Історія Ізраїлю

З падінням Ізраїльського царства перед Асирією приблизно 720 року до Р. Х. через відвернення від Бога (згідно зі Старим Заповітом Біблії) народ 10 колін був переселений у Межиріччя. Юдейське царство існувало ще деякий час. Падіння Юдейського царства 586 року до Р. Х. від царя Вавилонії Навуходоносора ІІ-го призвело до полону юдеїв у Вавилон.

Вавилонія пала 539 року до Р. Х. від Перської держави Ахеменидів царя Кира Великого, який видав наказ 538 року до Р. Х., що дозволив полоненим юдеям повернутися до Ізраїлю. Юдеї відбудували місто Єрусалим і Храм.

332 року до Р. Х. Ізраїль був захоплений Олександром Македонським, що замовив у Єгипті переклад Танаху грецькою мовою, що відома зараз як Септуаґінта. Після нього Ізраїль входив до Селевкідського царства. Антіох IV Епіфан намагався елінізувати юдеїв, що призвело до Макавійських воєн у 174—135 роках до Р. Х., успіх яких святкується юдеями святом Хануки.

Через приблизно 40 років після розп'яття Христа 66 року євреї підняли повстання проти Риму за імператорства Нерона і проголосили Ізраїльське царство. Римляни розпочали описану Йосипом Флавієм Юдейську війну, що закінчилася 70 року поразкою юдеїв від Тита Флавія, зруйнуванням Єрусалима, Єрусалимського Храму і розп'яттям багатьох єврейських повстанців.

У 132—135 роках відбулося повстання Бар-Кохби, що проголосив себе Христом (єврейською Месія). Воно було подавлене римським імператором Гандріяном. Він перейменував Єрусалим на Аетолію Капітолину, заборонив євреям мешкати у Юдейській провінції, яку в свою чергу перейменував на Палестину за народом смуги Газа — філістимлянами.

У 351—352 роках сталося інше єврейське повстання.

У 200—1000 роках єврейські рабини вирішили, які книги мають бути в каноні Танаха (Старий Заповіт). Єврейська версія Танаха, що була прийнята протестантами, відрізняється складом книг, перекладених у 4 сторіччі до Р. Х. грецькою мовою, знаних як канон Септуагинти, який використовується у католицькому, слов'янському (церковнослов'янському) і повному православному канонах. Єврейські рабини у цей період написали книги Мішна (200 рік), Гємара (400 рік) і Талмуд (500 рік), що не входять до Танаху.

614 року Єврейське повстання проти Візантійської імперії підтримане персами було подавлене імперськими військами імператора Геракліуса. У результаті всі євреї були вигнані з Ізраїлю. 631 року араби перемогли імператора Геракліуса і захопили Ізраїль.

У 700—1100 єврейські книжники — масорети, що перебували у Галілеї і Єрусалимі ствердили масоретські тексти, що нині становлять Єврейську Біблію й які узяті за основу для канонічної православної й протестантської біблій.

14 травня 1948 року було ухвалено Декларацію незалежності Ізраїлю. Арабські держави не визнали цього рішення і в той же день оголосили Ізраїлю війну. Під час війни в 1948-49 роках Ізраїль приєднав частину території, відведеної ООН для арабської держави, та Західну частину Єрусалиму.

У 1956—1957 Ізраїль вів війну проти Єгипту спрямовану на руйнацію єгипетської військової інфраструктури на Синаї і в Газі, убезпечення західного кордону від нападів фідаїнів і відновлення ізраїльського судноплавства Акабською затокою. Ця війна, відома як "Операція «Кадеш», була складовою частиною спільної Синайської операції 1956 року з Великою Британією та Францією.

В результаті війни 1967 року були захоплені інша частина території арабської держави, весь Єрусалим, а також єгипетський Синайський півострів і сирійські Голанські висоти.

У 1970-х роках почалася міграція до Ізраїлю євреїв з Радянського Союзу, в тому числі з України. Ця міграція досягла найбільшого розмаху на початку 1990-х років, в результаті чого зараз близько чверті населення Ізраїлю походить з країн колишнього СРСР.

Після укладення кемп-девідських угод (1978 р.) і мирного договору між Ізраїлем і Єгиптом (1979 р.) єгиптянам було повернуто Синайський півострів.

У 1985 р. Ізраїль вивів з Лівану основну частину своїх військ, які знаходилися там з 1982 року. Однак уздовж кордону на території Лівану було збережено «пояс безпеки», контрольований ізраїльтянами спільно з «Армією Південного Лівану» на чолі з генералом А.Лахадом.

Прийшовши до влади в 1992 році, уряд І.Рабіна заявив про намір домагатися мирного врегулювання на основі принципу «мир в обмін на території». Він прийняв рішення про обмеження будівництва поселень на окупованих територіях, Ізраїль та Організація визволення Палестини (ОВП) визнали одне одного.

13 вересня 1993 року у Вашингтоні між Ізраїлем і ОВП було підписано Декларацію про принципи, якою передбачалося введення обмеженого самоврядування на палестинських територіях (на першому етапі — в секторі Газа і м. Єрихон).

4 травня 1994 року в Каїрі було підписано ізраїльсько-палестинську угоду про принципи палестинського самоврядування в цих районах і виведення звідти ізраїльських військ та адміністрації. Угоду в основному було виконано.

У 1994 р. було укладено угоду про передачу палестинцям повноважень у цивільних сферах в інших районах Західного берега.

26 жовтня 1994 року було підписано мирний договір між Ізраїлем і Йорданією.

З приходом до влади уряду Б. Нетаньягу в 1996 році політику «освоєння» окупованих територій і створення на них нових поселень було активізовано, курс на діалог з палестинцями взято жорсткіший, ніж за уряду І.Рабіна-Ш.Переса. Крім того, задекларовано пріоритетність завдання зміцнення безпеки Ізраїлю.

Під тиском американської адміністрації в жовтні 1998 р. у США було підписано «Меморандум Уай», яким передбачалися подальша передислокація ізраїльської армії на Західному березі і передача палестинцям додаткових територій у цьому районі. Після виконання першого етапу цієї угоди Ізраїль оголосив про подальше заморожування реалізації «Меморандуму Уай», мотивуючи своє рішення невиконанням палестинцями своєї частини зобов'язань.

Конфлікт між Ізраїлем і Палестиною загострився на початку 2002 року, а особливо у березні-квітні 2002.