Стамбульська конвенція

Конвенцію було прийнято Комітетом Міністрів Ради Європи 7 квітня 2011 року. Відкрито для підписання 11 травня 2011 рішенням 121-ї сесії Комітету Міністрів. Вона набрала чинності з включенням 10 ратифікацій, вісім із яких мали бути від країн-учасниць Євросоюзу. На грудень 2015, Конвенцію було підписано 39-ма країнами, слідом за ратифікацією Албанією, Австрією, Боснією та Герцеговиною, Італією, Чорногорією, Португалією, Сербією та Туреччиною. Пізніше того ж року її ратифікували Андорра, Данія, Франція, Мальта, Монако, Іспанія та Швеція. У 2015 році також була ратифікована Словенією, Фінляндією, Польщею та Нідерландами, а в 2016 — Сан-Марино, Бельгією та Румунією; у 2017 — Грузією, Норвегією, Німеччиною, Естонією, Кіпром та Швейцарією, а у 2018 році — Хорватією, Македонією, Ісландією та Грецією.[10] Країни, що ратифікували Конвенцію, є законодавчо пов'язаними її положеннями, як тільки вона набуває чинності.

За даними офіційного сайту Конвенції на червень 2018 року[2], 34 країна ратифікувала Конвенцію, 16 країн лише підписали. Повний список країн із датами підписання, ратифікації, набуття чинності за тим же джерелом подано нижче (локальні умови та доповнення до тексту: R — застереження, D — декларації, денонсації, виключення, A — повноваження, T — територіальні уточнення, C — переписка, O — заперечення; Цифрами позначена черга ратифікації).

Туреччина скасувала Стамбульську конвенцію у березні 2021 року[4][11].

Підписанти[12]	Підписано	Ратифікація	Набрання чинності	відкликано
Албанія	19/12/2011	04/02/2013	01/08/2014
Андорра	22/02/2013	22/04/2014	01/08/2014
Австрія	11/05/2011	14/11/2013	01/08/2014
Бельгія	11/09/2012	14/03/2016	01/07/2016
Боснія та Герцоговина	08/03/2013	07/11/2013	01/08/2014
Болгарія	21/04/2016
Вірменія	18/01/2018
Хорватія	22/01/2013	12/06/2018	01/10/2018
Кіпр	16/06/2015	10/11/2017	01/03/2018
Чехія	02/05/2016
Данія[note 3]	11/10/2013	23/04/2014	01/08/2014
Естонія	02/12/2014	26/10/2017	01/02/2018
Європейський Союз	13/06/2017
Фінляндія	11/05/2011	17/04/2015	01/08/2015
Франція	11/05/2011	04/07/2014	01/11/2014
Грузія	19/06/2014	19/05/2017	01/09/2017
Німеччина	11/05/2011	12/10/2017	01/02/2018
Греція	11/05/2011	18/06/2018	01/10/2018
Угорщина	14/03/2014
Ісландія	11/05/2011	26/04/2018	01/08/2018
Ірландія	05/11/2015	08/03/2019	01/07/2019
Італія	27/09/2012	10/09/2013	01/08/2014
Латвія	18/05/2016
Ліхтенштейн	10/11/2016
Литва	07/06/2013
Люксембург	11/05/2011	07/08/2018	01/12/2018
Мальта	21/05/2012	29/07/2014	01/11/2014
Молдова	06/02/2017 style="background:#ffdddd; color:black; vertical-align:middle; text-align:center; " class="table-no2" | 14/10/2021
Монако	20/09/2012	07/10/2014	01/02/2015
Чорногорія	11/05/2011	22/04/2013	01/08/2014
Нідерланди[note 4]	14/11/2012	18/11/2015	01/03/2016
Північна Македонія	08/07/2011	23/03/2018	01/07/2018
Норвегія	07/07/2011	05/07/2017	01/11/2017
Польща	18/12/2012	27/04/2015	01/08/2015
Португалія	11/05/2011	05/02/2013	01/08/2014
Румунія	27/06/2014	23/05/2016	01/09/2016
Сан-Марино	30/04/2014	28/01/2016	01/05/2016
Сербія	04/04/2012	21/11/2013	01/08/2014
Словаччина	11/05/2011
Словенія	08/09/2011	05/02/2015	01/06/2015
Сполучене Королівство	08/06/2012
Іспанія	11/05/2011	10/04/2014	01/08/2014
Швеція	11/05/2011	01/07/2014	01/11/2014
Швейцарія	11/09/2013	14/12/2017	01/04/2018
Туреччина	11/05/2011	14/03/2012	01/08/2014	березень 2021[4]
Україна	07/11/2011

Конвенція визначає незалежну експертну групу з протидії насильству стосовно жінок та домашньому насильству (Group of Experts on Action against Violence against Women and Domestic Violence, GREVIO), яка відслідковує впровадження Конвенції. Її учасниці та учасники обираються країнами-учасницями; залежно від кількості країн-учасниць, група складається з 10—15 осіб[14].

Перші десять учасниць були обрані у 2014 рокі:

• Президентка Феріде Акар (Туреччина),
• Перша Віце-Президентка Marceline Naudi (Мальта),
• Друга Віце-Президентка Simona Lanzoni (Італія),
• Biljana Brankovic (Сербія),
• Françoise Brie (Франція),
• Джемма Гальєго (Іспанія),
• Helena Leitao (Португалія),
• Rosa Logar (Австрія),
• Iris Luarasi (Албанія)
• Vesna Ratkovic (Чорногорія)[15].

У 2018 обрано п'ятьох додаткових осіб:

• Per Arne Håkansson (sv) (Швеція),
• Sabine Kräuter-Stockton (Німеччина),
• Vladimer Mkervalishvili (Грузія),
• Rachel Eapen Paul (no) (Норвегія),
• Aleid van den Brink (Нідерланди)[16].

Протест проти Стамбульської конвенції в Софії (лютий 2018 р.)

У січні 2018 року Рада міністрів Болгарії прийняла пропозицію до парламенту про ратифікацію конвенції. Це рішення швидко засудили деякі урядові міністри, депутати парламенту, медіагрупи та громадські організації, припустивши, що конвенція врешті призведе до офіційного визнання третьої статі та одностатевих шлюбів. Після широкої реакції третій уряд Борисова відклав ратифікацію та передав рішення Конституційному суду, який вирішить, чи буде воно законним. Президент Румен Радев, противник ратифікації, привітав відкладення як "тріумф здорового глузду", заявивши, що конвенція неоднозначна і що домашнє насильство може бути вирішене лише адекватними болгарськими законами та вдосконаленими правоохоронними органами.[17]

Прем'єр-міністр Бойко Борисов послався на ізоляцію своєї партії ГЕРБ, яку не підтримав навіть її партнер по коаліції - ультраправі "Об'єднані патріоти". Борисов висловив подив, що опозиційна Болгарська соціалістична партія (БСП) також категорично проти конвенції, і висловив припущення, що соціалісти взагалі виступають проти Європейського Союзу. БСП твердо заявила проти конвенції, спричинивши розрив між Партією європейських соціалістів та новою політичною лінією БСП за Корнелії Нінової. Згідно з програмою соціалістів "Бачення Болгарії", конвенція "не призначена для захисту жінок. Конвенція суперечить основним цінностям європейської цивілізації".[18]

27 липня 2018 року Конституційний Суд проголосив резолюцію 13 за конституційною справою №3/2018, зазначивши, що "Конвенція Ради Європи про запобігання та протидію насильству проти жінок та домашньому насильству не відповідає Конституції Республіки Болгарія". У своєму рішенні Суд визначив зв’язок між попередніми документами Ради Європи проти домашнього насильства та розширенням прав трансгендерів. На думку Конституційного Суду, Конвенція пропонує бінарне тлумачення статі як біологічної, так і соціальної категорії, що суперечить конституції Болгарії, де люди безповоротно визначаються як біологічно чоловіки чи жінки, з рівним статусом громадян. Отже, Конвенція закладає офіційні підстави для пропаганди небіологічних визначень статі, які вважаються неконституційними.

Правозахисні групи жінок були обурені рішенням уряду Болгарії не ратифікувати Стамбульську конвенцію. У листопаді 2018 року, з нагоди Міжнародного дня боротьби з насильством проти жінок, сотні людей провели демонстрацію в центрі Софії проти насильства щодо жінок під девізом #YouAreNotAlone (#ТиНеСама), вимагаючи ефективних дій від установ, включаючи створення профілактичних програм та притулків для жертв. Організатори, болгарський Фонд для жінок, посилаються на той факт, що за перші одинадцять місяців 2018 року в Болгарії було вбито майже 30 жінок, більшість з яких - їхні партнери.[19]

Консервативні, християнсько-демократичні, латинсько-католицькі, націоналістичні та ультраправі групи та партії у Словаччині висловились проти того, щоб країна ратифікувала конвенцію, особливо через положення, що стосуються прав ЛГБТ, які вони зобразили як "крайній лібералізм", що роз'їдає "традиційні цінності "вони відчували потребу в захисті.[20] 29 березня 2019 року, за день до виборів президента Словаччини 2019 року, націоналістичні політики змусили резолюцію парламенту просити уряд Словаччини не ратифікувати Стамбульську конвенцію, намагаючись мобілізувати консервативних виборців голосувати за Мароша Шефчовіча замість прогресивного кандидата Зузани Чапутової, яка підтримувала права ЛГБТ та права жінок на аборти.[21] Хоча Чапутова перемогла на виборах і стала першою жінкою-президентом Словаччини, консервативні групи активізували свою кампанію, щоб не допустити, щоб Словаччина ратифікувала конвенцію та обмежила доступ до абортів у наступні місяці. 25 лютого 2020 року парламент Словаччини, Національна рада, відхилив Конвенцію на позачерговій сесії голосуванням 17–96 (37 відсутні).[22] Після рішення парламенту президент Зузана Чапутова направила лист до Ради Європи 6 березня 2020 року, повідомляючи, що Словацька Республіка не може стати учасницею Стамбульської конвенції. Прес-секретар президента Мартін Стризінець прокоментував: "Оскільки необхідною умовою для ратифікації конвенції є згода парламенту, але цього не сталося, ця конвенція не буде ратифікована президентом", додавши, що Чапутова неодноразово заявляв, що якщо парламент прийме рішення щодо У встановленому конституцією порядку вона поважала б волю його членів.[23]

У липні 2020 року міністр юстиції Польщі Збігнев Зіобро заявив, що розпочне підготовку офіційного процесу виходу з договору. Він зазначив, що цей договір шкідливий, оскільки вимагає, щоб школи вчили дітей про стать в ідеологічному плані та знецінювали біологічну стать.[24] У 2012 році, коли був проти, Зіобро назвав договір "винаходом, феміністичним творінням, спрямованим на виправдання гей-ідеології".[25] Польський уряд також розкритикував угоду за те, що "культура, звичаї, релігія, традиції або так звана" честь "не повинні розглядатися як виправдання" актів насильства щодо жінок.[26] У Варшаві сотні людей виступили проти виходу.[24] Про це було повідомлено незабаром після того, як Європейський Союз послабив зв'язок між фінансуванням та верховенством права під тиском Польщі та Угорщини.[25] Рада Європи заявила, що "залишення Стамбульської конвенції викликало б великий жаль і це було б великим кроком назад у захисті жінок від насильства в Європі."[24]

У травні 2020 року Національна асамблея прийняла політичну декларацію, в якій закликала уряд не йти далі у приєднанні до конвенції та лобіювати Європейський Союз зробити те саме. Декларація була прийнята 115 голосами "за", 35 "проти" та трьома утримались.[27]

Спроба ратифікувати Стамбульську конвенцію була 14 листопада 2016 року, це питання виносив на розгляд депутатів президент України Петро Порошенко. Але більшість депутатів не захотіли розглядати ратифікацію, мовляв, конвенція містить «норми, які не прийнятні для українського суспільства і української духовності». Каменем спотикання стали зафіксовані в ній поняття «ґендер» та «ґендерна ідентичність». Українські законодавці вважали, якщо ці терміни внести до вітчизняного законодавчого поля, то це з часом може викликати підміну «звичного поняття біологічної статі» і сприяти пропаганді одностатевих шлюбів. Приміром, в коментарі інтернет-виданню «Повага» (просуває кампанію проти сексизму в медіа і політиці) депутат-радикал Ігор Мосійчук заявляв: «Нам не подобається 4 стаття конвенції. Вона може відкрити ворота, що ведуть до впровадження в українське законодавство понять, пов’язаних з одностатевими шлюбами. Якщо будуть застереження, які не визначають «ґендер», у непритаманному для традиційного українського суспільства значення, то 300 голосів у Раді будуть. Сама ж конвенція абсолютно нормально сприймається парламентом».[28]

Категорично проти ратифікації Стамбульської конвенції виступила і Всеукраїнська рада церков. Церковники наголосили - вони, звичайно, проти домашнього насильства, але… є «проблемна термінологія» - той самий «ґендер».

7 грудня 2019 року п'ятий президент України Петро Порошенко закликав депутатів винести на засідання Верховної Ради питання про ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству.[29]

14 травня 2020 року петиція про ратифікацію Стамбульської конвенції на сайті президента України набрала понад 25 тисяч голосів. Після чого президент України Володимир Зеленський пообіцяв винести на розгляд Верховної Ради законопроєкт щодо ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами, відомої як Стамбульська конвенція. Водночас Зеленський зазначив, що перед подачею проєкту закону до парламенту свої пропозиції має надати Міністерство закордонних справ. Окрім цього відомства, оперативно опрацювати документ запропонували Міністерству соціальної політики.[30] Пізніше, 23 липня, уряд заявив, що готовий внести на розгляд парламенту законопроєкт про ратифікацію Стамбульської конвенції.[31]

17 лютого 2021 року генеральна прокурорка Ірина Венедіктова, коментуючи ситуацію навколо інформації в соцмережах про факти жорстокості щодо дітей із боку стоматолога з Рівного,[32] зазначила, що у неї "питання номер один - ратифікація Стамбульської конвенції". За словами Венедіктової, кількість злочинів, скоєних щодо дітей, зросла і тому треба подумати "про ратифікацію Стамбульської конвенції".

8 березня 2021 року відбувся Марші жінок у Києві, Херсоні, Харкові, Запоріжжі, Полтаві, Краматорську, Львові, Івано-Франківську,[33] де серед вимог була ратифікація Стамбульської конвенції.

Туреччина вирішила вийти зі Стамбульської конвенції про боротьбу з насильством щодо жінок, оскільки відбулася підміна її суті і вона використовувалася для "нормалізації гомосексуальності".[5]"Початкова мета щодо захисту прав жінок була захоплена групою людей, які намагаються нормалізувати гомосексуальність, що є несумісним із соціальними і сімейними цінностями Туреччини", - йдеться 21 березня 2021 року у заяві управління зі зв'язків з громадськістю президента. В заяві зазначається, що вихід Туреччини "жодним чином не означає", що країна ставить під загрозу захист жінок, а країна проведе реформи для того, щоб боротися зі зростаючим насильством щодо жінок.[5][4]

Стамбульська конвенція — революційний документ[1], адже вона:

• перший міжнародний юридично обов'язковий акт, що стосується саме насильства щодо жінок, потенційно відкритий для будь-якої країни в світі;
• комплексна, бо охоплює низку заходів з запобігання та протидії насильству, захисту його жертв, переслідування та покарання кривдників і вбудовані підходи;
• визнає насильство стосовно жінок водночас і порушенням прав людини, і видом дискримінації;
• встановлює чіткий зв'язок між досягненням рівноправності між жінками і чоловіками та викоріненням насильства над жінками;
• пропонує державам встановити кримінальну відповідальність за основні види насильства стосовно жінок (такі як переслідування, примусовий шлюб, ушкодження жіночих геніталій, примусовий аборт, примусова стерилізація) і забезпечити належні та ефективні міри покарання за насильство;
• пропонує підхід для ефективного припинення насильства стосовно жінок та домашнього насильства, що закликає всі відповідні залучені органи, установи та громадські організації до координованої співпраці;
• оснащена потужним і незалежним механізмом контролю реалізації на національному рівні, в якому активну роль гратимуть національні парламентарі.

Стамбульська конвенція — перший законодавчо закріплений інструмент, котрий «створює вичерпну законодавчу рамку та підхід до боротьби з насильством проти жінок» та сфокусований на запобіганні домашньому насильству, захисті постраждалих та провадженні судових справ над обвинувачуваними злочинцями.[34] Конвенція може та має допомогти покращити як становище жінок, так і повагу до прав людини за умови ратифікації її в достатній кількості держав[1].

Існує багато причин, чому ми маємо підтримати конвенцію. (...) Але понад усе, я вірю, що ми маємо підтримати цю конвенцію тому, що свобода від насильства  – основне право людини. Насильство стосовно жінок позбавляє постраждалих гідності. Воно позбавляє їх упевненості щодо вимог рівноправності. Жодна жінка не буде здатна користуватися правами людини сповна, допоки вона може бути жертвою насильства. Ми маємо розірвати це замкнене коло. Необхідність у цій конвенції давно назріла. Не підтримати цю конвенцію означає поступитися насильству. Не підтримати цю конвенцію означає вчинити злочин. Не підтримати цю конвенцію означає вчинити ще один злочин проти жінок. (Мендес Бота, генеральний доповідач з питань насильства над жінками, політичний координатор парламентської мережі «Жінки вільні від насильства»)

Конвенція надає країнам-учасницям комплексну юридичну базу, стратегії та заходи, засновані на найкращому досвіді запобігання та протидії насильству стосовно жінок та домашньому насильству. Її основні цілі:

• захист жінок від усіх видів насильства та запобігання, переслідування і викорінення насильства над жінками та домашнього насильства;
• сприяння викоріненню всіх видів дискримінації щодо жінок, сприяння рівноправності між жінками та чоловіками та розширення прав жінок;
• захист і допомога всім постраждалим від насильства над жінками та домашнього насильства;
• сприяння міжнародній співпраці, спрямованій проти цих видів насильства;
• забезпечення підтримки та допомоги організаціям і правоохоронним органам у співпраці між собою з метою запровадження інтегрованого підходу до викорінення насильства стосовно жінок та домашнього насильства[1].

Англомовна версія Стамбульської конвенції, яку можна натиснути

Конвенція включає 81 статтю, згруповану у 12 розділів. Структура базується на «чотирьох П»: Попередження (Prevention), Захист та підтримка постраждалих (Protection and support of victims), Суд над злочинцями (Prosecution of offenders) та Загальні принципи (Integrated Policies). Для кожної області передбачаються блоки специфічних заходів[35]. Конвенція також встановлює обов'язки стосовно збору даних та підтримки досліджень насильства проти жінок (Стаття 11).

У Преамбулі містяться заклики до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Європейської соціальної хартії та Конвенції проти торгівлі людьми (Convention on Action against Trafficking in Human Beings), посилання на Міжнародне право прав людини (ООН) та Римський статут Міжнародного кримінального суду. У Статті 2 вказано, що положення Конвенції мають застосовуватись у період миру та збройних конфліктів у ситуаціях насильства проти жінок та сімейного насильства. Стаття 3 визначає ключові терміни (насильство стосовно жінок, сімейне насильство, гендер, насильство стосовно жінок за гендерною ознакою, жертва).

Стаття 4 забороняє дискримінуючі формулювання: застосування положень Конвенції партіями, зокрема для захисту прав постраждалих від насилля, має бути захищеним від дискримінації на будь-який підставі, як-то стать, гендер, раса, колір шкіри, мова чи інші переконання, національна приналежність, належність до національних меншин, власність, народження, сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність, вік, стан здров'я, інвалідність, шлюбний статус, статус мігранта чи біженця чи інший статус.

Розділ ІІІ присвячений запобіганню насильства, Розділ ІV — захисту та підтримці жертв (постраждалих від сексуального насильства, дітей-свідків) спеціальними допоміжними службами, повідомленнями з боку фахівців, що працюють із жінками (медики, соціальні працівники, психологи). Розділ V — описує матеріальне право (відшкодування, опіка), VI — Розслідування, кримінальне переслідування, процесуальне право та захисні заходи, VII — Міграція та притулки, IX — Система контролю для забезпечення ефективності впровадження Конвенції, Х — Зв'язок з іншими міжнародними актами, ХІ — Прикінцеві положення.

Конвенція характеризує насильство проти жінок як порушення прав людини та форму дискримінації (Ст. 3(a)). Країни мають виконувати забезпечення належної сумлінності під час попередження насильства, захисту постраждалих та провадження справ над злочинцями (Ст. 5). Більше того, визначаються види правопорушень, що характеризуються як насильство проти жінок. Країни, що ратифікують Конвенцію, мають криміналізувати такі порушення:

• психологічне насильство (Ст. 33);
• переслідування (сталкінг) (Ст. 34);
• фізичне насильство (Ст. 35);
• сексуальне насильство, включаючи зґвалтування, що недвозначно покриває всі сексуальні активності з особою без її згоди (non-consensual sex) (Ст. 36),
• примусовий шлюб (Ст. 37);
• жіноче обрізання (Ст. 38);
• примусовий аборт (Ст. 39);
• примусова стерилізація (Ст. 39).
• Конвенція постановляє, що сексуальне домагання (харасмент) має бути суб'єктом «кримінальних чи інших законодавчо визначених санкцій» (Ст. 40).
• А також включає статтю про злочини, здійснені в ім'я так званої «честі» (Ст. 42)

Конвенція пропагує та захищає право всіх людей на вільне від насильства життя та забороняє всі види дискримінації жінок, яка виявляється у відмінному ставленні до них без об'єктивного та обґрунтованого виправдання. Рівноправність між жінками та чоловіками як за законом так і на практиці займає центральне місце в припиненні насильства стосовно жінок. Для цього країни-учасниці зобов'язуються:

• внести принцип рівних прав між жінками та чоловіками до своїх конституцій чи законодавства;
• заборонити дискримінацію жінок, зокрема шляхом застосування санкцій;
• скасувати закони та процесуальні норми, що дискримінують жінок.

Основні поняття, визначені у Статті 3, включають:

• «Насильство стосовно жінок» це «порушення прав людини та форма дискримінації, спрямовані на жінок, що означає всі акти порушень за гендерною ознакою, результатом яких є або може бути завдання фізичної, сексуальної, психологічної чи економічної шкоди чи страждань жінкам, зокрема погрози таких дій, примус чи самочинне обмеження свободи, незалежно від того, відбувається це в публічному чи приватному житті»[1].
• «Домашнє насильство» належить до зазначених вище видів насильства, але воно відбувається в сім'ї, сімейному колі або між нинішніми чи колишніми партнерами, що перебували або не перебували в шлюбі, незалежно від того, чи кривдник наразі чи колись жив із жертвою. «Усі акти фізичного, сексуального, психологічного чи економічного насильства, що виникають у родині, домашньому союзі, між минулими чи поточними членами подружжя чи партнерами». Це охоплює жертв і правопорушників обох статей та брутальне поводження з дітьми та літніми людьми так само, як і насильство над інтимною партнеркою (партнером)[1].
• «Гендер» означає «соціально конструйовані (закріплені) ролі, поведінку, діяльність/активності та атрибути (характерні ознаки), котрі дане суспільство розглядає як прийнятні і вважає належними для жінок та чоловіків»[1].
• «Насильство проти жінок за гендерною ознакою (gender-based violence against women)»: це «насильство, спрямоване проти жінки через те, що вона жінка (таке як примусовий аборт, ушкодження жіночих геніталій), або яке жінки переживають частіше за чоловіків (таке як сексуальне насильство, зґвалтування, переслідування, сексуальне домагання, домашнє насильство, примусовий шлюб, примусова стерилізація)»[1].
• «Жертва» — стосується однаковою мірою потерпілих від насильства стосовно жінок і домашнього насильства.
• «Жінки» — охоплює і дівчат, що не досягли 18 років[1].

У Розділі V наводяться визначення форм насильства стосовно жінок, за котрі вимагається кримінальна відповідальність.

Члени парламентів відіграють вирішальну роль у підтримці Конвенції. Серед заходів, котрих вони можуть і мають вжити, такі:

• лобіювання підтримки конвенції серед своїх урядів;
• запитування інформації від урядів щодо досягнутої стадії в процесі підписання та ратифікації;
• організація дебатів на тему конвенції на національному рівні, особливо у своїх національних парламентах;
• забезпечення доступності всіх відповідних довідкових документів у парламентських інформаційних центрах;
• прояв та підтримка ініціатив із підвищення рівня обізнаності про конвенцію серед неурядових організацій і громадянського суспільства;
• прийняття громадської петиції на підтримку конвенції;
• забезпечення перекладу конвенції на національні мови.

Незалежно від Стамбульської конвенції члени парламенту можуть зробити істотний внесок у припинення насильства стосовно жінок, зокрема шляхом:

• законодавчих ініціатив у галузі протидії насильству стосовно жінок, забезпечуючи в них відображення максимального рівня міжнародних стандартів;
• запит проведення систематичного збору даних із насильства над жінками на національному рівні;
• забезпечення виділення достатніх ресурсів для тих працівників відповідних служб, що безпосередньо працюють із жертвами насильства.

Як особи, що формують громадську думку, члени парламенту перебувають у привілейованому становищі для сприяння формуванню нового мислення, і повинні:

• зайняти сильну громадянську позицію задля засудження та відмови від насильства стосовно жінок, зокрема в ЗМІ;
• лобіювати в колах своїх політичних партій, щоб ті внесли викорінювання насильства стосовно жінок у свої політичні програми;
• посилатися на потребу викорінення насильства стосовно жінок у кожній публічній промові;
• організувати діяльність із підвищення рівня обізнаності про насильство стосовно жінок, також залучаючи інших представників громадської думки, таких як журналісти, письменники, люди з шоу-бізнесу[1].

Ставлення, упередження, гендерні стереотипи та звичаї чи традиції, засновані на гендерній нерівності, впливають на моделі поведінки, що сприяють явищу насильства. Для запобігання будь-яким формам насильства стосовно жінок та домашнього насильства конвенція вимагає (Розділ ІІІ) від країн-учасниць реалізації на національному рівні низки заходів, які:

• сприяють змінам у ставленні та поведінці;
• враховують потреби вразливих верств населення, ставлячи права людини на перше місце;
• заохочують усіх, особливо чоловіків та юнаків, запобігати насильству;
• забезпечують невикористання культури, звичаїв і релігії для виправдання насильства;
• сприяють програмам і заходам із розширення прав жінок;

До профілактичних заходів належать:

Забезпечення якнайкращих захисту та підтримки покликне запобігати подальшій віктимізації, сприяти фізичному, психологічному, соціальному відновленню та реалізується через низку застережних заходів:

• запровадження виконавчих документів для невідкладного перешкоджання доступові кривдників до сімейного притулку та заборонних чи захисних судових приписів;
• забезпечення інформування постраждалих про їхні права та місця і способи отримання допомоги (служб допомоги);
• забезпечення роботи спеціалізованих допоміжних служб, які є основною ланкою опори жінок, що постраждали від насильства. Мають надавати як коротко-, так і довгострокові послуги, забезпечувати гендерно-чутливий підхід, адаптований для задоволення потреб жертв (часто специфічних: у груп молодих жінок, жінок-мігранток, жінок з обмеженими можливостями), багато з яких страждають від травм регулярного насильства. Служби повинні працювати по всій країні, бути доступними для всіх постраждалих та їх дітей (при тому зрозумілою для них мовою), мати кваліфікований персонал, достатні кошти та змогу розширювати права постраждалих; варіюються залежно від потреб постраждалих (притулки для жінок, кризові центри для сексуально постраждалих тощо). Постраждалі від сексуального насильства потребують негайної медичної допомоги, судмедекспертизи та консультацій і тривалого психологічного нагляду з боку делікатного, професійного персоналу. Звідси потреба в компетентних, легкодоступних кризових центрах допомоги жертвам сексуального насильства. Робоча група з питань боротьби з насильством стосовно жінок та домашнім насильством Ради Європи рекомендує мати один такий центр на 200 000 мешканців.
• заохочення свідків і фахівців, що працюють із жінками (медики, соціальні працівники, психологи) повідомляти про випадки насильства, адже про більшість випадків насильства над жінками не повідомляється (наприклад, в Ісландії закон зобов'язує громадськість, приватні соцслужби та осіб свідків повідомляти про випадки домашнього насильства, про які їм стало відомо);
• захист і підтримка дітей — свідків насильства. Реалізується центрами допомоги жінкам-жертвам, включає психо-соціологічні консультації. Забезпечення будь-якої підтримки має бути спрямоване на благо дитини.