сталінської області знищив 127 німецьких солдатів і офіцерів.
• листопад 1941 — лютий 1942 — діяльність в місті Дружковка підпільної комсомольської молодіжної організації „Ленінська іскра“.
• 22 лютого 1943 — постанова ГКО про відновлення вугільних шахт Донбасу.
• 18 серпня 1943 — початок наступу військ Південного фронту. Прорив Міус-фронту.
• 5 вересня 1943 — радянські війська взяли під контроль міста Артемівськ і Горлівку.
• 6 вересня 1943 — радянські війська взяли під контроль місто Констянтінівка.
• 6 вересня 1943 — радянські війська взяли під контроль Краматорськ.
• 8 вересня 1943 — радянські війська взяли під контроль Сталіно.
• 10 вересня 1943 — радянські війська взяли під контроль Маріуполь.

Водночас були намагання німецької адміністрації відновити роботу шахт та заводів. Але це не вдалося. Для потреб окупантів вугілля доводилося возити з Домбровського басейну. Дещо кращим було становище в царині легкої промисловості. Так, одним з найбільших підприємств в області був швейний комбінат у м. Маріуполі, що об'єднував 11 фабрик, на яких працювало 2000 робітників.

Німці з притаманною їм педантичністю склали чіткий план відновлювальних робіт. У лютому 1942 року головний інженер гірського товариства професор Б. П. Шестюк повідомляв „Вже працюють кілька шахт, наприклад“ Ново-Мушкетове», 12 «Похила», «Бутівка», 5 біс «Трудовська» та інші Починають давати вугілля шахти 1-2 «Смолянка», 4 «Лівенка» 1 «Щегловка». Йдуть відновлювальні роботи на найстаршій Юзівської шахті «Центральна-заводська»("Д. В. «від 12 лютого 1942 року»). Число шахтарів неухильно зростало. Так, на шахті «Смолянка» у квітні 1942 року за направленням біржі праці працювало 203 чоловік, а в листопаді — 822

В 1942 році у м. Сталіно налічувалося 1745 дрібних підприємств, в переважній більшості приватних. Працювали кооперативні товариства. Найбільше «Донбас» мало декілька майстерень та цехів, 2 шахти, на яких працювало 200 робітників. У 1942 році створено «Сталінторг», який мав 63 магазини. м'ясокомбінат, 21 пекарню.

Центральним друкованим органом у м. Сталіно (Юзівки) і області з 15 листопада 1941 року до 29 серпня 1943 року (під час німецької окупації) була газета «Донецкий вестник». Всього вийшло 207 номерів. Періодичність було 2-4 номера на тиждень. Тираж коливався в межах 25-65 тис. примірників. Найтриваліший час посаду редактора газети займав Г.Ковалевський.

Шахтарсько-Рухівський мітинг біля Донецького обкому КПУ. 1990.

У 1989—1991 роках Донецьк і весь Донбас стали ареною спротиву комуністичній владі. У Донецьку вирували багатотисячні мітинги і маніфестації, які влаштовувалися двома дієвими на той час силами — в першу чергу шахтарськими страйкомами і також Народним Рухом України. Часто ці сили діяли разом, узгоджено висували своїх кандидатів на перших демократичних виборах. Це був час, коли робітничий і національно-демократичний рух на Донбасі були найближчими у своїх діях і програмних цілях.

Традиційні жіночі сорочки Донеччини — з прямими вставками, пришитими по основі (з лиштовочками), з підтичкою або додільні. Низи рукавів збиралися на нитку, іноді пришивали оборки — чохли. Вишивка сорочок — біла або червоно-чорна; вишивалися рукави, вставки, іноді поділ та комір. Наприкінці XIX ст. поширюються сорочки до гестки, до талійки (на кокетці) — переважно з фабричного полотна.

Поясним одягом слугували обгортка та дерга чорного кольору з вузькою кольоровою смужкою. Плахти носили лише в деяких селах. Пізніше на зміну цим видам убрання приходять вовняні (кашемірові) або з кубового ситцю рясні спідниці (кількість пілок сягала дев'яти), а також спідниці з оборкою, пришитою до подолу. Фартухи, які називалися тут попередницями чи запонами, були двох видів: із грудинкою та на паскý; перший здебільшого правив за робочий одяг, другий був святковим. Фартухи з грудинкою шили з темної дешевої фабричної тканини, іноді зі скромною обшивкою тасьмою. Фартухи на паску робили з білого полотна й обов'язково прикрашали вишивкою, мережкою або мереживом.

Нагрудним жіночим одягом були короткі безрукавки з фабричної тканини, прямого крою або в талію; корсетки до вусів із невідрізною спинкою; карасики, аналогічні за кроєм корсеткам, але значно коротші, і їхні поли не заходили одна за одну.

На початку XX ст. з'являються короткі кофти-бебешки, подібні до харківських матросок чи полтавських підроманців. Бебешки шили з фабричних тканин із кокеткою. На грудях та спинці біля кокетки робили численні збори. Застібка розміщувалася по лінії плечового шва уздовж пройми рукава. Носили й легкі бавовняні кофти, а подекуди — так звану парочку: кофту й спідницю з однієї тканини.

Утепленим нагрудним одягом були сачки в талію, прямоспинні баски, козакини на ваті — прямоспинні або до вусів. Із початку XX ст. поширюються короткі москвички на ваті, пошиті в талію.

Верхнє жіноче вбрання — білі, а пізніше сірі свити з саморобного сукна до вусів. Коротка свита звалася куциною. Носили також юпки в талію з фабричної тканини, на ваті, з розширеним клинами подолом. На початку XX ст. набули поширення довгі широкополі холодайки на ваті та аналогічні за кроєм прикорочені ватянки. Взимку одягали кожухи з фондами, або до вусів. Згодом почали носити короткі полушубки прямого крою. Функцію плаща виконував бурнус — довгий широкополий одяг із грубої фабричної тканини.

Очіпок на Донеччині повсюдно вдягали під намітку. Наприкінці XIX ст. замість неї голову почали пов'язувати хусткою. В холодну пору року носили вовняні або напіввовняні хустки, в теплу погоду — з легких фабричних матеріалів, барвисті або білі. Очіпки шили переважно з парчі у вигляді круглої шапочки з вушками (подібні до харківських). Пізніше поширюються очіпки з ситцю — на мотузках. Носили також капери, аналогічні капорам Харківщини.

Дівчата заплітали волосся в одну, іноді у дві коси зі стрічками, на свята вдягали вінки з живих або штучних квітів. Пов'язувались яскравими хустками. Взуттям слугували чоботи (переважно чорні, в деяких районах — кольорові), постоли-чарухи, черевики, а також високі гетри та черевики на резинках.

Чоловічий одяг — тунікоподібні сорочки або на кокетці, зі стоячим або виложистим коміром, рукави викінчувалися манжетами чи вільно. Розріз пазухи був по центру або збоку. Вишивалися груди, манжети, комір, іноді поділ. Подекуди вдягали косоворотки. У більшості районів сорочку носили навипуск і підперізували плетеним чи звитим паском червоного або синього кольору з китицями. Штани у XIX ст. були широкі, з вибійчастого полотна, з ромбовидною вставкою між холошами. Пізніше їх починають шити з фабричних тканин (сукна, пестряді) і значно вужчими.

Обов'язковою в чоловічому костюмі Донеччини була жилетка, що вдягалася на сорочку. У XX ст. в деяких селах з'являються костюми-трійки.

Традиційний верхній чоловічий одяг — свита до вусів (до фандів). Побутувала також чинарка з фабричної тканини, відрізна по лінії талії, з густими зборами й стоячим коміром. Носили й куцини, подібні за кроєм до чинарки, але значно коротші, а також венгерки довжиною до колін.

Чоловічі кожухи були здебільшого відрізними по лінії талії, зі зборами. У сильний холод одягали довгі широкі тулупи з великим коміром, що закривав плечі. В негоду напинали сіряк із кобкою чи кобеняк-кирею з відлогою.

Головні убори чоловіків — хутряні шапки конусоподібної заокругленої форми, влітку — брилі. У XX ст. з'являються шапки-вушанки, картузи. Стриглися чоловіки нетрадиційно — під бобика, під польку.

Взуттям були чоботи-витяжки, постоли-чарухи, подекуди — личаки прямого плетіння, дерев'яники (підошва дерев'яна, верх шкіряний). На початку XX ст. поширюються чоботи-бутилки та галоші.[4]

Згадки про терени сучасної Донеччини є у давньогрецьких істориків та літописців (Геродот, Йордан, Прокопій Кесарійський та ін.).

Географічні реалії Приазов'я зображені в героїчному епосі германських народів, в англосаксонській «Беовульф», в ісландській «Старшій Едді», в німецькій «Пісні про Нібелунгів».

Край також згаданий у давньоукраїнських творах «Велесова книга» (видана українським публіцистом, громадсбко-культурним діячем з Бахмута Ю. Миролюбовим), оповіді «Битва на Калці», «Слово о полку Ігоревім».

Зв'язок поета-романтика М. Петренка з рідним Слов'янськом, подорожі донецькою землею Г.Зиновієва додадуть читачам важливу літературну та історичну інформації.

Свідчення про Донеччину зустрічаються у творах української народної творчості, зокрема в історичних та чумацьких піснях, легендах, переказах, народних думах, піснях про Морозенка, переказах про Савур-Могилу.

Сучасний фольклор Донбасу.

• Міграційні та демографічні процеси в Донецькій області: 1943-1951 роки
• Історія вуглевидобутку на Донбасі
• Донецька Шевченкіана
• Духовні скарби Донеччини ‎

• История административно-территориального деления Донецкой области 1919 — 2000 гг.: Сборник документов и материалов. — Донецк, 2001. — 272 с.
• В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко. До питання про періодизацію літературного процесу на Донбасі // Схід, 2000, № 4.
• Донецкий вестник — 1941—1943 роки
• Алфьоров М. Міграційні та демографічні процеси у Донецькій області 1943-1951 рр. // Схід. – 2004. – №1(59). – С. 26-29.

• Багалій Д. Історія Слобідської України/Передмова, коментар В. В. Кравченка.—Харків: Основа, 1991.
• Геродот. Книга1V. Мельпомена//Геродот. Історія в дев'яти книгах.—К.:Наукова думка,1993.—С.180-228.
• Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11т., 12 кн.—К.:Наук. думка ,1992.—Т.2. —С.240-242.
• Історія міст і сіл Української РСР: Донецька область.—К.:Голов. Ред. УРЕ, 1970.
• Історія міст і сіл Української РСР: Луганська область.—К.:Голов. Ред. УРЕ, 1968.
• Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України.—К.: Українська видавнича спілка,1996.
• Оліфіренко В. В., Пустова Ф. Д. Таємниця духовного скарбу. Із популярного народознавства.—Донецьк: «Донбас» (Спецвипуск),1994.
• Пірко В. О. Заселення Донеччини у XVI—XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел) / Український культурологічний центр. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. — 180 с. ISBN 966-7804-56-9
• Пірко В. Заселення степової України в XVI—XVIII ст.—Донецьк: Донецький державний університет, НТШ- Донецьк, Укр. Культ. Центр, 1998.
• Чорногор А. М. До історії заснування міста Жданова //Український історичний журнал, 1971.—No4. —С.91-96.
• Довжук І. В. Індустріальний Донбас в історії розвитку економіки Наддніпрянської України (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.): Монографія. — Луганськ: вид-во СНУ ім.. В.Даля, 2009. — 364 с.
• Абліцов В. Донбас: європейська Україна чи азійське Дикопілля? — К.: Інститут історії України НАН України, 2014, — 97 с.
• Оліфіренко Вадим. Дума і пісня. Посібник-хрестоматія з літератури рідного краю.—Донецьк:Донбас, 1993 (спецвипуск журналу «Донбас»). — 195 с.
• Оліфіренко Вадим. Пустова Феня. / Таємниця духовного скарбу. Із популярного народознавства, Донецьк: журнал «Донбас», 1-6/1994 , спецвипуск / ISSN 0321-1363, 192 с.
• Оліфіренко Вадим / Уроки правди і добра. Джерела літератури рідного краю, Донецьк: журнал «Донбас» 1995, спецвипуск / ISSN 0321-1363, 167 с.
• Постаті. Нариси про видатних людей Донбасу. — Донецьк: Східний видавничий дім , 2011. — 216 с.