Диканька

Назву пов'язують з прізвищем Дикань, яке мав чоловік, що першим оселився в цій місцині. Таке прізвище донині дуже поширене в окрузі. Як, спираючись на історичні документи, припускав В. Кривошея ним був козак Яхно Диканенко (1649)[3].

За народницько-поетичною версією П. Загребельного походить з наявності тут колись густих лісових масивів, що видавалися дикими, і де було чимало диких свиней, що їх у той час звали «дики»[4].

В. Н. Жук, на підставі своїх досліджень, вважає, що «Дикань» похідне від тюркського «декхан» — «землероб», оскільки у XV столітті ці землі дісталися татарському мурзі Лексаді Мансурксановичу — майбутньому князеві Олександру Глинському[5]

У межах сучасної Диканьки у різний час були виявлені сліди поселень скіфів. Поблизу автошляху Н12 знайдено рештки поселення із попелищами (зольниками). Знайдені також залишки двох поселень VII—VI століть до н. е.[6].

Точна дата заснування першого поселення залишається невідомою. Перша літописна згадка датується 1658. Тоді поблизу Диканьки зійшлися в герці загони полтавського полковника Мартина Пушкаря та гетьмана Івана Виговського. Царською грамотою від 28 квітня 1688 року Диканьку затверджено за Василем Кочубеєм.

Спираючись на дослідження В. Н. Жук, можливо припускати, що 1430 року ці землі дісталися татарському мурзі Лексаді Мансурксановичу, майбутньому князеві Олександру Глинському, і, за твердженням Льва Падалки та інших дореволюційних істориків, Диканька була в числі його «осідлостей», хоча офіційно вона стала відома з історичних джерел із середини XVII ст. завдяки Кочубеям.

У лісовій хащі під Диканькою до 1602 року існував печерний скит, залишки якого збереглися донині. Це було ціле підземне містечко з 8 печер, з'єднаних розгалуженими ходами з системою життєзабезпечення.

Неподалік від Диканьки народився близько 1623 року Іван Брюховецький, Гетьман Лівобережної України у 1663–1668 роках[7][8].

Від 1660 Диканька входила до складу Будиської (Будянської, Великобудищанської) сотні Полтавського полку Гетьманщини.

Після укладення «Московських статей» й отримання звання російського боярина {1665 p.), Іван Брюховецький допустив посилення політичної влади й економічного впливу царського уряду на Лівобережній Україні, через що й втратив популярність серед старшини, козацтва, міщан і селян. П. Дорошенко, що обіцяв старшині всіляку підтримку, схилив її на свій бік. Правобережне козацьке військо, очолене П. Дорошенком, у травні 1668 року переправилося через Дніпро і рушило у напрямку Полтави. До нього приєднувалися загони лівобережних козаків, селян і міщан. Військо отаборилося поблизу Опішні. Звідти, через якийсь час, П. Дорошенко з генеральною старшиною у супроводі тисячі козаків попрямував до Диканьки, де стояв табір лівобережного козацького війська. Ще до його прибуття 18 червня 1668 року там вибухнуло повстання козаків проти І. Брюховецького: його звинуватили у зловживанні владою й тут же скарали на горло [9].

1687 за універсалом гетьмана Івана Самойловича передана у власність генеральному писареві Василю Кочубею. За його життя в Диканьці жив і працював літописець Самійло Величко.

За переписами 1719 та 1732 Диканька входила до Першої полкової сотні Полтавського полку[10].

У 1725 році у Диканці народився майбутній Генеральний обозний Глухівського періоду в історії України Семен Васильович Кочубей (1725—1779).

У церквах та будинках маєтку Кочубеїв були ікони та портрети створені у середині 18 ст. українським маляром з-під Полтави Павлом Петрашівим.

На час перепису 1767—1769 рр у селі жило 328 сімей. З них 94 господарства не мали своєї землі.

У другій половині 18 ст. у маєтку Кочубеїв розпочато будівництво багатьох споруд. Насаджувалися сади, створювалися оранжереї та ставки.

Від 1775 — у складі Полтавського повіту Новоросійської губернії, від 1802 — Полтавської губернії Російської імперії.

1801 року була відкрита перша приватна школа.

1838 року до Диканьки приїздив М. Глінка, що у той час набирав на Полтавцині співаків для Петербурзької придворної співацької капели.

За даними на 1859 рік у власницькому та козацькому селі мешкало 3075 осіб (1445 чоловічої статі та 1630 — жіночої), налічувалось 542 дворових господарства, існувала православна церква, відбувався щорічний ярмарок[11].

Під час земельної реформи 1861 року Полтавський комітет по звільненню селян працював під головуванням полтавського повітового предводителя дворянства Л. В. Кочубея. Переважна більшість кріпаків Кочубеїв отримали земельні наділи «за відробітки». На той час Кочубеям у Диканьці належало 3860 десятин землі.

1872 року в економії стали до ладу пивоварний та ливарний заводи, механічна майстерня із чавуноливарним, ковальським, слюсарним та столярним цехами, а через кілька років — також цегельний і гончарний заводи.

Наприкінці 19 ст. до Диканьки заїжджав письменник В. О. Гіляровський, що подорожував по гоголівських місцях.

Станом на 1900 рік село було центром Диканської волості[12].

Диканька на військово-топографічній карті, 1878 рік	Вулиця у Диканьці Кінець 19 ст.	Диканські дівчата (перша і п'ята дочки В. С. Кочубея Надія і Софія), ~1912 рік

1900 року у Диканьці було 760 козацьких та селянських дворів з населенням близько 5 000 осіб, що володіли 2386 десятинами землі.

У зв'язку із селянськими заворушеннями, що були викликані спробами селян вирішити земельне питання, у березні 1902 року Полтавський губернатор направив до Диканьки сотню козаків Оренбурзького полку.

У часи революційних подій 1905—1907 років у економії та на підприємствах Кочубеїв працювало близько 300 диканчан. Після страйку у листопаді 1905 року вимоги робітників та селян про підвищення платні були частково задоволені. Від 10 червня до 1 липня 1906 року відбувався страйк працівників пивоварного заводу на підтримку сільськогосподарських робітників та батраків економії. Страйк охопив навколишні села Диканської та сусідніх волостей. До Диканьки влада надіслала козаків, 1 липня було заарештовано 24 найактивніших робітників. Керував цим Полтавський віце-губернатор. Влітку 1907 року відбувся страйк наймитів у маєтку Кочубеїв.

За переписом 1910 року із 978 господарств у Диканьці 105 не мали землі. У сільській лікарні працював лікар і три фельдшери, що обслуговували Диканську та частину сіл Байрацької і Тахтаулівської волостей.

До 1917 р. Диканькою володіли нащадки Кочубеїв.

Композиційним центром поселення була садиба Кочубеїв: ансамбль мав палац, побудований наприкінці 18 століття за проектом італійського архітектора Джакомо Кваренгі, тріумфальну арку, муровану церкву. Частина колись дуже пишної садиби Кочубеїв збереглася й донині.

На початку 20 ст. у маєтку Кочубеїв були: палац, на той час князя В. С. Кочубея; Тріумфальна арка на честь відвідин Диканьки Олександром I 1-го серпня 1820 року; Миколаївська церква з мурованою дзвіницею; літній палац; будинок пошти; броварня; конюшні й манеж кінного заводу; розарій, парники, оранжереї; тенісний корт; каштанова алея; Пивоварські ставки.[13]

Тріумфальна арка. Фотографія кінця XIX ст.	Брама садиби у маєтку Кочубеїв, фотографія, кінець XIX ст.	Фасад палацу. Фотографія кінця XIX ст.	Квітник у дворі палацу. Фотографія кінця XIX ст.	Герб роду Кочубеїв на квітнику.

Вигляд палацу з боку ставка. Фотографія кінця XIX ст.	Дзвіниця Миколаївської церкви. Фотографія кінця XIX ст.	Пошта у маєтку Кочубея. Фотографія кінця XIX ст.	Броварня у маєтку Кочубеїв. Фотографія кінця XIX ст.

Палац Кочубеїв взимку 1919 року було пограбовано, спалено, а пізніше — зруйновано і розібрано[14].

Диканька. Руїни палацу Кочубеїв, 1924

За часів Української Народної Республіки, за законом від 2-4 березня 1918 про адміністративно-територіальний поділ України, входила до Землі Полтавщина.

Альберт Ріс Вільямс серед диканчан, 1924

Жителі Диканьки постраждали від голоду навесні 1921 року. В той же час комуністична влада організувала у Диканьці збір коштів і продуктів для голодуючих Поволжя: лише за кілька днів вересня було зібрано 60 тис. карбованців та від Диканського комітету незаможних селян 4 пуди круп і 53 пуди зерна[15].

Від 7 березня 1923 Диканька стала центром району у складі Полтавської округи, утвореного із Диканської та Байрацької волостей Полтавського повіту, до яких приєднали Великобудищанську волость Зіньківського повіту. Від 1932 район у складі Харківської області, від 1937 — Полтавської області УРСР.

Селище міського типу від 13 квітня 1957 року.

Згідно з переписом 1926 року у Диканському районі налічувалось 58,7 тис. жителів, а за переписом 1937 року — 42,2 тис.[16]
Скільки загинуло жителів Диканьки — невідомо. Встановлена чисельність померлих від голоду лише 39 чоловік, а відомих імен — лише 31[17].

У роки Другої світової війни німецькі війська перебували у місті з 4 жовтня 1941 до 22 вересня 1943. За цей час німці стратили 300 жителів Диканьки, 200 жителів вивезли на примусові роботи до Німеччини. З 1 вересня 1942 і формально до 22 вересня 1943 місто та однойменний район входили до складу Опішнянського ґебіту.

Вже в перші місяці війни 3188 жителів Диканщини встали до лав Червоної Армії, з них 318 було добровольцями. Кілька сот евакуйованих на Схід країни були мобілізовані у 1942 році. Після визволення і до закінчення війни пішли на фронт ще понад 4000 чоловік.

До Книги Пам'яті по району занесені понад 4 тис. імен воїнів і партизан, що не повернулися з фронтів Німецько-радянської війни, або загинули в тилу ворога від рук німецько-нацистських карателів.

Для охорони тилу і боротьби з ворожими парашутистами, розвідниками і диверсантами, затримання дезертирів і невідомих осіб був створений районний винищувальний загін (командир Т. Г. Колодій, комісар Ю. П. Завгородній) в 200 чоловік, озброєних гвинтівками, пістолетами, рушницями, пляшками «КС» — з запалювальною рідиною[18].

Диканька на карті 1953 року

На сьогодні серед закладів освіти та культури Диканьки є:

• Диканський районний Будинок культури ім. М. В. Гоголя
• Диканський державний історико-краєзнавчий музей ім. Д. М. Гармаша
• Картинна галерея ім. М. К. Башкирцевої
• Диканська гімназія ім. М. В. Гоголя
• Диканська гімназія № 2
• Дитячо-юнацька спортивна школа
• Спортивно-оздоровчий готельний комплекс «Диканька»
• Дитячий садок «Ромашка»
• Центральна бібліотека та Центральна бібліотечна система Диканського району[23]

Місце проведення фестивалю «Пісні Бузкового гаю» у Ялиновому гаю

У часи існування Радянського Союзу поблизу Бузкового гаю проходило щороку Свято пісні, а зараз, щороку, у травні — пісенний фестиваль «Пісні бузкового гаю»[24].

У вересні 2011 р. на Полтавщині пройшов Другий міжнародний фестиваль церковного дзвону «Диканські передзвони». Фестиваль традиційно пройшов у два етапи: перша частина фестивалю відбувалася 3 вересня при Свято-Троїцькому храмі села Великі Будища Диканського району, а основна частина фестивалю відбулась 4 вересня при Свято-Миколаївському храмі Диканьки.[25]

• Від колишнього ансамблю садиби Кочубеїв збереглася Тріумфальна арка. Побудованана у 1820 р. на честь зустрічі і перебування царя Олександра І у Диканьці (автор проекту — академік архітектури Луїджі Руска (італ. Luigi Rusca), класицизм). Арку вважають єдиною пам'яткою на землях сучасної України, пов'язаною з увічненням пам'яті про війну і перемогу над вояками Наполеона у війні 1812 року. Відреставрована 2008 року

• Миколаївська церква. Опис церкви 1912 року засвідчує, що перша дерев'яна церква в ім'я Св. Миколая із дерев'яною дзвіницею була споруджена з благословіння Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, отже можна припустити, що її будували між 1657 і 1684 роками. За іншою версією вона побудована була Л. А. Кочубеєм 1722, закрита 1754. Друга дерев'яна Миколаївська церква зведена за В. П. Кочубея 1751 (чи 1754?) і проіснувала до 1794 (можливо до 1797). Мурована церква побудована П. В. Кочубеєм на території родового маєтку на місці колишньої дерев'яної (1794—1797)[26]. Проект церкви пов'язують із творами архітектора М. О. Львова, де той вперше використав систему подвійної бані: широкої ззовні і меншої внутрішньої. Церква мала іконостас із різьбленого дуба.

Тріумфальні ворота. Автор проекту — академік архітектури Луїджі Руска.	Церква в ім'я Св. Миколая, на 2008 рік. Архітектор М. О. Львов	Дзвіниця Миколаївської	церкви.	Церква на честь Святої Трійці (на 2008). Архітектор М. О. Львов (?)

• Дзвіницю при Миколаївській церкві було побудовано із матеріалів розібраної церкви Різдва Пресвятої Богородиці за проектом вище згаданого архітектора Луїджі Руска. Її будівництво розтяглося і тривало у 1810—1827 роках.

• Церква Св. Трійці, побудована у 1780 р. у стилі пізнього бароко, хрещата за поземним планом (архітектор невідомий). Деякі дослідники вважають автором будівлі відомого архітектора М. О. Львова[27] Саме Троїцьку церкву пов'язують із письменником Миколою Гоголем: нібито, саме тут бував коваль Вакула з повісті «Ніч перед Різдвом». У цій же церкві 1908 року настоятель отець Костянтин, батько Василя Короліва Королів Костянтин Іванович (рос. Корольов), обвінчав Олексу Діхтяра і Варвару Корольову (написання прізвища було саме таке — на російський зразок), що була двоюрідною сестрою Василя.

Як ніякий інший край області, багата Диканська земля природою[28]. Це й призвело до створення Регіонального ландшафтного парку «Диканський» (площею 11945 га).

• При самісінькому в'їзді до райцентру, вздовж старої дороги на Полтаву, є кілька дубів-велетнів, що охороняються як пам'ятки природи[29]. Їм уже не одна сотня років. Олександр Пушкін згадував їх у поемі «Полтава».
• Поруч із Диканькою розташована комплексна пам'ятка природи загальнодержавного значення — Парасоцьке урочище.
• Бузковий та Ялиновий гаї.

• Бузковий гай є унікальною пам'яткою садово-паркового мистецтва. Створений він на початку 19 ст. у кар'єрі площею 2 га, з якого брали глину для цегельного заводу Кочубея. Після закриття заводу тут був насаджений бузок, облаштовано алеї та альтанки.

Дуби часів Мазепи та Пушкіна	Ялиновий гай	Бузковий гай

Парасоцьке урочище	Парк Кочубеївський. Березовий сквер

До складу регіонального ландшафтного парку «Диканський» входять 7 природоохоронних об'єктів, розташованих недалеко від Диканьки:

• Фесенкові Горби — загальнозоологічний заказник, біля с. Писарівщина;
• Ялиновий гай — ботанічна пам'ятка природи, у смт Диканька;
• Бузковий гай — ботанічна пам'ятка природи, у смт Диканька;
• Кочубеївські дуби — пам'ятка природи вікових дерев, біля смт Диканька;
• Писарівщанський парк — пам'ятка садово-паркового мистецтва, біля с. Писарівщина;
• Відслонення пісковиків — геологічна пам'ятка природи, у с. Михайлівка (Брусія);
• Парасоцький ліс — ботанічна пам'ятка природи загальнодержавного значення, поблизу с. Михайлівка.

У Диканьці створений Парк Кочубеївський, на території якого розташовані Бузковий та Ялиновий гаї, Пивоварські ставки, Кочубеєвські дуби, Березовий гай, посаджений до десятиріччя створення Регіонального ландшафтного парку «Диканський».

• Кочубей Василь — державний діяч мазепинської доби.
• Самійло Величко — літописець
• Василь Докучаєв — вчений-ґрунтознавець
• Олександр Ізмаїльський — вчений-агроном
• Вітвицький Микола (1780—1853) — знаний бджоляр, винахідник багатоповерхового дзвоноподібного вулика, пасічник (із 1847) князя Кочубея (майже 4 000 вуликів). Був похований на цвинтарі біля Миколаївської церкви у Диканьці.
• Олекса Діхтяр — письменник.
• Дроб'язко Іван Григорович (1894—1972) — український майстер художнього різьблення, похований у Диканьці.
• Головко Андрій — письменник
• Капельгородський Пилип — письменник
• Тимофій Мороховець — письменник, музикант та культреггер
• Воронянський Юхим Іванович — педагог і організатор педагогічної справи
• Ільченко Леонід Харитонович — художник-гравер, скульптор, Почесний громадянин Диканьки (1973), Заслужений майстер народної творчості України (1993).
• Подолян Микола Петрович — український поет, публіцист, журналіст.

• Зубченко Олександр Миколайович (1990—2017) — вояк Української добровольчої армії, учасник російсько-української війни.
• Кочубей Віктор Павлович — дипломат та державний діяч Російської імперії, міністр внутрішніх справ, граф (із 1799), князь (із 1831).
• Нелюба Анатолій Миколайович — учений-мовознавець, доктор філологічних наук (2008).
• Стешенко Микола Володимирович — український астрофізик, академік Національної академії наук України (1997), член-кореспондент Російської академії наук, заслужений діяч науки і техніки України, директор Науково-дослідного інституту «Кримська астрофізична обсерваторія» (впродовж 1987—2005 рр.)
• Олександр Щербань — український вчений у галузі гірничої теплофізики й організатор науки, дійсний член АН УРСР (із 1957), Заслужений діяч науки і техніки УРСР (із 1966), Лауреат Державної премії СРСР (1969), депутат Верховної Ради УРСР (1962).

• Гоголь Микола (1809—1852) — російськомовний прозаїк, драматург, поет, історик, фольклорист Російської імперії українського походження.
• Його мати, Марія Іванівна (1791—1868), уроджена Косяровська, по чоловіку Гоголь-Яновська.
• Котляревський Іван (1769—1838) — український письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури, громадський діяч.
• Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843) — український прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і культурно-громадський діяч.
• Щепкін Михайло (1788—1863) — визначний актор української та російської сцени, у 1813—1821 pp. — актор полтавського театру, що керувався І. Котляревським.
• Глінка Михайло (1804—1857) — російський композитор, основоположник російської композиторської школи.
• Бородай Харитон — український поет, журналіст. Літературний псевдонім — Ярема Байрак.
• Василь Королів-Старий (1879—1943) — український громадський діяч, письменник, видавець і художник, один із засновників Української Центральної ради.
• Альберт Ріс Вільямс (англ. Albert Rhys Williams) — відомий американський публіцист та журналіст.
• Кішінець Юрій Миколайович — лауреат Полтавської обласної премії імені Панаса Мирного (2009) за благодійну діяльність: здійснення спонсорських проектів у галузі освіти, допомогу у лікуванні тяжкохворих, реставрування Тріумфальної арки у Диканьці.
• Кость Лавро — український книжковий графік, відомий оформленням книг видавництва А-ба-ба-га-ла-ма-га.
• Калашников Михайло Тимофійович — конструктор стрілецької зброї в СРСР