Населення Бразилії

Народжуваність в Бразилії, станом на 2015, дорівнює 14,46‰ (136-те місце у світі)[1]. Коефіцієнт потенційної народжуваності в 2015 становив 1,77 дитини на одну жінку (158-ме місце у світі)[1]. Рівень застосування контрацепції 80,3% (2006)[1].

Смертність в Бразилії 2015 становила 6,58‰ (144-те місце у світі)[1].

Природний приріст населення в 2015 становив 0,77% (142-ге місце у світі)[1].

Протягом останніх років швидкість зростання населення дещо зменшилася порівняно з максимумом близько 1960 року. Причини зменшення швидкості зростання населення пов'язані з урбанізацією та індустріалізацією, та в результати із зменшенням рівня народжуваності (наприклад, через використання контрацептивів). Хоча рівень смертності різко знизився з 1940, рівень народжуваності знизився сильніше.

Віково-статева піраміда населення Бразилії, 2016(англ.)

Середній вік населення Бразилії становить 31,6 року (104-те місце у світі): для чоловіків — 30,7, для жінок — 32,4 року[1]. Очікувана середня тривалість життя 2015 року становила 73,53 року (129-те місце у світі), для чоловіків — 69,99 року, для жінок — 77,25 року[1]. Розподіл населення за віком нагадує розподіл суброзвинених країн. Діти (до 19 років) становлять більш ніж третину повного населення. Разом з невеликим населенням у похилому віці (менш ніж десятою долею), вони становлять економічно неактивну частину населення, таким чином економічно активна частина становить близько 55 %.

Вікова структура населення Бразилії, станом на 2015 рік, виглядає таким чином:

• діти віком до 14 років — 23,27 % (24 223 817 чоловіків, 23 304 371 жінки);
• молодь віком 15-24 роки — 16,47 % (17 058 031 чоловік, 16 579 678 жінок);
• дорослі віком 25-54 роки — 43,8 % (44 358 524 чоловіка, 45 111 178 жінок);
• особи передпохилого віку (55-64 роки) — 8,66 % (8 348 783 чоловіка, 9 343 347 жінок);
• особи похилого віку (65 років і старіші) — 7,8 % (6 776 742 чоловіка, 9 155 340 жінок)[1].

Коефіцієнт шлюбності, тобто кількість шлюбів на 1 тис. осіб за календарний рік, дорівнює 6,6; коефіцієнт розлучуваності — 1,4; індекс розлучуваності, тобто відношення шлюбів до розлучень за календарний рік — 21 (дані за 2009 рік)[2][3]. Середній вік, коли чоловіки беруть перший шлюб дорівнює 28 років, жінки — 26 років, загалом — 27 років (дані за 2006 рік)[4].

Бразилія надзвичайно урбанізована країна. Рівень урбанізованості становить 85,7% населення країни (2015), темпи зростання частки міського населення — 1,17 % (оцінка тренду за 2010—2015)[1].

Головні міста держави:

• Сан-Паулу — 21,066 млн осіб,
• Ріо-де-Жанейро — 12,902 млн осіб,
• Белу-Оризонті — 5,716 млн осіб,
• Бразиліа (столиця) — 4,155 млн осіб,
• Форталеза — 3,88 млн осіб,
• Ресіфі — 3,739 млн осіб (2015)[1].

Найбільші міські агломерації (Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро і Бразиліа) розміщуються на півдні країни. Бразильський інститут географії та статистики (IBGE) класифікує міські райони у ієрархію згідно з населенням та важливістю міст. Найважливіші міські райони приведені нижче:

• міський район найбільшого національного значення: Сан-Паулу;
• міський район національного значення: Ріо-де-Жанейро;
• міські райони регіонального значення: Белу-Оризонті, Порту-Алегрі, Ресіфі, Салвадор;
• великі регіональні міські райони: Белен, Куритиба, Форталеза, Гоянія, Манаус.

Річний рівень еміграції 2015 року становив 0,14 ‰ (116-те місце у світі)[1]. Цей показник не враховує різниці між законними і незаконними мігрантами, між біженцями, трудовими мігрантами та іншими.

Біля третини бразильців не живуть там, де вони народились. За зміну місця жительства відповідає внутрішня міграція, яка розподіляється на дві базові категорії: переміщення з сільської місцевості до міста — викликане нестачею можливостей роботи (часто через об'єднання господарств) та низькою якістю послуг у сільській місцевості — та регіональна міграція, найбільшими прикладами якої є:

• міграція від прибережних областей до віддалених районів штату Мінас-Жерайс у XVIII столітті через розвиток гірничої промисловості;
• потік рабів з північного сходу та кавові плантації штатів Сан-Паулу і Ріо-де-Жанейро наприкінці XIX століття;
• гумова міграція в Амазонію, наприкінці XIX століття та на початку XX, яка привернула багато мешканців північного сходу;
• заснування і заселення міста Бразиліа, яке привернуло чиновників та багато робочих, переважно з півночі та північного сходу;
• індустріальний розвиток Південного сходу (головним чином штатів Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро і Мінас-Жерайс), який привернув багато мешканців північного сходу.

Протягом останніх років найбільший потік мігрантів йде з північного сходу до півдня та південного сходу, в пошуках роботи у промислових та торгових галузях і обслуговуванні, та переміщення селян з півдня та південного сходу на центральний захід та північ через розширення територій, зайнятих під сільське господарство.

У країні перебуває 54 особи без громадянства[1].

Бразилія є членом Міжнародної організації з міграції (IOM)[5].

Свято німців Шрьодеру, штат Санта-Катарина

На останньому переписі білими себе назвали 53,7% бразильського населення, або близько 96 млн осіб. Вони мешкають по всій території країни, хоча найбільше сконцентровані на Півдні та Південному сході Бразилії. Білими себе вважають як нащадки європейців, так і нащадки деяких інших народів з білим кольором шкіри. Існує також етнічна група бразигвайців — білі бразильці або їх нащадки, що мешкають на прикордонних з Бразилією територіях Парагваю.

До 1800 до Бразилії іммігрувало лише 1 млн європейців, майже виключно португальців. Бум імміграції настав пізніше, у 19 та 20 століттях, коли до Бразилії приїхало біля 6 мільйонів європейців. Нині мешканці, які визначають себе білими, становлять найбільшу етнічно-расову групу країни, сформовану протягом п'ятьох століть іммігрантами переважно з Європи. Хоча у середині XIX століття біле населення було португальського походження, пізніша імміграція складалася з представників різних країн. Таким чином, бразильські білі є нащадками багатьох різних народів, перш за все романомовних (португальців, італійців, іспанців), германців (німців) та слов'ян (поляків, українців). Крім європейців, до білих також відносять нащадків арабських іммігрантів (ліванців та сирійців).

Хоча більшість населення і відносить себе до білих, генетичні дослідження показали, що «білі» насправді також є сумішшю рас, більш ніж 86% населення мають темношкірих та індіанців серед своїх предків.

Термін «Коричневі» (pardos) або «парду» не завжди мав своє сучасне значення. Він був вперше введений під час перепису 1872 року з єдиною ціллю розрізнити вільних негрів (як чистокровних, так і змішаних, будь-якого кольору шкіри) від рабів (знову будь-якого походження і кольору шкіри).

З відміною рабства термін втратив своє початкове значення, але продовжував використовуватися як «залишкова» категорія для позначення мешканців, які не включали себе до жодної з запропонованих у переписі категорій, у такому значенні термін використовувався у 7 з 11 проведених переписів (за винятком перепису 1890, який використовував термін «метиси» (mestiços) та переписів 1900, 1920 і 1970, які не застосовували категорію «колір»). Тільки з 1950 року мешканці отримали можливість само-класифікувати себе до цієї групи, яка була чітко включена до опцій у переписі.

Коричневі становлять 38,5 % бразильського населення, або близько 70 млн осіб, та розповсюджені по всій території країни. Коричневими вважаються як всі змішані мешканці (які самостійно вважають себе такими) так і всі мешканці, які не відносяться до жодної з решти категорій.

Хоча Бразильський інститут географії та статистики і зараховує всіх коричневих до нащадків африканців, багато дослідників з цим незгодні, переконуючи, що до 8 % населення є переважно сумішшю білих з індіанцями, (відомими за неофіційними термінами «кабоклу» і «мамелюку»), та невелка частина — білих з азіатами (жовтими). Невпевненість також зростає тому, що деякий відсоток негрів класифікує себе як коричневі, а коричневих — як білі.

Темношкірі — 6,2% бразильського населення, або близько 11 млн осіб. Хоча вони також розповсюджені по всьому терену країни, їх найбільше зосередження у Північно-східному регіоні. Неграми себе вважають всі нащадки африканських народів, перевезених до Бразилії як раби.

Рабство в Бразилії існувало майже 350 років, коли до Бразилії за офіційними даними було завезено біля 3 млн рабів (контрабандні перевезення відповідають приблизно за два мільйони з цього числа). Нещодавні дослідження показують, що 86% мають понад 10% генетичних маркерів, характерних до африканців. Невелике число темношкірих у переписі (6,2%) є результатом традиційно упередженого відношення до темношкірих та індіанців у суспільстві, тому багато темношкірих намагаються вказувати себе як «коричневі» або користуються неофіційними категоріями «мулати» (порт. mulatos, morenos), які вказують на змішане походження. Проте, протягом останніх років культура бразильських темношкірих стає все популярнішою та їх самосвідомість зростає.

• 
  Барабанщики групи Олодум у штаті Баїя
• 
  Капоейра на вулиці міста

японо-бразилійка, Куритиба

Жовті (порт. amarelos) становлять 0,5% бразильського населення, або близько 1 млн осіб. Вони переважно сконцентровані у двох штатах: Сан-Паулу і Парана. Жовтими себе вважають нащадки більшості іммігрантів з Азії.

Більшість бразильських жовтих є нащадками японців, які іммігрували до Бразилії в 1908-1960, переважно через економічні проблеми. Бразилія зараз містить найбільше японське населення за межами Японії. Інші групи включають незначну кількість китайців і корейців.

Зараз індіанці становлять 0,4 % (за самовизначенням) бразильського населення, або близько 700 000 осіб. Індіанцями вважаються представники всіх тубільних народів Бразилії. Вони можуть бути знайдені по всій території Бразилії, хоча більше середнього зконцентровані у Північному та Центрально-західному регіонах.

Хоча мільйони бразильців є нащадками індіанців, тільки 0,4 % населення вважають себе ними. Це відбувається через інтенсивне змішування представників різних народів, втрату національної самосвідомості індіанців протягом століть, та через традиційно упереджене відношення до індіанців та негрів, через що багато індіанців намагаються вказувати себе «білими» або «коричневими» (тобто, змішаними).

Коли перші португальці прибули до Бразилії в 1500, тубільне населення становило близько 5 млн осіб[6]. У середині XIX століття ця цифра зменшилася до 100 000, та наприкінці XX століття зросла до близько 300 000. Знищення тубільного населення Америки було найжахливішим прикладом геноциду в історії людства, та складалося з трьох факторів: ефекту занесених до Америки європейських хвороб, прямого знищення індіанців для звільнення терену та використання їх як рабів, та асиміляції з європейцями.

Нещодавно проведені генетичні дослідження підтвердили, що мільйони бразильців є нащадками тубільних народів, більшість з яких і не здогадуються про своє індіанське походження.

Протягом останніх років вперше за 500 років спостерігається зростання індіанського населення Бразилії, проте, багато з них живуть в умовах крайньої бідності та поступово втрачають свою культуру.

• 
  Бразильські індіанки

У Південному регіоні Бразилії домінує європейський елемент — починаючи з португальських колоністів 17—18 століть, до великих хвиль імміграції німців, італійців та слов'ян протягом XIX—XX століть.

У Південно-східному регіоні також домінує європейський елемент — переважно португальські, італійські, іспанські та німецькі іммігранти XIX—XX століть. Хоча африканські та індіанські елементи тут також помітні, а у штаті Сан-Паулу — і азійський.

У Північно-східному регіоні домінує африканський та європейський елементи (переважно португальці), хоча є і деякий внесок індіанців.

У Північному та Центрально-західному регіонах домінує індіанський елемент, хоча із значним європейським та африканським внеском.

Потенційний рівень зараження інфекційними хворобами в країні дуже високий. Найпоширеніші інфекційні захворювання: діарея, гепатит А, гарячка денге, малярія, шистосомози. Станом на серпень 2016 року в країні були зареєстровані випадки зараження вірусом Зіка через укуси комарів Aedes, переливання крові, статевим шляхом, під час вагітності[1]. 2013 року було зареєстровано 726,0 тис. хворих на СНІД (13-те місце в світі), це 0,55 % населення в репродуктивному віці 15-49 років (62-ге місце у світі)[1]. Смертність 2014 року від цієї хвороби становила 15,8 тис. осіб (17-те місце у світі)[1].

Частка дорослого населення з високим індексом маси тіла 2014 року становила 20,1 % (102-ге місце у світі); частка дітей віком до 5 років зі зниженою масою тіла становила 2,2 % (оцінка на 2007 рік)[1]. Ця статистика показує як власне стан харчування, так і наявну/гіпотетичну поширеність різних захворювань.

Доступ до облаштованих джерел питної води 2015 року мало 100 % населення в містах і 87 % в сільській місцевості; загалом 98,1 % населення країни[1]. Відсоток забезпеченості населення доступом до облаштованого водовідведення (каналізація, септик): в містах — 88 %, в сільській місцевості — 51,5 %, загалом по країні — 82,8 % (станом на 2015 рік)[1]. Споживання прісної води, станом на 2006 рік, дорівнює 58,07 км³ на рік, або 306 тонни на одного мешканця на рік: з яких 28 % припадає на побутові, 17 % — на промислові, 55 % — на сільськогосподарські потреби[1].

Загальні трудові ресурси 2015 року становили 109,2 млн осіб (6-те місце у світі)[1]. Зайнятість економічно активного населення у господарстві країни розподіляється таким чином: аграрне, лісове і рибне господарства — 15,7 %; промисловість і будівництво — 13,3 %; сфера послуг — 71 % (станом на 2011 рік)[1]. 959,94 тис. дітей у віці від 5 до 12 років (3 % від загальної кількості) 2009 року були залучені до дитячої праці[1]. Безробіття 2015 року дорівнювало 6,4 % працездатного населення, 2014 року — 4,8 % (73-тє місце у світі); серед молоді у віці 15-24 років ця частка становила 15 %, серед юнаків — 12,3 %, серед дівчат — 18,7 % (76-те місце у світі)[1].

Список штатів Бразилії за ВВП (номінал), станом на 2015, в реалах[8].

Світові маршрути наркотрафіку (англ.)

Бразилія виступає другим найбільшим в світі споживачем кокаїну; нелегальне вирощування марихуани з яким бореться федеральний уряд; невеликі обсяги вирощування коки для внутрішнього споживання; споживач і транзитний пункт на шляху наркотрафіку кокаїну з Болівії, Перу, Колумбії до Європи; значне відмивання грошей в зоні кордону з Парагваєм і Аргентиною (оцінка ситуації 2008 року)[1].

Згідно зі щорічною доповіддю про торгівлю людьми (англ. Trafficking in Persons Report) Управління з моніторингу та боротьби з торгівлею людьми Державного департаменту США, уряд Бразилії докладає значних зусиль в боротьбі з явищем примусової праці, сексуальної експлуатації, незаконною торгівлею внутрішніми органами, але законодавство відповідає мінімальним вимогам американського закону 2000 року щодо захисту жертв (англ. Trafficking Victims Protection Act’s) не в повній мірі, країна знаходиться у списку другого рівня[9][10].

• 
  Країни-донори (червоний) і країни-реципієнти кримінальних потоків (англ.)
• 
  Глобальна боротьба з торгівлею людьми (англ.)

• Атлас. 10-11 клас. Економічна і соціальна географія світу / упорядники : О. Я. Скуратович, Н. І. Чанцева. — К. : ДНВП «Картографія», 2010. — ISBN 978-966-475-639-3.
• Атлас світу / голов. ред. І. С. Руденко ; зав. ред. В. В. Радченко ; відп. ред. О. В. Вакуленко. — К. : ДНВП «Картографія», 2005. — 336 с. — ISBN 9666315467.
• Безуглий В. В. Економічна і соціальна географія зарубіжних країн : Навчальний посібник. — К. : ВЦ «Академія», 2007. — 704 с. — ISBN 978-966-580-239-6.
• Безуглий В. В., Козинець С. В. Регіональна економічна і соціальна географія світу : Навчальний посібник. — видання 2-ге, доп., перероб. — К. : ВЦ «Академія», 2007. — 688 с. — ISBN 966-580-144-9.
• Головченко В. І., Кравчук О. Країнознавство: Азія, Африка, Латинська Америка, Австралія і Океанія. — К., 2006. — 335 с. — ISBN 966-8939-04-2.
• Гудзеляк І. І. Географія населення: Навчальний посібник / І. Гудзеляк. — Л. : Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008. — 232 с. — ISBN 978-966-613-599-8.
• Дахно І. І. Країни світу: Енциклопедичний довідник / І. І. Дахно, С. М. Тимофієв. — К. : Мапа, 2011. — 606 с. — (Бібліотека нового українця) — ISBN 978-966-8804-23-6.
• Дахно І. І. Економічна географія зарубіжних країн : навчальний посібник. — К. : Центр учбової літератури, 2014. — 319 с. — ISBN 978-611-01-0682-5.
• Джаман В. О. Регіональні системи розселення: демографічні аспекти. — Чернівці : Рута, 2003. — 392 с. — ISBN 9665685988.
• Дорошенко Л. С. Демографія: Навчальний посібник. — К. : МАУП, 2005. — 112 с. — ISBN 966-608-442-2.
• Дубович І. А. Країнознавчий словник-довідник. — 5-те вид., перероб. і доп. — К. : Знання, 2008. — 839 с. — ISBN 978-966-346-330-8.
• Економічна і соціальна географія країн світу. Навчальний посібник / За ред. Кузика С. П. — Л. : Світ, 2002. — 672 с. — ISBN 966-603-178-7.
• Загальна медична географія світу / В. О. Шевченко [та ін.] — К. : [б.в.], 1998. — 178 с.
• Книш М. М., Мамчур О. І. Регіональна економічна і соціальна географія світу (Латинська Америка та Карибські країни, Африка, Азія, Океанія) : навч. посіб. — Л. : ЛНУ ім. Івана Франка, 2013. — 368 с. — ISBN 978-617-10-0007-0.
• Крисаченко В. С. Динаміка населення: Популяційні, етнічні та глобальні виміри. — К. : Видавництво Національного інституту стратегічних досліджень, 2005. — 368 с. — ISBN 966-554-083-1.
• Кузик С. П., Книш М. М. Економічна і соціальна географія країн Америки : навч. посіб. — Л. : ЛНУ ім. Івана Франка, 1999. — 299 с. — ISBN 966-613-026-2.
• Любіцева О. О., Мезенцев К. В., Павлов С. В. Географія релігій. — К. : АртЕК, 1999. — 504 с. — ISBN 966-505-006-0.
• Масляк П. О. Країнознавство. — К. : Знання, 2007. — 292 с. — (Вища освіта XXI століття)
• Масляк П. О., Дахно І. І. Економічна і соціальна географія світу / П. О. Масляк, І. І. Дахно ; за ред. П. О. Масляка. — К. : Вежа, 2003. — 280 с. — ISBN 966-7091-53-8.

• (рос.) Бразилия // Демографический энциклопедический словарь / главн. ред. Валентей Д. И. — М. : Советская энциклопедия, 1985. — 608 с.
• (рос.) Бразилия // Латинская Америка. Энциклопедический справочник [в 2-х тт.] / Главный редактор В. В. Вольский. — М. : Советская энциклопедия, 1979. — Т. 1. А-К. — 576 с.
• (рос.) Бразилия // Страны и народы. Америка. Южная Америка / Редкол. : В. В. Вольский (отв. ред.) и др. — М. : «Мысль», 1983. — 285 с. — (Страны и народы) — 180 тис. прим.
• (рос.) Атлас народов мира / Отв. ред. С. И. Брук и В. С. Апенченко. — М. : ГУГК ГГК СССР и Институт этнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая АН СССР, 1964. — 185 с. — 20 тис. прим.
• (рос.) Численность и расселение народов мира. Этнографические очерки / под ред. С. И. Брука. — М. : Издательство АН СССР, 1962. — 487 с.
• (рос.) Лаппо Г. М. География городов: Учебное пособие для географических факультетов вузов. — М. : Туманит, изд. центр ВЛАДОС, 1997. — 476 с. — ISBN 5-691-00047-0.
• (рос.) Ягельский А. География населения. — М. : Прогресс, 1980. — 383 с.