Десять заповідей

В усіх конфесіях і варіантах тлумачень є першою. Конче зобов'язує вірянина до поклоніння Богові, єдиному в Пресвятій Трійці. Це означає, що вірянин має визнавати лише одного Бога і вважати за такого або усі особи Трійці (Бога Отця, Сина Божого і Святого Духа) разом, або кожну окремо. Поклоніння богам інших релігій чи визнання Богом будь-яких людей (включно з праведниками, святими), духовних сутностей (потойбічних істот), тварин, предметів, явищ природи вважається смертним гріхом[7]. Цим юдаїзм і християнство протиставляють себе усім формам язичництва, анімізму, сатанізму, окультизму[8], а також таким соціокультурним явищам як культ особи[9] і культ тіла[10].

Порушенням цієї заповіді вважають і відносно м'які форми поклоніння людям або речам, наприклад, надмірно палке уболівання за спортивну команду, фанатичне захоплення хобі, непомірковане збирання речей[11], забобонність чи турботу про людей, що виходить за межі необхідної для їхнього здоров'я і призводить до нехтування релігійними обов'язками. Перша заповідь також вимагає ставити Бога вище за власні інтереси, навіть коли йдеться про життя, тому жертвування життям заради визнання віри розцінюється як найвища форма праведності — мучеництво[12].

Ця заповідь у біблійному викладі є логічним продовженням першої. Вона вимагає не створювати і не використовувати культових речей, що не мають стосунку до Святої Трійці: бовванів[13], зображень осіб, реліквій[14]. За часів юдаїзму ця заповідь виконувалась буквально — в синагогах не було жодного зображення Бога Отця (навіть фантазійного). Після Воскресіння Ісуса Христа з'явились ікони, перші з яких приписують євангелістові Луці[15], що мав хист художника. Оскільки ці зображення мали певну схожість з оригіналом, то ікони вважали гідними для поклоніння. Ця теза була підкріплена багатьма дивами, якими прославились різні стародавні ікони. Пізніше розвиток релігійних практик і мистецтва призвів до появи нових форм культових предметів: мощів святих, скульптур, святих джерел тощо. Проте вже в перші століття існування християнства виникли суперечки щодо меж дозволеності подібної атрибутики. Це призвело до кризи іконоборства. Пізніше поклоніння іконам і реліквіям заперечили усі протестантські течії, які вважають їх ознакою ідолопоклонства[16].

Друга заповідь у католицькому варіанті і третя в православному вимагає не закликати імені Господа намарно[14]. Під марністю мається на увазі будь-яка згадка Імені Бога в ситуації, коли про Нього насправді не йдеться, або коли Його згадують метафорично. Таким чином порушенням цієї заповіді вважають усілякі приказки, намовляння, оклики, фразеологізми, що виконують роль сполучних частин мови і не несуть глибокого сенсу. До порушень цієї заповіді відносять і клятву іменем Бога або перед Його лицем (тобто призиваючи Бога за свідка)[10][17]. Найтяжчим порушенням цієї заповіді є богохульство: вживання імені Бога з іронією, презирством, використання Його імені як лайки[8]. Порушення цієї заповіді дуже поширені, деякі з менш грубих, як от клятви із закликанням Бога, навіть толеруються суспільством.

В оригінальному біблійному тексті Бог заповідає Мойсеєві святкувати кожен сьомий день тижня на згадку про милосердя Боже до єврейського народу, причому дається конкретна вказівка щодо суботи. Відтоді в юдаїзмі ця заповідь виконується незмінно. У християнстві вона теж вважається за обов'язкову, однак замість суботи заведено святкувати неділю на згадку про перемогу Христа над смертю у цей день[10]. В російській мові навіть назва сьомого дня тижня походить від Воскресіння Христового.

Попри те, що в Біблії ця заповідь описана детально і вимагає від вірян утримуватись від усіх фізично тяжких, нетермінових і необов'язкових робіт, а також не наказувати й не замовляти таких робіт іншим, включно до милосердя над тваринами, в сучасному житті вона часто порушується. Це обумовлено поширенням атеїстичних поглядів у суспільстві, через що віряни вимушені дотримуватись прийнятих небоговірними графіків роботи (наприклад, позмінної роботи на багатьох підприємствах, транспорті, у розважальній сфері, у сфері приватних замовлень, які часто роблять на вихідний день)[18]. За часів СРСР була поширена практика навмисного перенесення вихідних днів або призначення додаткових робочих днів — толок-«суботників», «недільників», особливо у Великодній період[19].

Вимагає від дітей чи прирівняних до них осіб (усиновлених, взятих під опіку, на виховання, навчання тощо) послуху до батьків[14] або осіб, які їх заміщають: годувальників, вихователів, вчителів. Віддавна ця заповідь виконувалась дуже ретельно, а в народній традиції часто навіть поширювалась на усіх старших людей. В давнину вимога щодо послуху була настільки суворою, що за батьками часто закріплювали право прийняття життєво важливих і невідкликних рішень, як от укладання шлюбу, вибір фаху, посвячення життя Богу. Ймовірно, в цьому християнство зазнало впливу римського права, яке надавало батькові абсолютну владу над дітьми будь-якого віку аж до вбивства.

Часте зловживання цим правом змусило пом'якшити вимоги щодо дотримання цієї заповіді. Наразі діти мусять підкорятися батькам у важливих питаннях, якщо це не несе очевидної шкоди їхньому життю, здоров'ю, духовній чистоті й повинні дотримуватись послуху до досягнення повноліття. Після цього дослухатися до мудрих порад батьків бажано, але їхні вказівки вже не обов'язкові й молода людина несе відповідальність за свої вчинки самотужки.

Слід зазначити, що здавна до категорії соціальних «батьків», тобто не зв'язаних родинними зв'язками, зараховували й різноманітних керівників, наставників, очільників, а особливо, голів держав, яких розглядали як «батьків нації». Через це непослух владним особам прирівнювався до непослуху біологічним батькам. В цій царині погляди церкви залишились консервативними і вона зобов'язує до послуху будь-якій владі окрім відверто людиноненависницької, агресивно атеїстичної, деструктивної (в цьому разі дозволений пасивний спротив)[9].

Забороняє вірянам убивство людини за будь-яких обставин. У старозавітні часи ця заповідь частково нівелювалася судочинством, яке дозволяло убивати тяжких злочинців, якщо їх вина доведена: наприклад, страчували убивць, державних зрадників, невірних жінок. Ісус Христос своїм закликом підставити «ліву щоку, коли б'ють по правій» фактично скасував усе каральне законодавство. Не зважаючи на це християнська традиція щодо охорони життя людини тривалий час залишалась по суті юдейською. В різні часи простимими порушеннями цієї заповіді вважалися війни за віру (навіть нападницькі), страти злочинців, необхідна оборона (межі якої визначали досить довільно), порушення честі. З XIX століття розвинені країни стали на шлях гуманізації суспільства, в більшості з них смертна кара була заборонена, однак результативність охорони життя від цього не збільшилась, оскільки тепер дозволили убивства за медичними показниками (аборти, евтаназію[8]), які в минулі сторіччя вважалися найтяжчими порушенням моралі. Безумовним і вкрай тяжким порушенням заповіді «Не убий!» у всіх церквах вважається самогубство[8][14], оскільки в більшості випадків воно унеможливлює дію Божого милосердя через таїнство сповіді й каяття.

Слід зазначити, що більшість християнських деномінацій у XXI столітті суттєво розширили сферу дії цієї заповіді. По-перше, крім безпосереднього позбавлення життя опосередкованим «убивством» вважають заподіяння істотної шкоди фізичному та психічному здоров'ю людини: медичні досліди без згоди пацієнта, побиття, цькування, залякування, тяжкі образи[20], прокляття, психологічні маніпуляції зі свідомістю (споювання, наркотизацію[8], гіпноз тощо[21]), рабство або інші форми істотного обмеження волі, а також занедбання власного здоров'я[10]. По-друге, окрім убивства людини, яке тлумачать як смертний і беззаперечний гріх, менш значними гріхами вважають будь-яку діяльність, яка без поважних причин нищить життя: наприклад, полювання заради розваги, жорстоке поводження з тваринами[12], екоцид, недбайливе ставлення до природного середовища[22].

Вимагає від вірян дотримуватись такого способу статевого життя, який не руйнує людські взаємини, створює сприятливе середовище для виховання майбутнього покоління, не є підґрунтям для внутрішніх психологічних конфліктів, зміцнює волю, здатність опиратись спокусам. Ця заповідь легітимізує лише один спосіб сексуального зв'язку — довічний шлюб між чоловіком та жінкою, причому укладений за церковними канонами із застосуванням таїнства вінчання. Повторний шлюб можливий лише у разі визнання першого недійсним або завершення першого шлюбу через смерть одного з подругів. Також у християнстві дозволено тимчасове роздільне проживання подружжя у випадку хвороби, агресивної чи соціально безвідповідальної поведінки одного з них.

Таким чином тяжкими порушеннями цієї заповіді є недотримання дошлюбної чистоти, зрада в шлюбі[14], співжиття без шлюбу, усі девіантні форми сексуальної поведінки[8][11][13], виготовлення, поширення і перегляд порнографії[10], збочені сексуальні практики, маніпуляція зі свідомістю подруга під час статевого акту.

Вимагає від вірян пошани до майнових прав інших людей та держави загалом. В давнину порушенням цієї заповіді вважалося здебільшого безпосереднє позбавлення власності іншої особи — крадіжка чи грабіж. Цю заповідь часто «легітимно» не виконували, вдаючись до хитріших способів відчуження чужого майна за допомогою різних шахрайств. Саме тому в сучасному християнстві гріхи супроти цієї заповіді поповнились широким переліком майнових та економічних злочинів, таких як: хабарництво, рекет, здирництво, спекуляція, несплата або несвоєчасна сплата податків та боргів, неліцензійне користування спільними ресурсами[23] (наприклад, браконьєрство, незаконна забудова), пошкодження чужого майна.

Слід зауважити, що заклик не красти стосується також і нематеріальних форм власності, наприклад, авторських прав на ідеї, винаходи, художні твори, доброго імені людини, її честі, свободи, права на відпочинок, самотність тощо. Таким чином, до порушень заповіді «Не кради!» відносять плагіат[24], незаслужені нагороди[10], крадіжку особистості (незаконне користування чужим ім'ям), агресивну рекламу, шпигунство, розголос особистої інформації тощо.

В біблійному викладі ця заповідь забороняє лише наклепи супроти близьких людей, однак здавна її застосування було значно ширшим. Ще у часи Старого Завіту засуджувалась фактично будь-яка брехня, омана, а дуже важким гріхом вважалося порушення присяги[17]. Водночас суворі обмеження, які накладало виконання цієї заповіді, призводили до намагань звузити сферу її застосування. Наприклад, брехня супроти ворога усіляко схвалювалась, неофіційно толерувалась і брехня заради духовної користі, наприклад, залякування карами Божими з виховною метою. У християнській Європі в середні віки за брехню визнавали тільки неправдиве свідчення словом, а замовчування правди з метою дезінформування не вважалося гріхом. Пізніше це тлумачення було скасовано.

Наразі заповідь правдивості тлумачать суворо. Її порушенням вважається будь-яке свідчення (в тому числі й невербальне[25]), про яке автор знає, що воно не відповідає дійсності[8]. При цьому не береться до уваги, чи має змогу отримувач інформації перевірити її. Отже, до порушень цієї заповіді відносять навіть такі тонкі маніпуляції, як гра словами[26], наклеп[14], неоднозначні натяки, надання інформації, яка в звичайних умовах не може бути прочитана або майже напевне буде проігнорована отримувачем, необґрунтовані підозри[25].

Остання заповідь у православному варіанті чи дві останні у католицькому викладі закликають уникати будь-яких заздрощів і надмірностей. Загальновідомим порушенням цієї заповіді вважають як саму заздрість, так і її наслідки: наклепи, брехню, крадіжки, пошкодження чужого майна, перелюб як «привласнення» чужого подруга[27]. Менш знаними гріхами супроти цієї заповіді є надмірні пожадання[28], які хоча і не шкодять іншим людям, але руйнують особистість заздрісника чи користолюбця, наприклад, споживацтво[29], купівля невиправдано дорогих речей, користування невиправдано великою кількістю ресурсів.