Історія Південної Америки

Америку, як вважають, було вперше заселено людьми з Азії, які перетнули Беринговий перешийок, який тепер є Беринговою протокою. Протягом тисячоліть, люди поширювалися на усі частини континенту. Перше свідчення про існування способів ведення сільського господарства у Південній Америці, сходить до 6500 року до нашої ери, коли картопля, перець чилі та боби, почали вирощувати для виробництва продуктів харчування у басейні Амазонки. Маніок їстівний, який залишається основним харчовим продуктом і сьогодні, було культивовано ще 2000 року до нашої ери. Американські культури, почали приручати лам і альпака у високогірних районах Анд близько 3500 років до нашої ери. Цих тварин було використано як для перевезення, так і м'яса. Морських свинок було у цей час, одомашнено як джерело їжі. До 2000 року до нашої ери, багато аграрних сільських громад, було розселено по усіх Андах та прилеглих до них районах. Рибальство, стало широко розповсюдженим заняттям уздовж узбережжя, що сприяло вживанню риби як основного джерела їжі. У цей час, було розроблено системи зрошення, що підштовхнуло підйом аграрного суспільства. Продовольчими культурами тоді були: лобода, кукурудза, квасоля, загалом боби, арахіс, маніок, солодка картопля, картопля і кабачки. Також вирощувалася бавовна, яка мала особливо важливе значення, як єдине основне волокно. Найперше постійне поселення, як свідчать керамічні артефакти, відомо до 3500 до нашої ери — Вальдівія на узбережжі Еквадору. Інші групи також сформували постійні поселення. Серед цих груп були: Чибча (або "Muiscas" чи "Muyscas") і Тайрона у Колумбії, Канаріс в Еквадорі, кечуа у Перу, і аймара у Болівії, які були одними з найважливіших осілих індіанських груп Південної Америки. Протягом останніх двох тисяч років, можливо, був контакт з полінезійцями по усій південній частині Тихого океану, про що свідчить поширення солодкої картоплі у деяких районах Тихого океану, але немає ніякої генетичної спадщини від людських контактів.

Канаріс були розвиненою цивілізацією з передовою архітектурою та релігійними переконаннями. Велику частину її залишків, було або спалено, або зруйновано під час нападів інків, а пізніше іспанців. Їх старе місто "Guapondelig", було перейменовано двічі — спочатку, як місто інків Tomipamba, а пізніше, як колоніальне місто Куенка. Це місто також, вважається місцем Ель-Дорадо, містом золота з міфології Колумбії. Канаріс протягом багатьох років запекло відбивав вторгнення інків, поки не впав до Тупака Юпанкі.

Чибча — мовне співтовариство, було найбільш численною, найбільш територіально розширеною і найбільш соціально-економічно розвиненою, з доіспанських колумбійських культур. До 3-го століття, Chibchas створили свою цивілізацію у північних Андах. У якийсь час, Chibchas окупували частину того, що на даний час є Панамою та високі рівнини Східної Сьєрра Колумбії. Області, які вони посідали, були департаментами Сантандер, Норте-де-Сантандер, Бояка і Кундинамарка, у яких, також, були райони, де з'явилися перші ферми (натепер, вони найбагатші райони у Колумбії). Вони представляли собою, найбільш густонаселені зони між Мексиканською імперією та імперією Інків. Поруч з кечуа Перу і Еквадору, аймара у Болівії, Чибча у східній та північно-східній частинах нагір'я Колумбії, вони були найбільш яскравими з корінних осілих народів Південної Америки.

Довгий час вважалося, що мешканці Амазонських лісів, були малочисельними племенами мисливців-збирачів. Археолог Бетті Меггерс був видатним прихильником такої ідеї, та змалював це у своїй книзі Амазонія: Людина і культура у підробленому раю. Однак недавні археологічні знахідки доводять, що цей регіон був фактично густонаселеним. З 1970-х років, численні геогліфи було виявлено на збезліснених землях, які датовано між 0-1250 роками, що призводить до тверджень про існування доколумбової цивілізації. Першим європейським подорожником довжиною річки Амазонки, був Орельяна 1542 року. Документальний фільм BBC "Неприродні історії", представляє докази того, що Орельяна мав рацію у своїх спостереженнях — що просунута цивілізація процвітала уздовж Амазонки у 1540-х роках. Вважається, що цивілізацію згодом було зруйновано через поширення хвороб з Європи, таких як віспа. Близько 5 мільйонів людей, можливо, жили у районі Амазонки 1500 року, розділені між густонаселеними прибережними поселеннями. До 1900 року, населення скоротилося до 1 мільйона осіб, і на початку 1980-х років, вона становила менше 200 тисяч. Однією з основних частин доказів, є наявність родючої Terra preta (чорної землі), яка поширюється на великих площах у лісах Амазонки. У даний час, широко визнано, що ці ґрунти є продуктом обробки місцевої землі. Це означає, що великі ділянки родючої землі тропічних лісів Амазонки, ймовірно, є наслідком багатовікового людського втручання, а не, з доброго дива, зустрічаються у природі як це передбачалося раніше. Залишки деяких з цих великих населених пунктів посередині лісу Амазонки, було знайдено 2003 року Майклом Хекенбергером та його колегами з університету Флориди. Серед них були такі докази: шляхи, мости і великі площі.

Цивілізація Караль супе є одною з найстаріших цивілізацій Північної та Південної Америки, яка існувала у 27 столітті до нашої ери і мала розвинену урбаністику.

Чавін дописемна цивілізація Південної Америки, яка створила за деякими оцінками і археологічними знахідками, торговельну мережу і розвинене сільське господарство на 900 році до нашої ери. Артефакти було виявлено на стоянці під назвою Чавін-де-Уантар у сучасному Перу на висоті 3177 метрів. Чавін цивілізація охоплювала період від 900 до 200 року до нашої ери

Моче процвітала на північному узбережжі Перу 2000-1500 років тому. Їх спадщина дійшла до нас, у вигляді складних поховань, нещодавно розкопаних кваліфікованими фахівцями Каліфорнійського університету спільно з Національним географічним товариством. Моче, були технологічно просунутими людьми, які торгували з далекими народами, такими, як майя. Майже все, що ми знаємо про Моче, походить від їх керамічного посуду з різьбленням, який використовувався у їх повсякденному житті. Ми знаємо, з цих записів, що вони практикували людські жертвоприношення, мали ритуали пиття крові, і що їхня релігія підтримувала прокреативні сексуальні практики (наприклад, феляції).

Тіуанако були поселені у Болівії, близько 400 року до нашої ери.

Цивілізація інків зі столицею — містом Куско, домінували в Андах від 1438 до 1533 року. Назва Інки, як правило, поширюється на майже сто мовних або етнічних громад (деякі від 9 до 14 мільйонів людей), пов'язаних дорожньою системою довжиною 25 тисяч кілометрів. Міста було побудовані з точною неперевершеною кладкою, споруджено вздовж багатьох рівнів гірської місцевості. Терасове рільництво, було корисною і дуже продуктивною формою сільського господарства. Існує доказ чудових зразків металообробки і, навіть, успішної операції на черепі у цивілізації інків. Інки не мали писемності, але використовували кіпу, систему вузлуватих рядків, задля запису даних і подій.

Араваки жили уздовж східного узбережжя Південної Америки, далеко на південь (на початку ХХI стліття це Бразилія), і вгору в Гаяні. Коли з ними вперше зіткнувся Христофор Колумб, то араваки були змальовані як мирні люди, хоча вони вже тоді домінували над іншими окремими групами, такими як Ciboney. Араваки проте, зазнавали все більшого тиску з боку войовничих карибів, які, як вважають, покинули місцевість річки Оріноко, щоби оселитися у Карибському басейні. Протягом століття, до прибуття Колумба до Карибського архіпелагу 1492 року, кариби, як вважають, витіснили араваків, які раніше заселяли низку островів, і вторглися на терени, що тепер є сучасною Гаяною. Кариби були майстерними суднобудівниками та моряками, і зобов'язані своєму пануванню в Карибському басейні власним військовим навичкам. Канібалізм сформував ключову частину військових ритуалів карибів: кінцівки жертв, можливо, бралися додому як трофеї. Невідомо, скільки корінних народів жили у Венесуелі й Колумбії до іспанського завоювання; це, можливо, було близько одного мільйона осіб, разом з такими групами, як Auaké, Caquetio, Mariche і Timoto-cuicas. Їх кількість значно скоротилася після конкісти, в основному внаслідок поширення нових хвороб з Європи. Були дві основні осі північ-південь доколумбового населення: виробництво кукурудзи на заході і маніока на сході.

Південна Америка, 1650 рік

До приходу європейців, за різними оцінками, 30 мільйонів людей жили у Південній Америці.

Амеріго Веспуччі

Між 1452 і 1493 роком, серія папських булл (Dum Diversas, Романус Понтифік і Inter caetera), проклала шлях до європейської колонізації і католицьких місій у Новому Світі, що дозволяло європейським християнським народам, вступити у володіння нехристиян, і заохочувало поневолення нехристиянських народів Африки і Північної та Південної Америки.

1494 року, Португалія та Іспанія, дві великі морські держави того часу, підписали Тордесільяський Договір про очікувані нові землі, які виявляться на заході. Завдяки договору, вони погодилися, що усі землі за межами Європи, повинні бути поділеними винятково між двома країнами. Договір встановив уявну лінію уздовж меридіану 370 (північ-південь), на захід від островів Зеленого мису, приблизно 46 ° 37 'W. З точки зору договору, усі землі на захід від лінії (яка в даний час, як відомо, охоплює більшу частину південноамериканської землі), буде належати Іспанії, а всі землі на схід — до Португалії. Оскільки, точне вимірювання довготи на той час не було можливо, лінію не було суворо дотримано.

Починаючи з 1499 року люди і природні ресурси Південної Америки неодноразово експлуатуються іноземними конкістадорами, спочатку з Іспанії, а потім з Португалії. Ці колоніальні народи - конкуренти, використовували землю і ресурси, як свої власні і розділяли його у колонії.

Європейські захворювання (віспа, грип, кір і тиф), до яких корінне населення не мало ніякого опору (імунітету), були переважною причиною депопуляції корінного американського населення. Жорстокі системи примусової праці (гірничодобувної промисловості, у межах іспанського панування), також сприяли депопуляції. Слідом за цим, африканські раби, у яких виробився імунітет до цих хвороб, швидко прибули, щоби замінити місцевих.

Іспанці прагнули перетворення їх американських підданих на християн і були швидкі, щоб очистити будь-які рідні культурні практики, які перешкоджали цій меті. Проте, більшість початкових спроб цього, були лише частково успішними. Американські групи просто змішували католицизм з власними традиційними віруваннями. Іспанці не нав'язували рідну мову до такого ступеня, як свою релігію. Насправді, місіонерська робота Римо-католицької церкви у кечуа, науатль і гуарані, фактично сприяли розширенню цих американських мов, оснащенню їх системами письма.

Зрештою, місцеві жителі і іспанці схрещувалися, утворюючи клас метисів. Метиси і корінні американці часто були змушені платити несправедливі податки іспанському уряду (хоча всі суб'єкти платили податки) і суворо каралися за непокору. Багато вітчизняних творів вважалися язичницькими ідолами і були знищені іспанськими дослідниками. Це охоплювало велику кількість золотих і срібних скульптур, які було розплавлено перед транспортуванням до Європи.

На початку століття, Сполучені Штати продовжували дотримуватися інтервенціоністської політики, спрямованої на прямий захист власних інтересів в регіоні. Це було офіційно сформульовано в Доктрині Великої Палиці Теодора Рузвельта, яка модифікувала стару Доктрину Монро, котра просто була націлена на стримування європейського втручання в півкулі.

Велика депресія кинула виклик регіону. Крах світової економіки означав, що попит на сировину різко впав, підірвавши економіку багатьох країн Південної Америки. Інтелектуали та урядові лідери Південної Америки відвернулися від старої економічної політики і звернулися до індустріалізації заміщення імпорту. Мета полягала в створенні самодостатньої економіки, яка мала б власні промислові сектори і великий середній клас і котра була б несприйнятливою до зльотів і падінь світової економіки. Незважаючи на потенційні загрози комерційним інтересам Сполучених Штатів, адміністрація Рузвельта (1933-1945) розуміла, що США не можуть повністю протидіяти імпортозаміщенню. Рузвельт проводив політику добросусідства і дозволив націоналізацію деяких американських компаній в Південній Америці. Друга світова війна також об'єднала Сполучені Штати і більшість латиноамериканських країн. Історія Південної Америки під час Другої світової війни важлива через значні економічні, політичні та військові зміни, які відбулися на більшій частині регіону внаслідок війни. Щоби краще захистити Панамський канал, боротися з впливом Осі і оптимізувати виробництво товарів для військових потреб, Сполучені Штати за допомогою ленд-лізу і подібних програм значно розширили власні інтереси в Латинській Америці, що привело до всеохопного осучаснення і значного економічного зростання для країн, які брали в цьому участь. У стратегічному плані Бразилія мала велике значення, оскільки у неї був найближчий до Африки майданчик в Північній та Південній Америці, де союзники активно вели боротьбу з німцями та італійцями. Бразилія була єдиною країною, яка відправила експедиційний корпус на європейський театр військових дій; однак у кількох країн були сутички з німецькими підводними човнами і крейсерами в Карибському басейні і Південній Атлантиці. Мексика відправила винищувальну ескадрилью з 300 добровольців в Тихий океан.

За словами автора Томаса М. Леонарда, Друга світова війна справила великий вплив на економіку країн Латинської Америки. Після нападу Японії на Перл-Гарбор 7 грудня 1941 року, більша частина Латинської Америки або розірвала взаємини з державами осі, або оголосила їм війну. В підсумку багато країн (в тому числі вся Центральна Америка, Домініканська Республіка, Мексика, Чилі, Перу, Аргентина та Венесуела) раптово виявили, що тепер вони залежать від Сполучених Штатів в торгівлі.[1] Високий попит Сполучених Штатів на певні продукти і товари під час війни ще більше спотворив торгівлю. Наприклад, Сполучені Штати хотіли отримати всю платину, вироблену в Колумбії, все срібло Чилі і всю бавовну, золото і мідь Перу. Сторони домовилися про встановлені ціни, часто з високою надбавкою, але різні країни втратили здатність торгуватися і торгувати на відкритому ринку.

Війни стали менш частими в 20 столітті, коли Болівія-Парагвай і Перу-Еквадор вели останні міждержавні війни. На початку 20 століття три найбагатші країни Південної Америки брали участь в надзвичайно дорогих перегонах військово-морських озброєнь, призвідником яких прислужилася поява військового корабля нового типу - «дредноута». У якусь мить уряд Аргентини витрачав п'яту частину власного річного бюджету всього на два дредноути — ціна без урахування наступних експлуатаційних витрат, котрі для бразильських дредноутів становили шістдесят відсотків від початкової вартості покупки. Континент став полем битви холодної війни наприкінці 20 століття. Деякі демократично обрані уряди Аргентини, Бразилії, Чилі, Уругваю та Парагваю були повалені або зміщені військовими диктатурами в 1960-х і 1970-х роках.