Історія Давнього Ізраїлю та Юдеї

Внутрішнє беззаконня і загальне самоуправство довершують картину життя ізраїльського народу в ті дні, «коли у нього не було царя і коли кожний робив те, що йому здавалося справедливим» (Суд. 21:25). При такому положенні обраному народу загрожувала остаточна загибель, але він позбавлений був від неї останнім і найзнаменитішим суддею Самуїлом. Своїм проникливим розумом він відкрив джерело біди свого народу, присвятивши усе своє життя благу його і зважився зробити в ньому радикальне релігійно-громадське перетворення. Зосереджуючи в одній особі і духовну, і цивільну владу та будучи палким прихильником віри батьків, він, з метою відродження народу, сам будучи пророком і вчителем віри, прийшов до думки заснувати установу, яка могла б назавжди служити джерелом духовної просвіти і з якого могли б виходити освічені ревнителі віри і закону. Такими установами стали «школи пророків» або так звані — «громад пророків». З цих шкіл згодом вийшли ті доблесні мужі, які безстрашно говорили гірку правду сильним світу цього. Одухотворені самовідданими турботами про справжнє благо народу, вони були безстрашними поборниками справжньої релігії і виступали рішучими захисниками її при всякій небезпеці. Діяльність їх розвивалася і міцніла в міру ходу історичного життя народу, і з плином часу вони стали грізними месниками за всяке попрання релігії, істини і справедливості. Своєю невтомною проповіддю вони з цього часу не переставали будити совість народу і його правителів і тим підтримували в ньому дух істинної релігії і доброї моральності.

Мудре правління Самуїла тривало до його похилого віку, та беззаконні дії його негідних синів знову загрожували народу поверненням до колишніх бід, і тоді Самуїл вирішив рішуче покінчити з періодом анархії, попросивши старого суддю поставити над ним царя, який би «судив їх, як і інші народи». Це бажання було викликано в народі остаточним усвідомленням своєї нездатності до самоврядування за піднесеними засадами теократії, які були викладені в законодавстві Мойсея, хоча саме установа царської влади аж ніяк не суперечила початку теократії і, навпаки, в самому Мойсеєвім законодавстві передбачалася як необхідна ступінь в розвитку історичного життя народу (5 М. 22:14–15).

Самуїл, поступаючись бажанням народу, помазав на царство Саула (Шаула), що походив із коліна Веніамінового і відрізнявся своєю войовничістю. Таким чином близько X століття до н. е. на території Ханаану було створено об'єднане єврейське царство.

Новий цар, і після обрання на царство з істинною патріархальністю продовжував віддаватися мирній праці орача, скоро показав свою войовничу доблесть і завдав кілька поразок навколишнім ворожим народам, особливо філістимлянам, які з часу Самсона зробилися злими гнобителями Ізраїлю. Але ці подвиги запаморочили йому голову, і він від первісної простоти почав круто переходити до зарозумілої самодержавності, і не соромився у своїх діях навіть коли почув вказівки престарілого пророка Самуїла і закону Мойсеєвого. Тому неминуче відбулося зіткнення між світською і духовною владою, і оскільки все показувало, що Саул і далі піде в тому ж напрямку, то це прямо загрожувало підірвати основний принцип історичного життя обраного народу, тому виявилася сумна необхідність припинити цей величний рід і наступником йому був обраний юний Давид з коліна Юдиного, з міста Вифлеєма.

Різні інтерпретації того, що Біблія говорить про розміри Ізраїльського царства часів Давида (1000–930 р. до н. е.)

На рубежі 2–1 тис. виникає Ізраїльське царство Давида. Давид був помазаний на царство пророком Самуїлом, коли ще був пастухом, став славнозвісним царем Ізраїлю і родоначальником довгої лінії царів юдейських.

Новий обранець не відразу вступив на престол, а повинен був всю молодість провести в різноманітних пригодах, ховаючись від кровожерливої ревнивості Саула який з часом все більш падав морально. В цей час він перемагає Голіафа.

Протягом перших семи років царювання його резиденцією був Хеврон, а після вбивства сина Саула, Ієвосфея (Ішбошета) всі коліна визнали Давида своїм царем.

Заснування Єрусалима

Давид був переконаний, що для затвердження царської влади в країні йому необхідна столиця, яка б не належала жодному коліну окремо а могла служити загальною столицею для всього народу. Для цієї мети він намітив одну сильну фортецю на рубежі між колінами Юди та Веніаміна, яка, незважаючи на всі зусилля ізраїльтян, відстоювала свою незалежність і до того належала хороброму племені євусеянина. То був Єрусалим, який, як видно з новітніх відкриттів, ще до вступу євреїв в Ханаан займав важливу ланку серед інших міст країни, маючи над ними свого роду гегемонію. Фортеця ця тепер повинна була впасти перед могутністю нового царя, і Давид заснував в ній свою царську столицю. Нова столиця завдяки своєму чудовому положенню почала швидко стягувати до себе юдейське населення, скоро розквітла пишно й багато, і Єрусалим став одним з найвідоміших міст в історії не тільки ізраїльського народу, а й усього людства.

З Давида починається швидкий розквіт і всього царства. Завдяки надзвичайній енергії цього геніального царя скоро були приведені в порядок незлагоджені в кінці колишнього царювання справ внутрішнього благо-устрою, і потім почався цілий ряд звитяжних воєн, під час яких остаточно були розтрощені найлютіші вороги Ізраїлю — филистимляни, а також моавитяни і Едом, землі яких стали надбанням Ізраїлю. Завдяки цим перемогам і завоювань царство ізраїльського народу зробилося могутньою монархією, яка на час керувала всією Західною Азією і в руках якої перебувала доля численних народів які трепетно приносили свою данину грізному для них царю. З фінікійцями ізраїльтяни ввійшли в найближчі дружні відносини, і ця дружба з висококультурним народом була дуже корисна і вигідна їм у справі розвитку їх матеріальної культури. Разом з тим почало швидко розвиватися і духовне життя, і саме на той час припадає багатющий розквіт давньоєврейської духовно-релігійної поезії, яка знайшла собі особливо чудове місце в дивних своєю глибиною і полум'яністю почуттів псалмах самого Давида та наближених до нього співаків. До кінця царювання внаслідок введеного царем багатоженства почалися різні смути, якими затьмарені були останні роки життя великого царя, і після важкого сум'яття престол перейшов до сина його найулюбленішої дружини, але разом з тим і головною винуватицею всіх його лих — Версавії, до юного Соломона (близько 1020 р. до н. е.).

Соломон на своєму престолі , живопис Andreas Brugger, 1777

Соломон успадковував від свого батька велику державу, що простягалася від «річки єгипетської до великої ріки Євфрату». Для управління такою державою був потрібний великий розум і досвідчена мудрість, і, на щастя для народу, юний цар був від природи наділений світлим розумом і проникливістю, що дали йому згодом славу «наймудрішого царя». В Біблії говориться що Соломон приніс «тисячу цілоспалень» після того з'явився йому Господь і казав: «Проси, що Я маю дати тобі!» Соломон попросив « серце розумне, щоб судити народ Твій, щоб розрізняти добре від злого, бо хто потрапить керувати цим великим народом Твоїм?» (1 Цар. 3:4–9).

Користуючись глибоким світом, Соломон звернув всю свою увагу на культурний розвиток держави і в цьому відношенні він досяг надзвичайних результатів. Країна розбагатіла, і добробут народу зріс до небувалого ступеня.

Будівництво Єрусалимського Храму

Двір Соломона не поступався в своєму блиску дворам найбільших і наймогутніших володарів тогочасного цивілізованого світу. Але вищою справою і славою його царювання була побудова величного Храму в Єрусалимі, що замінив собою занепалу Скинію, який відтепер став національною гордістю Ізраїлю, душею його не тільки релігійного, але й політичного життя.

При ньому ж і поезія досягла свого найвищого розвитку, і чудовими творами її служить знаменита «Пісня над піснями» (Шир ха-шірім), за своєю зовнішньою формою представляє щось на зразок ліричної драми, що оспівує любов у її найглибшій основі і чистоті. При Соломоні єврейський народ досяг кульмінаційного пункту свого розвитку, і з нього ж почався зворотний рух, який найпомітніше позначився на самому царі. Кінець його царювання затьмарився різними розчаруваннями, причиною яких головним чином стали багатоженство яке дойшло до надзвичайних розмірів і пов'язані з ним непомірні витрати. Народ став перейматися швидкозростаючими податками, і Соломон скінчив життя з переконанням, що «все суєта і томління духу», і з побоюванням за майбутнє свого будинку, якому погрожував Єровоам який з'явився вже при ньому.

В X столітті до н. е.. царем Соломоном був побудований Храм ( Бейт а-мікдаш , «Дім Святості») в Єрусалимі.

Незважаючи на битви між великими стародавніми державами Єгиптом, Ассирією, а потім і Нововавилонським царством за гегемонію в цьому регіоні, незважаючи на внутрішній розкол, що призвів до створення двох, часом ворогуючих один з одним єврейських царств, єврейський народ, його політичні та релігійні лідери змогли настільки зміцнити зв'язок євреїв з цією землею і Єрусалимом, що навіть знищення єврейської держави і Єрусалимського храму і виселення євреїв у Месопотамію не поклало кінець їх національній історії.

Однак, вавилонський полон, не став могилою для народу Юдеї, на відміну від ассирійського полону, який став фатальним для населення Ізраїлю. Навпаки, він послужив першим кроком до поширення чистого монотеїзму серед народів поганських, оскільки саме з цього часу почався той великий процес юдейського розсіювання, який мав настільки величезне значення для підготування язичницького світу до християнства. Через 70 років в силу указу великодушного Кира Перського, зламати могутність Вавилону, юдеї отримали можливість повернутися на свою землю і побудувати новий Храм в Єрусалимі.

Розвиток своєрідної єврейської культури на базі давньої традиції і під впливом елліністичного світу. Формування біблійного канону. Виникнення єврейської діаспори, пов'язаної з Єрусалимом і єврейським населенням в Землі Ізраїлю.

Після руйнування перської монархії Олександром Македонським Земля Ізраїлю спочатку була підпорядкована елліністичним державам — Птолемеї в Єгипті (320—201 р. до н. е.) і Сельовкидам в Сирії. У цю епоху в єврейське середовище проникає грецька культура. Вищі класи засвоюють грецькі звичаї та обряди, поряд з староєврейською та арамейською поширюється також давньогрецька мова (койне). Одночасно серед євреїв поширюються три філософські і релігійні течії. Найпопулярнішим є вчення фарисеїв, вчителів ревнителів закону. Шляхом тлумачень вони прагнуть пристосувати основи Мойсеєвого законодавства до нових умов життя, а також захистити чистоту єврейського віровчення і ритуалу від язичницького і особливо еллінського впливу. Іншого напрямку трималися саддукеї, представники священничих і аристократичних класів. Не допускаючи ніяких тлумачень закону, вони вимагали від народу сліпого виконання обрядів. Третій напрямок полягало у видаленні від мирської суєти, в шуканні порятунку в простоті суворого життя. Представниками цієї течії були ессеї, родоначальники християнського аскетизму.

Розсіювання євреїв по всіх країнах Сходу і Заходу почалося за ІІІ століття до н. е. Крім великих єврейських колоній в Месопотамії і Персії, Бактрії і Вірменії, з часу вавилонського полону, в епоху панування в Палестині Птоломеїв утворилася дуже численна колонія євреїв у Єгипті (Олександрії та інших.), де в місті Геліополь був споруджений храм Онія, що змагався з Єрусалимським. Десь в II с. до н. е. з'явилися колонії євреїв в Римі і деяких приморських містах західного Середземномор'я.

Володіння Маккавеїв протягом століть

З переходом євреїв під сирійське панування при Антіох IV Епіфані почалися жорстокі гоніння на єврейський культ і прагнення насильно еллінізувати євреїв. З метою національної самооборони серед євреїв, під проводом священника Маттітії і його синів (Маккавеїв), виникло повстання (165—141 р. до н. е.) проти сирійців, що закінчилося звільненням юдеї від влади Сирії. В 141 році до н. е. звільнена Юдея проголосила правителем сина Маттітія, Симона (Шимона), родоначальника Хасмонейскої династії.

Єврейське повстання не тільки відстояло релігійну незалежність Юдеї, а й призвело до створення незалежного Хасмонейского царства 164–37) зі столицею в Єрусалимі.

В цей час елінізовані групи і не єврейських семітських народів Негева і Зайордання влилися до складу єврейського народу.[5]

Наступником Симона був його син Іоанн-Гіркан (135–106 р. до н. е..), який з'єднав в своїй особі царський титул і сан первосвященника. Нащадки його були вже далекі від традицій епохи національного підйому першоих Маккавеїв і цілком піддалися впливу еллінської культури. Після Іоанна-Гіркана царювали його сини Арістобул, 106—105, і Олександр-Янна, 105–79. Останнього успадковувала його дружина, Саломея Александра, 79—70.

94–88 рр. до н.е. — громадянська війна між фарисеями та садукеями.

В 63 році до н. е. спалахнула війна між синами Соломії, Гірканія II та Арістобула II, в результаті якої був покликаний третейським суддею римський полководець Помпеїв, який взяв Єрусалим і звернув Юдеї в етнархію, що входила до складу римської провінції Сирії і знаходилася під управлінням Гіркана. В 40 до н. е. царем Юдеї за допомогою парфян став Антигон, молодший син Арістобула. Після його поразки територія Юдеї була розділена на Юдею, Самарію, Галілею та Петрею (Зайордання).

Модель Храму Ірода

Ірод I Великий, син ідумейського намісника Антипатра, підтримуваний римлянами, підкорив (37 р. до н. е..) Єрусалим, скинув Антигона, відбудував чудовий Єрусалимський Храм (19 рю до н. е.), Ірод помер в 4 році до н. е. Син його Архелай позбавлений влади в 6 році н. е. римлянами. Юдея приєднана до провінції Сирії і підпорядкована римському прокуратору.

Ірод Агріппа I, онук Ірода Великого, став (з 14 по 41 рр.), з ласки римського імператора Калігули, царем Юдеї.

Римський гарнізон біля підніжжя фортеці Массада

В 66 році вибухнуло повстання проти римлян (Перша Юдейська війна), що закінчилося в 70 році, після взяття Єрусалиму Тітом, руйнуванням Храму, побиттям та вигнанням євреїв.

Із 70 року н. е. Юдея позбулася автономного статусу і була перетворена в римську провінцію.