Мшанець (Самбірський район)

Відомо про існування руського городища на г. Магура (саме село знаходиться під горою) ще в XI—XIII ст.

Дані про древній період могли не зберегтися через окупаційну політику держав, які з моменту занепаду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства володіли цими землями. Цю частину історії ще необхідно ретельно дослідити, оскільки, цілком ймовірно, що вона набагато давніша, ніж офіційно відомо (за словами місцевих жителів, приблизно у 80-х роках XX століття знаходили сокиру та інші предмети, ймовірно, з часів трипільської культури, однак подальша доля знахідок невідома).

На даний час більше відомостей збереглося з часів перебування цих земель у складі Польської держави (вони входили до так званої "королівщини" або королівських маєтків) та їх заселення у XVI ст. переважно з ініціативи королеви Бони, яка мала одну зі своїх резиденцій в Старому Самборі[4]. Однак перша збережена письмова згадка про село Мшанець датується ще за століття до цього — 1446 роком[5]

О. Зубрицький згадує, що не зміг знайти грамоти на заснування села (він зібрав у селян та описав документи з 1649 по 1872 роки). Але:

В найстаршім з виданих описей — люстрації 1564 р. (М. Грушевський, Жерела до історії України-Руси І, с. 231) Мшанець вже виступає як стара осада волоського права, на 20 давнїх ланах, до котрих пізнїше ще примірено три, крім дворищ солтиських і церковного[2].

Михайло Грушевський у «Сторінках з історії українсько-руського сільського духовенства» описує грамоту 15 жовтня 1546 р. "Кор[олева] Бона надає парохію в с. Мшанці Івану, з записею 10 гривень"[6].

Поселенців приваблювало так зване "волоське право" (або "пастуше право"), котре надавало селянам вільне користування ґрунтами і полонинами, під владою громадських старшин (названих спочатку "князями", а потім війтами і солтисами), які платили податок до королівської каси, давали людей до війська і мали власний суд. "Кожда грамота на засновок села подавала условини. Солтиси були посереднім станом між шляхтою а хлопом панщизняком"[7]. Деякі румунські історики пов'язують волоське право з румунським етносом, проте очевидно, що це були східні християни і що їхні нащадки у XIX ст. були цілковито руськомовними[4]. Франк Сисин наводить статистичні дані 1890 р. про мешканців Старосамбірського і Турківського повітів, у яких налічувався найвищий відсоток греко-католиків серед усіх повітів Галичини. У Старосамбірському повіті налічувалося 38 764 носіїв української мови (77,84 % від всього населення), у Турківському — 55 507 (88,83 %)[8]. Етнографічно населення цих теренів належить до "бойків".

Вправдї польський уряд засновуючи в горах села на волоськім праві не робив ріжницї між війтіством, а солтиством (advocatia vel scultetia), однак в Мшанци була ріжниця, для того і грамоти їх осібно подані. На війтівстві були шляхтичі Стецковичі, Гузельовичі і Петричковичі, та зайшлий Поляк Янківський, а на солтистві Волощак, Дорош, Бутрим, Дицман[2].

З часом війти і солтиси асимілювалися в польську шляхту з правової точки зору. Землі, надані для їхнього утримання, Корона почала роздавати у власність різним панам, що запровадили досі невідому тут панщину. Проте ці території ніколи не знали великих панів-магнатів або великої земельної власности, що докорінно відрізняє цей реґіон від Поділля. Тут, на відміну від решти Галичини, майже не було поляків, і місцева дрібна шляхта майже не зазнала колонізаційних впливів[4], а абсолютна більшість мешканців говорили бойківським діалектом української мови та належали до Греко-Католицької Церкви[8].

В Мшанци були три лани війтівства, один на Ланї, з відки і назва його пішла, там земля найлїпша, бо все положене на досить просторій ровени по над ріку. Ланянам все завидують і тепер, повідають: "нема то, яка Ланянїм!".

Другий лан ішов по при церков в оба боки до бандрівської і ґрозівської границї, третій лан був на Завадцї, а крім тих трьох ще було солтиство і той лан ішов по при горішній млин по під Жуків і Маґуру.

Поле на Завадцї не зле, добре родить, але тяжке до управи, бо майже все по обох горах розкинене, зерно до сівби нераз несуть на плечах, тяжко виорати, бо скиби через плуг падають, та й тяжко "хлїб" звести домів.

На Завадцї цїле війтівство засїли Петричковичі і Лїнинський, на "Лану" частину уживали Стецковичі, перед тим Липецький, а більша частина належала до самбірського скарбу.

Понизше церкви жили на війтівстві Гузельовичі, Стецковичі, Поляк Янківський і підданий Паращак, названий в селї Подоляком. Котрийсь пан привіз з собою в село слугу, дав йому чверть війтівства, а люди назвали його висше поданим іменем.

Більша часть і сього війтівства належала до замку і переходила разом з ланянським ланом з рук до рук ріжних арендаторів, як Воловського, Гумнїцького, Здеркевича, а на останок Пюрковського[2].

Богдан Барвінський наводить цікавий документ "Бунт в селї Мшанци 1717 р." про панщинні відносини і аґрарний бунт[9].

Хата з с. Мшанець у Шевченківському гаю.

План Села Мшанець Старосамбірського повіту 1906 р. (Зробив о. Михайло Зубрицький). Опубліковано в Записках НТШ, том 74, 1906 р. С. 124

Після приєднання краю до Габсбурзької імперії в 1772 р. практика роздавання місцевих ґрунтів у власність скоротилася, а село разом з іншими перейшло під адміністративне управління Камери (державного управління монаршими маєтками).

Р. 1788 розпарцельовано се війтівство (центральне, яке перед тим було у власності Пюрковського), чи "панства" поміж мшанецьких ґаздів. Властителї, чи посесори війтівства не належали до громади, а займали упривілїоване становиско, не відрабляли панщини і все змагали спекати ся поношення громадських тягарів. Виріжнювали ся вони і одежию від підданих, бо носили сиві опончі з невеликим ковнїром і шість фалд з заду, а піддані мали білі сїраки на дві фалди, пізнїше чорні також на дві фалди. З війтівства не женили ся з підданими і дивили ся на них з гори. [...]

Замешкалі на війтівстві звали ся урядово також вільниками, а солтиси простими війтами, також гайдуками.

Крім тих ланів є ще в селї значний кусник поля, подїлений на вузькі подовгасті паски, власність кільканадцяти ґаздів і називає ся "дворище".

Війти і солтиси (в устах народа: шо́втус - шо́втиси) мали право ставити млини та корчми, броварі і горальнї.

На Завадцї була горальня, люди зносили перед сьвятами різдвяними і великодними жито, бульби і палили (виготовляли) горілку. Повиж Лїнинського хижі находять тепер в земли цеглу, де колись горальня стояла.

На війтівстві низше церкви стояв панський двір, корчма, а по другім боці бровар (пивоварня). Старші люди ще памятають на сїм місци румовища, чи звалища; тепер стоїть на тім місци школа, а з двора і слїду нема.

Млини забрала камера під свій заряд, а потім оба продала жидам. Таке було в кождім селї лімнянської фервальтериї, коли знов підбуська (Підбуж село дрогобицького пов.) продавала млини громадам.

Війти і солтиси не відробляли панщини, а за те платили чинш, давали осип, овес, платили жовнїрщину, чи гиберну і мешне в хосен (податок на користь) латинського пароха в Самборі. [...]

Всі обійстя в селї були обгороджені (і тепер обгороджують), а на дорозї, що ішла з села, ставили громадські (коштом громади) ворота. Тепер таких воріт в селї нема, лишила ся лиш назва при однїм прогонї, називають його "громадські ворота"[2].

Річка Мшанка, перша повноводна притока Дністра. Водоспад у с. Мшанець.

У 1782 р. Стецькевичі (один із трьох відгалужень мшанецького війтівсько-князівського роду гербу "Сас"; інші два - Гузиловичі та Петрачковичі; ці роди відокремилися наприкінці XVI ст.) підтвердили своє шляхетсво у перемишльському гродському суді. Вони виводяться від Стецька Медведя (1599-1608)[10].

С. Мшанець (панорама з видом на г. Маґура). Самбірський р-н, Львівська обл.

Хата із с. Мшанець (Стрілківська ОТГ, Самбірський р-н). 1920 р. Знаходиться в Шевченківському гаї у Львові. Пам'ятка археології місцевого значення (Наказ МКІП від 18.01.2021 № 14; 5635/15-Лв).

Як свідчать дані карти "Galizien und Lodomerien (1779–1783) - First Military Survey", у цей час у Мшанці було щонайменше 3 млини. [11] Другою великою зміною в перші роки австрійської влади було введення військової повинности (рекрутчини), що згодом відіграло важливу роль (далеко не позитивну) у розвитку сільських громад. Найповніше про це написав о. Михайло Зубрицький у статті "Причинки до історії рекрутчини в Галичині при кінці XVIII і до половини XIX ст".

Село Мшанець. Панорама.

Водночас колонізаційна політика імператора Йосифа ІІ привела до значних демографічних змін. Важливим чинником тут стало створення німецької колонії в Бандрові неподалік Мшанця, де оселилися вихідці з теренів, прилеглих до ріки Райн, лютерани за віровизнанням. Про них згадує та описує їхній спосіб будови хат, ведення господарства і т.п. Іван Франко у статті "Етнографічна експедиція на Бойківщину".

Однак загалом Галичина була найвідсталішим краєм Австро-Угорщини, а карпатські гірські села й поготів.

Великі докорінні зміни надходять аж наприкінці XIX ст. Стосуються щоденного побуту та способу заробітків, а ще більше - світогляду людей. Їх можна вважати кризою старої культури та початком модернізації.

З точки зору економічної модернізації, Мшанець та довколишні села вводяться в глобальну капіталістичну систему у подвійний спосіб: через експлуатацію місцевих природних ресурсів (лісу, а потім нафти - сільськогосподарська продукція мало важила для економіки) та включення місцевого населення у світовий ринок промислової робочої сили. Близько 1900 р. починається масова заробітчанська еміґрація до США, Канади, потім Франції (головно завдяки просвітницькій діяльності о. Михайла Зубрицького, який проводив для селян лекції по географії, економіці інших країн, роздобув глобус для заснованої ним читальні Просвіти). Великий двосторонній рух людей, особливо молоді, тривав аж до 1939 р.

Світоглядна модернізація - проникнення нових ідей та зокрема модерної національної ідентичности - набирає силу приблизно в той самий час. Першим пробудителе краю був грозівський селянин Василь Сиґінь, колоритна постать, відомий в народі як "Сиґінь-Монах". Десь у 1870-х рр. він побував у Почаєві і повернувся з купою книг церковнослов'янською та російською мовами, а також духовним саном, який офіційні органи влади не визнавали, оскільки Російська імперія вважалася ворожою державою.

Сиґінь перший почав вчити дітей церковнослов'янської грамоти, бо доти населення було неписьменним. Андрій Волощак наводить спогади свого батька Василя про ці уроки.

Мшанецькі громадяни, чи то піддані, мали 18 ланів поля, робили панщину, давали овес, барана, платили податок і гиберну. Відроблювати панщину не дуже спішили ся, проте в однім письмі констатує фервальтер з Лімної, що найбільше непослушні люди з Мшанця і Ґрозьови. [...]

Поселенцї мали з початку тяжку працю, заки з лїса виробили поле. [...] Вирубуючи лани в лїсах уважали лиш на се, щоби мати границю від обох сусїдів з гори і з долу. В двох других вимірах границею була з одного боку ріка, а з противного лїс. Не богато вони могли з початку мати землї обробленої, за те держали худобу рогову і вівцї. Пасти було де, але в лїсах був і тяжкий ворог поселенця, дикий зьвір, вовк, та медвідь. Щоби їх відполошити від своєї худоби удержував ґазда все огонь і трумбетав на тримбітї.

З року на рік все більше причинювали орного поля. Так добували цїлий лан з лїса, а лан мав 16 прутів, або шнурів 6 локотних, та були лани подвійні, або, як в Мшанци повідають "гнені", по 32 прутів і по 24. Довгість лану не була однакова, а поселенцї дбали лиш про означенє ширини лану.

З часом з помноженєм населеня лани роздроблювали і тепер в Мшанци поодинокі ґазди мають лиш подовгасті паски, по одному прутови, два, а дуже рідко чотири. Ті подовгасті паски називають ся "біги" і не доходять до границь села, а уривають ся менше більше на серединї піль. Деякі ґазди мали не цїлі прути, а ще з додатком: локоть, два, і сього при ораню дуже пильнують, бо не маючи меж, на яри беруть з плугом двосягову жердку, прут, і запопадливо перемірюють своє поле і сусїдів. Як кому не стає скиби, двох, відорює від сусїда, з чого потім повстають суди в громадї і процеси в суді.

Цїлий прут не оре ся на цїлу довжину, а дїлять на стаї, верти (в грамотах приходить назва wracanie). Верти, або вгони (однї вгони, двої, трої) називають ся від сього, що ґазда виоравши одну скибу вертає ся назад і оре другу, поки цїлу стаю не з'оре, а потім іде другу орати.

Поза бігами є кусники поля, які називають лазами, на Жукові і Маґурі лавами, а невеликі кусники поля не - "побіжні" мірками. Лази не однаково великі, більші і менші, і кождий ґазда мав по кілька лазів, бо до кождого лану належав великий лаз, і то в кождім більшім комплєксї поля.

Як почали лани дїлити на части, то й лази так само роздїлювали: хто мав більше прутів, то мав і більші лази. Але потім одні продавали, другі куповали лаз, два, і тепер є такі ґазди, що лазів цїлком не мають.

Поле, на якім росте квасна трава називають млаками, також сиглами, а сїно млакою, або сиглиною. Поле понад потоки, де вода пливе, як хоче, робить ріжні скрути, називають кружками.

Польних доріг є не богато, селяне не мають вільного приступу до свого поля, а доїжджають сусїдським в яри і в осени, коли звозять "хліб". "На півперек вільно всюди їхати: не пустиш ти мене через своє поле, то я тебе не пущу своїм".

Одного року орали в один бік від села все поле і засївали, і в тім боцї була цáрина, по другім боцї орали лиш по кілька стай починаючи від хиж, все иньше поле лежало перелогом і там була толокá. Як хто мав в толоцї дальше від села поза з'орані стаї кусник справленого поля і з'орав його, обгороджував "вирлиньом", бо инакше була би все спасла худоба.

Хто держав салаш (пас вівцї), першого року орав в царинї і сїяв жито, чи садив бульбу, на другий рік припадала там толока, а поле було ще добре справлене, то треба було його вихіснувати. В толоцї пасли корови, ялівки, вівцї і конї[2].

Уряд не знав поодиноких людей, але призначав податок для усіх 18 ланів, а вже в селі розділяли, хто і скільки повинен платити. Податок збирали вибрані людьми збірщики, при чому робили це в оригінальний спосіб: за допомогою палиці, заструганої на чотири гранки. На ній з одного боку була закарбована кількість прутів поля, якою володів кожний ґазда, починаючи з долішнього кінця, з Лану. Якщо хтось окрім прутів поля мав ще локті, це карбували з протилежної сторони відносно прутів. Коли ґазда приносив податок, або йшли до його хижі, збірщик дивився на палицю, скільки в ґазди прутів поля, і відносно цього обчислював величину податку[2].

Окрім того, війти і солтиси були зобов'язані платити спеціальний податок на користь латинського пароха в Самборі - мешне.

Мешне стягало старосамбірське староство ще 1871 р., хоч вільників і солтисів давно не було в селї. Ще 1885, або 1886 р. прийшов до війта наказ, щоби стягнув мешне з обовязаних його платити. Війт з писарем радили ся мене, що робити, а я їх питав ся, чи вони знають, котрі в селї солтиси і по чім би вони їх могли розріжнити від иньших ґаздів? Так і відписали з села, що не знають в селї солтисів, і нема з кого стягати мешного, ц.к. староство, як знає, най їх подасть поіменно громадській старшинї до відомости. І потім вже нїчого не приходило в село за мешне.

У громаді судив присяжний, пізніше - війт і люди. Дуже рідко справи доходили до вищих інстанцій. Найважливіша особливість - кожен охочий, хто прийшов на суд, брав у ньому участь. Згодом, у другій половині XIX ст. була сформована система, при якій війт за допомогою присяжного (громадського поліціянта) скликав “радних”. Однак навіть у цьому випадку судова система залишалася відкритою, оскільки й ті, хто не належав до “радних”, могли брати участь і, найголовніше, - впливати на рішення. Як хто “затягав суд”, запозивав провинника “перед людий”. Як один ґазда кинув на другого підозрінє за якесь нечесне діло, ображений ішов жалуватися до війта, а сей скликував людей через присяжного (гром. полїціянта).

Як люди зійшли ся, виймав жалобник 5 злр. - 10 - 20, клав на стіл і повідав: “моя пятка, десятка під кропадком, як ся таке на мене покаже!” Обжалований був обовязаний дати доказ на зроблений закид; як доказав, зложені гроші пропадали; як нї, платив обжалований таку саму суму, яку жалобщик на стіл положив.

Сї гроші ішли мабуть на горілку і се були ті славні пропої, про які так часто читаємо в отсїй збірцї. По судї мовив війт до провинника: “Перепроси людий!” І він купував горілки і всїх частував. Так було в селі до недавна.

Як нема сьвідків, а обі сторони стоять при своїм, тогди війт повідає: “Чи возьмеш ти на сумлїня” або “ци вдариш ся в груди, що так є, як ти повідаєш?” Як повість, що возьме, або вдарить ся в груди, відходить оправданий.

Крайник звичайно затверджував суд виданий в громадї, або велїв в громадї розсудити, а нераз велїв присяжним, чи війтам з других громад іти в Мшанець і розсуджувати спори.

Один ґазда оповідав, що там, де він тепер ґаздує, була деревяна кобила, на яку саджали людий за провину. Тої кобили вже нема, але ґазда чув се від своєї тещі, яка умерла 1879 р. проживши 86 лїт. Її дїдо Лесьо Ватащак був присяжним в Мшанци і він мав саджати провинників на ту кобилу[2].

Меморіальна табличка о. Михайла Зубрицького  

У 1883-1914 рр. в селі душпастирював видатний науковець і священник о. Михайло Зубрицький. Поряд із вивченням різних сторін побуту, духовної та матеріальної культури бойків він усіма силами, цілеспрямовано і наполегливо працював над тим, щоб хоч якоюсь мірою поліпшити політично-правове, економічне та освітньо-культурне становище селян. Його багаторічна колосальна праця йшла за відомим в історіографії сценарієм: закладання школи з українською мовою навчання та читальні "Просвіти", організація кооперативу, уміла боротьба з пияцтвом як явищем та корчмою тощо.

Постійно дбав учений про запровадження передових у цьому краї форм господарювання: раціональної системи обробітку землі та сівозмін, розведення кращих порід великої рогатої худоби і коней, налагодження кооперативної торгівлі, поширення нових ремесел тощо. Постійно захищав селян від сваволі більших і менших бюрократів, роз'яснював їм чинне законодавство, писав звернення, прохання і протести, чим допоміг не одному десяткові верховинців уникнути незаслуженого покарання чи матеріальної шкоди[12].

Домігся відкриття в Мшанці читальні «Просвіта» 28 лютого 1892 р., сам вів у ній різносторонню діяльність. Дбав також про поліпшення освіти в інших гірських селах. Боровся проти пияцтва, став "ворогом" для багатьох, але практично витверезив село.

Зубрицький зробив із Мшанця перше "свідоме" українське село в околиці. Інші села досягнули такого рівня свідомости пізніше, у часи панування Польщі.

Вів активну антипияцьку кампанію, фактично витверезив село, наживши собі тим самим ворогів - місцевих євреїв-шинкарів.

У 1894 р. Зубрицький константував, що люде перестали продавати поля (і навпаки, хто мав кошти - старався докупити), перестали тодити по коляді і гоститися як раніше, брали лише 2-4 кумів (а раніше вели до церкви й двадцять і, очевидно, всіх гостили горілкою), при обідах, весіллях і похоронах і половини не випивають стільки горілки, як давніше[13].

На 1897 рік Зубрицький мій похвалитися тим, що у Мшанці для політичної та суспільної агітації збиралося 500 учасників із ближніх сіл з трьох повітів, а саме село першим в Старосамбірському повіті прийняло українську як мову спілкування із владою повіту[14].

Завдяки діяльності пароха, згодом у 1920-30-і роки у Мшанці міцно стояло на ногах товариство "Січ", активними членами якого були Кирило Пізнак (батько репресованого художника із Мшанця Григорія Пізнака), його брат Федір, Григорій Грицуна[15]. В цей час вихованці о. Михайла, їхні діти і онуки майже всім селом поділяли ідеї УВО і ОУН.

Музей ім. о. Михайла Зубрицького (колишня будівля читальні "Просвіти"). С. Мшанець, Самбірський р-н, Львівська обл.

28 лютого 1892 р. у Мшанці урочисто було відкрито читальню "Просвіти", яка на перших порах безплатно розміщувалася у "йизьбі" (крамниці) Омеляна Дем'яновського, сусіда о. Михайла.

Аж через 15 років у 1907 р. було закінчене будівництво Народного Дому, куди було перенесено і Читальню.

Члени читальні сходилися в неділю і свята вечорами, а також ввечері у суботу і перед святами, перечитували книжки і часописи (часто новини або статті їм читав о. Зубрицький або згодом його молодший син Петро Зубрицький), а відтак обговорювали різні біжучі громадські справи, співали побожні і світські пісні. Поодинокі люди часто заходили і в будні, беручи та віддаючи книги.

Відкрити читальню було непросто, оскільки селян навмисне залякували високими членськими внесками та подібними брехнею. Засновниками стали 35 чоловік, які склалися по 50 кр (разом отримали 14 зр. 50 кр.). Наступного року приєдналося ще 20 чоловіків, але членський внесок зменшили до 30 кр. Членський внесок заплатили лише 43 із 55, таким чином читальня мала доходу на другий рік 12 зр. 40 кр.

Головні видатки за два роки пішли на передплату часописів ("Батьківщина", "Читальня", "Добрі ради", "Бібліотека для молодіжи" з Чернівців, "Посланник") й закупівлю книг ("Місійні книжочки"), а також два календарі від "Посланника" та мапу Руси-України.

В перші роки читальня та крамниця при ній безплатно розміщувалися в приватному будинку Еміліяна Демяновського.

Члени читальні сходилися в неділі і свята, а також ввечері в суботу та перед святами. Хтось із членів (найчастіше, як пише о. Зубрицький, голова й писар) читали книжки й часописи, а відтак обговорювали різні поточні справи. Деколи співали побожні й світські пісні.

До 1910 року кількість офіційних членів практично не зростала, однак не-членам вхід у читальню був вільним. Звіт за 1910 рік - останній із збережених в архіві центрального відділу "Просвіти", у ньому вказана кількість членів - 103 чоловіки, з них 73 - письменні, 28 - неписьменних.

У читальні також була мапа Руси-України, а в 1989 р. о. Зубрицький придбав глобус для наочного пояснення географічного положення різних країн та економічних відносин.

Найпопулярнішими книгами були "Богдан Хмельницький", "Авраам Лінкольн", "Старорускі оповідання", "Образ гонору", "Бразилійский гаразд", "Забобони і ворожбицтва", "Кобзар", "Тальмуд", "Робінзон Крузо", "Руська читанка", "Наше лихолїтє" і багато ін. Від заснування і до 1908 року кількість книг у сільській бібліотеці неухильно зростала з 48 до 230 примірників. Однак у звітах за 1909 та 1910 рр. фігурує менша кількість - 137 і 130 відповідно. Внаслідок чого це сталося - незрозуміло. Найбільше читали (згідно із збереженими звітами) у 1904 році - 350 визичених книг.

Перші 2 роки члени "Просвіти" складали членські внески для придбання літератури, однак згодом вся книжкова та газетна продукція купувалася за рахунок прибутку від спілкової крамниці, що діяла при "Просвіті".

Інфографіка про кількість членів та книг у читальні "Просвіти" с. Мшанець за 1892-1910 рр.

Згодом для читальні громада збудувала окремий будинок за річкою навпроти церкви, у якому сьогодні розміщений Музей ім. о. Михайла Зубрицького. За переказами старожилів, фундамент будівлі закладали о. Зубрицький разом з Іваном Франком.

Заснована 4 квітня 1892 р. Розміщувалася в будинку ґазди Омеляна Дем'яновського, опікувався нею його син Александр. Завдяки його старанням та жертовності лиш за перший рік оборот крамниці подвоївся (собі за труди взяв мінімальну оплату - 10 зр.).

Почалося все з того, що 16 членів склалися по 5 зр., за що закупили потрібний в селі товар: шкіри на ходаки, нафту, смаровило, цукор, перець, мило, прибори шкільні. Цісарсько-королівське староство в Старім місті (Старому Самборі) дало зарядові читальні промислову карту на продажу мішаних товарів солі і нафти.

У перший рік члени не забрали прибуток, а залишили в обороті на наступний рік. У 1983 р. до членів крамниці приєдналися ще 20 нових людей: сім вклали по 10 зр., а тринадцять - по 5 зр. Таким чином загальне число у другому році склало 295 зр.

Асортимент розширили: закупили залізний товар - горці, долота, свердла, сокири, рискалі, шила, голки, ножиці у віденської фірми M. Ortony et Comp., швейцарські хустки у віденській фірмі Carl Nachmas, полотно в Льоренца в Дих у Чехії, а також збільшили закупівлю товару в "Народній торгівлі" в Самборі.

Також ц.к. повітова дирекція скарбова у Самборі надала трафіку (ліцензія на продажу тютюну) на ім'я голови читальні з заступством Александра Дем'яновського. Річний чинш за трафіку складав 2 зр. 50 кр.

Крамниця стала перешкодою для місцевих євреїв, які ставили великі націнки на різні товари, більше того, продавали їх нелегально, не маючи промислових карт та уповноваження до продажу тютюну.

Становм на 1894 р. о. Зубрицький зауважував, що місцеві люди до кінця не розуміють "ваги лучности", а деякі навіть і ворогують (заздрять), що їхні односельчани, такі ж як і вони, можуть заробити. Через це крамниця не розвивалася так успішно, як могла б.

Станом на 1 квітня 1894 р.:

на закупівлю товарів видано 1 291 зр. 87 кр.,

вторговано в році 1 208 зр. 47 кр.;

з того на боргах у селі 29 зр. 28 кр.,

видатки на фірманку (доставку), листи, платню управителю 89 зр. 24 кр.

Товару на складі було за 320 зр. 78 кр. Готівки і боргів 106 зр. 57 кр. Разом це складає 427 зр. 35 кр. Коли з цієї суми відняли 295 зр. членських внесків і заплатили 23 зр. 20 кр. управителеві, то залишок - 109 зр. 15 кр. - "прийшло до розділу помежи членів крамниці".

1904 року із Мшанця почалася перша комплексна наукова експедиція українських етнографістів доктора Івана Франка, професора Федора Вовка з Парижа та слухача університету у Відні Зенона Кузеля, які провели 10 днів у селі, фотографуючи та збираючи етнографічний матеріал[16].

Ініціатором експедиції був австрійський професор та куратор етнографічно-антропологічного відділу Музею натуральної історії (Naturhistorischen Museum) Міхаель Габерландт, який оплатив 400 корон на дорожні витрати та закупівлю експонатів для музею[17].

Спеціально для цієї експедиції її учасники купили у Відні “невеликий, але добрий фотографічний апарат з Герцом найновішої едиції, що нам потім у дорозі віддавав дуже добрі услуги”[18].

Під час експедиції робили атропологічні виміри найперше сім'ї о. Зубрицького, щоб показати селянам, що це не небезпечно та цілком пристойно. А також поміряли і самого Івана Франка .

У 1905 р. в німецькомовному журналі «Zeitschrift für österreichische Volkskunde» (Jahrgang. I–II Heft. Wien, 1905, crop. 17–32; III–IV, s. 98–115) Іван Франко подав звіт про цю експедицію у статті «Етнографічна експедиція на Бойківщину».

Маршрут був визначений так: вихідним пунктом стала для нас мала залізнична станція Устрики на Перемишлянсько-Лупковицькому залізничному шляху, звідки ми переїхали до віддаленого за 20 км села Мшанець (по-народному Пшенець), де зустріли сердечний прийом, інтелігентну активну допомогу та сприяння з боку українського священика Михайла Зубрицького – видатного українського історика і етнографа, дійсного члена Наукового товариства ім. Шевченка і доброго знавця західної гірської Бойківщини (сам за походженням бойко). Тут ми пробули 10 днів. Виявилося, що вибір Мшанця як першої робочої зупинки нашої експедиції був дуже щасливий, бо це село розташоване надзвичайно вигідно – як завдяки збереженню стародавніх рис у культурі та способі життя, так і, з другого боку, через його дуже жваві торговельні зв’язки з гуцулами на сході і лемками на заході (особливо завдяки торгівлі живими вівцями); воно утворює місток між тими двома етнографічними групами українського народу, що теж залишило свої сліди на місцевій культурі. Тут також зібрано основний фонд колекції бойківських предметів, які тепер є власністю Музею австрійської етнографії та які будуть нижче докладніше описані".[16]

Як згадував у 1968 році його син Петро Зубрицький, "Мшанчани не зуміли належно вшанувати старання мого Батька о своє духовне і фізичне піднесення. Ким Він був для них, пізнали вони щойно 2-3 роки по Його виїзді з Мшанця. На Батькові ствердилася (здається, що ще не востаннє) стара євангельська теза: "Ни єдин пророк пріятен во отечестві своєм!"".[19]

Неодноразово у Мшанець заїжджав секретар НТШ та відомий фольклорист Володимир Гнатюк, якого особисто запрошував о. Зубрицький, мотивуючи тим, що йому, як духовній особі, мшанчани соромляться розповідати "масні історії".

Навесні 1913 року Михайло Зубрицький купив на Бойківщині 78 речей — знаряддя для переробки льону, конопель і ткання полотна, і передав їх для Музею НТШ у Львові («Хроніка НТШ» ч. 55)[20].

Заїжджав до Мшанця і директор Національного Музею у Львові Іляріон Свєнціцький та забрав до музею деякі старі образи з церкви.

Перша світова війна завдала тяжких ударів традиційній сільській спільноті та культурі. Доросле чоловіче населення довколишніх сіл було повністю мобілізоване до австрійського війська (де їх здебільшого використовували у ролі гарматного м'яса спочатку на сербському, потім на італійському фронтах). Важливо зауважити, що натомість Мшанець дав цілу низку добровольців для формації Українських січових стрільців.

Самі села (головно жінки, діти, старі люди) після страшних боїв на Маґурі опинилися під російською окупацією, майже пів року в них розташовувались донські козаки та частини славетної "Дикої дивізії" кавказьких горян. Кінець війни приніс падіння традиційної монархічної влади.

Дзвінок "Мшанецькі колиби"

В польсько-українській війні за Галичину довколишні села були назагал пасивними, окрім Мшанця, який знову дав добровольців для національної справи.

Польське панування дещо прискорило економічну модернізацію (особливо розвиток нафтової промисловости), хоча це не принесло докорінних змін у житті та побуті. Натомість воно завершило процес формування модерної української ідентичности, як не парадоксально це звучить. Національне питання було поставлено руба, навіть "найтемніший" (за галицькою лексикою) селянин відчував, що до польської нації він не належав.

Що більше, Польща розвинула шкільну систему, і молодь стала майже повністю письменна. Школи мали завдання насаджувати ідентифікацію з польською нацією або, як мінімум, лояльність до польської держави, але фактично вони працювали у зворотному напрямку.

Другою, тісно пов'язаною з першою, великою зміною за панування Польщі була політизація населення, зокрема молоді. Якщо говорити суто про Мшанець, то тут процес почався ще за о. Зубрицького, який відіграв у тому ключову роль. Але широка політична діяльність (головно завдяки впливу Мшанця) на довколишніх теренах розвинулася у 1920-х рр.

Андрій Волощак, учень Зубрицького, студент, юрист, отримав поранення в першому бою у Першій світовій війні та осліп. Не зважаючи на це здобув другу вищу освіту, заробляв на життя як поет-письменник. Але не тільки: він захопився ідеями комунізму, які поширював серед мшанецької молоді та серед учнів Перемиської гімназії, де викладав і де навчалися хлопці з довколишніх сіл. Завдяки його авторитетові у Мшанці було створено сильну комуністичну організацію[4]. В інших селах комуністів було менше, і в них головними активістами виступали люди, навернені в комунізм на заробітках у Франції та Канаді. Тут треба підкреслити, що західноукраїнські комуністи того часу мали виразне "національне" спрямування, вбачали в Радянській Україні сповнення національних прагнень українського народу.

Хоча комунізм був першим організованим політичним рухом на цих теренах, з часом його витіснила на другий план інша могутня політична сила з революційно-тоталітарними нахилами - ОУН. Впливи ОУН проникали головним чином через молодь: активістами були сини призначених у довколишні села священиків або місцеві хлопці, котрі вчилася у гімназіях та інших навчальних осередках Галичини. Як відомо, націоналізм здобув майже повну владу над світоглядом українського студентства у 1930-і рр. Тут ОУН зосереджувалася на пропаґанді і на створенні підпільних структур, здатних на організовані дії. Варто зазначити, що села не давали багато простору для революційної практики ані націоналістам, ані комуністам, тож і ті, й інші очікували великих змін ззовні.

1939 рік відкрив катастрофічне десятиліття, протягом якого зруйнувалися основи традиційної культури. У цей період зникають меншини, що тривалий час мешкали в селах, та залишається монолітно українське населення. Прихід радянської влади викликав піднесення серед комуністів, але й некомуністи зустріли його зі сподіванням на можливі зміни в економічному та національному плані. Місцеві комуністи стали головами сільрад та колгоспів, під наглядом маси приїжджих партійних кадрів - військових, працівників органів безпеки, учителів і под., переважно з Центральної та Східної України. Розкуркулення і репресії, що завдали страшного удару по сільській еліті, викликали зростання радикально-антирадянських настроїв у значної частини населення.

У 1940 р., згідно з договором між Радянським Союзом і Третім Рейхом, за один день зникає велика німецька колонія в Бандрові, її мешканці переселяються на приєднані до Німеччини західнопольські землі (хоча й там вони пробули недовго - до 1945 р.).

Під час німецького наступу в червні 1945 р. були випадки самосудів місцевих селян над комуністами. Сильно постраждали і цигани. Місцевих євреїв згодом організовано вивезено за наказом німців. Варто завважити, що тут на початку війни не було спонтанних антиєврейських акцій, як у містах. Там євреї стали жертвою фатальної співпраці між ними та комуною, тоді як у селах усі комуністи були "свої", українці.

Радянські установи розпалися, і ті із заможніших ґазд, котрих оминули радянські репресії, перебрали владу по селах. Німецька окупаційна політика була відносно м'якою в стосунку до галицьких українців, і найбільшим тягарем для довколишніх сіл було постачання континґентів робочої сили для сільського господарства та промисловості Рейху.

В політичному плані панувала ОУН, хоча й розколота на той час: у Михнівці була сильна мельниківська організація, а у Мшанці - бандерівська. Мельниківці вели політику проникання в громадські установи, натомість бандерівці робили наголос на підпільній діяльності, у тому числі, створенні формувань УПА.

В 1940-50-х рр. у Мшанці діяв один із найвпливовіших осередків Організації Степана Бандери. Коли виникла УПА, багато мшанчан вступили до її лав, не менше 60 з них загинули в боротьбі проти польських, німецьких та російських окупантів[21].

Найбільше є відомостей про чотового УПА Михайла Дилина - "Косаренка".

Так же масово й героїчно боролися мешканці Грозьови[22][23] та інших сіл[24] цього краю.

При наближенні радянських військ у 1944 р. почалась еміґрація родин репресованих та активістів-мельниківців. Місцеві бандерівці прийняли наказ своєї організації чинити опір радянському наступові. Так почалася кількарічна повстанська боротьба. Значна частина місцевої молоді віддала в ній своє життя. Багато сільських родин було вивезено. Місцеве населення, яке зазнало сильної травми, було включене в радянську систему.

У 1951 р. у зв'язку з обміном територією між Радянським Союзом та Польщею (Устрицький район із його нафтою було обміняно на Червоноградський з його вугіллям), цей маленький світ розпався навпіл і одна його половина зникла. Мешканці західної частини Мшанця (присілок Завадка), Михнівця, Бандрова були переселені в Одеську та Миколаївську області (в колишні німецькі колонії); поляків, охочих поселитися в горах, було не дуже багато, і до них на деякий час прилучили групуу грецьких біженців-комуністів. Мшанець, Галівка, Виців та Грозьова опинилися в глухому куті - у вкрай мілітаризованій прикордонній смузі.

"Мшанецькі стави". 3 стави у с. Мшанець Стрілківської громади. Викопані вручну мшанчанами у 1950-70 рр.

Близько 1960 р. становище поліпшилося. Окрім колгоспів (котрі давали можливість лише для мізерного існування, зважаючи на місцеві сільськогосподарські умови), для експлуатації лісових ресурсів було створено низку радгоспів, у тому числі і в Мшанці. Також здійснено електрифікацію. Успішно діяли школи, зокрема Мшанецька, і багато місцевої молоді здобувало вищу освіту. Згодом ці люди влаштовувалися на працю у містах України та цілого Радянського Союзу.

Якщо дивитися виключно з матеріяльної точки зору, то 1960-80-ті роки для цих сіл були періодом найбільшого добробуту за всю їхню історію[4]. Однак це цілком може виявитися ілюзією, адже досі ніхто ґрунтовно не досліджував майновий стан селян за епохи Зубрицького і після неї, та не порівнював з аналогічним у часи Союзу.

Згідно "Історії міст і сіл Української РСР" (1968) у селі проживало 812 осіб. Мшанецькій сільраді були підпорядковані села Галівка і Плоске. В селі розміщений радгосп «Прикордонник»; є млин, кузня. Напрям господарства — льонарсько-тваринницький. При середній школі організовано батьківський університет, є клуб, бібліотека; функціонує лікарня на 25 ліжок, побутові майстерні. За післявоєнний час побудовано 60 житлових будинків[25].

"Мшанецькі стави". 3 стави у с. Мшанець Стрілківської громади. Викопані вручну мшанчанами у 1950-70 рр.

У 1950-70-х рр. мшанчани викопали 3 великі стави (так звані "Мшанецькі стави"), які використовували в якості холодильників: взимку рубали лід, зберігали його у великій пивниці, де літом зберігали молоко. Лід слугував природним холодильником. Сьогодні тут можна порибалити та відпочити на природі.

Сувенірна тарілка "Мшанець на долоні"

На початку 1990-х років тоталітарна система вичерпала всі свої ресурси і Радянський Союз розпався. Самостійність України селяни підтримали з ентузіазмом. Як в адміністративній, так і в економічній сфері комуністична система розпалася тут дуже швидко. Однак через численні як глобальні, всеукраїнські, так і місцеві процеси, які ще слід неупереджено проаналізувати в історіографічній перспективі, за останні 30 років довколишні села опинилися на межі вимирання: виїзд багатьох молодих сімей, розбита інфраструктура, закриття школи, стрімке зменшення чисельності населення (для порівняння: якщо у 80-х рр. у мшанецькій школі навчалося 600-700 учнів, то у 20-х рр. в селі залишилося 5 школярів).

Попри все, сьогодні Мшанець розвиває зелений туризм у цьому регіону. У 2019 році громада села за підтримки Львівської освітньої фундації запустила унікальний (по крайній мірі в межах області) проєкт "Мшанецькі колиби" - літній парафіяльний табір для відпочинку в єдності з природою. Особливість табору в тому, що він не є чиїмось приватним бізнесом, а власністю місцевої релігійної спільноти.

Через реформу децентралізації Старосамбірський район розформували, натомість було створено Стрілківську об'єднану територіальну громаду, до складу якої ввійшло 21 село.

Перекриття траси Львів-Ужгород у с. Стрілки у червні 2020 р. жителями 11 сіл з вимогою капремонту дороги "Стрілки-Мшанець"

У січні 2018 р. активісти із сіл Мшанець, Галівка, Головецьке та ін. розпочали активну кампанію за ремонт 19 км дороги "Стрілки-Мшанець", яка сполучає 11 сіл. Вони зібрали підписи та занесли відповідне звернення до народного депутата Андрія Лопушанського, паралельно залишили скарги на гарячих лініях області та уряду. Результату це не дало, окрім акції тодішнього губернатора Львівської області Олега Синютки, який демонстративно висадив тодішнього в.о. голови Старосамбірської РДА на даній дорозі із своєї машини.

17 червня 2018 р. місцевий священик УГКЦ разом із дітьми випустили сатиричний музичний кліп "Вася, давай весло", про який зняли сюжети журналісти національного телеканалу "1+1" та НТА[26]. Після цього влітку відремонтували один км.

30 березня 2019 р. о. Роман Гром разом з дітьми та студентом Назаром Титарем зняли пародію на пісню "Плакала" гурту Kazka: "Казка на дорозі", яка стала справжньою сенсацією в інформаційному полі [27][28][29][30][31][32][33][34][35][36]. Разом із відео було опубліковано дві електронні петиції про "Капітальний ремонт автомобільної дороги Мшанець-Стрілки С141704" - до Кабінету Міністрів України[37] (із необхідних 25 тис. підписів зібрала лише 1 126) та Львівської обласної ради[38] (зібрала необхідну кількість підписів - понад тисячу, однак в результаті її розгляду селяни отримали лише відписку). Тодішній прем'єр-міністр Володимир Гройсман прокоментував цей кліп 22 березня 2019 р. у прямому ефірі[39][40].

Після виборів нового президента України новим очільником області був призначений Маркіян Мальський. Кілька місяців ініціативна група намагалася потрапити до нього на прийом, однак безрезультатно. Тоді 5 серпня 2019 р. випустили новий сатиричний ролик "З чого починається дорога...", який знову привернув увагу громадськості[41][42][43][44].

Однак, не зважаючи на всеукраїнський резонанс та обіцянки чиновників різного рівня у 2019 році на капітальний ремонт даної дороги виділили 0 грн, 0 коп. Це стало причиною першої акції протесту на трасі міжнародного значення Львів-Ужгород у с. Лопушанка-Хомина, яка безперервно тривала три дні: з 29 вересня по 1 жовтня 2019 р. Організували акцію жителі сіл Мшанець, Головецько, Галівка, Плоске, Грозьова, Виців, Ріп'яна, Дністрик, Смеречка, Гвоздець, Бабина[45][46]. В результаті розпочалося виготовлення проектно-кошторисної документації на 13 км даної дороги[47] (на перші 4 км, так званому "чорному шосе", колись був асфальт, тому ремонтувати цю частину могли у будь-який момент), підсипано дорогу гравієм та прокопано місцевим автодором ("Турківський ДЕП") 1 км кюветів за 100 тис. грн, виділених з районного бюджету.

Починаючи з 14 лютого 2020 р. відколи президент України Володимир Зеленський оголосив програму "Великого будівництва", ініціативна група безуспішно і неодноразово намагалася зустрітися з новим головою ЛОДА Максимом Козицьким щодо включення даної дороги в перелік, оскільки вона відповідала всім необхідним вимогам - з'єднувала половину Стрілківської ОТГ (11 сіл) з опорною лікарнею, школою, центром громади тощо. Тодішній заступник голови ЛОДА Тарас Грень пообіцяв ремонт перших 4 км, а решти 13 - після виготовлення ПКД, яку фірма-підрядник обіцяла завершити спершу до початку березня, потім - квітня, далі перенесла термін на травень-червень, а після нового інформаційного скандалу через вихід чергового кліпу "Карантин forever..." та креативу від дітей із с. Галівка, які посадили картоплю на дорозі[48][49][50][51][52], ініціативну групу повідомили про неможливість завершення ПКД до грудня 2020 р.

З 17 по 22 червня у с. Стрілки проводилася друга протестна акція на трасі Львів-Ужгород [53][54][55][56][57]. Однак через невиконання владою обіцянок 13 липня акція протесту відновилася[58][59][60][61][62][63][64]. Оскільки влада вирішила повністю проігнорувати третю протестну акцію, починаючи з 0:00 14 липня місцевий священик УГКЦ о. Роман Гром та три жительки с. Мшанець Анна Гудз, Надія Яворська та Оксана Паращак оголосили голодування до почного вирішення питання[65][66][67]. 15 липня повз с. Стрілки з робочим візитом до м. Турка проїжджав голова ЛОДА Максим Козицький. Зустріли його піснею "Воїни світла", яка стала неофіційним гімном Акції Гідності на дорозі або "Бойківського майдану". Однак після годинного спілкування[68] стало зрозуміло, що конкретного вирішення проблеми жителям сіл запропонувати не можуть, тому його автівку (в якій також перебував Василь Віконський, який на той час очоблював ГУ Нацполіції Львівщини) не пропустили далі[69][70][71]. Після цього всі поліцейські, які охороняли мирну акцію протесту, в один момент зникли[72], а ті, які натомість приїхали, почали працювати проти протестувальників[73][74][75][76][77][78][79]. Наступного дня протестувальники з 11 сіл витримали тиск провокаторів, які ламали палатки, погрожували, наїжджали на пішоходів, декілька спроб вручення поліцейськими повісток аткивістам у суд та ін.

В результаті 17 липня 2020 року між Дорожнім департаментом Львівської облдержадміністрації та представниками місцевих громад було підписано Меморандум про співпрацю[80][81]. У 2020 році половину дороги вже застелили асфальтом[82][83][83][84], роботи відновили у 2021 р.[85][86][87][88] Станом на кінець осені 2021 року майже на всій дорозі є одношарове асфальтне покриття, а кілька кілометрів застелили двошаровим[89].

Магнітик "Мшанецькі колиби"

Церква Рiздва Пресвятої Богородицi у с. Мшанець, 1762 р. Вигляд з пiвночi. Розiбрана у 1912 р. Свiтлина В.Щербакiвського зi збiрки негативiв Iнституту народознавства НАНУ.

Перші згадки про стару дерев'яну церкву у Мшанці датуються 1507 роком. Однак, як вказує професор Ярослав Тарас, те, що "перша згадка про село Мшанець [...] вiдноситься до 1446 р., наявнiсть на горi Маґура давньоруського городища XI-XIII ст., iснування неподалiк вiд села Перемисько-Самбiрської єпархiї та розташування в районi великої кiлькостi монастирiв [...] дає нам можливiсть ще раз стверджувати, що цей взiрець був релiктовим представником сакрального будiвництва княжих часiв, який продовжували продукувати в XVI-XVIII ст. монастирi, якi строго дотримувались канонiчного сакрального будiвництва".

Стара церква, як і більшість Карпатських церков, виконувала сигнальну та оборонну функції: "з цього мiсця було добре видно все село, долину обабiч рiки Мшанець, вiзуально можна було одержати сигнал про небезпеку iз сiл Галiвка, Плоске, Грозьова". “Всi обiйстя в селi Мшанець були обгородженi, а на дорозi, що йшла з села, ставили громадськi ворота (коштом громади)". Очевидно, що все село теж було огороджене, що цілком практично в той час.

Церква Рiздва Пресвятої Богородицi у с. Мшанець, 1762 р. Вигляд iз заходу. Розiбрана у 1912 р. Свiтлина В.Щербакiвського зi збiрки негативiв Iнституту народознавства НАНУ.

Перенесення церков у XVIII-XIX ст.на зручніше для громади місце було типовим явищем для Галичини. Невідомо, чи побудували у Мшанці нову споруду, а чи розібрали у 1762 р. стару та перенесли на нове місце, однак проф. Я. Тарас наводить аргументи на користь другої версії. Про це свідчать також дані карти "Galizien und Lodomerien (1779–1783) - First Military Survey"[11]. Мшанецька церква відрізняється не тільки від бойківського типу тридільних, триверхих церков, але й від інших хрещатих церков Поділля, Гуцульщини та Слобожанщини: вона мала над навою чотирибiчний двохзаломний верх.

Перенесення церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Мшанці, 1762 р.

Наявнiсть чотирибiчного верха в дерев’яних хрещатих церквах свiдчить про те, що вони є зразками середньовiчної української сакральної архiтектури. Достовiрно вказати, як зберiгся цей релiктовий взiрець iз княжих часiв до XVIII ст., трудно. За аналогами вiзантiйських мурованих церков в княжi часи була споруджена дерев’яна церква св. Iвана Хрестителя на Подолi княжого Галича (серед. XII – поч. XIII ст.)

Церков, подiбних Мшанецькiй, не збереглося, маємо лише вiдомостi, що подiбного типу була Петро-Павлiвська церква в м. Перемишлi (XIV ст.) та церква с. Вербiж (1577 р.). Сьогоднi невiдомо, скiльки таких церков було збудовано в Українi. “Деякi здогади про традицiю чотирибiчних верхiв можуть насувати ще хрестовi церкви зо Слобожанщини, якi мають не лише прикмету богатших заломiв “бойкiвського стилю”, але й заломи з неправильними восьмибiчними, що радше є квадратами зо зрiзаними кутами”.

У 1909 р. вiдомий дослiдник української минувшини Вадим Щербакiвський завітав до пароха с. Мшанець о. Михайла Зубрицького під час наукової подорожі на Бойківщину за дорученням Наукового товариства iм. Шевченка у Львовi. Він мав “прослiдити вiдмiни бойкiвського типу церков, вiд загального...” та дати вiдповiдь Iгорю Грабарю, що бойкiвськi церкви “вiдрiжняються вiд московських, або лiпше сказати, загально великоруського стилю i не мають нiчого спiльного з пiвнiчноросiйськими (арханхельськими, олонецькими, вологодськими”...).

Оскiльки церква Рiздва Пресвятої Богородицi за архiтектурно-планувальними параметрами не вписувалась у бойкiвський тип, вона не була опублiкована в його численних працях, якi появилися пiсля цiєї подорожi i розвiнчали мiф про зв’язок бойкiвських церков з московськими. Про архiтектуру церкви Рiздва Пресвятої Богородицi 1762 р. ми нiчого не знали до 1937 р. i може не дiзналися б нiколи, якби не iнша обставина: дослiдник української дерев’яної архiтектури Михайло Драґан звернув увагу на свiтлину В.Щербакiвського, яка зберiгалася в архiвi НТШ, i визначив, що в с. Мшанець була унiкальна пам’ятка дерев’яної сакральної архiтектури України. Михайло Драган вiднiс її до хрещатих одноверхих церков, якi мають “рiдкi чистi чотирибiчнi верхи” з двома заломами i, що це поодинока хрещата церква, яка свiдчить, що “запозиченi форми дерев’яних церков не вiдходили далеко вiд аналогiчних форм мурованих”.

Нереалізований проєкт мурованої церкви для с. Мшанець. Архітектор - Іван Долинський.

З моменту прибуття на парафію у 1883 р., бачачи критичний стан старої церкви, о. Михайло Зубрицький наполегливо працював над збором коштів для побудови унікальної кам'яної церкви, яка мала стати Духовно-просвітницьким центром Бойківщини.

Нереалізований проєкт мурованої церкви для с. Мшанець. Архітектор - Іван Долинський.

Для збору коштів він першим започаткував у Мшанці "церковний бізнес": дев'ять років переконував церквоне братство закупити свічки напряму в фабриці за оптовими цінами і продавати їх з невеликою націнкою. Не всі селяни нововведення сприйняли ("де ж це видано, щоб церква бізнесом займалася?"), деякі далі продовжували купувати свічки у місцевих євреїв і приносити їх до церкви. Однак потрохи звикали, купували, а отримані кошти складали на окремий рахунок.

Можна стверджувати, що у 1905/6 рр. вже були накопичені певні гроші "на книжочці на почті", бо в цей час після 20-літньої пасторської праці о. Михайло почав шукати архітектора для розробки проекту мурованої церкви[90].

Креслення. Нереалізований проєкт мурованої церкви для с. Мшанець. Архітектор - Іван Долинський.

18 грудня 1907 року до Дня св. Миколая проєкт мурованої церкви та дзвіниці безкоштовно виготовив відомий львівський архітектор Іван Долинський, який на час проектував житлові будинки в модерному стилі. Проєктування створене під впливом декоративної фази українського стилю (1900-08 рр.), в архітектурі поєднані особливості сакрального будівництва Давньої Русі, Візантії із романським стилем[90].

Проєкт виконаний на 5 картонних планшетах: на першому представлений "план фундаментів та склепу"; на другому - "план поземля"; на третьому - "дзвіниця"; на четвертому - "вид головний"; на п'ятому - "вєзанє дахове"[90].

У храм плані мав форму хреста. Водночас просторове вирішення базувалося на давньоруських храмах: три нави зі збільшеною середньою й три апсиди. У фасаді мали поєднуватися давньоруські й романські риси. Присутні також елементи народної архітектури[91].

Згiдно з проектом мурована церква в планi мала розмiри 20,4 x 27,4 м. Це була триапсидна, тринавна споруда на зразок вiзантiйських, де середня нава не значно перевищувала боковi. В основi планувальної схеми мшанецької церкви можна побачити подiбнiсть до храмiв княжих часiв, зокрема до церкви Дмитрiвського монастиря, церкви св. Георгiя, церкви св. Iрини в Києві[90].

В ансамблi з церквою запроектована двоярусна дзвiниця типу восьмерик на четверику, в першому ярусi є проїзд на церковне подвiр’я, на другому розташованi дзвони. Перший ярус квадратний в планi, по вуглах має контрформи, виконаний iз цегли та облицьований рваним бутовим каменем, другий – дерев’яний у виглядi восьмерика, перекритий банею, що за формою iдентична церквi.

Щоб реалiзувати таку церкву, необхiдно було мати не тiльки великi грошi, а й фахових будiвничих, якi могли би виконати перекриття над “планом поземелля”, де о. М.Зубрицький збирався органiзувати склепи для поховання, звести стiни-стовпи з контрфорсами, викласти арки мiж стiнами, звести купол дiам. 8 м. Запроектована церква вимагала також великої кiлькостi будiвельних матерiалiв, цегли, каменю. Все це стримувало початок будiвництва, яке могло розпочатися весною 1908 р. Пройшло п’ять рокiв, громада села не зiбрала необхiдних коштiв на матерiали для нової церкви, що змусило М.Зубрицького вдатися до радикальних рiшень, якi б дозволили все-таки розпочати будiвництво.

Нереалізований проєкт мурованої дзвіниці для с. Мшанець. Архітектор - Іван Долинський.

У 1912 році церкву розібрали, однак через передвоєнну інфляцію, Першу світову війну, арешт пароха у 1914 р. та чимало інших обставин нової мурованої церкви не збудували, а лише через 10 років у 1922 р. почали будувати дерев'яну сучасну церкву Різдва Пресвятої Богородиці.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці (сучасний вигляд). С. Мшанець, Самбірський р-н, Львівська обл.

Почали будувати у 1922 році, завершили у 1924 р. Ця дерев'яна церква збудована в неоукраїнському стилі. На жаль, не вдалося віднайти автора проєкту.

До цієї церкви перенесли іконостас зі старої. Від 1962 по 1989 рік церква була нечинною. "Стіни під опасанням церкви складаються з відкритого зрубу, над опасанням - вертикально шальовані дошками з лиштвами, які у 2010-2011 рр. після ремонту звільнили від жовтої фарби і покрили захисним розчином. У той же час усі вікна церкви (крім у ризницях) замінили пластиковими, двері на нові, дерев'яні"[92].

"На одній зі стін південного рамена нави є барельєф о. Михайла Зубрицького. Поряд сучасна пам'ятна табличка з написом: "Плідна праця о. ТАРАСА ФЕДОРОВИЧА 2007-2009 рр. Завжди буде в пам'яті парафіян с. Мшанець н.1955 - п.2009 рр. Вічная пам'ять."

Стіни в інтер'єрі церкви - відкритий зруб.

У 1991 р. мшанецька громада вирішила провести ремонтні роботи у церкві. Особлива увага приділялась покрівлі та перестеленню знищеної підлоги. Укладанням паркетної дошки займались Ярослав Стецькович, Теодозій Федаш, Василь Петричкович, Василь Пізнак /Гуйванів/, Василь Баран, Левко Волошанівський та інші. Під час перестелення підлоги у вівтарі церкви під підлогою, було знайдено записку для майбутніх поколінь громади села Мшанець. У зв’язку з тим, що папір мав пошкодження, було вирішено записку заламінувати і зберегти для нащадків.

Записка до майбутніх поколінь Мшанця про будівництво церкви 1922 р. (1).

Для відомства грядущим поколінням записуємо слідуюче. Церков сю зачато будувати в місяцю маю 1922 року колито всхідна Галичина знаходилася під окупацією Польщі і перехрещена зістала на ‘’ Митаровку ‘’. В тім то часі був парохом Мшанця о. Алексій Бережницький родом з Бережниці коло Самбора, а війтовав в Мшанци тогді Александер Дем’яновский, чоловік котрий ″всьо мав на своїй голові″, провинився і його скинули. Громада будувала з своєї охоти і щирого серця.

Принукою до будови сеї Церкви була ся причина, що Церков стара почалась валити і небезпечно було вже в ній збиратись і поневолі мусіла громада приступити до будови, матеріял приладила зі свого ліса, а на зачатє будови випозичила у одного ″Американця″ з Галівки Пантелеймона Стеця 2000000 мк / словно два міліони польських марок, а на дальшу будову має роздобути гроші з продажу громадського ліса і з добровільних жертв від громадян.

Будівничим при тій Церкві був майстер з Ціневи п. Долин і п. Василь Михайлів, а Комітететом до будови сеї Церкви вибрані зістали : 1) Василь Вовканич 2) Стефан Грицуна 3) Дмитро Паращак 4) Ілько Стецькевич 5) Гнат Пізнак Гуйванів. Майстра згоджено за два міліони польских марок т. є. за підмурівку, будову і столярку, а покриття, вікна і хрести в тім часі винесе около 6 міліонів п. м. бо 1 м. куб. бляхи коштував тогді 1000000 п. м.

Благословив вугольний камень та будову тогдішній декан Жукотиньский Всеч. о. Іван Господарский,парох в Галівці при співучасти Всеч. о. Теодора Паращака пароха з Головецка, а уроженця Мшанецкого, Еміляна Калинича з "Бабини" Головецка. Благословеня основ завершено в четвер 25/5 1922 р. т. є. на Вознесенія Господнє зполудня.

о. Алексій Бережницкий парох Мшанця

о. Йоан Господарский Декан Жукотиньский парох Галівки.

Печатка - Уряд парохіальний в Мшанци.

Декан Субатомир зав. Грозьової Ярослав Хоминский /

Нижче записка дописана іншим почерком :

Дяком був тогді Теодор Грицуна син Мілька. Війтом був Максим Кучак число дому 3. Громада продала ліса 1100000000 /cловно одинайцять мілійонів польських марок. Часи тогді були Критичні. Польский уряд недававУкраїнцям жодного права. Людей арештовували сотнями.Але український нарід недавався. І вже прикінци 1922 року Повстали як називали поляки Українські Банди. Палили Паньскі добра і державні маєтки..

Церков малював Максим Кучак війт.

Андрій Барило

Записка до майбутніх поколінь Мшанця про будівництво церкви 1922 р. (2)

Ікона Страшного суду із Мшанця, написана у 1560-х роках, є однією із найстаріших в Україні (давнішою від неї на кілька років є подібна ікона із с. Ванівці, але вона, на відміну від Мшанецької, набагато лаконічніша). Обидві ікони - пам'ятки високих мистецьких здобутків українського сакрального мистецтва, позначених глибокою духовністю та містичністю дійства. Зараз знаходяться у Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького.

На мшанецькій іконі є два унікальні моменти - іконографічні нововведення українських майстрів: смерть праведника (на праву від Христа частині під ярусами Раю лежить чоловік на ліжку під червоним покривалом, а біля нього висока худа смерть з багатьма обличчями на тілі, списами, косою, сокирами) та корчмарка (єдина одягнена серед оголених грішників; згодом, цей мотив розбудується і займе окреме місце в іконографії мотивів пекла).

Двоярусна дерев'яна дзвіниця ХVIII ст. церкви Різдва Пресвятої Богородиці с. Мшанець. УГКЦ.

Сволок у двоярусній дзвіниці церкви Різдва Пресвятої Богородиці с. Мшанець. УГКЦ. Напис: "Року Божого 1768 майстер Василь Шевак"

На південний захід від церкви розташована пам'ятка архітектури - дерев'яна двоярусна дзвіниця XVIII ст., перенесена від старої церкви, що стояла на східній околиці села.  На сволоку в проході дзвіниці зберігся різьблений напис (в перекладі): "Року Божого 1768 майстер Василь Шевак".[92]

Скульптура Скорботної Матері Божої під Хрестом. Встановлена на місці розритої могили в честь Українських Січових Стрільців та створення УПА. 1996 р.

У 1942 р. на цьому місці громада с. Мшанець насипала 4-метрову земляну могилу на честь Українських січових стрільців та створення Української повстанської армії. У 1975 р. секретар парторганізації радгоспу Роман Лесик особисто бульдозером розрив сільську пам’ятку.

За часів Незалежности у 1996 році Вовканич (Заміщак) Марія Федорівна замовила у відомого львівського скульптора Миколи Посікіри та профінансувала виготовлення унікальної статуї Скорботної Матері Божої під Хрестом, яку урочисто посвятили 21 вересня 1996 р. з нагоди 500-ліття села та в пам'ять про всіх борців за волю України. Місце для встановлення обирали з допомогою скульптора Миколи Посікіри та архітектора Михайла Федика.

1. А що нам было з нащаду світа - [ Славен єси Боже / по йусім світі і на небесах (рефрен)]
2. Ой не было ж нам, хоба сина вода,
3. Синая вода тий білий камінь.
4. А прикрив Господь сиров землицев,
5. Виросло на ній кедрове древо
6. Барз височейке і барз слічнейке.
7. Висмотрила го Пресвята Діва,
8. Зізвала д нему сорок ремісників:
9. “Ой видите ж ви, ремісничейки?
10. А зітніте ж ви кедрове древо,
11. Збудуйте за нього святу Софію,
12. Святу Софію в святім Кійові.
13. Бы на ній было сімдесять верхів,
14. Сімдесять верхів, сімдесять крижів,
15. Семеро дверий, а єдни підлоги”.
16. День будували, вночі втікали,
17. Вночі втікали, вдень прибывали.
18. А зіслав Господь ангела з неба.
19. “Не влякайтеся, ремісничейки!
20. Дав вам то Господь ведлуг силойки.
21. Крижі робіте, верхи зводіте”.
22. Єден вершейко і барз слічнейко,
23. Барз височейко і барз слічнейко,
24. А втім вершейку золотий престіл,
25. За тим престолом сам милий Господь
26. Служит службойку суборовую,
27. Суборовую, заздоровую,
28. І за здоровья нашого брата,
29. Нашого брата і всіх христіян.
30. Тамтуди лежит здавну стежейка,
31. Стежкою іде польська вінойка,
32. Межи ними йде полковничейко.
33. Стала вінойка в крижі стріляти.
34. Рече словейко полковничейко:
35. “А не стріляйте ж в святій крижі,
36. Бо спустит Господь огняний дожджик.
37. Огняний дожджик, громові кулі,
38. Затопит Господь польську вінойку”.
39. Вны не слухали, в крыжи стріляли.
40. Ай так ся стало, як він говорив:
41. Іспустив Господь огняний дожджик,
42. Огняний дожджик, громові кулі,
43. Затопив Господь польську вінойку,
44. Хоба нам зістав полковничейко,
45. Полковничейко, гой наш братейко.
46. Бы на здоровья, на многі літа,
47. Гей наш панейку, та наш братойку,
48. Не сам із собов, а з милим Богом,
49. Із милим Богом, з господинейков,
50. З господинейков і з челядойков.

Ця колядка, записана о. Михайлом Зубрицьким від господаря Михайла Оліщака Терлецького у 1884 р. стала не просто об'єктом міжнародної наукової дискусії, але й свідченям про "відображену чи закодовану у фольклорі свідомість етнокультурної єдності українського народу на всьому просторі його розселення, про присутність цієї свідомості, зокрема, і в карпатських глибинках"[93].

Іван Франко розпочав свою першу статтю про цю колядку зауваженням: “Що поперед усього цікаве в отсій колядці, так се згадка про Київ і св. Софію в такій далекій і дошками забитій місцевості, де народ у теперішню пору ледве чи й знає дещо про існування Києва, не кажучи вже про св. Софію”[94] ("Знаменательные колядки", Кіевская старина, 1889 р.).

Вступив у наукову дискусію російський професор, академік Петербурзької академії наук Олександр Веселовський, який у додатках до своєї праці “Разыскания в области русского духовного стиха” (1891) назвав колядку із Мшанця цікавою і присвятив їй дослідницькі зауваження.

Полемізуючи з судженнями О.Веселовського, стосовно деяких мотивів колядки, І. Франко виступає зі своїми зауваженнями в “Киевской старине” і в німецькомовній статті “Як творилася слов’янська міфологія”, надрукованій у віденському журналі “Archіv fur Slavіsche Phіlologіe” (1907, т. 13) .

Цю колядку І. Франко аналізує також у розвідці “Карпаторуське письменство XVІІ-XVІІІ вв.”, розглядає у незакінченій праці “Історія української літератури”, присвячує їй окремий розділ (“Колядка про св. Софію в Києві”) у своїх знаменитих “Студіях над українськими народними піснями”, де зробив підсумок дослідження цього твору[93].

• "Ой, мамо, люблю Гриця". Українська молодь Христові (с. Бісковичі). 17-08-2021.
• "Юний орел". Українська молодь Христові (с. Бісковичі). 17-08-2021.
• "What is Сарепта". Українська молодь Христові (с. Бісковичі). 19-08-2021.