Африканська міфологія

Ходжа Насреддін

В африканській міфології рідко зустрічається герой, що поєднував би в собі риси деміурга (творця світу) та трикстера (хитруна, обманщика) одночасно[43]. Таких персонажів досить мало, хіба що Хубеа́не (Хобіа́на), герой оповідок племен бавенді та бапеді — син першої людини і творець усіх інших людських істот. У міфах він наділений багатьма рисами хитруна. Близький до нього за образом і зулуський Хлаканья́на. Хоча останній не має рис деміурга. Народженню Хлаканьяни передували декілька містичних моментів, такі ж як і в Райангомбе, героя фольклору кізіба, а саме: вони почали говорити ще до народження, а останній після появи на світ з'їв цілого буйвола[43].

Хубеане демонструє комбінацію хитрості та фальшивої чи істинної дурості. У цьому його можна порівняти з Тілем Уленшпігелем чи Ходжою Насреддіном. Розум його проявляється в основному в умінні уникати пасток своїх недоброзичливців. У цьому він дещо нагадує Ґалікаланґ'є, персонажа племені вахехе, аньянджа і яо (Мозамбік), якого матір ще до народження пообіцяла демону (в інших варіантах гієні), та всі хитрощі Ґалікаланґ'є — це заходи захисту[44]. Якось жінка збирала хмиз у лісі і зрозуміла, що в'язанка заважка і вона її не підійме. Тоді їй запропонувала свою допомогу Гієна, поцікавившись, що вона отримає за це. Жінка запропонувала свою ще ненароджену дитину. Не встигла жінка дійти додому, як її дитина народилась і попросила підсмажити її на глиняному черепку. Це допомогло Ґалікаланґ'є вирости швидше. Коли Гієна прийшла за обіцяною дитиною, матір запропонувала самій знайти її сина. Вона також пообіцяла прив'язати до його ноги дзвіночок, щоб Гієна упізнала його. Але хлопчик прив'язав дзвіночки на ноги всім своїм друзям. Гієна не змогла його знайти. Потім матір послала сина за бобами, в заростях яких ховалась Гієна, але Ґалікаланґ'є послав замість себе жука. На третю спробу мати заховала Гієну у в'язанці хмизу і відправила за нею сина. Побачивши в'язанку, хлопчик сказав: «Я можу принести в'язанку, що втричі важче за цю». Гієна, почувши це, злякалась і втекла. Потім матір попросила сина змайструвати пастку. Гієна, коли стемніло, заховалась за пастку; мати сказала Ґалікаланґ'є, що пастка закрилась, але син відповів, що його пастка закривається завжди тричі. Гієна злякалась цих слів і знову втекла. Зрештою мати виголила сину півголови і сказала Гієні, що та може прийти, коли її син засне біля вогню. Ґалікаланґ'є вночі поголив матері половину голови, а сам заховався за хижею. Гієна прийшла вночі і, сплутавши матір із сином, з'їла жінку[45].

Герой Качірамбе племені ньянджа теж, декілька разів уникнувши смерті, пробачає матір та вбиває Гієну[46].

У готтентотів є персонаж на ім'я Хейтсі-Ейбіб, що вмів перевтілюватись та воскресати. Він боровся з ворогом людства Га-Горібом, чи Гаунабом, який скидав усіх до глибокої ями, біля якої він сидів. Га-Горіб пропонував кожному охочому кинути йому в голову камінь. Коли це траплялось, камінь рикошетом потрапляв у того, хто кинув його, і він падав до ями. Хейтсі-Ейбіб зміг обдурити ворога: він спершу відмовився кидати камінь, а потім, відволікши увагу Гаунаба, поцілив йому каменем нижче вуха. Від цього Га-Горіб сам упав до ями[47].

Піраміди із каміння, що зустрічаються по всій Південній Африці, називаються могилами Хейтсі-Ейбіба, адже той помирав неодноразово, але постійно повертався до життя. Існує цікава історія про те, як Хейтсі-Ейбіб мандрував зі своєю сім'єю та якось, скуштувавши ягоди, що звуться «дикі родзинки», сильно занедужав і попросив сина поховати його, а могилу вкрити камінням. Поховавши Хейтсі-Ейбіба, рідні раптом почули пісню:

Персонажі героїчних міфів — пара близнюків народу Йоруба

Дружина Урісеби помітила, що шум лунає від могили її покійного свекра, вона послала туди свого чоловіка, і той побачив біля могили сліди стоп, що були схожі на сліди його батька. Згодом син і його дружина спіймали воскреслого Хейтсі-Ейбіба, але той закричав: «Відпустіть мене! Я помер, я можу заразити вас!», але дружина Урісеби тільки відповіла: «Тримай хитруна!». Хейтсі-Ейбіба привели додому, і з того часу його здоров'я було міцнішим, ніж до цього[48].

У Хубеане здатність воскресати замінює надзвичайна кмітливість, що спрямована на уникнення смерті. Крім того Хубеане з дитинства відрізнявся тупістю — він сприймав буквально і виконував навпаки дані йому доручення. Якось разом із матір'ю він пішов збирати боби, а матір знайшла в заростях бушбока (лісову антилопу), вбила її і поклала на дно корзини, засипавши потім тушу бобами. Вона відіслала сина додому зі словами: «Якщо зустрінеш когось по дорозі, хто запитає, що в тебе в корзині, відповідай: „Боби моєї матері“, а сам мовчи про те, що там бушбок». По дорозі Хубеане зустрів сусіда, який поцікавився, що хлопчик несе в корзині, на що той відповів: «Я несу боби моєї матері, але сам я знаю, що там бушбок»[49].

Якось він із батьком відправився доглядати стадо і заявив, що на вершині високої скелі має бути вода. Коли батько піднявся на скелю, Хубеане прибіг додому і з'їв обід у горщику, що був приготовлений для його батька, а горщик потім наповнив коров'ячим гноєм. Хубеане повернувся до батька і удав, що просто бігав подивитись на стадо. Коли вони повернулись додому, батько Хубеане почав дорікати слугам, що ті не поспішають подати йому обід, «який ще трохи і перетвориться у коров'ячий гній». Саме це він і побачив у своєму горщику[50].

Усі ці та подібні витівки переповнили чашу терпіння батьків Хубеане та інших жителів села, і вони вирішили позбутись хлопця. Спочатку вони підсипали отруту в його їжу, але Хубеане захотів їсти з миски свого брата. Потім вони викопали яму на місці, де зазвичай любив сидіти Хубеане і утикали дно гострими кілками, але останній цього разу сів в іншому місці. Тоді жителі села заховали у в'язанці цукрової тростини людину зі списом, що мала проткнути хлопця, коли той підійде ближче, але Хубеане знову щось запідозрив і вибрав цю в'язанку, щоб покидати у неї дротики. Зрозумівши, що вони не зможуть його вбити, оточуючі дали хлопцю спокій[51].

Ласка

У ранніх формах міфу Хлаканьяна фігурував як Заєць чи Ласка (одне з імен цього героя Укаїджана — Маленька Ласка), «та він і був схожий на ласку…». Хейтсі-Ейбіба деякі дослідники ототожнюють із Шакалом. Хлаканьяна фігурує в деяких міфах як культурний герой. Викопавши декілька їстівних клубнів, він віддає їх матері, щоб та приготувала клубні на обід. Та матір з'їдає їх сама, а коли Хлаканьяна просить клубні назад, та замість них дає горщик для молока. Він позичає горщик хлопчикам, що доять молоко корови в розбиті черепки. Коли ті розбивають горщик, вони віддають йому ассагай (спис із залізним наконечником). Хлаканьяна продовжує обмін речами, отримуючи все більш цінні речі. Обмін закінчується отриманням бойового ассагаю. Хлаканьяна ніби двигун прогресу: замість битих черепків він пропонує горщик, замість тростинок із загостреними кінцями для різання м'яса — ассагай із залізним наконечником тощо[52].

Ліонго — містичний герой суахілі і покомо регіону на сході Кенії. Ліонго народився в одному із семи містечок Кенійського узбережжя, кожне з яких стверджує, що може пишатися честю бути ба́тьківщиною силача. Він був дуже сильною людиною, а також високим, як велет. Йому не можна було нашкодити з допомогою зброї, але якщо б у його пупок загнали голку, то він би помер, але він і його матір, яку звали Мбвашо, знали це[53].

У басуто герой, який має імена Мосаньяна чи Літаолане, є не зовсім трикстером, але має деякі риси, що ми зустрічаємо в інших африканських героїв. Якось всіх людей та інших живих істот проковтнуло чудовисько Холомолумо. Не проковтнуло воно тільки вагітну жінку, що вимастила себе попелом і заховалась у краалі. Холомолумо прийняв її за камінь, бо «від неї пахло попелом» і пішов. Через деякий час жінка народила дитину і залишила її на декілька хвилин, щоб принести їжі, повернувшись замість дитини вона побачила дорослого чоловіка. «Гей! А де ж моє дитя?» — запитала жінка, а чоловік відповів: «Це я, матінко!» Він запитав, куди поділись усі люди. Матір розповіла все, що трапилось. Тоді він запитав, де зараз Холумолумо. Матір показала сину на ущелину, що відкривала прохід у долину і сказала: «Та величезна туша, що закриває весь прохід, і є Холумолумо».

Син взяв списи і попри заперечення матері відправився поглянути на чудовисько. Холумолумо побачив юнака і хотів з'їсти його, але не зміг дотягнутись, бо переїв. Тим часом юнак обійшов Холумолумо колом і двічі ввіткнув у нього списа. Чудовисько померло.

Потім юнак дістав свого ножа і хотів розрізати черево мертвому чудовиську, але чоловік у животі крикнув: «Не ріж мене»! Він відійшов трохи далі і хотів вже різати живіт, але замукала корова. Потім загавкала собака і закричав півень. Цього разу юнак все таки розрізав живіт, і звідти вийшли всі люди і тварини.

Вони зробили Мосаньяну своїм вождем. Але згодом у нього знайшлись заздрісники, які забажали вбити його. Спочатку вони хотіли кинути його у вогнище, але замість нього кинули іншу людину. Потім вони вирішили викопати яму, на тому місці, де він зазвичай сидів, як для Хубеане. Але й цього разу вождь був чудесним образом попереджений, і знову в яму потрапила інша людина. Коли змовники вирішили здійснити останню спробу вбити вождя, той не противився і дав себе вбити, а його серце вискочило з грудей і перетворилось на пташку. Так поетично закінчується історія про Мосаньяну[54].

Фрідріх Макс Мюллер

У міфології африканців природа займає дуже значне місце. В їхніх міфах Сонце та Місяць є персоніфікованими образами, вони ніби живі істоти. Плем'я нама вірить, що небесні тіла колись були людьми. Ці історії, звичайно ж, мали пояснити природні феномени. Однак, як згадувалось вище, в космогонічних міфах рідко згадується про створення Природи. Вона ніби існувала сама по собі[55].

В середині XIX ст. Макс Мюллер і Джордж Кокс висунули теорію, згідно з якою міфи є образними, метафоричними описами заходу, світанку, бур та інших явищ[55]. Брейсіг відзначає, що на найбільш ранніх етапах розвитку мислення божественні чи героїчні фігури не були уособленням сил природи[55].

В еве є історія про те, як Сонце і Місяць хотіли влаштувати бенкет і для цього домовились вбити і з'їсти своїх дітей. Сонце вбило своїх дітей і з'їло разом із Місяцем, а Місяць заховав своїх дітей у великому глеку для води і дозволив їм виходити тільки вночі. Ось чому у Сонця й досі немає дітей, а дітей Місяця — зірок — можна бачити щоночі. Подібну історію розповідають сомалійці про двох жінок — чорну та червону, у цьому випадку чорна жінка обманює червону. Як вважає Майнхоф, це може бути еволюцією міфу про Сонце та Місяць[56].

У бушменів існує більше міфів про небесні тіла, ніж у народів банту. Про Місяць розповідається, що він колись був сандалею Богомола, яку той закинув на небо, а також є інша версія, що Місяць був людиною, на яку розгнівалось Сонце, і воно проткнуло його своїм промінням та почало шматувати його, доки від нього не залишився маленький шматочок. Місяць ублагав помилувати його на деякий час заради його дітей. Сонце змилостивилось, але коли Місяць на небі стає повним, Сонце знову починає завдавати свої удари[56].

Чумацький Шлях

Банту персоніфікують Місяць і говорять про нього, як про чоловіка, його дружиною називають Ранкову зорю (Венеру, Люцифера). Аньянджа кажуть, що у Місяця дві дружини — Ранкова зоря (Чечекані) і Вечірня зоря (Пуїкані). Перша дружина його погано годує і він худіє, а від їжі другої дружини він починає повніти.

Чумацький Шлях, як стверджують бушмени, виник завдяки дівчині із «древнього народу». Вона закинула на небо жменю попелу. А потім вона закинула їстівне коріння хуїн, що перетворилося у зірки. Раніше покомо вважали, що Чумацький Шлях — це дим від вогнищ «древнього народу». Пізніше, постраждавши від набігів із Сомалі, вони стали називати його «шляхом із Сомалі», тому що сомалійці прийшли до них із північного-сходу.

Веселка

Ще одним явищем природи, яке привертало увагу африканців, була веселка. Її вважали живою істотою, в основному змією. Народ еве уявляє веселку як відображення у небі великого змія Анієво, який виходить щоб пошукати їжу чи воду. Якщо знайти місце звідки виходить веселка, то можна розбагатіти, бо тільки там можна знайти дорогоцінні намистини «аггрі»[57]. Вважається, що веселка може заподіяти шкоду: наслати хворобу чи навіть убити[57]. Тому від неї треба втікати і, як стверджують субія, треба бігти за сонцем — тільки так райдуга не помітить людину. Існують легенди, що веселка — це тварина, яку можна вбити. Так нібито зробили молоді воїни з племені масаї, які вбили веселку стрілами з розпеченими на вогні наконечниками[58].

Із міфів про грім та блискавку варто згадати історію про Птаха-блискавку (у міфології зулусів)[58]. Плем'я базіба теж вважає, що грім і блискавку породжують сліпучо-яскрава зграя пташок, яких посилає на землю, дух бур — Кайюранкуба. Грім — це шум їх крил. Тсвана (чага) називають грім Сокирою Бога. Існують історії про те, як Нцазі — Грім полює в небі з дванадцятьма парами собак[59]. З блискавкою асоціюється божество Леза, а «червоні» і «білі» боги масаї — з блискавкою і дощовими хмарами[60]. Про дощ рідко говориться як про окрему фігуру. Хіба що у бушменів, що розповідають про те, як Дощ нерідко гнівався на людей. Шаман, він же «викликач-дощу» — найважливіша професія у банту. Плем'я гір'яма в період посухи читають заклинання біля могили Мбодзе, шаманки, що вміла викликати дощ[60].

Єпископ Стір опублікував у «Журналі південноафриканського фольклору» цікаву історію. На Занзібарі в одній із місіонерських шкіл цю історію розповіла дівчинка, що там навчалась. Вона належала до племені чипета, що живе на схід від озера Ньяса.

У період засухи маленькі дівчата відправились гратися у зарослі і взяли із собою горщики для варіння їжі. З ними пішла й дівчинка, батьки якої давно померли. Ця дівчинка пообіцяла дещо показати подругам, якщо ті збережуть це у таємниці. Ті погодились. На їхніх очах дівчинка викликала сильний дощ і наповнила ним свій горщик для варіння їжі. Але одна із дівчаток розповіла про цей секрет своїй матері. Згодом про це дізналось все село і вождь. Він звелів привести дівчинку на раду, подарував їй золоті прикраси і звелів у присутності всіх викликати дощ. Дівчинка попрохала усіх відійти і заспівала. Небо вкрилось хмарами і почалась сильна гроза з блискавкою. Дівчинка опинилась в центрі грози, піднялась у повітря, і більше її ніхто не бачив[61].

Маска народу екої, що зображує людину-леопарда

У Африці широке розповсюдження отримали історії про надприродних істот, таких, як привиди, а точніше, демони-привиди. Деякі з них проживають в усамітнених місцях: у глухому лісі, в болоті з отруйними випарами, в отруйній пустелі[62].

У покомо існують розповіді про істоту, що живе у лісах Тани і в сусідньому буші. Цю істоту покомо іменують нґояма. Вона має вигляд людини, але на одному з пальців рук має «Залізний ніготь», яким вона впивається в плоть людини, якщо спіймає її. Потім нґояма п'є людську кров. Деякі європейські дослідники роблять припущення, що це людиноподібна мавпа[63]. Дехто вважає, що, хоча нґояма схожий на людину, він має хвіст, як деякі «дияволи» народу масаї[63]. У одного із південноафриканських племен існує розповідь про те, як один чоловік, зустрівши у буші цю істоту і побачивши, як та їсть сире м'ясо, пожалів її. Він навчив нґояму розводити вогонь та готувати собі їжу на вогні. Отже, він певним чином цивілізував людоїда. Та якось нґояма, повернувшись у свій попередній тваринний стан, накинувся на свого благодійника і з'їв його[63]. Налякати це чудовисько можна тільки пилою, яку він боїться з того часу, коли побачив, як нею спилювали дерево.

Готентоти із Калахарі розповідають про дивних і страшних істот, що живуть серед піщаних дюн — айґамучаб, які мають очі на ступнях ніг. Для того, щоб бачити, айґамучаб опускається на руки і підіймає ступні вгору. На людей вони полюють, мов на зебр і розривають їх своїми зубами завдовжки з палець на людській руці[63].

В африканському фольклорі також зустрічаються такі істоти, як чируві. Вони схожі на людей, але ніби розрізані вздовж — у них одна рука, одна нога, одне око, одне вухо. Бувають, як добрими, так і злими. Такі істоти зустрічаються не тільки в африканських племенах, у єменських арабів подібна істота має назву нас-нас[64]. У яо ці істоти звуться читові, але дехто каже, що у читові одна половина тіла воскова. Він пропонує бій всім мандрівникам, яких він зустріне і ті, хто переможуть його, отримають винагороду — цілющі трави. У племені байла ця істота зветься секобокобо, але він більш доброзичливий, ніж чируві або читові. У субійя є свій сикулокобузука (людина з восковою ногою), що теж змушує мандрівника битись з ним[64].

У басуто одноногі і однорукі огри мають назву матебеле, можливо відповідно до назви найзліших ворогів басуто — зулу[65].

Аньянджа, говорячи про чудовисько, використовують ім'я Зімві, що означає «Великий дух». Так чи інакше, в казках він асоціюється із слоном і є об'єктом глузування Зайця. Суахілі недалеко відійшли від оригінальної концепції Зімві племені аньянджа, та сам термін був замінений арабськими термінами джин і шетані (шайтан)[66].

Якось Зімві украв одну дівчинку і, посадивши її в барабан, змушував співати, стукаючи по барабану. Якось він прийшов у село дівчинки, і батьки впізнали голос своєї доньки. Вони напоїли Зімві пивом, і той заснув. Тоді вони витягли з барабану доньку і за її порадою поклали туди змію, бджіл і мурашок, «що боляче кусались». Через укус змії Зімві і помер, а на тому місці виросли гарбузи. Якось діти, що проходили повз гарбузи, хотіли один із них зірвати, але гарбуз «розгнівався» та покотився за ними. Дітей урятували жителі селища, які спалили гарбуза на вогнищі, а попіл «розвіяли по вітру»[67].

У кікуйю існує людоїд Іліму, що вміє періодично перетворюватись у людину. У тсвана (чагга) подібна істота зветься Іріму, що теж уміє перетворюватись у людину. Асоціюється із леопардом, а Гутманн називає його пантерою-переветнем[68].

У тсвана існує міф про те, що дівчина вийшла заміж за леопарда Іріму. Експозиція цієї історії розповідає про те, як одній жінці собака допомагала доглядати немовля, та одного разу вона розірвала немовля, коли поранила його випадково кісткою, і в того виступила кров. Замість дитини собака поклала у колиску гроно бананів і вкрила ковдрою, а жінці сказала не будити дитину, бо вона щойно погодувала її. Та згодом жінка дізналась страшну правду і разом із чоловіком спалила у вогнищі собаку. Від собаки залишився тільки череп, що викотився і, впавши у зрошувальний канал, потрапив у річку, води якої винесли череп на берег. В той час біля річки йшов гурт дівчат, щоб нарвати трави. Побачивши череп, вони подумали, що це білий камінь. Всі сказали, що камінь дуже гарний і схожий на їх маленького братика. Одна з тих дівчат посміялась над своїми подругами, заперечивши, що камінь не може бути схожим на маленького братика. Проходячи повз череп вони побачили, що той перетворився у велику скелю, що загородила їм шлях додому. Перша дівчина заспівала пісню:

Скеля пропустила всіх дівчат, крім тієї, що насміхалась над подругами. Дівчина зустріла леопарда, який запитав, що та йому дасть коли той перенесе її через скелю. Дівчина почала перераховувати все, що вона мала в господі, але леопард від усього відмовлявся і тільки тоді погодився перенести, коли дівчина запропонувала стати його дружиною[69].

Дівчина схопилась за його хвіст, а леопард поліз на скелю, проте на півдорозі його хвіст обірвався, і дівчина впала. Один за одним приходили й інші леопарди, що пропонували свою допомогу, але з усіма ними трапилось те теж саме, доки не прийшов леопард з десятьма хвостами і допоміг їй перелізти через скелю. Дівчина стала його дружиною, і він привів її у своє селище. Це було селище леопардів-людожерів (Іріму)[70].

Згодом до неї прийшли її брати, і дівчина захотіла повернутись до своїх рідних. Вона зачаклувала всі предмети в домі, щоб ті відповідали її голосом, коли її будуть кликати. Таким чином вона втекла від свого чоловіка, а коли той спохопився, вона вже перебралась через річку, промовивши заклинання, яке зупиняло водяний потік. Вона зупинилась на березі трохи перепочити, а тим часом до протилежного берегу примчав її чоловік. Він запитав її, як вона перейшла річку. Дівчина розповіла, що треба сказати і додала, що по середині річки треба сказати: «Водо, зімкнись!». Леопард їй повірив і все зробив, як та сказала. Водяний потік поніс його за собою, він наостанок прокляв дружину, щоб та зустрічала п'ятиголових людей, куди вона тільки не прийде, а та його, сказавши, щоб він перетворився у бананове дерево, що з ним і трапилось. Дівчина зустріла п'ятиголових людей, і це її дуже розсмішило. Від її сміху зайві голови відпали, а ті люди почали вимагати повернути їм їх голови. Щоб примиритись з ними дівчина, віддала їм своє намисто. Згодом вона повернулась до своїх рідних[71].

Гір'яма, чия територія межує з землею покомо, розповідають про кацумбаказі, що є в деяких аспектах істотою, подібною до кітунусі. Про це говорить преподобний У. Е. Тейлор: «щось на кшталт джина, духу, який іноді з'являється при денному світлі … Зазвичай це злоблива істота. Вона страждає через свій малий зріст, і тому надзвичайно образлива. Зазвичай кацумбаказі запитує зустрічну людину: „Де ти побачив мене?“ Якщо людина не відрізняється великим розумом і відповідає: „Ось тут“, то це може закінчитись смертю людини, якщо ж вона усвідомлює всю небезпеку і каже: „О, я побачив тебе здалеку!“ — у нього є шанс піти цілим і неушкодженим, іноді з ним навіть трапляється щось хороше».

Суахілі розповідають історії про гномів, званих вабілікімо. Живуть ці «гноми» в чотирьох днях пішого шляху на захід від чага, «вони маленького зросту, приблизно дві відстані від середнього пальця до ліктя». Суахілі вважають, що назва племені карликів походить від слів білі (вілі — два) і кімо — (міра). Однак, найімовірніше, воно належить до якоїсь із мов, на яких говорять в глибинних районах країни, а суахілі просто наслідують приклад етимологів, що намагаються всіма способами знайти шукане значення слова. У гір'яма мбірікімо — «представник відомого за чутками народу пігмеїв». Крапф говорить: «Суахілі стверджують, що отримали всі свої знання про лікарські рослини від цих пігмеїв» (таке його тлумачення заяви, що вони йдуть до «мбілікімоні шукати ліки»). У пігмеїв «довгі бороди, і вони постійно носять із собою маленькі стільці». До останнього твердження Крапф ставиться з недовірою, вважаючи його плодом уяви суахілі. Проте деякі племена, що живуть у центральних районах континенту, мають звичай носити на спині свої маленькі дерев'яні лавки.

Чверть століття тому в Ньясаленді Гаррі Джонстон записав переказ корінного населення, яке говорить, що «у племені карликів світло-жовті обличчя» і живуть вони у верхній частині гірського масиву Мландже. У дійсності ж це могли бути бушмени. Вивчення населення в деяких районах Протекторату дозволяє припустити, що в цих людях тече і бушменська кров. "Вони дали цим людям специфічне ім'я, «А-Рунгу». Зізнаюся, коли я почув це ім'я, то кілька засумнівався в цінності переказів цього племені, оскільки це ж слово використовувалося членами племені для позначення богів.

Втім, цей факт міг свідчити лише про те, що «маленький народ» перейшов в категорію міфічного, як це сталося в інших районах Ньясаленду. Доктор Станнус виявив, що, в той час як народ яо в деяких районах Протекторату використовує слово читів (множина ітов) у вже згаданому сенсі (як еквівалент чіруві), інші надають йому інше значення: "У яо мачінга ітов — це «маленький народ» схожий на лепреконів. Вони здійснюють набіги на поля і насилають гниль на плоди; фрукти і овочі, яких торкнулася їх рука, будуть гіркими. Щоб запобігти цим катастрофам, яо, коли урожай дозріває, кладуть овочі на перехрестях доріг, сподіваючись тим самим задобрити ітов і запобігти їх візити на поля. У читів є щось від людей і тварин одночасно. У нього дві ноги, але пересувається він переважно рачки. Яо розповідають про інший легендарний «маленький народ», який «колись жив на землі, та й зараз ще зустрічається». Представники цього народу мали малий зріст, носили довгі бороди, були надзвичайно уразливі, жорстокі і задиристі, як зброю використовували списи. Якщо людині траплялося зустріти когось із цих карликів, той негайно ставив запитання: «З якої відстані ти помітив мене?» Тут людині слід було прикинутися, що він помітив карлика здалеку, щоб змусити того увірувати в свою значущість. «Якщо ж ви скажете: „Та я тільки що помітив тебе!“ — Він, не замислюючись, проткне вас списом». Люди вважають, що карлики мешкають на вершинах високих гір і займаються ковальським справою. Їх називають мумбонелеквапі".[72].

Абатва

У зулусів «маленький народ» зветься абатвою, про це пише єпископ Каллауей, якому про них розповів Умпенгула Мбанда.

«Абатва — зовсім маленький народ, куди менше всіх інших маленьких людей. Вони пересуваються у високій траві і сплять в мурашниках; вони бродять в тумані; вони живуть в глушині, далеко від селищ, в скелях; у них немає поселень, про які ви могли б сказати: „Ось село абатва“. Їх село там, де вони вбивають дичину; вони з'їдають все дочиста і йдуть. Ось який їхній спосіб життя».

Якщо трапляється так, що людина вирушила в дорогу і несподівано стикнулась з умутва (однина слова абатва), то останній зазвичай ставив запитання: «Де ти побачив мене»? Якщо людина сказала правду: «Я побачив тебе ось тут, у цьому самому місці». Умутва розсердиться, вирішивши, що людина зневажає його, за це він може пустити в неї свою стрілу, і та помре. Коли ж людина, що зустрівши умутва каже: «Я бачив тебе!» (Звичайне зулуських вітання, Са-ку-бона). Умутва ставить своє запитання: «Коли ти побачив мене?», то «правильна» відповідь: «Я побачив тебе, коли був далеко. Бачиш гору? Я побачив тебе, коли був на вершині».

Пігмеї

До цієї розповіді є невелике доповнення, яке спочатку могло становити частину розповіді. Воно виразно з'явилося порівняно недавно, оскільки говорить про те, що у абатва є коні.

«Абатва — мандрівний народ. Коли дичину добігає кінця там, де вони зупиняються, абатва сідають на коня, один позаду іншого, і їдуть далі. Якщо їм не зустрічається дичину, вони з'їдають коней».

Їх небезпека, за словами Умпенгули (ім'я оповідача), криється саме в їх крайній нікчемності: «Абатва — крихітні істоти, яких не розгледіти у високій траві. Ось людина йде, дивиться перед собою і думає: „Якщо з'явиться людина або тварина, я побачу їх“. І раптом — зирк! — А в траві умутва. Людина відчуває, що в нього випустили стрілу, оглядається, але не бачить лучника і лякається».[73].

Єпископ Каллауей додає: «Але в історії про абатва йдеться не про бушменів, це скоріше піксі або якийсь народ, куди слабкіший, ніж справжні бушмени. І все ж схожості між ними достатньо, щоб можна було говорити про те, що перед нами опис перших контактів між зулусами і цим народом».

Подальше дослідження показує, що висловлені єпископом сумніви безпідставні. Ці абатва — виразно справжні бушмени, хоча вони і перейшли в категорію народів міфічних[74].

Пігмеї (батва) з Касаї також «прийшли з іншого місця» — їхні прабатьки вважаються нащадками дерев, а бангонго повідомили Торд, що й донині можна побачити великі тріщини у стовбурах дерев, з яких вони вийшли. Переказ свідчить, що Вото, четвертий вождь бушонго, покинувши своє плем'я і віддалившись в ліс по причині злодіянь, скоєних його родичами, відчув себе самотнім і вимовив заклинання. Тут дерева розкрилися і випустили на світло безліч крихітних істот. «Хто ви?» — Запитав Вото, і крихітні істоти відповіли: «Біну батве!» («Ми — люди») — звідси й походить їхня назва. Абатва людські істоти і мають дітей, як всі інші люди, але в той час вони були тільки духами в людському вигляді, дітьми дерев[75].

Верхівка Кіліманджаро — Кібо

«Маленький народ», що живе в горі Кіліманджаро, тут у них є все, що потрібно для життя, — бананові дерева і стада худоби. Бідні чи хворі люди, які знайшли двері в цей світ, зустрічають привітний прийом і отримують щедрі дари, в той час як багаті, що прагнуть стати ще багатшими, виганяють з ганьбою. Це нагадує численні історії про фрау Холле, хоча вони розповідають швидше про царство мертвих. Не викликає, однак, сумнівів, що привітний народ з підземного світу — це не предки (варі-му), а «легендарні древні мешканці землі». Деякі африканці вірять, що вони мешкають не в горі, а на вершині Кібо — величезного покритого снігом купола.

«Це карлики з величезними, безформними головами, що відступили перед насуваються племенами і знайшли притулок на високій важкодоступній горі. Їх називають вадарімба або ваконьїнго. У них є щось подібне до драбин, прикріплених до скель. Цими драбинами карлики піднімаються. Але на вершині гори сходи ці не закінчуються, а спрямовуються прямо в небо. Ці карлики теж виявляють співчуття знедоленим. Шматки м'яса, які вони кидають в заростях бананових дерев, здійснюючи приношення предкам, скочуються по схилу гори і перетворюються на воронів». Можливо, це спроба пояснити поширення в районі Кіліманджаро білошиїх ворон.

Кажуть, що ваконьїнго — це людські діти, але з величезними головами. Вони ніколи не лягають в ліжко, а сплять сидячи, притулившись до стін хатин, оскільки якщо вони ляжуть в ліжко, то більше вже не зможуть піднятися через тяжкості своїх голів. Якщо один з карликів падає, йому доводиться чекати, поки товариші не піднімуть його, тому кожен Мконьїнго носить за поясом ріг, щоб можна було в разі потреби подати сигнал[76].

Історія розповідає про те, як жінки ваконьїнго відправилися вниз по схилу гори, щоб набрати трави. У кожної за спиною був прив'язаний калебас з вершками, щоб під час ходьби збивати масло.

Таким чином, ваконьїнго не є мешканцями неба, хоча і нагадують їх у дечому. Тонга вірять у те, що карлики живуть на небі та іноді спускаються звідти під час грози[77].

Маска чоловічого таємного товариства «чоловіків-леопардів» Еґбо народу екої, Нігерія.

У ролі тотема може виступати тварина або рослина, рідше — неживий предмет, і ще рідше — об'єкт штучний. У нанді і гереро існують тотеми дощ і сонце, в Ньясаленді — тотем пагорб, у бечуанів (баролонг) — тотем залізо. Спосіб, яким був породжений тотем, може пролити деяке світло на тотеми, що здаються аномальними. Плем'я баролонг колись «танцювало» (як кажуть бечуани) куду (лісову антилопу) і, отже, не могло вживати в їжу її м'ясо. Одного разу під час голоду хтось випадково вбив антилопу. Ніхто, однак, не наважився доторкнутися до її м'яса, жорстоко страждала від голоду. На допомогу прийшов вождь — він запропонував змінити тотем і почитати відтепер не куду, а пронизувати її списом. (Це дозволяє припустити, що «залізний» тотем належить до класу не просто неживих, але штучно створених предметів.)

Джеймс Джордж Фрейзер

Тотемам, стверджує Джеймс Джордж Фрейзер, ніколи не поклонялися в істинному розумінні цього слова. Ставлення до них було «дружнім, майже родинним». Людина «ототожнює себе і своїх одноплемінників зі своїм тотемом… він сприймає себе і членів свого клану як тварин того ж виду і, з іншого боку, до деякої міри олюднює тварин». Тотемізм іноді розвивається в культ тварин або рослин, як трапилося в Давньому Єгипті. У народу баганда є «бог-пітон», Сельванга, храм якої знаходиться в Буду. Його жерці — члени клану Серця, а в оповіданні Роско немає нічого, що дозволяло б припустити, що він є тотемом. Однак, коли бачимо, що у племені камаламба, що живе на північний схід від озера Вікторія, є тотем пітон і що два клани, які володіють цим тотемом, віддають особливі почесті пітонові, походження тотема стає очевидним. Ваванга, плем'я споріднене камаламба, «проводять певні священні ритуали, пов'язані з пітоном… Солом'яні фігурки цих змій із посудиною, наповненим кашею або пивом, і, можливо, парою пір'я, уткнутих в землю позаду них, часто можна побачити в селах. Це означає, що хтось з жителів села недавно зустрів пітона і запропонував йому птицю або іншу їжу, а по поверненні відтворив картину, яка ілюструє зустріч з тотемом»[78].

За твердженням доктора Мансфельда, плем'я екої з Камеруну не тільки вважає своїх тотемних тварин помічниками і захисниками, але і може змусити їх виконувати накази, наприклад напасти на ворогів племені. Тотемная група зазвичай збігається з селом, тобто є питанням локалізації, а не походження. Найтиповішими тотемами є гіпопотам, слон, крокодил, леопард і горила, а також риби і змії.

Згідно з теорією екої, половина душі кожної людини живе в тварині, що є представником тотема, отже, тільки одна конкретна тварина — його індивідуальний тотем. Люди з клану Слона будуть полювати на слонів і безжально вбивати їх, шкодуючи тих, хто є тотемами, оскільки явно не все слони є тотемами. Людина та його тотем завжди інстинктивно дізнаються один одного і будуть уникати зустрічі: що ж до тотемів інших мисливців, то, якщо мисливець належним чином скоїть приношення фетишу слона перед початком полювання, будь слон-тотем дасть йому знати про себе, піднявши передню ногу. Якщо ж мисливець не вчинить приношення, він може поранити або вбити тотем, тоді людина, якій цей тотем належить, може захворіти чи померти. Людина може перетворюватися в крокодила або гіпопотама або в будь-яку тварину, яка є його тотемом, а потім зробитися невидимим, щоб помститися ворогові. У той же час він може відправити другу половину своєї душі, втілену в тотем, з тим же дорученням[79].

Тварини-трикстери

Антилопа канна

Головним героєм історій про тварин у банту є Заєць, який в Америці перетворився на Братика Кролика. Він один з міфічних персонажів-трикстерів, які фігурують в міфологіях африканських народів. Основна маса негрів з південних штатів США ведуть своє походження від бантумовних племен — велика їх частина прийшли з регіону Конго. Це досить цікаво, якщо взяти до уваги той факт, що Заєць не є улюбленим героєм у фольклорі народу Конго. Однак Вікс пропонує своє пояснення: Братик Кролик — це Газель, судячи з усього карликова антилопа (Neotragus) або африканський олень (Dorcatherium). «Вона дуже моторна і кмітлива, і я припускаю, що раби, привезені з Конго, не знайшовши подібного тварини в Америці, замінили її на Кролика». Заєць, який водиться в більшості районів Східної та Південної Африки, фігурує у фольклорі цих регіонів, і деякі з його пригод приписуються маленької антилопі, що зайняла його місце на заході Африки — на території на північ від Конго до Камеруну і на території за ареалом банту аж до Сьєрра-Леоне. Чому цю антилопу англомовні негри називають Хитрим Кроликом — загадка. Ймовірно, її можна пояснити змішанням племен, що стався при розселенні в Сьєрра-Леоне звільнених рабів. Словники Келле включають ряд діалектів банту, на деяких з них говорять люди, в чиїх казках фігурує Заєць. Трохи спотворена англійська стала звичним мовою для всіх поселенців Сьєрра-Леоне, і цілком природно, що в процесі обміну усною творчістю ім'я Хитрий Кролик було перенесено від героя східних казок до героя західних — самі казки у багатьох випадках майже ідентичні. Я підозрюю, що Хитрий Кролик зайняв місце Зайця в тих регіонах, де зайці не водяться[80].

Богомол

Богомол — важлива фігура в бушменському фольклорі. Дійсно, Богомол для африканців є чимось на зразок божества. Невідомо, чи був Богомол колись тотемом. Які б ідеї не лежали в основі вірувань африканців, бушмени вважають Богомола (Каггена) божественною або напівбожественною істотою. Богомол брав участь у створенні світу. Місяць — це його старий черевик, який він закинув на небо. Він створив антилопу канну і оживляє її кожен раз, коли та гине.[81].

Шакал

Найпопулярніші герої «тотемічних» міфів — це заєць і шакал. Про них існуює багато міфів, легенд, а також казок та історій. Та якщо в одній частині Африки заєць — улюблений герой фольклору, то в інший вважається твариною, що приносить нещастя. Абісинці (ефіопські народи), як і оромо, не їдять заяче м'ясо, а заєць, перетинав людині дорогу, вважається найгіршою з прикмет.

У Південній Африці внаслідок контакту різних племен теж виникла певна плутанина. Басуто приписують одне з найвідоміших пригод зайця шакалу. Можливо, внаслідок прямого або непрямого впливу готтентотів В одній з історій заєць виступає в ролі жертви шакала, такий розвиток подій більше характерно для хамітських казок[82].

Ніхто з дослідників африканського фольклору на початку XX століття не намагався поєднати всі міфи про Зайці в єдине ціле, як це було зроблено невідомим середньовічним поетом (або поетами) по відношенні до історій про Лиса Ренара[83].

В історіях, що розповідаються про зайця, цей популярний герой фольклору зазвичай виходить переможцем, але в деяких випадках перехитрити Зайця вдається черепасі, як, наприклад, в історії про тварин і їх криницю. Нижче наведені африканські варіанти двох найбільш відомих подвигів Братика черепахи.

Слід зазначити, що черепаха з'являється у всіх трьох розділах африканського фольклору — разом із зайцем (або іноді займає його місце антилопи) шакалів і павуком. В історіях фігурує і сухопутна черепаха, і морська або один з різновидів прісноводних черепах — вибір конкретного виду, безсумнівно, залежить від місцевості.

Баронга у своєму фольклорі не приділяють черепасі особливої уваги. Її місце займає дивне маленьке земноводне, зване ними чину, а зоологами — Breviceps mossambicensis (східноафриканський вузькорот).

У Сьєрра-Леоне черепаха сідлає леопарда ніби коня, а у Вест-Індії в цьому епізоді фігурує Анансі. Черепаха, пустивши в хід всю свою хитрість, обманом змушує леопарда посадити її до себе на спину, більш того, обдурений леопард навіть наполягає на цьому. Виявивши, що його провели, леопард вирішує помститися черепасі, прив'язує її до «великого дерева» і б'є так, що у черепахи і донині на панцирі можна побачити відмітини. Втім, подібний епізод в історіях зустрічається рідко. Як правило, незвичайний вид черепашачого панцира пояснюють тим, що одного разу він розбився на шматки, а потім був склеєний[84].

Орлан африканський

Відома історія, що нагадує байку Езопа про змагання Черепахи і Зайця, з'явилася порівняно недавно. Ця нехитра казка набула широкого поширення на африканському континенті, і вчені навіть припустили, що її варіації з'явилися одночасно і незалежно один від одного в різних племен. Історія одночасно і повчальна, і дивовижна. Акамба розповідають, що між Черепахою (Нґу) і орланом африканським (Haliaetus vocifer) якого акамба називають Кіпалала, а суахілі — Фурукомбе або Чалікоко, відбулося змагання. Обидва вирішили одружитися з однією дівчиною з племені акамба (камба), але її батько сказав, що віддасть дочку в дружини тільки тому, хто «відправиться вдень до узбережжя, а ввечері повернеться, принісши пригорщу морської солі».

Орлан відразу погодився брати участь у змаганні, а Черепаха попросила відкласти його на десять місяців. Наступного дня, таємно від Орлана, Черепаха відправилася до узбережжя за сіллю. Весь шлях туди зайняв у неї п'ять місяців, стільки ж відняла зворотна дорога.

Сіль Черепаха сховала у своїй хатині. По дорозі до узбережжя вона домовилася з усіма черепахами про те, що, якщо Орлан, пролітаючи, запитає: «Черепаха, ти тут? (Нґу іко?)», то мають крикнути у відповідь: «Так, так, я тут». У призначений день Орлан піднявся в повітря і полетів до моря. Час від часу він питав: «Нґу іко?». І скрізь отримував заготовлену відповідь. Орлан був дуже здивований, побачивши, що Черепаха не поступається йому у швидкості пересування, і ще більше здивувався, прилетівши на берег моря і побачивши там Черепаху, що збирає сіль. Орлан швидко набрав солі і полетів назад, не підозрюючи, що Черепаха, яку він залишив на березі, зовсім не була його суперником. Орлан тріумфував, він був упевнений у перемозі. О четвертій годині пополудні справжня Черепаха побачила в небі точку — це наближався Орлан. Вона вийшла з укриття, де ховалася весь день, відправилася в село і оголосила там про своє повернення з узбережжя і протягнула батьку дівчини мішечок з сіллю.

Орлан ж, прилетівши в село і виявивши, що його обвели навколо пальця «дуже розсердився і в гніві полетів геть». Батько дівчини, Мукамба, сказав Черепасі «Це правда, ти виграла, але, якщо я віддам тобі свою дочку в дружини, чи знайдете ви безпечне житло? Орлан так розсерджений, що напевно знайде і вб'є тебе». — «О! Все гаразд, не хвилюйся про мою безпеку — відповів Черепаха. — Із цього дня я буду жити у воді, і Орлану ніколи не знайти мене»[85].

Анансі — популярний герой-трикстер

Анансі. Кадр із мультиплікаційного фільму «Анансі і чарівна паличка»

Персонаж західноафриканського фольклору — Анансі — разюче відрізняється від Павука, про якого розповідають у бантумовних регіонах і який пов'язаний із створенням світу або діє як посередник між небом і землею. Так, в ангольської історії про сина Кіманавезі, що одружився з дочкою Сонця і Місяця, говориться, що коли служниці Сонця спускалися на землю, щоб набрати води, то піднімалися й опускалися вони за допомогою павутини. Племена Нижнього Конго вірять, що Павук приніс з неба вогонь[86].

Найповніше образ Анансі розкрився у фольклорі. Недарма існує прислів'я ашанті — «Немає казки без Анансі». Навколо образу Анансі групуються цілі цикли оповідок, в яких, крім нього діють також члени його родини — жінка (найчастіше має ім'я Асасе Йа) та сини, верховний бог Ньяме, різноманітні звірі, люди тощо.

Загальновизнаною особливістю Павука є його мова. У хауса він шепелявить і каже «шакі» замість «саркін» (вождь), «дойна» замість «дройна» (гіппопотам) тощо. Жителі Гани говорять, що Павук гугнявить[87].

У міфології акан Анансі виступає як культурний герой (деміург). Найчастіше Анансі — типовий трикстер, тобто хитрун, який перебуває поза злом і добром, здійснюючи свої підступи заради самої хитрості[88].

Павук, незважаючи на свою кмітливість і винахідливість, не завжди перемагає. Підтвердженням тому може служити наступна казка, що розповідається хауса, а також — в іншій варіації — плем'ям з Гани.

Анансі і метелики. Кадр із мультиплікаційного фільму «Анансі і чарівна паличка»

У дружини Павука була корова, яку Павук хотів з'їсти. Але він не міг зачепити корову (цей африканський звичай часто обходять увагою) без дозволу дружини, яку вона зовсім не мала наміру віддавати йому. Тоді Павук прикинувся хворим і побажав, щоб дружина проконсультувалася у якогось одноокого знахаря, якого можна було знайти в місці, вказаному павуком. Коли дружина пішла, Павук закрив одне око пов'язкою, відправився коротким шляхом через зарості і прийшов на місце раніше дружини. Не впізнавши чоловіка, дружина Павука прийняла його за знахаря, сплатила винагороду і сказала, що прийшла порадитися з приводу свого чоловіка, який був серйозно хворий. Павук сказав, що пацієнт не одужає, якщо «вона не віддасть йому свою корову». Павук, за словами «знахаря», повинен був відвести корову в зарості, де його ніхто не побачить, навіть мухи, і там заколоти її (згадка про мух, вважає оповідач, свідчить про крайню жадібність Павука: він не згоден пожертвувати навіть крихітним шматочком м'яса). Дружина повернулася додому і знайшла чоловіка в ліжку. Прикидаючись хворим, той голосно стогнав. Як і слід було очікувати, Павук висловив бажання негайно прийняти запропоновані ліки, а коли дружина сказала, що він занадто слабкий, щоб встати з ліжка, Павук заявив, що якщо не зможе йти, то поповзе за коровою. Фактично він вже відчував себе настільки добре, що зміг вилізти з ліжка і зловити корову. Довго йшли Павук, його дружина і син через зарості, поки не знайшли відповідне місце, де можна було б заколоти корову. Нарешті зголоднілий Павук заколов корову, оббілував її, а потім, думаючи, що червоний захід сонця, що виднівся крізь зарості — це палаюче вдалині багаття, відправив сина за вугіллям, щоб вони могли засмажити м'ясо. Поки син пробирався крізь зарості, сонце сіло, але він як і раніше бачив червона пляма, яке приймав за вогонь. Насправді ж це була відкрита паща демона заростей, відомого як Додо. Хлопчик намагався запалити від того «вогню» пучок сухої трави, коли над його головою раптово пролунав голос. «Хто ти такий?» — Запитав Додо. Трясучись від страху, хлопчик зміг вимовити тільки: «мій батько запрошує вас», тоді Додо встав і пішов за ним. Розсерджений вторгненням непрошеного гостя, Павук досить різко запитав: «хто тебе кликав»? Додо сказав: «твій син покликав мене». Павук готовий був ударити сина, але Додо сказав «Не бий його». Павук стримався, відрізав шматок м'яса і віддав його Додо, але той виказав здивування «І заради такої малості друг покликав одного? Не завадило б додати». Так тривало доки Додо не забрав собі все м'ясо.

Але, навіть забравши все м'ясо, Додо не був задоволений, а на зауваження Павука, що у нього більше нічого немає, сказав «Якщо ти запропонуєш мені себе, я не відмовлюся». Павук, ігноруючи цей прозорий натяк, віддав Додо спочатку сина, потім дружину, яких Додо заховав у мішок зі слонової шкіри, куди до цього вже поклав м'ясо. Потім Павук почав збирати молоді гарбузи, що росли поблизу, але і спустошивши все поле, не зміг заповнити мішок, а продовольчі ресурси між тим вже виснажилися. Тоді Додо відкрив мішок і сказав: «лізь-но сюди» і Павук, зітхаючи, поліз у мішок.

Потім Додо зав'язав мішок, закинув його на спину і відправився через ліс, шукаючи зручне місце, де можна було б розвести вогонь і зажарити здобич. Раптом із заростей вийшов Верблюд, він простував немов вождь, супроводжуваний довгою процесією, яка співала йому хвалу. Верблюд пройшов повз, не звернувши уваги на Додо. Незабаром з'явився Козел, теж оточений почтом. І він пройшов повз, не сказавши ні слова. Потім із заростей вийшов Пацюк. Він вже теж було пройшов повз, але хтось з тварин звернув увагу на поклажу Додо. Пацюк, безсумнівно вже мав досвід спілкування з Додо, зупинився і поцікавився, що у Додо в мішку. Той, не бажаючи ділитися здобиччю, поспішив проковтнути Пацюка, але тому вдалося тричі вийти неушкодженим з різних частин тіла Додо. Потім Додо впав на землю і помер. Пацюк розв'язав мішок, і звідти вийшли Павук, його дружина і син. Почувши історію Павука, Пацюк сказав: «нікчемо, забирай своє м'ясо і йди додому. Аллах був добрий до тебе сьогодні» — і з тим відбула. Павук же, пропустивши його слова повз вуха, забрав м'ясо, якого мало не позбувся, і відправився додому, а потім ще послав своїх слуг за тілом Додо, якого визнав їстівним[89].

Вівтар вуду

Історії про чаклунів не типові для африканської міфології, у банту вони зустрічаються досить рідко, попри те, що вуду, дуже популярне серед темношкірого населення Карибів утворились із магічних практик африканських чаклунів[90].

Зазвичай чаклун в міфології африканців розглядається, як надприродна, аномальна істота. Хауса вважають, що вбивши чаклуна потрібно знищити його тіло повністю (існує багато історій про спалення чаклунів, що мають під собою реальне підґрунтя[91]), бо навіть одна крапля його крові може вбити вибрану жертву[92]. Друга особливість чаклунів це те, що вони мають по всьому тілу безліч ротів, які з'являються за їх бажанням. У чага, іріму (про якого вже згадувалось вище) — це перевертень-леопард, у людському вигляді він має рот на потилиці[93].

Також чаклуни мають владу над деякими тваринами: совою, гієною, леопардом, левом, шакалом, змією тощо. Зулу вірять, що абатаґаті (чаклуни) посилають павіанів та диких кішок зі «злодійськими дорученнями», не рідко такими «слугами» оживлені покійники умкову (зомбі, у народів банту нзамбі) Поява умкову в краалі погана прикмета, бо передвіщає людську смерть[94]. Крім цього чаклуни нібито вміють танцювати в повітрі, переміщатись вільно у просторі, гіпнотизувати, добре знаються на отрутах. Харчуються чаклуни за віруваннями африканців людською плоттю (недавно померлих), щоб прибавити собі сили, мудрості, хоробрості тощо[95].

Африканці вірять, що тварини також вміють перетворюватись у людей, як і люди в тварин. Не рідко такі тварини-перевертні приходять в людські села і одружуються на людських жінках і приводять їх у свої села де живуть такі ж тварини-перевертні. Єдине їх бажання з'їсти дівчину, але зазвичай їм заважає це зробити брат чи сестра головної героїні або добра тварина[93].

У Східній Африці вірять, що ванґа (чаклуни) мають звичку стукати у ночі в двері звичайних людей, щоб ті відкрили. Гіпнозом чаклуни змушують людей іти до лісу де чаклуни їх вбивають[96].

Юну дівчину, яка нещодавно вийшла заміж за чоловіка, який жив далеко від її будинку, одного разу вночі розбудила свекруха. Вона повела дівчину в лощину, де та побачила людей, «а також привидів, павіанів і багатьох інших тварин». Свекруха принесла з собою два посоха, чорний і коричневий. Наказавши присутнім сісти, вона махнула в їх сторону чорним посохом, і вони померли. Потім вона махнула коричневим посохом, і всі повернулися до життя. Потім чаклунка простягнула посохи невістці і веліла виконати те ж саме. Дівчина махнула «тим посохом, що вбиває» і кинулася додому, щоб розповісти про все чоловікові. Зранку вождь села скликав жителів і виявив, що багато хатини порожні. Тоді він відправився зі своєю дружиною до місця нічного шабашу і знайшов там мертвих людей. Свекруха дівчини змахнула коричневим посохом, і всі вони ожили. Дівчина ж повернулася до батьків, яким заявила: «Мене видали заміж у село чаклунів; вони і мене намагалися навчити чаклувати». Дізнавшись про відхід невістки, свекруха дуже розсердилася і наступної ж ночі відправила за дівчиною обе (казкова тварина величезних розмірів). Даремно дівчина намагалася розбудити батьків та інших людей в крааль, чаклуни витягли її з хатини і жорстоко побили своїми палицями. Обе приніс дівчину в хатину, і вранці батьки побачили, що все тіло дочки розпухло і покрите синцями. Те ж траплялося ще двічі, а на четвертий раз озброєні чоловіки, що причаїлися в засідці за наказом знахаря, вбили обе. На наступний ранок в село прийшла чаклунка і попросила віддати їй шкуру обе, але їй відмовили. Незабаром чаклунку вигнали з її власного села, і вона «пішла назавжди»[97].

У Східній Африці широко розповсюджені казки з відомої збірки «1001 ночі». Очевидно, це вплив сусідніх арабських племен на корінне населення Африки[98]. Деякий вплив на розвиток фольклору Східної Африки мала й Індія. Історію про «Віслюка мийника» можна зустріти і в «Сумсумара джатака», а коріння історії «Купи золота» варто шукати у «Веддабха джатака»[99].

Абу-Нувас — знаний, як Банавасі у суахілі

Арабські історії про Абу-Нуваса (хитрун-трикстер, як і Джоха) змішались із традиційними африканськими міфами та казками про Зайця. На мові суахілі Абу Нуваса називають Банавасі. Це ім'я також слугує епітетом для Зайця. Гарун аль-Рашид стає просто «султаном» чи «вождем», а в Мозамбіку цей персонаж перетворився в португальського губернатора Мозамбіку[100].

Не рідко в африканських міфах переплітається християнські і мусульманські вірування (наприклад, у попередньому розділі Пацюк говорив про Аллаха). Із так званих «сучасних» міфів історій, що з'явились порівняно не давно. Наприклад поява християнства в племені буу народу покомо. Еліс Вернер запевняла, що вона так і не змогла познайомитись із жінкою, що колись давно стала свідком тих надзвичайних подій. Це плем'я у другій половині XIX століття деградувало через поширення пияцтва серед населення. Із соку деяких видів пальм плем'я готувало алкогольний напій. Кількість цих пальм через надрізи на стовбурах, з яких добували сік, поступово зменшувалась. І ось якось представника племені Мпембе, відвідав білошкірий чоловік, в білому довгому одязі з довгим волоссям. Він дорікав племені за гріхи і наказав Мпембе переконати співплемінників покинути свої гріховні звички. Очевидного результату слова цього чоловіка, що був знахарем у племені, не мали.

Очевидцями дивного видіння стали троє дівчат, що на рисових полях відганяли пташок від дозріваючих колосків. Цей чоловік повідомив, що востаннє попереджає плем'я покинути гріховний шлях інакше вони будуть покарані. Жертвою його гніву став п'яниця, що хотів видертись на пальму і не послухав заборони цього чоловіка. Потім він наказав, щоб тіло померлого забрали. Після цих слів зчинилася буря і чоловік піднявся в небо. А Мпембе в цей час нібито отримав надприродне послання, про те, що трапилось з трьома дівчатами, він повідомив про це людям і сказав, що треба поспішити туди та забрати додому наляканих дівчат. Та на жаль навіть це попередження не допомогло. Зрештою, річка Тана змінила місце течії, і плем'я буу змушене було покинути плодючі землі. Потім на території буу загинули всі пальмові дерева з яких виготовляли алкогольний напій.

Про виникнення цієї історії існує декілька версій: за однією ця історія була вигадана якимось бродячим ченцем-місіонером, за іншою ця історія продукт народної міфотворчості, що зазнала впливу християнського віровчення ще до заснування місії Нейкірхен у 1887 році[101].

Африканська міфологія у мистецтві

«Авіньйонські дівчата». Пабло Пікассо

Пабло Пікассо в картині «Авіньйонські дівчата» використав мотиви африканської маски, що експонувалась на одній із виставок.

У скульптурі і картинах Макса Ернста також багато алюзій на витвори африканського мистецтва.

Деякі роботи Фернана Леже, в тому числі його гобелен «Сотворіння світу» з музею Бьо в Провансі, засвідчують про гарну обізнаність автора з африканськими масками. На гобелені зображена маска Гулі Баїле з рогами[102].

• Африканський культурно-літературний регіон // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Золоті литаври / голова ред. А. Волков. — 2001. — С. 50-52. — 634 с.
• В. П. Капітон., О. В. Капітон. Африканська культура: міфи і реальність (на допомогу лектору)
• Лекції з історії світової культури / Полікарпов. Лекція 12. Культура народів чорної Африки.

• Георгій Щокін. Людство і віра. — Київ : МАУП, 2002. — Т. I. — С. 576. — ISBN 966-608-142-3.

Російською мовою

• Африка: Взаимодействие культур. — Москва, 1989. (рос.)
• Волшебный цветок / В кн.: Сказки Восточной Африки. — Москва : Наука, 1987. — С. 145-147. (рос.)
• Глаголев С. Мистерии на берегах Конго. — Сергиев Посад, 1908. — С. 11. (рос.)
• Громыко Ан. А. Маски и скульптура Тропической Африки. — Москва, 1985. (рос.)
• Евзлин М. Космогония и ритуал. — Москва : Владос, 1993. — С. 137-138. (рос.)
• Евсюков В. В. Мифы о мироздании. — Москва : Молодая гвардия, 1986. — С. 48. (рос.)
• Иорданский В. Б. Звери, люди, боги. — Москва : Академический проект, 2005. — С. 34-35, 279,. (рос.)
• Куценков П. А. Маски в традиционных культурах Африки // Пути развития театрального искусства Африки. — Москва, 1981. (рос.)
• Маковский М. М. Сравнительный словарь мифологической символики в индоевропейских языках. Образ мира и миры образов. — Москва : Академический проект, 1996. — С. 107. (рос.)
• Непомнящий Н.Н. Кривцов Н.В. Неведомая Африка. — Москва : Изд-во института Африки РАН, 2004. — С. 177. (рос.)
• Сказки Африки. — Москва : Владос, 2002. — С. 35. (рос.)
• Сказки народов Африки. — Москва; Ленинград : Художественная литература, 1959. — С. 19-20. (рос.)
• Сын ветра / В кн.: Сказки Центральной и Южной Африки. — Москва : Молодая гвардия, 1989. — С. 16. (рос.)
• Традиционные и синкретические религии Африки. — Москва, 1986. (рос.)
• Мифы и религии мира / Учебное пособие. Сост. С.Ю. Неклюдов. — Москва : РГГУ, 2004. (рос.)

Ця стаття належить до добрих статей української Вікіпедії.