Губиниха

Заснування Губинихи датують 1704 роком, коли на цій багатій по своєму положенню місцевості поселився абшитований заможний старий козак Оверко Губа (Губін, Губин) і скоро збудував тут свій зимівник з багатьма землянками та куренями. Після зруйнування Чортомлицької Січі в 1709 році, Губа перевіз у зимівник все своє майно і осів тут. Від прізвища козака очевидно і пішла назва селища. Також є ймовірність того, що назва опосередкована і походить від прізвиська жіночої статі, утвореного від прізвища Губин чи Губина та суфікса -иха[1]. Порівняйте село Коржиха від Корж (неподалік від Губинихи), річка Вирищиха від антропоніма Виришко[2].

Щороку на початку весни для сільськогосподарських робіт у володіннях Губи сходився люд з сусідніх регіонів, зокрема з-під Кобеляк та з-під Сосниці. Відомо, що в 1740-1750-х рр. базари Новоселиці значно збагачувались сільськогосподарськими виробами з Губинівських хуторів.

Територія хутора козака Губи за часів існування Нової (Підпільненської) Січі відносилась до Самарської паланки Вольностей Війська Запорозького Низового.

В 1760 році серед прихожан Новоселицької Свято-Троїцької церкви значиться Губинівський хутір, в 20 верстах від церкви, зі значною кількістю хат-мазанок. В той час, за розпорядженням Коша, на території Губинихи часто жив та в облаштованій каплиці проводив богослужіння ієромонах Самарського монастиря.

Інтенсивне заселення Губинихи здійснювалось після зруйнування Нової Січі в 1775 році. Тоді в зимівник Губіна приїхали сім'ї козаків Сови, Клименка, Павленка, Заговори, Оберемка та інших. Ці козаки захопили багато родючої землі, яку обробляли сезонні селяни і збіднілі козаки. Також на початку 1776 року багато людей прибуло з Полтавської та Чернігівської губерній, переважно також сім'ї, рідні та знайомі козаків.

В 1776 році землі Вольностей Війська Запорозького було включено до складу Азовської губернії. В тому ж році запорозький старшина Федір Романович Білий отримав від Азовського губернатора Василя Олексійовича Черткова дозвіл на заснування державної військової слободи — Губинихи, що увійшла до Самарського повіту. Діючи в якості осадчого, старшина Білий докладав великих зусиль для того, щоб якнайшвидше заселити Губиниху сімейним та осілим народом та привчити запорожців до тихого та мирного життя. В цій клопіткій справі йому допомагали парафіяльний дяк Максим Клименко, писар Василій Камінецький, слобідський отаман Тимофій Колісник, першорядні слобожани Мартин Петренко, Корній Минайло, Матвій Заговора, Яким Світайло, Карпо Губа (нащадок Оверка Губи) та інші.[3]

У 1784-1796 роках Губиниха перебувала у складі Новомосковського повіту Катеринославського намісництва, в 1796-1802 роках — Новоросійської губернії, в 1802-1917 — Катеринославської губернії Російської імперії.

Відомо, що наприкінці XVIII століття в селі налічувалось близько 900 жителів, село простягалось понад річкою на 2 км.

По завершенні польових робіт восени 1781 року, уповноважені особи під керівництвом Ф. Р. Білого почали клопотати з приводу будівництва в Губинисі церкви та про відкриття власної парафії, що мотивувалося значною віддаленістю слободи від Новоселиці. Через Азовську губернську канцелярію та Межову експедицію «в вічне та безповоротне володіння» для церкви було виділено 120 десятин землі. Також від імені всього населення Губинихи було складено письмове зобов'язання щодо утримання церкви та духовенства. Відповідні документи в лютому 1782 року було відправлено до Азовського губернатора В. О. Черткова, який, у свою чергу, клопотав щодо дозволу на будівництво церкви в Губинисі перед архієпископом Слов'янським і Херсонським Никифором. В листі до архієпископа, датованому 26 лютого 1782 р. Чертков вказує, що в слободі проживає 531 особа і все для будівництва церкви готове. Слов'янська духовна консисторія дала дозвіл на будівництво. 15 квітня 1782 р. була видана храмозданна благословительна грамота на закладку та будівництво, і вже 28 квітня Катеринославський протопоп Олексій Хандалєєв освятив місце під церкву.

Про завершення будівництва архієпископу Никифору було офіційно повідомлено 6 лютого 1785 року. 15 лютого священнику Микиті Вербицькому була видана благословительна грамота та святий антимінс для служіння, а вже 25 лютого церкву Різдва Пресвятої Богородиці освятив О. Хандалєєв.[3]

Церква була перебудована в 1892 році як двопрестольна: головний престол — на честь Різдва Богородиці, приділ — на честь рівноапостольної Марії Магдалини. Церква Різдва Пресвятої Богородиці не збереглася, була зруйнована в радянські часи. На місці, де була церква с могилами двох батюшок збудували будинок культури.[4]

Згідно з 1-м томом Географічно-статистичного словника Російської імперії (виданий в 1863 році), на той час Губиниха була казенним (державним) селом на 236 дворів з населенням 1701 чоловік; в селі була поштова станція.[5]

1 грудня 1884 року була відкрита Земська пошта Новомосковського повіту, Губиниха була включена до другого поштового тракту (Новомосковськ — Миколаївка — Почино-Софіївка — Магдалинівка — Прядівка — Бабайківка — Юр'ївка — Гупалівка — Чернетчино — Котовка — Бузівка — Личкове — Перещепине — Воскресенівка — Голубівка — Губиниха — Вільне — Новомосковськ); пошта по трактові відправлялася два рази на тиждень.

Вже в 1886 році[6] в Губинисі мешкало 2734 особи (1319 чоловіків, 1415 жінок), було 472 двори, волосне правління, православна церква, школа, поштова станція, 3 крамниці, 2 ярмарки, базар по святах. Слобода Губиниха була центром і єдиним поселенням Губинівської волості Новомосковського повіту.

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 4471 особи (2230 чоловічої статі та 2241 — жіночої), з яких всі — православної віри[7].

У 1902 році в Губинисі відкрито першу церковнопарафіяльну чотирикласну школу, у якій навчалось 20 дітей (на 1000 дворів).

Згідно з даними Губернської Землевпорядної Комісії станом на 1908 рік Губиниха була центром Губинівської волості, до складу якої також входило село Мар'янівка. В Губинисі налічувалось 950 домогосподарств, населення складало 5908 осіб (3011 чоловіків, 2897 жінок).[8]

До 1917 року в Губинисі була вже п'ятикласна школа, де налічувалося 135 учнів.

У 1914 році земством була збудована лікарня. До революції через Губиниху була прокладена залізнична колія і збудована залізнична станція (однак, у довіднику залізничних станцій СРСР від 1981 року значиться, що станція Губиниха була відкрита в 1927 році[9]).

Мешканці Губинихи разом з мешканцями навколишніх сіл активно боролися проти царизму в 1905–1907 р.р. та в 1917 році.

З 1917 — у складі УНР, потім — Української держави.

Відповідно до Закону «Про адміністративно-територіальний поділ України», який був прийнятий 6 березня 1918 року Центральною Радою, та частина Новомосковського повіту, де, зокрема, знаходилась Губиниха, повинна була війти до складу Самарської землі УНР. Однак цей проект так і не був втілений в життя. Після захоплення влади Павлом Скоропадським був повернений старий адміністративно-територіальний поділ.

Радянську владу в Губинисі було проголошено 14 січня 1918 під керівництвом Архипа Андрійовича Свічкаренка та його сподвижників Копила Федора Івановича, Кулеби Федора Петровича, Копійки Семена, Старікова Матвія, Хобота Дмитра Григоровича, Корнієнка Порфіра Охрімовича, Ткаченка Івана Свиридовича та інших. Всього кількість повстанців дорівнювала 42 чол.

В 1919 році в селі почав працювати партійний осередок на чолі з О. І. Лисогорею.

Осередок комсомолу в с. Губиниха було створено 4 травня 1920 року. Секретарем осередку було обрано Головача Спиридона, а членами були Ганна Можеровська, Іван Тоц, Григорій Руденко.

Станом на 1 січня 1925 року Губиниха була центром сільської ради, що входила до складу Новомосковського району Дніпропетровської округи Катеринославської губернії УСРР. Населення складало 7100 мешканців (3086 чоловіків та 4014 жінок). В селі було 1500 домогосподарств, 9000 десятин землі в фактичному користуванні, діяло поштове відділення, єдине споживче товариство, сільськогосподарське кредитне господарство, 4 приватних торгових заклади, 28 млинів (1 тепловий та 27 вітрових), 5 кузень, 2 школи соціального виховання, театр та амбулаторія, були в наявності телефонні апарати. Кількість базарних днів сягала 12-ти на місяць. В день Успіння Богородиці щороку проводився ярмарок.[10]

Створення колективних господарств у Губинисі комуністи почали в 1927 році. Тоді 12 сімей було об'єднано в артіль «Червоний партизан» на чолі з головою Д. П. Носенком. В 1932 році з одного колгоспу було створено три: «Червоний партизан», ім. Постишева, ім. 15-річчя Червоної Армії.

Село постраждало під час Голодомору 1932—1933 р.р. В одному лише 1933 році на території Губиниської сільської ради зареєстровано 225 смертей, переважна більшість з них — від недоїдання та супутніх хвороб.[11]

Одна з очевидців трагедії Катерина Демченко так описує свої спогади тих років:

У 1933 померли мої батько й мати, і мене, сироту, взяли до «ясел» - так їх називали. Там збирали дітей з різних сімей, щоб дати змогу їм вижити. Нас годували в яслах, а також ми виконували деяку роботу - збирали довгоносиків з буряків, колоски на полі. Урожаї бул гарні, але хліба ми не бачили...

В кінці 1934 року було створено 5 колгоспів: «Червоний партизан», «Іскра», «15-річчя Червоної Армії», «Шевченко», «Ворошилов».

До початку німецько-радянської війни в селі було відкрито 2 семирічні школи і середня школа, збудовані нові корпуси лікарні, будинки кооперації, будинок пошти і закладено сад на 130 га, ставки на 20 га.

Після початку війни Губиниха перейшла під окупаційну владу 27 вересня 1941. За час окупації було розстріляно 946 осіб, у тому числі 10 сімей. Близько 300 осіб були примусово вивезені на роботи у Німеччину. 1960 жителів Губинихи воювали на фронтах, близько 1000 з них загинули.

Згідно зі спогадами Пантелеймона Яковича Жученка, командира об'єднаного партизанського загону Новомосковського району в 1941—1942 р.р., даний загін був організаційно сформований з 18 по 25 серпня 1941 г. загальною чисельністю в 240 осіб. Загін був розбитий на 14 груп, однією з яких була губиниська чисельністю в 11 осіб. Командиром губиниської групи був Архип Андрійович Свічкаренко (колишній секретар парторганізації колгоспу «Червоний Партизан»), комісаром (політруком) — Іван Сизоненко (колишній голова колгоспу ім. Шевченка).[12] Діяльність губиниських партизан неодноразово згадується в повісті письменника Іллі Юхимовича Вєтрова «В лісах під Новомосковськом. Записки партизана».[13]

23 вересня 1943 року до села повернулися сталіністи.

В пам'ять про загиблих воїнів в центрі селища встановлений обеліск; встановлений бюст загиблого командира партизанської групи А. А. Свічкаренка; на братській могилі воїнів-визволителів збудований меморіал. 236 учасників бойових дій були удостоєні бойових нагород.

Уродженець Губинихи льотчик Іван Андрійович Тараненко, який під час німецько-радянської війни здійснив 205 успішних бойових вильотів, в 18 повітряних боях особисто збив 4 літаки противника та ще 4 в групі. 2 вересня 1943 року Тараненко був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

На початку 1960-х років в Губинисі збудований цукровий завод та окремий житловий мікрорайон з 3-5-поверховими будинками поруч.[14]

В 1962 році на мікрорайоні цукрового заводу було відкрито 10-тирічну школу (нині Губиниська ЗОШ I—III ступенів № 1). Першим директором школи став 30-ти річний Бобров А. С.[15]

1964 року Губиниха стала селищем міського типу.

4-й том «Історії міст і сіл Української РСР», який був виданий в 1969 році та присвячений Дніпропетровській області, містить наступну інформацію щодо тогочасної Губинихи:

«У селищі розміщена центральна садиба колгоспу „Червоний партизан“, який має 7,2 тис. га орної землі. Вирощуються переважно зернові культури. Тваринництво м'ясо-молочного напряму. В артілі 42 передовики виробництва нагороджені орденами і медалями Союзу РСР.

На території Губинихи — середня і дві восьмирічні школи, Будинок культури на 500 місць, бібліотека. Охорону здоров'я забезпечує районна лікарня. Є дитячий комбінат, 2 їдальні, комбінат побутового обслуговування. Діє метеорологічна станція. З промислових підприємств у Губинисі працюють цукровий завод, електропідстанція, механізований хлібоприймальний пункт, відділення „Сільгосптехніка“, елеватор. Лише у 1967 році колгоспники і службовці збудували тут 74 добротні будинки, заклали парк, заасфальтували понад 3 тис. км вулиць селища.»[16]

У 1982 році була відкрита 10-тирічна Губиниська середня школа № 2 (нині Губиниська ЗОШ № 2 I—III ступенів). Вона об'єднала дві восьмирічні школи, що діяли на території селища. Відповідальним за її будівництво був колгосп ім. Котовського, правління якого очолював Тарасенко Володимир Стефанович.

Першим директором школи стала Шляхтенко Поліна Андріївна, педагогічний колектив складав 45 вчителів.

Школа розташована в центрі селища. Навколо школи закладено парк.[17]